ПЕРШІ СПРОБИ МОСКВИ ВІДСТУПИТИ ВІД БЕРЕЗНЕВИХ СТАТЕЙ 1654 РОКУ

ПЕРШІ СПРОБИ МОСКВИ ВІДСТУПИТИ ВІД БЕРЕЗНЕВИХ СТАТЕЙ 1654 РОКУ

Автономія України як внутрішня суверенність. — Спроби російської дипломатії трактувати Переяславську угоду як втілення ідеї «воссоединения Руси». — Тенденція Москви до поглинання самобутності частин. — Перешкоди царського уряду зносинам Б. Хмельницького з Швецією. — зневажання московськими послами дипломатичного етикету. — Перемир’я Москви з Польщею за спиною України. Недопущення на ті перетракції дипломатів Гетьмана. — Намагання посадити воєвод в українські міста. — Каральні акції воєводи Шереметьева. — Спроби усунути Б. Хмельницького від командування спільними україно-російськими силами. — Недостатня допомога Москви Україні ратними людьми. — Конфлікти з російськими воєводами під час походу на західноукраїнські землі. — Москва на заваді загонові Ждановича, посланому в Польщу.

Уже в «статейному списку» боярина Василя Бутурліна про перебіг Переяславської ради простежується тенденція трактувати цей акт як втілення ідеї «воссоединения Руси». До речі, українському посольству, яке виїздило з Москви 27 березня 1654 року, разом з жалуваними грамотами і статтями договору було передано лист гетьманові, яким викликався в Москву митрополит Сильвестр Косів для пояснень з приводу його сутичок з московськими воєводами. Цар Олексій Михайлович силував українців — «прежде нашого пришествия разделение с поляками сотворите как верою, так и чином: хохли, которые у вас на головах, постригите».

Приключку з цими «хохлами» можно було б сприйняти як жарт, аби все це не було так сумно. Адже в цьому виялялася типова для Москви нетерпимість до всього чужого, невідступна вимога уніфікації, в прямому і переносному розумінні — постригу всіх під єдиний московський гребінець. Не випадково Іван

Нечуй-Левицький у нарисі «Український гетьман Іван Виговський» наводить таку чутку, яка непокоїла народ,

«що ніби цар хоче, щоб козаки не носили червоних козацьких чобіт, а взувалися в чорні чоботи по-московськи, щоб українські селяни взувались по-кацапському в личак».

Та справа посягненням на «хохли» не обмежувалася. Москва почала сунути палиці в колесо зовнішньої політики України. Коли у травні 1655 року Богдан Хмельницький відправив до шведського короля посольство на чолі з сотником Костем Бурляєм, щоб домовитися про спільні дії проти Польщі, царський уряд, незважаючи на гетьманові листи до Олексія Михайловича та високих достойників, не пропустив цю місію до Швеції, і завернув її на Україну. В листі до гетьмана вказувалося, що надалі посилати своїх послів до шведського короля «непристойно». Певне, почуваючи все ж таки вину перед гетьманом, цар наказав Бутурліну перепросити Хмельницького особисто, щоб той не брав історію з посольством «в оскорбленье».

Коли в червні 1657 року до Чигирина прибув спеціальний посол від царя Федір Бутурлін, гетьман уже так нездужав, що не міг встати і вести перемови, тому доручив розпочати їх Івану Виговському, своїй правій руці. При цьому пояснив, що почувається не на силі, а коли зведеться на ноги, візьме участь у переговорах особисто. А тим часом запросив послів до столу. Та вони несподівано відмовилися, що було тяжкою образою господаря й ігноруванням узвичаєнного етикету. Тільки зауваження гетьмана про те, що він сприйме це як вияв царської немилості до себе, змусило посла не відцуратися хліба-солі у правителя Української держави.

Все ж таки хворий гетьман дав аудієнцію послам. Бутурлін почав його вичитувати за «непослушанье» (союз з Ракоці, з шведським королем, посилка загону Ждановича в Польщу). Ні юридичного, ні морального права на догани гетьманові Москва тоді вже не мала, бо ще в серпні 1656 року у Вільні, за посередництвом австрійського цісаря, уклала перемир’я з Польщею. В Чигирині це сприйняли як зраду. За свідченням батька Виговського Остапа, українські посли, які повернулися з Вільно, обіймаючи ноги Богдана Хмельницького, доповідали йому: «Нині військо Запорозьке в Україні пропало. Помочі нема нізвідки, і голови не маємо де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновласні царської величності посли. Бо не тільки не радилися вони з нами, а навіть іздалека до наметів посольских не допустили, наче собак до церкви Божої».

Посли від польських комісарів перечули, що нібито їм, Війську Запорозькому знову бути під королем. А якщо козаки не будуть податливі, то цар пособить своїми ратниками їх бити.

Уражений гетьман, за переказом того ж Виговського, зшаленів і потамував розгублених послів такими словами:

«Не журіться, діти! Я знаю, що робити! Нам треба відступати від руки царської і підемо туди, де Всевишній владика бути скаже — не тільки під володаря християнського, а хоч би під самого бусурмана».

У Чигирині у жовтні 1656 року відбулася генеральна рада.

«Усі полковники, осаули і сотники склали собі взаємно поміж собою присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти ворога всі, як один муж, разом стояти будуть.»

До суті цієї ради та її ухвали мав доскіпливий інтерес київський воєвода, який офіційно й негласно намагався вивідати її вислід. Богдан Хмельницький через посла Павла Тетерю довів до відома царя свою оцінку Віденської угоди як «несправедливої», він назвав дії Москви «немилосердієм», бажанням «звернути» полякам «нашу Отчизну».

Після Віленського перемир’я, коли цар, зваблений обіцяною йому польською короною, явив підступність і віроломство, основним завданням Богдана Хмельницького, за визначенням В’ячеслава Липинського, стало унезалежнення від Москви. Гетьман енергійно взявся за утворення коаліції з Швеції, Семигороддя, Брандербургу, України, Шотландії, Волощини й Литви. Вона спрямовувалася проти Москви, а з другого боку — проти Польщі і Криму.

Тож Хмельницького взяв за серце «большой вичет» московського посла Бутурліна, він у відповідь «говорил сердитуя» про немилосердя царя, який замирився з поляками і хоче віддати їм козаків. Тоді ж нагадав, що впродовж дев’яти років козаки стримували хана від наїздів на Московію.

Під час цієї розмови гетьман торкнувся болісного питання про московських воєвод. Адже ще в Переяславі було домовлено про війскову залогу з воєводою лише в Києві та й то для оборони міста, без втручання в його внутрішнє життя. І що принципово — гетьман цю залогу не мислив як постійну. Московські ж дипломати вигадали, що він дав згоду на осідок воєвод у Чернігові, Переяславі і Ніжині. Довелося це спростувати й категорично відмежуватися від такої навальної тактики.

Коли в Чигирин з’явились посланці від царя з тим, щоб Богдан Хмельницький визначив у Києві дворище, на якому оселилися б московські стрільці, гетьман на це своєї згоди не дав. Бо вважав, що вони мають бути тимчасово, без постійного осідку.

Високі царські урядники були першими проповідниками експансіоністської політики Москви, яка відповідно добирала й підходящих людей на ці пости. Так, за свідченням сучасників, Шереметьев, настановлений воєводою в Київ, був суворої, твердої вдачі, наскрізь пройнятий тяжким духом московських порядків. Його дратували вольності, які мали місцеві козаки й міщани. Вважаючи себе владнішим за гетьмана, він нахвалявся викоренити те волелюбство, став пригнічувати населення, хапати козаків в тюрми, піддавати їх тортурам, стинати голови.

Постій російського війська в містах України було узаконено Глухівськими статтями. Оцінку такої окупаційної політики образно дав пізніше, 1707 року Іван Мазепа в листі до польського короля Станіслава Лещинського:

«Київ та інші фортеці в Україні великими гарнізонами осаджені, під якими козаки, як перепелиця під яструбом, не можуть голову піднести».

Російське військо, яке мало б стояти в обороні України, виявилося не дуже боєздатним. Так, улітку 1655 року в південних степах під Охматовим та Дрижиполі полки Шереметьева не витримали польського удару і зазнали великих втрат.

Образ московського царя, як могутнього протектора і надійного оборонця, після цього померк.

Пропозиція Москви створити на Україні десять солдатських полків (по 1000 чоловік кожен) була відхилена гетьманом, як і намір обсадити українські міста воєводами. Посли повідомили

Хмельницького, що Олексій Михайлович збирається «Киев учинить для своего царского пришествия столицею» і звести в ньому «двор свой».

Конфлікти з московськими воєводами особливо загострилися під час спільно походу на західноукраїнські землі. Шведському королеві Хмельницький пояснював у листі, що не хотів туди пускати Москву. По-перше, ратники чинили розбій, виявляли жорстокість навіть до мирного населення, а по-друге, воєводи вважали зайняті міста здобутком царя і силували їх присягати йому на вірність. Так, коли добровільно здалося містечко Ягельниця, Бутурлін намірявся тамтешню шляхту вислати в Лівобережну Україну, але гетьман припинив цю каральну акцію.

Шведський король Карл X Густав у листі до Богдана Хмельницького передбачливо писав, що Московське самодержство «не потерпить у себе вільного народу», не дотримається своїх обіцянок і поневолить козаків, а тому радив відступатися від союзу з Москвою.

В грудні 1655 року Олексій Михайлович за порадою австрійських послів погодився на мир з Річчю Посполитою. Москва згорнула свої військові дії проти Польщі, що перешкодило гетьманові визволити західноукраїнські землі.

Богдан Хмельницький, який уже знав про намір Росії з Польщею «в совете жить», писав царю про розбій поляків на Україні, просив його «не подавать нас на поруганье иноверных», а також повідомити місце і дату переговорів з королем. Навіть направив у Москву спеціальне посольство, яке мало домовитися про включення в число дипломатів козацьких представників…

27 липня 1657 року відійшов у вічність гетьман Богдан Хмельницький, так і не встигнувши втілити в життя свою величезну ідею — створення Руського князівства і полишивши Україну в дуже непевний час, коли Москва вже заходилася обчухрувати дерево її державності.

Семен Дівович так передав плач і розпач козаків над померлим своїм вождем:

Ласкавий наш отче, о батьку наш любий,

Невже прийде без тебе гонитель для згуби…