ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ

ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ

Офіційна Росія в поборенні українства. — П. Куліш про російську суспільну думку у ставленні до України. — Невизнання національних прав українського народу російською історіографією, її вигадки і перекручення фактів. — Теорія М. Погодіна. Поглинення спадщини Київської Русі. — Українофобство В. Бєлінського, зневажливі висловлювання про Т. Шевченка та українську літературу, імперський погляд критика на історію України. — Ставлення до українства М. Добролюбова, М. Чернишевського, О. Герцена, М. Огарьова, Д. Писарєва, М. Лескова, І. Тургенева. — Співчуття К. Рилєєва національно-визвольній боротьбі українців (поеми «Войнаровський» і «Наливайко»). — П. Пестель в обстоюванні «единой и неделимой России». — Підозріло-вороже ставлення до українства реакційної російської преси (М. Катков, М. Полевой, Ф. Булгарін). — Реакція російської преси на вихід журналів «Основа» (1861) та «Киевская старина» (1882). — Ставлення офіціозу до перекладу Євангелія українською мовою. — Українське питання в державній думі. — Шовіністичні видання С. Щеголева. — Антиукраїнські виступи П. Струве. — Чорносотенні акції Київського клубу російських націоналістів та «Союза русского народа». — Ідеолог великодержавництва професор І. Сікорський.

Деспотичний самодержавний режим упродовж століть виплекав у панівної великоросійської нації непорушні нейтралістські тенденції, про що Трохим Зіньківський у праці «Національне питання в Росії» (1889) переконливо писав: «Москалі бо наскрізь централісти — такими їх зробила історія. Нахильність щільно зливати частини, знищувати особисту волю під владою сильного виявилась у їх і в сімейному, і в громадському житті». І далі: «Ніяка конституція відразу не змінить основи громадського життя у москалів — на се треба віки».

Ставлення до українства офіційної Росії, передусім царя і вищої адміністрації, рельєфно простежується у їхніх заявах, розпорядженнях, оцінках подій.

Петро І: " Малороссийский народ и зело умен и зело лукав: он как пчела любодельна, дает российскому государству и лучший мед умственний, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него есть и жало».

Катерина II: «Малая Россия, Лифляндия й Финляндия — суть провинции, которые правятся конфырмованнымы им привилегиями, нарушать оние отрешением всех вдруг весьма непристойно било би, однако ж називать их чужестранными и обходится с ними на таком же оснований есть более нежели ошибка и можно с достоверностью назвать глупостью. Сие провинции надлежит легчайшим способом привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали би глядеть, как волки в лес…»

Начальник Київського губернського жандармського управління генерал В. Новицький: "… идеи украинофилов, проводимие ими в народи, распространяемые между молодежью книжним путем и рассказами на местном наречии епизодов из народного бита, иногда и неправдоподобних, несомненно имели на практике осуществление и проведение в народную массу духа с противоправительственними началами…»

Полтавський губернатор Багговут (із його програми, поданої в Петербург 1914 року): «Вследствие того, что название «украинский» служит флагом, под которым ведется движение, следовало би безусловно воспретить все, что виступает под ним и наоборот не стеснять того, что идет под малорусским флагом. Допускать на разние должности не следует людей, которие когда-либо хотя би в отдаленнном прошлом имели соприкасательство к украинским стремлениям».

Позицію міністра внутрішніх справ П. Валуева ми вже бачили в його заборонному циркулярі від 18 липня 1863 року, який, по суті, був агресивним виявом державного антиукраїнства. Але категоричний постулат «малороссийского язика не било, нет и не может бить» — це всього-навсього ілюзія, усвідомлена й самим його сановним автором, це тільки бажане, а не дійсне, для чого було б забороняти те, чого нема і бути не може. Постулат цей проголошений для посилення нещадного вироку українства, що випливав із циркуляра.

Для офіційної Росії України не існувало — вона називалася Малоросією, а ще частіше «Юго-Западним краєм», а її південь — Новоросією. Це був один із випробуваних прийомів імперської стратегії, до речі, не тільки до України, а й до Польщі, печетворсної на Привіслянський край.

В архіві Пушкінського Дому в Петербурзі зберігається витяг з перлюстрованого листа П. Куліша до С. Аксакова з поміткою: «О малорусском сепаратизме». 28 жовтня 1858 року він писав: «…что свободи слова ми, малоросияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; ми поем свою песню ня земле чуждей. Для нас не наступила еще терпимость мнения, которою пользуетесь ви — великороссияне. Ми имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Ми имеем против себя даже собственних земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может бить одинакова с будущностью великорусского народа. Между нами лежит такая бездна, как между драмой и епосом: и то и другое великие создания божественного гения — но странно желать, чтоби они слились в один род. А ваше общество етого желает и в ето верует слепо. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась в Московском Царстве, что ми создани для Московского Царства».

У цих рядках з болем висвічено ту історичну реальність, коли громадська думка Росії змикалася з офіційною політикою потопту, окрадення цієї компрометації українства, одним із найбільших речників якого був автор згаданого листа.

В усіх підручниках російської історії, за якими навчалася у школі майбутня російська інтелігенція, Україна з’являлася на кін несподівано, як Венера із піни морської, в той момент, коли їй треба повстати проти поляків, з’єднатися з Москвою. Де була раніше ця «восстающая и еднающаяся» Україна, доскіпливо допитувався журнал «Украинская жизнь», невідомо.

Російська офіційна історіографія (В. Ключевський та ін.) не визнавала національних прав українського народу, а сам акт 1654 року зводила до простого приєднання «исконных русских земель», тобто до узвичаєного процесу «собираныя русских земель».

Щоб відмовити українцям («малоросам») у майбутньому, російська наука доклала багато зусиль, аби позбавити їх минулого, зробити з них народ без закорінення в свою органічну історію, тобто виставити таким собі перекотиполем, яке повіви часу приб’ють хто зн® до якого берега.

1856 року Микола Погодін у статті «Записка о древнем языке», полемізуючи з Михайлом Максимовичем, висунув теорію, що зводилася ось до чого: «До татарского нашествия в Киеве малороссов не было; они жили где-то вдали, за Карпатамы, а в Южная Русь пришли они уже в XIII веке после разорения Киевской земли татарами и бегства ее коренного населення на север. Для того времени в Киеве жили великоросси, и не только в Киеве, но и южнее: близ берегов Черного моря и в окрестностях Солуня; великороссийское наречие било тождественно с церковно-славянским язиком».

Так постала недолуга «галицька» теорія виникнення українців. Імперській науці це було вкрай вигідно, бо йшлося про спадщину Київської Русі, поглинутої російською державою разом із її назвою. Оскільки українців з етнографічної карти світу стерти було аж ніяк неможливо, то цією псевдотеорією вони виштовхувалися зі своїх правічних теренів у Карпати.

Говорячи про спір українських і російських істориків за київську спадщину, Петро Голубенко, автор дослідження «Україна і Росія у світлі культурних взаємин», зауважує, що в цій суперечці «відіграє велику роль політичний момент, а не науковий, — це психологічний спротив росіян проти українського культурного сепаратизму і свідоме чи підсвідоме бажання зберегти єдність і неподільність Росії».

Цей спротив особливо агресивно виявився в неприйнятті концепції львівського професора Омеляна Огоновського, який в «Історії літератури руської» розглядав «літературу малоруську або русько-українську» окремо від літератури російської і обстоював її витоки з епохи Київської Русі. Довкола цього розгорілася бурхлива дискусія, в якій переконливе слово сказав Іван Нечуй-Левицький, виступивши під іменем Івана Баштового в газеті «Діло» (1891) з трактатом «Українство в літературних позвах з Московщиною».

Інша кардинальна тема, яка не знаходила належного осмислення в працях російських учених, більше того, висвітлювалася у кривому дзеркалі — не історія козацтва, героїчна і драматична сторінка українського життя. Провідний дослідник цієї теми академік Дмитро Яворницький у статті «Україно-руське козацтво перед судом історії» спожалів з приводу того, що три університети на території України не дали важливих праць про козацтво. А що вже казати про російських офіційних істориків.

С. Соловйов, зокрема, вважав, що «виход казака в степь из государства вовсе не бил шагом вперед в общественном развитии, а скорее шагом назад». Козацьке суспільство, на думку цього вченого, «по основному характеру своему, именно по хищничеству, имело отрицательное значение в истории, приравнивалось к окружавшим его обществам ногаев, калмиков и кримских татар».

«У присуді над запорозькими козаками, — доходить висновку Д. Яворницький, — С. М. Соловйов стояв цілком на тому урядовому або «офіційному» погляді, який висловила 1775році в своєму маніфесті цариця Катерина II з приводу скасування Січі і в якому запорожці змальовані були як зборище злодіїв, п’янюг, харцизів, азіатів і дряпіжників».

Навіть представники російської демократії часто стояли на «офіційнім погляді» щодо України та речників її відродження.

Так Бєлінський, цей «неистовий Виссарион», як його називали сучасники, в листі до П. Анненкова 1847 року писав: «Ви помните, что верующий друг мой (М. Бакунін — Авт.) говорил мне, что верит, что Шевченко — человек достойний и прекрасний. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало бить, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободи. Но здравий смисл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Етот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора — один на государя императора, другой на государиню императрицу (цей «пасквиль» був один — поема «Сон» — Авт.)… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал би не меньше. Я питал личную вражду к такого рода либералам… Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (екая свинская фамилия) в «Звездочке», иначе називаемой… журнале, которий издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Вот что делают ети скоти, безмозглиели-бералишки. Ох, ети мне хохли! Ведь барани — а либеральничают во имя галушек й вареников со свиним салом…»

А в його рецензії на поему Т. Шевченка «Гайдамаки» читаємо: «Опит спиваний Т. Шевченка, привилегированного, кажется, мало-российского поета, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения самих авторов, другой публики у них, кажется, нет. Если же ети господа кобзари думают своими поемами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в етом очень ошибаются: их поеми, несмотря на обилие самих вульгарних и площадных виражений, лишени простоти вимпела и рассказа, наполнени вичурами и замашками, свойственними всем плохим плохим пиитам…»

Імперський погляд на історію України В. Бєлінського засвідчив у рецензії на чотири томи «Истории Малороссии» М. Маркевича, опублікований в «Отечественних записках» 1843 року.

Переконливі свідчення цього — такі сентенції: «Малороссия никогда не била государством, следственно, истории, в строгом значений етого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как епизод из царствования царя Алексия Михайловича…», «История Малороссии, ето — побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда били племенем и никогда не били народом, а тем менее — государством… Так називаемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не било ни республикою, ни государством, а били какою-то странною общиною на азиатский манер»; «Слившись навеки с единокровною Россией, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле неопределимою оградою разлучал ее полудикий бит ее».

Історики російської літератури не поминули «грубо-враждебного отношения» Бєлінського до української літератури. У зв’язку з цим М. Драгоманов зазначав: «За багатьма ознаками можна твердити, що «мужики» в Україні XVII ст. були меншими варварами, ніж в часи Бєлінського, після того, як держава російська відірвала від маси вищі класи і помогла її закріпачити ті маси».

Право і здатність українського народу «говорити своєю мовою про предмети своїх потреб, прагнень і спогадів» відстоював М. Добролюбов у статті «Кобзарь Тараса Шевченка», в якій майже повністю навів лист поета до редакції журналу «Народное чтение», щоб устами його самого нагадати читачам, що він «витерпів… в юних літах і на чому виховувався розум і талант його».

Даючи високу оцінку «напрочуд різноманітній, живій, славетній силі і цілком вірній народному характерові» поемі «Гайдамаки», Добролюбов писав про її автора: «Багато треба поетичної сили, щоб взятися за такі предмети і не зрадити їх ні одним віршем, не внести свого сучасного погляду ні в одному натяку».

Водночас М. Добролюбов не підтримував прагнення України до самостійного національного розвитку, а вину за переслідування українства поклав лише на адміністративну частину російського суспільства, якого нібито «немає розз’єднання з малоруським народом». Високо оцінюючи «Кобзар» Т. Шевченка, критик навмисне уникав спору про можливість «малоросійськоїлітератури», не визнавав за можливе появу наукових і філософських публікацій українською мовою, обмежуючи сферу її вживання «народною поезією», до якої врешті відносив і Шевченка.

В обороні українства активну позицію займав М. Чернишевський. У рецензії на перший номер журналу «Основа» (1861) він чесно визнавав, що великороси не можуть похвалитися справедливим ставленням до малоросів, що російська література іноді дивилася на спроби надати літературного значення малоросійській мові із зневажливою посмішкою, а то й вороже. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко, — заявив він, — малоросійська література також не потребує нічиєї ласки. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі, навіть багатшій, ніж великоруська».

Вітаючи пробудження «малоруської нації», М. Чернишевський, одначе, заперечуючи самостійне значення національної проблеми й акцентуючи на класовій, розглядав українську культуру як дозволений варіант «єдності і різноманітності» під великодержавною гегемонією.

«Таких рішучих і вільних від усяких «посторонніх міркувань» поглядів на українське питання, які зважився висловити Герцен, українське суспільство не чуло не тільки до нього, а й після нього — принаймні із вуст хоча приблизно таких же авторитетних, як Герцен», — підкреслював М. Грушевський у статті до 100-річчя з дня народження видатного мислителя й тираноборця.

Ось один із цих «поглядів» — на союз України з Росією: «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или, лучше, Петербург обманули Украину, и заставили ее ненавидеть москалей… Завоевание — факт, а не право».

Герцен вірив у волелюбність і самосвідомість українського народу, виступав за звільнення його з-під національного гніту:

«В Малороссии живут люди, — люди подавленние рабством, но не настолько сломленние правительством и помещиками, чтоби они потеряли всякое чувство народности; совсем напротив, родовое сознание у них очень развито… Развяжите им руки, развяжите им язик; пусть речь их будет совершенно свободна, и тогда пусть они скажут свое слово, перешагнут через кнут к нам, через папеж — к вам, или, если они умни, протянут нам обоим руки на братский союз и независимость от обоих» (стаття «Росия и Польша»).

Він засвідчив своє захоплення творчими особистостями Марка Вовчка, з якою був знайомий і листувався, і Т. Шевченка, якого вважав не тільки великим народним письменником, а й політичним діячем і борцем за свободу.

Та хоча Герцен в «Колоколе» й писав, що «России скорее надобно распустить части, чем притягивать их к средоточенню; что ми и висказали, говоря об Украине», він пристав до тієї думки, що, коли Росія ввійде в нову фазу життя (звільнить селян з землею), то Україна не захоче відокремлюватися від неї.

М. Лесков, який залишив зворушливий спомин «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко», так відгукнувся на творчість Кобзаря і день прощання з ним:

«Але як поетична діяльність Шевченка завжди буде в числі найкращих сторінок української літератури, так і день його похорону завжди лишиться як день знаменитий в історії українського письменства і громадськості. Улюблена мрія поетова справдилась і голосно ознайомила про своє існування. Українське слово набуло права громадянства, вперше пролунавши в формі ораторської промови над Шевченковою труною».

І. Тургенев, прихильний до української літератури, переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка, зазначивши в передмові, що намагався «зберегти, по можливості, ту особливу, наївну чарівність і поетичну грацію», якою сповнені ці твори. Він звернувся до Т. Шевченка за порадою, кого з українських письменників читати, щоб швидше опанувати українську мову. Шевченко назвав ім’я Марка Вовчка.

Не можна поминути українських симпатій окремих декабристів. Співчуття К. Рилєєва, автора поем «Войнаровський» і «Наливайко», національно-визвольній боротьбі знайшло гарячий відгук в українців.

До 200-ліття арешту А. Войнаровського уЛьвові 1916 року товариством «Просвіта» було видано історичну поему К. Рилєєва «Войнаровський» у перекладі і з передмовою Олекси Коваленка. «Ся історична поема, — мовилося у передмові, — для нас тим більше цінна, що свідчить наглядно, яка жива була традиція боротьби України проти Москви ще перед приходом на світ Тараса Шевченка. Захоплений тою традицією нашої боротьби за волю потрафив навіть чужинець москаль написати з чутє таку величаву поему».

Ставлення широких верств Росії до українства, як зазначав В. Вернадський у статті «Українське питання і російське суспільство», пройшло значну еволюцію: спокійна байдужість, з проблисками зацікавленості літературою, що народжувалася; ідейне співчуття до національного відродження…» Націоналістичні течії ставились до українства підозріло-вороже, приєднуючись до офіційної політики, — писав автор статті. — Культурне значення руху зневажалось, соціальна сторона викликала побоювання, національна відкидалась. Прогресивні кола абстрактно співчували, але практично трималися пасивно, не вникаючи в позитивні сторони руху і не зупиняючись на принциповій недопустимості утисків в галузі культури».

В цій статті, написаній 1915 року (але не опублікованій), автор запропонував «програму практичних починань», з допомогою якої «можна було б змінити в сприятливому смислі ставлення російського суспільства до українського питання». До засобів, які мали б позитивну дію на «малоінформовані або упереджені проти українського руху кола громадкості і впливові сфери», В. Вернадський відносив такі: «виробити правильний погляд на український рух у спеціальних виданнях від імені російських вчених і громадських діячів; сприяти якнайшвидшому розв’язанню шкільного питання (рідна мова у народній школі) та вивільненню української мови від обмежень, введенню спеціальних українознавчих дисциплін у вищі школи і відповідних предметів у середній, відміні будь-яких обмежень у галузі культури і преси».

Коли з’явились поодинокі українські органи друку, як, приміром, журнал «Основа», що постав у Петербурзі на початку 1861 року, то замість підтримки російських колег, це кидання зустріло кпини на адресу українських літераторів. Аналогічна ситуація повторилася з появою журналу «Киевская старина» (1882), що на чверть століття став надійним оплотом українства.

Ставлення офіціозу до українства виявилось і в історії перекладання Євангеліє українською мовою, здійсненого на самому початку 60-років XIX століття Пилипом Морачевським. 28 вересня 1860 року він надіслав переклад Євангеліє від Матвія і Івана митрополитові Санкт-Петербурзькому і Новгородському Ісидору, мотивуючи необхідність своєї праці таким чином: «На всех язиках, словесно и письменно проповедуется слово Божие; исповедники Христа Спасителя имеют Библию на своих язиках; а Малороссия, — которим язиком говорит около 12 миллионов православних христиан, не имеет на своем язике даже Евангелия…» Проте цей сподіваний покровитель відповів: «По частном совещании с Святейшим Синодом, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанний Вами или другим кем-либо, не может бить допущен к печатанию».

У статті «Русский либерализм и украинское движение» (1912) Д. Донцов писав про «зараження бацилою націоналізму ліберальних кіл російського суспільства». Конституціоналізм несе з собою і нову форму націоналізму, стверджував автор, незрівнянно більш небезпечну, ніж націоналізм казенний, позаяк він не обмежується циркулярами й заборонами, а йде в саму товщу народних мас.

III Державна дума, в якій задавали тон Бобринські і Шульгіни, не змогла позитивно розв’язати питання про українську школу (171 голосом проти 132 воно пригашено). Депутат професор Капустін закликав «не возбуждать таких вопросов, которые разъединяют родных братьев», не наголошувати на тому, що українці й великороси «не на одном языке говорят». А Бобринський з думської трибуни пускав у зал глузливі анекдота, що, приміром, гасло «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» має український відповідник «Голодранці з усього світу, збивайтесь докупи!». А міністр закордонних справ Сазонов 27 січня 1915 року з тієї ж трибуни заявив, що український народний рух — це результат німецьких інтриг.

Член київського комітету у справах друку С. Щеголев 1912 року видав у Києві книжку «Украинское движение, как современний етап южнорусского сепаратизма». Той факт, що в посвяті до неї поряд з Іовом Борецьким названо ім’я Василя Кочубея, свідчить про те, хто був для автора ідеалом, а звідси й антиукраїнські засади цієї грубої праці.

«Под южнорусским сепаратизмом или отщепенством ми разумеем попитки ослабить или порвать связь, соединяющую малорусское племя с великорусским, — викладав свою позицію автор у вступі. — По тем средствам, помощью которых сепаратисти стремятся к достижению своей цели, ми можем различать сепаратизм политический (государственная измена гетманов Виговского и Мазепи) и культурно-етнографический или украинофильский (Максимович, Костомаров и, пожалуй, Кулиш)».

С. Щеголєв блокується з відомим публіцистом П. Струве, заводячи мову про «степень полезности и необходимости украинской культури». Він посилається на думку того про «внутревластний факт» «русской культури», яка власне поглинає «велике, — мало — и белорусскую». Щодо «малоруського язика» Струве погоджувався тільки на «путь скромного областного развития», вважаючи російську мову спільною для «всех русских народностей».

«Декларация русского прогрессивиста г. Струве достаточно убеджает нас в том, — наголошує Щеголев, — что украинская культура в России не принадлежит к числу факторов необходимых или полезних. Да и самая работа на етом национально-культурном поле не делает чести работникам».

Підтримуючи войовниче гасло Струве «енергично, без всяких двусмисленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством», Щеголєв нагнітав цю українофобну істерію, заявивши, що обмежитися ідейною боротьбою «русские граждане», яким дорога «общерусская культура», не мають права, «чтоби не уподобиться покару из криловской басни».

Войовничий шовініст запропонував широкий спектр заходів для «систематической борьби правительства с украинским движением»: «предохранение южнорусской деревни от современной «украинской» литератури, т. е. от книжного «украинского» язика и фонетического правописания»; не випускати з книгосховищ для масового користування творів друку українською мовою, якщо в них не дотримано російської орфографії; заснувати при Міністерстві народної освіти постійний комітет, який розглядав би подані видавцями твори «малорусской популярной литератури» і допускав би їх до бібліотек, публікуючи каталоги дозволених видань. «Просвіти», а також їхні читальні мали бути закриті. Українські клуби і товариства повинні були б вести діловодство «на государственном язике и с соблюдением общепринятого правописания». Щодо професійних труп та аматорських гуртків, допускалися тільки такі українські п’єси, де «сфера малорусского язика ограничена битовим и племенним положением героев». Лекції для «малорусских простолюдинов» читати російською мовою (з поясненням по-українському окремих слів). Це ж стосується й церковних проповідей по селах. Найбільшу увагу й опіку з боку суспільства, місцевої влади, уряду й законодавства приділяти народній (початковій) школі «в смисле незиблемости русского преподавания в ней и охрани ее от украинской литератури и от «украинского» язика в устах преподавателя». В учительські семінарії, інститути, а також в духовні семінарії й єпархіальні училища не допускати осіб, «сочувствующих или потворствующих украинской пропаганде, не говоря уже об активних членах укр. партии». Українські відділи в бібліотеках учительських інститутів та інших середніх шкіл недопустимі (виняток для окремих класиків, але виданих з дотриманням «государственного правописания».

Сільським учителям заборонити не тільки участь, «но и какую-либо прикосновенность к малорусским спектаклям и литературно-декламационным печерникам». Всіляко підтримувати їх ініціативу у постановці простонародних п’єс російською мовою, у проведенні російських читань і популярних лекцій. Провести конкурси з вельми високими преміями для створення російського репертуара п’єс, «интересных ы понятных для малоросса-простолюдина». Видавати особливі грошові винагороди вчителям, які піднімуть російську грамотність своїх учнів вище середнього рівня. Вже за нашого часу викладачі російської мови мали надвишку до зарплати.

Всі ці каральні акції Щеголєв назвав схемою «средств самообороны русской культуры и государственности от язви украинства».

У Києві 1912 року було видано також доповідь А. Стороженка «Проысхожденые и сущность украинофильства». «Український рух — це польська інтрига» — основна ідея цієї праці. Українській літературі присвячено лише один абзац, який дише злобою і ненавистю.

Взагалі ж Київ був одним з центрів войовничого російського шовінізму. Саме Київська рада губернського правління «Союза русского народа» порушила 1914 року питання про заборону діяльності українських і польських просвітницьких наукових товариств, а також про закриття українських і польських газет та журналів.

За статусом Київського клубу російських націоналістів, прийнятим у грудні 1911 року, російському народові належало державне право щодо інших народів, не допускалося ніяких автономій, «ибо ето был би первый шаг к расчлененыю России на части». Тому, проголошувалося в статусі, «Фынляндыя есть неразрывная часть Российской ымперыы, принадлежащая нам по праву завоевания», а «Юго-Западний край есть исконный и чисто русский край». «Русскый народ существует только одын. Никакого малорусского или «украинско-русского» народа нет, а есть только южнорусская ветвь единого русского народа, — стверджувалося в статусі. — Украинофильское движение представляет собой явление… вредное»…

В одній з доповідей на засіданні клубу було таке: «Следовало би еще подвести вас к зловонному болоту новейшей «украинской» так називаемой изящной словестности, познакомить вас с произведениями разних Франков и Маковеев, Кобринских и Кобилянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Кримских, Лесь и Олесей, Пачовских и Капелъгородских, Онацких й Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатаниниской злоби, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому ненужних писаний господ и госпож как би виползших из каких-то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скриваются ли под некоторими «украинскими» псевдонимами злобние сили Иуди? Нравственная грязь писаний, напр., Винниченко и Кримского также переходит всякие обичние предели»

Прикметно, що серед членів клубу було багато українців — політика, що століттями заохочувала відступництво й перекинчество, дала свої наслідки.

Столипін, приймаючи представників клубу, заявив, що мазепинський рух в Росії підтримується пруськими марками, і звернувся до київських шовіністів з закликом: «Тушите пожар, пока не поздно».

У січні 1913 року відбулося велелюдне зібрання членів клубу, на якому було розглянуто питання «о положений русского дела в подьярменной Зарубежной Руси», тобто в Галичині. Було заслухано повідомлення «Новітні гоніння на російський народ у Галичині і погроза галицьких українців-мазепинців на адресу Росії».

Того ж року на зібранні клубу професор І. Сікорський виголосив доповідь «Росіяни і українці», в якій стверджував, що «каких-либо данних, указивающих на существование в России особой «украинской» раси» не найдено. Він відстоював правочинність одного-єдиного терміну «русский», виключаючи з ужитку «все дроблення» («великоросе», «белоросс», «малоросс», «южноросс»), оскільки вони, на його переконання, «лишена антропологического или етнического основания». Також ратував за єдину російську мову, близьку і нібито зрозумілу всім українцям, а відтак виводив звідси «психологическую ненадобность созидать второй параллельний орган». Тому намагання українців розвинути самостійну науково-літературну мову, що постало з часів Шевченка, «едва ли имеет будущность» (через «слабое участие в етом деле украинского населення» і «в силу близости двух язиков»).

Київські студенти, члени «Союза русского народа», як повідомляв журнал «Украинская жизнь», запровадили новий спосіб боротьби з українством. Це були грубі хуліганські випади проти редакції української газети «Рада», проти «Української книгарні» на Безаківській вулиці та книгарні «Літературно-наукового вісника»: бомбардування вікон пляшечками з чорнилом, розбиття вітрин, шматування українських видань. Ці ж завзяті «союзники» у студентській формі напали на Український клуб, де саме був уряджений вечір пам’яті М. Лисенка, вчинили там ^ешкет, розбивши вікна й закидавши залу тими ж чорнильними «снарядами».

1913 року В. Винниченко зі сторінок газети «День» звернувся з «Откритим письмом к русским писателям», де вказав на крайній їхній консерватизм щодо українців, який «до униния, до стида повторяется и в анекдотах «из хохлацкого бита», називаемих рассказами. Всегда и всюду «хахол» немного глуповат, немного хитроват, непременно ленив, меланхоличен и порой добродушен».

Журнал «Украинская жизнь» в № 1 за 1916 рік подав огляд

О. Липовецького «Украинство в призме редакционной мисли». Яких тут тільки не наведено обвинувачень на адресу українофілів! I «приносят русские интереси в жертву интересам инородчини» («Волга»); і «мазепенцами могут називать себя люди, за австрийские серебренники сеющие измену и вражду, чтоби оторвать из-под мощного крила двуглавого орла Малороссию и бросить ее в швабскую неволю» («Земщина»); і «виродки из русской семьи, имя которым мазепенци»; «украинцы — злостние враги Россиы, ы им должна бить объявлена нашим государством беспощадная война» («Киев»); і «малороссиянам навязивают в качестве язика образованного обществом жалкий жаргон из смеси малорусских, польских и даже немецких и латинских слов — жаргон, сфабрикованний при участии специалистов гофратов австрийской служби» («Голос Руси»),

Після арешту М. Грушевського восени 1914 року саратовська газета «Волга» висловлювала сподівання, що вчений «за свою предательскую деятельность получит возмездие полной рукой».

Коли в Астрахані відкрився Український клуб, місцеві чорносотенці звернулися до міністра внутрішніх справ з телеграмою про те, що «враги России задались гнусной целью разъединить русский народ, обособить малороссов и великороссов».

Автор книжки «Русский национализм» В. Строганов (С.-П., 1912) проповідував принцип зоологічного націоналізму: «Россия — для русских». Щодо інородців він пропонував «создать благоприятную обстановку для забвения своей билой независимости — и тонкая обрусительная политика увенчается успехом».

Через два роки там же, в Петербурзі, з’явилася книжка О. Реннікова «Самостийние украинци. Сатирические очерки украинского движения». За формою і змістом це був дешевий, бездоказовий пасквіль.

На сторінках «Украинской жизни» впродовж кількох років публікувалися відповіді на анкету про ставлення прогресивного російського суспільства до українського національного руху. Серед запропонованих запитань були про визнання «отличительних особенностей украинцев», про оцінку насильницької асиміляції, про потребу національної школи, про байдужість російської громадськості до національних змагань українців, про денаціоналізацію українців державними заходами та ін.

«От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самих отрадних результатов, ибо нет никаного сомнения в том, что ето одна из первейших ветвей славянского древа», — заявив А. Луначарський. Як видно з відповідей, він ще гімназистом перечитав усе найкраще з української літератури і вважав, що у справі демократизму вона «лет на пятьдесят обогняла великорусскую».

Серед анкетованих знаходимо ім’я Максима Горького. «Поскольку я знаю психику лучшей части русской интеллигенции, я знаю, что русский народ всех трех племен мислился и чувствовался ею как единое целое», — читаемо в його відповідях, а далі обстоювання цього «целого» розгорнуто в широку метафору, яка віддає явним «собирательством» «русских и неруских племен!»:

«Если говорить о России как целом, не надо забивать, что строили ее все три племени вместе и что они-то и есть живой ее скелет, крепко обросшии мускулами иних племен; надобно неуклонно заботиться, чтоби етот стержень хорошо чувствовал свое химическое единство, чтоби он мог бистро и успешно развивать все свои добриє, здоровие свойства, тогда и мускулатура плотнее срастется с ним».

Активним апологетом великодержавництва виступав П. Струве, який вбачав в українстві загрозу для «великого надбання нашої історії — загально російської культури». Тому він ратував за нівеляцію народів Росії.

Він знаходив широку підтримку у правій пресі. Так J1. Волков («Московские ведомости») у статті «Мазепинство в Москве» закликав закрити всі українські товариства, які ставлять за мету «нарушение государственного единства России», а також друковані органи, які ведуть «пропаганду малорусского сепаратизма».

Провокаційні виступи рясніли на сторінках газет «Утро России», «Новое время» (в цій останній навіть невинне київське свято «Колос жита» потрактовано «еврейско-мазепинской демонстрацией»).

З-поміж російських учених, які подали дружню руку українству, особливо активно підтримали його на початку XX століття, коли уряд раз у раз звертався до академічної думки, передусім слід назвати академіка Федора Корша (1843–1915). Прихильність до українського народу та його потреб була традиційною у Коршів: Тарас Шевченко згадує батька вченого серед «просвещенных москвичей», у яких він знайшов «самое теплое радушые лычно ко мне и непритворное сочувствие к моей поезии».

Академік Ф. Корш був почесним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, йому належить низка статей, що прислужилися українству: «Украинский народ и украинский язык», «Нечто об украынстве», «Националистическые наукы» (проти шовіністичної брошури професора Сікорського), «Шевченко среды поетов славянства».

Академіки Ф. Корш і О. Шахматов висунули для обрання в ординарні академіки Російської академії наук кандидатуру Івана Франка (консервативна більшість їхніх колег віддала перевагу іншій кандидатурі). Ф. Корш написав українською мовою статтю для ювілейного збірника до 40-річчя творчої діяльності І. Франка.

Фактів приязного ставлення російської інтелігенції до українства можна навести чимало, хоча вони тонули в загальноімперській істерії, підігріваній офіційними чинниками.

Так, ще 1860 року «Товариство сприяння нужденним літераторам та вченим» звернулося до поміщика Фліорковського з листом-проханням звільнити з кріпацтва родичів Т. Шевченка (там, зокрема, стоять підписи І. Тургенева і М. Чернишевського. Та й викуп Т. Шевченка з кріпацької неволі стався завдяки представникам російської інтелігенції.

Яків Полонський у часи свого секретарювання в Комітеті у справах цензури допоміг Олександрові Русову виклопотати дозвіл на ввіз до Росії й України першого тому «Кобзаря», виданого в Празі. Він же опікувався долею засланого на Північ П. Чубинського.

Відомі виступи на захист українства Володимира Короленка. В «Русских записках» (1916, № 10), в замітці «Котляревський і Мазепа» він обурювався з приводу заборони української мови на святі відкриття пам’ятника поетові в Полтаві 1903 року. Грубим і диким назвав він цей епізод, коли мова, на своїй батьківщині, біля своєї колиски, виявилася висланою адміністративним чином в австрійські межі.

Всеросійський з’їзд працівників народної освіти (1913) прийняв резолюцію про відкриття української гімназії в Києві. Тут була жива традиція прихильників до українства видатних педагогів К. Ушинського і М. Весселя. Резолюцію підтримала група московських педагогів, лікарів, літераторів, артистів і учнів.

6 лютого 1905 року делегація діячів культури у складі Олени Пчілки, В. Науменка, М. Дмитрієва та І. Шрага подала записку про скасування обмежень українського слова прем’єр-міністрові

С. Вітте. «Прийняв він нас дуже ласково, попросту і мав з нами досить довгу розмову, — згадував І. Шраг. — Він так себе поводив, що якийсь час нам здавалось, що ми сидимо не в кабінеті президента комітету міністрів, а у доброго знайомого. Вітте обіцяв нам уважно розгледіти доповідну записку, яку ми йому передали і зміст якої коротенько переказали, і обіцяв, що все зробить, щоб задовольнити наші бажання, але додав, що нашвидку цього не може зробити… «Ви долго ждали, господа, — сказав нам на прощання Вітте, — подождите еще месяца три».

Чекати довелося довше — маніфест про даровані свободи було підписано Миколою II 17 жовтня 1905 року. Якраз за кілька годин до підписання цього документу, на аудієнції у С. Вітте побував О. Русов, який на той час очолював правління «Общества издания общеполезных и дешевих книг». У високий кабінет Русова і ще одного українського діяча привело те, що в цензурі застряла книжка М. Левицького. Вислухавши клопотання, С. Вітте, звернувся до них з такими словами: «Да, я, господа, так же хорошо все ето знаю, как и ви, знаю всю ету ненормальность; но одно только могу вам сказать: не один десяток лет ждет украинский народ свободи своего слова; пусть подождет еще немного, может бить несколько дней, и заверяю вас своим словом, что он получит ету свободу».

Це було сказано буквально перед самою поїздкою до царя для остаточного коригування маніфесту, який з’явився друком наступного дня.

В № 5 за 1905 рік «Літературно-наукового вістника» М. Грушевський з вдячністю писав про меморіал Петербурзької Академії наук у справі свободи української мови в Росії, в якому обстоювалося знесення дискимінаційних урядових розпоряджень щодо української мови, бо «малоруська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська».