ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ

ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ

Світова війна і загарбницька політика Росії щодо Галичини. — Шалений погром українства, репресії щодо його носіїв. — Наступ на Уніатську Церкву, національне шкільництво, українську мову, культурні установи. — Засилля великодержавних чиновників «у мундирах і рясах». — Українські діячі під пильнуванням жандармів як «га-лицкие мазепенци». — Москвофіли — п’ята колона царизму, їхні колабораціоністські акції. — Шовіністична пропаганда довкола окупованої Галичини. — Союз визволення України, М. Грушевський та передові російські діячі про окупацію Галичини.

Майбутній цар Микола II, ще будучи цісаревичем, повертався з Відня до Києва через Львів. Споглядаючи крізь вікно купе привабливі краєвиди, він мовив до графа Лобанова-Ростовського: «Вот еще не собранний русский край». Тому, коли вибухнула перша світова війна, Росія, реалізовуючи такі імперські зазіхання, ставила собі за мету загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття. Розчленивши Австро-Угорщину, вона, по-перше, хотіла «собрать русский край», по-друге, раз і назавжди покінчити з ненависним їй «мазепинством» — знищити вогнище невитолоченого національного життя, яке там мали українці, і, завдяки якому, підтримували визвольні змагання своїх, поневолених царизмом братів. По-третє, через цю завойовану браму Росія, невідступно втілюючи ідею III Риму, прагнула опанувати Дарданели і Константинополь.

Взявши за теоретичну основу для своєї платформи вчення про триєдину Русь, москвофіли, ця по суті п’ята колона царизму в Галичині, яка весь свій колабораціонізм, прислужництво завойовникам, зраду інтересам свого народу ганебно явила у дні війни, вважали росіян, українців і білорусів одним народом, українську мову — жаргоном, а російську — літературною для «триединой Руси». Ця агентура великодержавницького шовінізму ратувала за запровадження викладання в школах російською мовою, за російщення галицьких українців. Вони запрошували вчителів з Росії, посилали туди студентів. У газетах «Галичанин», «Прикарпатская Русь» постійно передруковували матеріали з шовіністичних газет «Новое время», «Московские ведомости», «Россия», «Киевлянин» та ін. Журнал «Националист», що виходив у Львові, ставив своїм завданням «воспитаниерусской (тобто галицької — авт.) молодежи в духе истиннихрусских начал». Які то були «начала», свідчить бодай спаплюження на його сторінках нашого національного генія: «Шевченко можно сравнить разве с разъяренним животним, устранявшим с пути без разбора все, что попадает под его руки».

Тож і не дивно, що ці самощи забороняли продавати у книгарнях твори Тараса Шевченка та Івана Франка.

Проте в офіційних заявах справжні цілі окупації маскувалися, навпаки, видавалися за визвольну місію. Так, у відозві Верховного Головнокомандуючого, великого князя генерал-ад’ютанта Миколи Миколайовича, розпублікованій мовами дев’яти народів, які населяли Австро-Угорщину, іменем Великого Російського царя проголошувалося, що Росія «ничего иного не ищет, кроме восстановления прав и справедливости», несе «свободу и осуществление ваших народних вожделений». Росія, заявлялося там, прагне лише одного: щоб кожен із народів «мог развиваться и благоденствовать, храня драгоценное достояние отцов — язик и веру и, обьединенний с родними братьями, жить в мире и согласии с соседями, уважая их самобитность». Тому закликав «встречать русские войска как верних друзей и борцов за наши лучшие идеали».

Провідник москвофілів В. Дудикевич, вітаючи у Львові новопризначеного генерал-губернатора Галичини генерал-губернатора графа Г. Бобринського, сказав, що звершилася важлива справа «собирания русских земель», розпочата ще за Івана Калити. Він благав Бобринського «повергнуть к стопам Его Императорского Величества просьбу», аби дозволено було надіслати до столиці представництво зі Львова «для принесения Ему чувств освобожденной им искони русской земли».

Високий достойник розцілував такого вірнопідданого, нагадав слова Верховного Головнокомандуючого: «нет более подъяремной Руси», і від себе добавив: «Я буду здесь вводить русский язик, закон и строй».

Губернатору повітові начальники і поліція призначалися з Росії, щодо місцевого урядування, допускалися функціонуючі голови міських управ і волосні старшини за умовами їх благонадійності.

Та москвофіли вели не тільки угодницьку політику, не тільки запобігали ласки в імперських сановників, а й підштовхували уряд до проведення жорстких антиукраїнських акцій.

Генерал-губернатор видав постанову, якою заборонялося продавати і видавати з бібліотек книжки українською і російською мовами, які вийшли за межами Російської імперії. Ці видання мали бути складені «в одном месте по указанию местной власти». Чим те складання закінчувалося, свідчить сумна пригода з вагоном «Історії України» М. Аркаса, видрукованої в Кракові — книжки на якійсь станції жандарми конфіскували і спалили.

На єпископські кафедри у Львові, Галичині підбиралися кандидатури з глибин Росії. Архиепископ Волинський Євлогій войовничо ратував за відверту русифікаторську політику, вдаючись до демагогічних заяв на кшталт: «Галиция — не завоеванний край, но воссоединенная земля. Ето не падчерица, но родная дочь матери России и имеет права на материнскую ласку, привет и заботу».

Яка ж то була ласка, видно із ставлення російських властей до митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який відмовився евакуюватися до Австрії. Його заслали в Нижній Новгород, а потім у Курськ.

«Причина вивезення Митрополита, — читаємо в книзі «Царський в’язень 1914–1917» (Львів, 1918), — дасться гарно означити звісними словами Христа: «поражу пастиря і розбіжуться вівці…» І справді, в ті страшні дні тривоги і переляку жорстокої світової війни, був Митрополит тим добрим пастирем Свого стада, який ні просьбою, ні грозьбою не дав себе намовити і не покинув своїх вірних».

У царському маніфесті від 5 серпня 1914 року ключовим був такий імператив: «Да поможет Господь царственному своєму помазаннику всея Руссии завершить дело великого князя Ивана Калити».

Російські власті ігнорували сам факт існування українців в Галичині — всілякі високі звернення адресувалися до слов’янських народів, зокрема до поляків, а також до «подьяремних русских» — про українців не було ані згадки. Хоча комендант Львова полковник Роде не був прихильником такої ігнорації, бо зажадав заложників не тільки від поляків, євреїв, «русских», а й від українців. З-поміж них опинилися ректор духовної семинарії отець доктор О. Боцян, доктор Ю. Гірняк, директор «Народної Торгівлі». За-ячківський, П. Войнаровський. Пізніше цей список поповнили директор товариства «Дністер» С. Федяк, директор «Крайового Союзу Кредитового» К. Паньківський, директор Національного музею І. Свінцицький, митрополичий вікарій о. М. Щепанюк та ін. Серед висланих з Галичини — учителі, адвокати, лікарі, кооператори, студенти, селяни. Потрапили сюди і двоє письменників — Константина Малицька і Михайло Мочульський. Виселялися до Сибіру, де були неймовірно тяжкі умови для проживання.

Хроніка київських газет наводила дані про етапи галичан до Сибіру: 2 березня 1915 року — 81 особа, 5 березня — 108, 10 березня — 86.

Все українство в Галичині, на Буковині, опинившись після поразки австрійської армії у серпні-вересні у невдалій для неї «Галицькій битві» під окупацією, поставлено було поза законом. Закрито школи, «Просвіти», пресу, громадські об’єднання, українську кооперацію, тисячі представників інтелігенції, духовенство, селян вислано на схід, до Сибіру.

У Тернополі, Бродах, Самборі, інших містах місцева адміністрація звеліла вивіски на крамницях переписати по-російському, вулиці дістали російські назви: Александровская, Николаевская, Московская. У багатьох містах утворено нові громадські ради, виключно з москвофілів. Львів було адміністративне поділено на десять «участков», на чолі кожного стояв «пристав».

Управління переселення виношувало ідею спрямувати переселенців з Росії не до Сибіру, як то було досі, а в Галичину — йшлося щонайменше про 300 тисяч селян із великоросійських губерній. Це була настільки русифікаторська акція, що навіть «Прикарпатская Русь» назвала її «неудачным проектом».

У статті «До історії Галицької руїни 1914–1915 pp.» С. Єфремов писав: «Хмари російських чиновників у мундирах і рясах обсіли Галичину й прикладали тут до діла свій випробуваний у бюрократичному насильстві і крутійстві досвід, дикі над нею експерименти творячи».

Мав рацію Кость Панківський, зауваживши в одному з листів: «Освободили нас — то правда. Освободили з честі, з імені, з майна, з мови, з усього».

У цілком таємному донесенні начальника Тимчасового жандармського управління генерал-губернаторства в Галичині товаришеві міністра внутрішніх справ, командуючому окремим корпусом жандармів від 17 січня 1915 року було подано огляд про українські організації (йшлося про діяльність українських партій: соціалістично-демократичної, радикальної, національно-демократичної, Союзу Визволення України, а також про роль професора Грушевського «в мазепинском движении в Галиции и Малороссии»), про «січові» і «сокольські» мазепинські організації.

«Предводителем в движении галицких мазепинцев» названо Костя Левицького, а серед «российских мазепинцев» — Грушевського, Чикаленка, Лисенка, Міхновськото, Кримського.

«Грушевский бил духовним отцом мазепинского движения вообще и вдохновителем его, — читаемо в донесенні, — т. к. в его руках била сосредоточена вся научно-идеологическая работа… Главное звено, соединяющее галицких мазепинцев с российскими. В Малороссии у Грушевского очень много приверженцев-мазепинцев, пользовался огромным авторитетом и имел сильное влияние».

Маючи таку жандармську атестацію, М. Грушевський не міг уникнути репресій: був арештований у Києві і засланий.

Закривши після окупації всі громадські організації Галичини, власті невдовзі дозволили діяльність москвофільских: імені Качковського, «Русских женщин», «Жизнь», «Русская Рада», «Народний Дом», «Ставропигия».

З вересня 1914 року до червня наступного року Львів був під російською окупацією. Розпочався шалений погром українства — від закриття всіх його громад до арештів і етапування в Сибір інтелігенції, священиків, свідомих селян та міщан.

«Галичина під час окупації опинилася в руках всякої поліцейської й чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, — писав М. Грушевський, — а вона, користаючи з воєнного стану, робила що хотіла й не тільки буквально грабила доми і людей, знущалася над населенням, але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя та його культурних сил».

На ключові місця власті посилали в цей завойований край запеклих реакціонерів, які вже мали неабиякий досвід нищення українства в Росії. Так, директора народних училищ Київської губернії Плеського, який особливо відзначився в переслідуванні українських видань у школах, міністр освіти Кассо призначив на відповідальну посаду у Львів.

Член державної Думи, єпископ Єнісейський і Красноярський Никон, прихильний до українства, виступив у газеті «Биржевие ведомости» зі статтею «Орли и ворони», в якій піддав осуду націоналістичну політику Росії в Галичині.

Всупереч Гаазькій конвенції 1907 року, за якою життя і власність мирного населення, релігійні переконання і відправи, а також установи культу, доброчинності, на родної освіти, мистецтва мали бути недоторканими, все це було, як обурювався автор статті, принесено в жертву устремлінням войовничих націоналістів. Цьому також усіляко сприяв нашвидку створений в Росії «Карпато-Русский Освободительний Комитет».

Комітет видав невеличку книжку для офіцерів діючої армії «Современная Галичина. Етнографическое и культурно-политическое состояние ее, в связи с национально-общественними настроениями». У ній український рух було трактовано як інтригу інтелігенції, яка не має політичної ваги і яку легко призупинити. Для цього давалися такі поради російським властям: «При окупації краю досить було би закрити видання «українських» органів і установити надзір за українцями у Львові і в таких провінціальних центрах, як Стрий, Перемишль, Тернопіль, Станіслав, Коломия».

Комітет через Київського генерал-губернатора надіслав поклонну телеграму Миколі II, в якій молився «о даровании славной победи русскому освободительному оружию» і просив царя «всемилостивийше принять исстрадавшуюся в многовековой лютой чужеплеменной неволе Карпатскую Русь в родное лоно Великой Русской Семьи и завершить святое историческое посланничество собирания Земли Русской».

Цар відповів телеграмою на адресу генерал-губернатора Трепова:

«Передайте мою благодарность Карпато-русскому освободительному комитету за вираженние им чувства, Всею душою разделяю его сокровенную надежду, если на то будет Господня Воля, увидеть наших зарубежных русских братьев свободно слившихся с Великой Русью. Николай».

Здійснювалося це «злиття» брутально. Було закрито газету «Діло». Замкнено книгарню Наукового Товариства імені Т. Шевченка, що встигла продати чимало українських книжок, і, зокрема, «Кобзарів» солдатам-українцям, опечатано музей і бібліотеку НТШ, «Союзний Базар» — за те, що продавав етнографічну карту України. В Галичині не дозволено було друкувати нічого по-українськи.

Шалений наступ повели завойовники на українське шкільництво. В галузі початкової освіти планувалося завести суворий державний контроль у запровадженні і вивченні російської мови. Відкрилися курси для підготовки її вчителів (Львів, Тернопіль, Станіслав, Чернівці, Самбір). Львівський університет мав бути перенесений до Варшави, а тамтешній з викладами російською мовою — до Львова. У Львові мав бути заснований учительський інститут.

На окупованій Росією території відсотків 80 віруючих були греко-католиками. Проти них були спрямовані насильницькі заходи. Передусім, до Росії, як уже згадувалося, було вивезено Митрополита Андрея Шептицького. В «Прикарпатской Руси» йому інкримінували ширення в духовенстві і масах «мазепинського сепаратизму», висвячення в єпископи «мазепинців», заведення української мови в молитовниках та ін. Через усунення голови уніатської церкви власті прагнули підірвати її міцні позиції в Галичині і відкрити шлях русифікаторському православ’ю.

Серед репресивних заходів щодо української мови — така заява штабу генерал-губернатора Галичини: приватна кореспонденція буде розглядатися військовою цензурою мовами російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською, німецькою, а «на прочих язиках и наречиях будет уничтожаться».

Російське військо зайняло під шпиталь новонабуту кам’яницю Академічного дому, що фатально відбилося на архіві і бібліотеці: солдати нищили книжки, збірки Етнографічної комісії та ін. Зазнав втрат рукописний відділ НТШ.

Союз Визволення України у відозві в серпні 1915 року розкрив наміри царя: «Цілий світ захотів він загарбати під своє ярмо! А перед усім автономну Галичину, де живе більш як 4 мільйони таких самих українців, що й ми. Кров’ю хотів він залляти цей край, вкрити його тюрмами і шибеницями. Щоб нашіх братів з закордону закувати в московські кайдани».

Руйнівні дії окупантів М. Грушевський у журналі «Украинская жизнь» (1916, № 1) назвав «вопиющими подвигами делателей русской политики в Галиции». Ці «подвиги», крім репресій і потопту культури несли бідування, голод, злигодні воєнного часу.