ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Національні окремішності української церкви — спротив вищого духовенства підданню Б. Хмельницького Москві. — Спроба самовладного неканонічного поширення влади Московського патріарха на українську церкву (жалувана грамота царя у березні 1654 року). — Неприйняття українським духовенством такої опіки і благословенства. — Втручання російських військових властей у вибори ієрархів української церкви. — Узурпація прав української церкви, підступно легітимована на Переяславській раді 1659року при настав — ленні на гетьманство Ю. Хмельницького. — Втручання Москви у внутрішній устрій ще не підлеглої їй церкви. Улещування ієрархів. — Купівля за соболі та золото у Константинопольського патріарха «разрешающей грамоти» напідлеглість Української Церкви Московському патріархові. — Підпорядкування Чернігівської архієпископії та Києво-Межигірського монастиря безпосередньо патріархові. — Цезарепанізм Російської церкви — прислужниці самодержавства. Скасування Петром І патріархату. — Знищення собороправності Української Церкви і виборності духовних посад — репресії проти отців Української Церкви. Переведення в російські єпархії національносвідомих українських священиків. — Поліційний нагляд за духовенством. Узаконене порушення тайни сповіді, доносительства священиків.

Українська православна церква була центром національної культури, осереддям національної окремішності. З XVI століття вона вже мала переклади Святого Письма живою українською мовою — Пересопницьке євангеліє 1556 року, Новий заповіт Негалевського 1581 року, Крехівський апостол 1560-х років, чимало Учительських євангелій, які читали разом з проповідями також живою мовою. 1581 року в Україні з’явилася друкована Острозька Біблія. «Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, — зазначає автор дослідження «Українська церква» Іван Огієнко, — робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури».

Богослужби в Українській Церкві були засновані на місцевих звичаях і відрізнялися від інших, в тім числі і від російських. У Служебниках XIV–XVIII століть зафіксовано старі українські чини богослужб, за якими, наприклад, Євангеліє читалося тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася після цього читання і т. ін. У Требнику митрополита Київського Петра Могили (1646 рік) вміщено 126 чинів, з яких 37 місцеві. Під час хрещення, скажімо, заведено було не обов’язково погружати, допускалося обливання. При вінчанні молоді мали неодмінно присягати, без чого шлюб вважався недійсним. Було своє трактування чину і схода душі від тіла. Церква взяла й чимало місцевих звичаїв (освячення квіток на Маковея і плодів на Спаса).

Українська Церква послугувалася власним Місяцесловом (замінений російським 1784 року). А в цьому останньому, наприклад, день Полтавської битви 27 червня, трагічний для України своїми наслідками, подано червоним і возведено в національне свято: «Праздник о победе, Богом дарованной, всеросийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторим на десять под Полтавою от воплощения Господня 1709-го».

Знала наша Церква і свої свята, возведені нею до великих (на відміну від інших церков), виробила високе мистецтво проповіді живою народною мовою, що було зовсім неприйнятливе для Церкви Російської, мала навіть спеціального проповідника — казнодія. Відзначався своєю самобутністю і неповторністю церковний спів в Україні.

Здавна богослужбовою мовою України була старослов’янська, яка зазнавала відчутних впливів живої народної мови. З тих записів богослужб, які здійснені в XVI–XVIII століттях латиною, видно, що старослов’янські слова вимовлялися по-українському: ять — як і (а не є), е — як е (а не є), и — як и (а не і), г — як г (а не ґ) і т. ін.

Українське духовенство онароднювало церковну мову. 1627 року в Києві видано «Тріодь Пісну», в якій читання перекладено українською мовою. Требник Петра Могили (1646 рік) Чин ісхода душі від тіла здебільше подає українською мовою.

Наше духовенство, як зауважує Іван Огієнко, міцно пам’ятало тоді наказ Св. Письма про те, що кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу.

Говорячи про національні окремішності Української Церкви, він нагадує, що українські храми мають свою самобутню форму (іншу, зокрема, ніж російські), що у нас своя манера іконописання, навіть одяг духовенства відмінний, що видно на старовинних малюнках.

Українська церква була повноправною, самостійною, відрізнялася від усіх інших православних церков. Духовенство наше було високоосвічене, не підлягало світському судові і, що вельми важливо, було виборним. Зв’язане таким чином з волею народу, воно виступало його оборонцем. Українське духовенство непорушно берегло таємницю сповіді.

Саме оборона православної віри покликала під корогви Богдана Хмельницького широкі народні маси. І єдиновірність з ними російського царя, під захист якого пішла Україна, бачилася їм запорукою одвічних прав своєї церкви. Але вище українське духовенство, знаючи звичаї Російської Церкви, її нетерпимість до культур західних, невігластво і догматизм її служителів, знаючи внутрішні її порядки, за яких духовенство було безправне в цій країні «холопов», сприйняло поєднання Хмельницького з Москвою з осторогою.

«Я сам несчастными своими очами видел, — писав Чорнобильський протопоп 22 січня 1654 року, — как московитяне въезжали в Киев… В Золотих воротах встретил послов отец митрополит и все духовенство от слез не видели света Божия, а его милость о. митрополит обмирал от печали…»

Ні митрополит Сильвестр Коссів, ні духовенство цареві не присягали. 16 січня 1654 року, коли російський посол Бутурлін приїхав до Киева, Коссів правив у Софійському соборі і виголосив таку промову, яка викликала сльози в духовенства. Бутурлін незадоволено перепитав, чого митрополит «Его царскому величеству челом николи не бивал, и не писивал, и Его царской милости к себе не поискал». Той дипломатично відповів, що про зносини гетьмана з царем нічого не знав. Він рішуче виступив проти спроби російських воєвод збудувати на монастирській землі біля св. Софії фортецю, заявивши, що, коли вони хочуть оборонити українців, то нехай це роблять верст за двадцять від Києва і далі.

З доручення митрополита та архімандрита Києво-Печерської Лаври Тризни чернець Криницький вписав до Луцьких книг протест проти приєднання України до Росії.

В Москві розуміли, що без приборкання Української Церкви це приєднання буде нетривким. У Березневих статтях 1654 року про її підлеглість Московському патріархові не було ні слова, але тоді ж, у березні, в жалуваній грамоті царя Київському митрополитові було записано: «А митрополиту Киевскому, так и иним духовним малые России, бить под благословением святейшего патриарха Московского и всея великие и малие и белия России».

Українське духовенство вважало підлеглість Константинопольському патріархові основою всіх своїх вольностей і прав. І боролося за це, як могло за тодішніх обставин, — просьбами, листуванням, дипломатичними перемовами і т. ін. В липні 1654 року воно спорядило посольство до царя на чолі з ігуменом Киє-во-Микільського монастиря Інокентієм Гізелем. Основне прохання зводилося до того, щоби «духовество не било отдалено от послушания Святейшему патриарху Константинопольскому, которому подлежит по правам Божий и по правилам святих отцев». Також просили «чтобы никоторого духовних наших насилием до Великая Россия не затягали», а «духовних московских на всякие начальства до Малие России чтоби ето Царское Величество не присылал».

У військовому таборі під Смоленськом Олексій Михайлович прийняв це посольство, другорядні прохання вволив, але свого березневого узурпаторського рішення не відмінив.

Офіційно Російська Церква не приховувала свого домагання підпорядкувати Українську Церкву.

Цього особливо настирно почали домагатися після смерті непоступливого митрополита Київського Сильвестра, що сталася 13 квітня 1667 року. Але в цей час Богдан Хмельницький уже зневірився в союзницьких зобов’язаннях Росії і вважав вибори нового митрополита суто українською справою.

Своєю владою, не питаючи Москви, гетьман поставив місцеблюстителем Київської митрополії Лазаря Барановича, єпископа Черніговського, і призначив вибори митрополита на 15 серпня 1667 року, але 27 липня Богдана Хмельницького не стало. Воєвода А. Бутурлін намовляв вище київське духовенство «чтобы они великого государя милости поискали, и прямую свою правду к великому государю совершенно показали, и били би под послушанием и благословением великого государя, без царского указа за епископами не посилали и без патриаршего благословення митрополита не избирали».

У ті ж дні він також написав і Виговському, щоб не вибирали митрополита без волі Москви. Той спочатку погодився, але, здобувши гетьманську булаву, почувся впевненіше і сповістив воєводу, що вибори відбудуться за установленим звичаєм, без царського указу. Так і було вчинено, 6 грудня 1657 року митрополитом Київським було обрано єпископа Луцького Діонісія Балабана, який відмовився їхати у Москву на посвячення, а прийняв його від Константинопольского патріарха, як і мало бути за всіма канонічними правилами. Гетьман І. Виговський вважав за потрібне навіть повідомляти Москву про обрання нового митрополита.

Російськи воєводи і дипломати всіляко тиснули на Виговського і Балабана, та коли Виговський виступив проти Москви, Балабан переїхав до нього в Чигирин і вже до Києва не повертався, правив правобережними єпархіями. Тим часом князь Трубецькой, не маючи задля цього ніяких законних підстав, своєю грамотою призначив місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича.

На Переяславській раді 1659 року маподосвідчений, обділений державною мудрістю гетьман Юрій Хмельницький повірив підробленому текстові Переяславської угоди 1654 року, в якій, окрім обмеження козацьких прав, розширення російських залог та ін., було покладено початок узурпації Української Церкви. Підступний Трубецькой домігся прийняття такої статті, видавши її за схвалену ще Богданом Хмельницьким: «А митрополиту Киевскому, также и иним духовним Малия Россыи, бить под благословением св. патриарха Московского и всея Великия и Малия и Белия России: а в права духовние св. патриарх не будет в ту пати».

Духовенство не могло змиритися з таким нововведенням та й козацька старшина, хоч і запізно, а схаменулася й почала добиватися в царя скасування цього пункту. Та цар не поступився і звелів підшукати на Київську митрополичу кафедру надійного ставленика. Таким виявився давній прихильник і таємний агент Москви протопоп ніжинський Максим Филимонович, ласий на царські милості і схильний до політичних інтриг, до втручання у державні справи, аж до суперництва з гетьманом. 1661 року заступник московського патріарха митрополит Питирим висвятив Филимоновича на єпископа Мстиславського з іменем Мефодія, і його призначили місцеблюстителем Київської митрополії. Це було грубе втручання Москви у внутрішній устрій непідлеглої їй церкви. До того ж на Мефодія покладалася спеціальна місія — прихиляти до Москви українське духовенство і мирян. А оскільки Москва на підкупи не скупилася, то цьому своєму агентові щедро відсипала грошей і так звану «соболину казну».

Та нового місцеблюстителя українське духовенство не прийняло. До того ж почалися конфлікти Мефодія з новообраним гетьманом Брюховецьким, бо святий отець втручався у справи гетьманські.

Оця захланність, запобігання перед світською владою розхитувала єдність духовенства і притупляла його супротив перед російською експансією. Потуга Української Церкви була значно ослаблена після підписання у січні 1667 року Андрусівського перемир’я, бо Київська митрополія була розполовинена.

Москва використовувала потяг окремих духовних отців до збагачення і своїми дарунками намагалася перетягти їх у свої спільники. Місцеблюститель Київської митрополії Баранович був викликаний до Москви і «принят любезно». Звідтіля він повідомляв Брюховецькому, що йому «даде три села», «млинок на свержи чулатовськой и перевоз над монастирем всемилостивейшего Спаса». Цим благодіяння не вичерпалися: Баранович був возведений у сан архієпископа, а Чернігівська єпархія Перетворена на архи-єпископію, Баранович, зважаючи на те, що за Андрусівським перемир’ям Київ мав відійти до Польщі, тішив себе надією очолити всю Українську Церкву. Москва вигідно грала на його честолюбстві, проте JI. Баранович, за всієї своєї податливості, все ж тримався українського грунту і на митрополичій кафедрі в Києві Москву не влаштовував. Спільником російських експансіоністів став гетьман Іван Самойлович. Попервах лагідний і доступний, він, увійшовши в силу, розбагатівши, став бундючний і зневажав не тільки козаків, а й духовний чин…

Упокорену Українську Церкву лишалося приборкати остаточно — вирвати з-під юрисдикції патріарха Константинопольського.

Москва спорядила до Царгорода досвідченого посла — дяка М. Алексеева, відсипавши йому золота й употужнивши «соболиной казной». Гетьман Самойлович приєднав до цієї депутації і свого посланця Івана Лисицю, з тією ж просьбою — віддати Київську митрополію Московському патріархові.

Ситуація для Москви склалася надзвичайно сприятливою, бо Туреччина, якій оголосили війну Польща, Австрія і Венеція, прагла мати приязні стосунки з російським царем, тому візир розпорядився задовольнити просьбу московського посла.

Діонісій надіслав грамоту Самойловичу про звільнення з-під своєї влади Київського митрополита під благословення Московського патріарха, а гетьман розіслав універсал про це в усі церкви митрополії. Так завершився останній трагічний акт поглинення Української Церкви Російською.

Говорячи про приєднання Церкви Української до Московської, Іван Огієнко підкреслював, що «подія ця в житті нашому зараз же виявилася сотнею найрізніших наслідків, бо, власне, розпочалося вже реальне обмосковлення всього українського життя».

Офіційно, навіть у царських грамотах, гарантуючи Україській Церкві «подтверждение прежних духовного чина прав и вольностей», Москва повела на них навальний наступ. При посвяченні митрополит Четвертинський одержав митру з написом: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея Руссии», та вже 27 січня 1688 року останнє було замінено на «и Малия Руссии». 1721 року Петро І заборонив Київському ієрархові взагалі зватися митрополитом, звівши його до архиепископа. Тільки 1743 року цей титул було йому повернуто. А 1767 року Київському митрополитові наказано зватися «Митрополит Киевский и Галицкий», вже без «и Малия России».

За Петра І було знищено соборноправність Української церкви і виборність усіх духовних посад. 1721 року цар, скасувавши патріархат, безпосередньо підпорядкував церкву своїй самодержавній владі і став її Головою. Для управління Церквою було створено «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод», кожен член якого присягав на вірність цареві. Петро І під загрозою розправи змусив усіх єпископів та архимандритів підписати «Духовний регламент», щоб надати йому канонічної сили.

В Україні, Церква якої втратила соборноправність, крайові собори не збиралися 250 років — з 1667 по 1918 рік. Святійший Синод призначав митрополита, єпископів та ігуменів, причому, як правило, ці посади віддавав не українцям, людям прийгчлим, які не знали місцевих звичаїв і неухильно провадили централізійну політику.

Отців Української Церкви піддавали репресіям. Митрополита Йоасафа Кроковського, запідозреного у прихильності до гетьмана Івана Мазепи, заслали до Твері, де він і помер 1718 року. Архієпископа Варлаама Ванатовича з усім кафедральним собором 1730 року було викликано на таємний суд до Москви, позбавлено священства й заслано на довічне ув’язнення до Білозерського монастиря. Через одинадцять років цариця Єлизавета його звільнила, але він відмовився від архієрейського сану й помер у Тихвінському монастирі. Членів собору відпустили, але позбавили посад. Ці репресії були спричинені доносом російського ченця Суханова, який, побувавши в Україні, написав до Синоду, що тутешнє духовенство «исказило старую русскую веру и заразилось проклятой латинщиной», що дітей під час хрещення не занурюють, а поливають, в церквах співають «по нотам римським или итальянским», а митрополит і єпископи носять хрести на митрах.

У російскі єпархії переводили національно свідомих українських священиків. Так тривало до самого 1917 року.

Так вчинили з подільським архієреєм Парфенієм Левицьким, який виголошував проповіді українською мовою й заохочував до цього підлеглих йому священиків; з волинським єпископом Амвросієм Гудком, якого звинуватили в українській пропаганді.

1721 року Петро І для поліційного нагляду за духовенством запровадив інститут інквізиції «Духовнийрегламент». Цариця Катерина II 1763 року відібрала маєтки у російських церков і монастирів. Такий акт вчинено і в Україні, щоправда, пізніше — 1768 року, бо духовенство чинило спротив. Позбавивши духовенство економічної самостійності, уряд міг його заневолити, тримати в послуху. Щодо Української Церкви, то велася лінія на те, щоб вищі посади в ній обсаджувалися великоросами та вихідцями з інших країв.

Москва звела нінащо мистецтво проповіді, яким колись пишалася Українська Церква, спочатку піддаючи проповіді цензурі, а далі й зовсім їх витісняючи. Це відривало Українську Церкву від народу, що й було завданням імперської політики: позбувшись національно свідомого духовного проводиря, народ ставав ще слухнянішим.

«Ради одиночества» церковного неухильно нищилися всі національні окремішності Української Церкви: вилучали богослужбові книги українського друку, замінюючи їх російськими, переінакшували на свій лад обряди (хрещення, вінчання). Підозріло ставилася Москва до української церковної науки, вбачаючи в ній єресь і пресвітеріанство.

1774 року запорозькі церкви забрано з підпорядкування Києво-Межигірському монастиреві й передано до Київської єпархії, а через неї до Синоду. Ніби відчуваючи катастрофу із знищенням Січі, що вже насувалася із сановного Петербургу, межигірські ченці 12 березня 1775 року скаржилися кошовому отаманові: «Не можем собрать мислей, к какому сие следует концу».

Після невдалої визвольної акції І. Мазепи російський уряд конфіскував надані гетьманом Києво-Печерскій лаврі значні суми грошей.

Під час перебування цариці Єлизавети 1744 року в Києві ченці Лаври подали їй чолобитну із скаргами на генерал-губернатора Леонтьева за образи й руйнації, які він чинив, а саме: вирубав монастирські ліси по Дніпру і Десні, захопив ЗО рибних озер, луки, лаврський сад.

У червні 1763 року Білгородський єпископ Іосаф Миткевич у приватному листі писав: «Беда да горе! Вси теперь малороссияне везде в крайнем презрении… Сие по прочете прошу сжечь… А я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю, Господи помилуй».

Цілковито поглинута Російською Українська Церква втратила своє національне обличчя і змушена була ревно служити самодержавству, освячуючи всі його акції, в тому числі спрямовані проти українського народу та його самобутності.

Осягаючи ті руїни, на яких, уже після краху самодержавства, зводилася Українська Автокефальна Православна Церква, Мирополит Київський і всієї України Василь Липківський в одній із проповідей проголошував: «Ми добре знаємо, що ідеали політики скоро міняються, а ідеали релігії вічні. Який же смисл заміняти вічні ідеали Божі змінливими хитрощами політики? Ми добре знаємо, до чого принизила cебе стара російська церква іменно тим, що вона тісно зв’язала себе з політикою самодержавства».

Не боговгодні мотиви, а саме «хитрощі політики» були покладені в основу поневолення Української Церкви, бо самодержці та їхні прислужники в рясах не хотіли, щоб український (а для них він завжди був тільки «малоросійський») народ вела до Бога, до Істини його рідна церква. Бо рідна церква — це рідне слово, це молитви за Україну, проти її ворогів, це духовне употуження народу — а яким же імперським ненаситцям таке употуження скривдженого, упослідженого ними народу було б не на заваді? Це, врешті, така церква, з амвонів якої до народу були б звернуті проповіді, що дихали б українством і водночас це українство живили б, розпросторювали б його в душах вірних. Бо тільки в церкві, що стоїть на сторожі свого народу, а не слугує його закабаленню, можна почути такі проповіді, з якими звертався до пастви замучений пізніше в нетрях ГУЛАГу найпочесніший о. Василь Липківський: «Мати Божа в уявленні Тараса Шевченка», «Помолимося за тих, що за волю і віру рідного краю життя своє поклали», «Життя св. священо-мученика Макарія в прикладанні до історії Української Церкви», «Доля самарянського народу подібна до долі українського народу», «Рідна мова — шлях до Бога», «Рідна мова в церкві».

Про наслідки духовного поневолення Української Церкви та її дітей Митрополит Василь Литовський мовив у проповіді «Житейське море»: «Любі брати і сестри, українці! До останніх часів тихо було на Нашій Україні. Мертвим спокоєм, майже 300 літ лежало життя наше на поверхні нашого житейського моря під твердою рукою царя самодержця. Але цей спокій, — яку він таїв у собі загибіль, як він калічив наш народ, як він робив його і німим, і глухим, і сліпим, і розслабленим. «Мовчи, держи язик за зубами…», «Не сунь носа», «Ми люди темні» — от звичайні приказки нашої німоти і сліпоти що склалися за цей час. А як багато каліцтва наробив цей спокій святій Церкві?! Він зробив нас глухими, бо заборонив слухати слово Боже рідною мовою, він зробив нас сліпими, бо тримав у темряві і несвідомості, він зробив нас кволими, розслабленими, бо позбавляв всякої можливости рухатися, працювати вільно на користь церкви. Всі ми повинні були, як хворі, лежати коло цього мертвого моря».