СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ

СПРОТИВ ІМПЕРСЬКІЙ ЕКСПАНСІЇ

УКРАЇНСЬКІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ В ОБОРОНІ ІСТОРИЧНОЇ САМОСВІДОМОСТІ Й ДУХОВНОСТІ РІДНОГО НАРОДУ

Огляд видань про спротив царизмові. — Виступ П. Іваненка (Петрика). — Визвольні змагання І. Мазепи, П. Орлика. — Обстоювання автономії П. Полуботком. — Таємна місія В. Капніста в Берлін (1791). — Децентралізаційні домагання в наказах від українців катеринській комісії (7671). — Малоросійське таємне товариство В. Лукашевича. — Ігнорування національного питання декабристами. — Кирило-Мефодіївське товариство. — Українофіли 60–70 років. — Національна ідея в програмах українських революційних партій («Братство тарасівців», РУП та ін.). — Роль «Просвіт» у пробудженні національної самосвідомості. — Українська література в боротьбі за національне відродження, (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, 77. Грабовський та ін.) — публіцистичні виступи проти великодержавництва (М. Драгоманов, Б. Грінченко, Т. Зіньковский, С. Єфремов та ін. — Наукове обгрунтування українства та його захист від шовіністичних фальсифікаторів (М. Костомаров М. Максимович, В. Антонович, А. Кримський, М. Грушевський) — І. Франко про історичну місію української інтелігенції.

Тема антиімперського спротиву (особливо масштабні визвольні акції І. Мазепи та П. Орлика) дає стільки документального матеріалу, що для його осмислення створено цілий пласт літератури, як, приміром, документальна праця О. Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» (Нью-Йорк-Париж-Торонто, 1960), книжки І. Борщака і Р. Мартеля «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» А. Єнсена «Мазепа», збірник історичних розвідок і статей «Іван Мазепа і Москва» (одне з найновіших видань — Київ, «Рада», 1994), а також книжки В. Різниченка «Пилип Орлик. Гетьман-емігрант», Б. Крупницького «Гетьман Пилип Орлик», І. Кресі-ної, О. Кресіна «Гетьман Пилип Орлик і його конституція». До цього масиву літератури про визвольні змагання українського народу слід додати давню монографію Ю. Охримовича «Короткий нарис розвитку української національної думки в XIX ст.» (К., 1918) та новітній збірник «Вивід прав України» (Львів, 1991), програмові та документальні матеріали, вміщені в книзі «Українські політичні партії кінця XIX — початку XX століття» (К., 1993), монографію

А. М. Черненка «Українська національна ідея» (Дніпропетровськ 1994), праці, присвячені окремим речникам національного відродження — В. А. Довгич: «Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова» (К., 1991), «Він — з когорти вождів (Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри)» (К., 1994). З’явилася також грунтовна документальна розвідка Я. Дашкевича «Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Її предісторія та історія» («Український археографічний щорічник», В. І., К., 1992). Чимало вдячного матеріалу про початки громадсько-політичного відродження знайдемо в книзі Т. Гунчака «Україна. Перша половина XX століття» (К., 1993), про діячів національного відродження — в книзі В. Качкана «Українське народознавство в іменах» (К., 1994), про діяльну силу цього відродження — «Просвіти» в «Нарисі історії «Просвіти» (Львів — Краків — Париж, 1993) та монографії О. Коновця «Просвітницький рух в Україні» (К., 1992). Таку яскраву сторінку з історії боротьби з самодержавством, як кирило-мефодіївці дає можливість охопити в багатьох вимірах видання документів і матеріалів «Кирило-Мефодіївське товариство» (К., 1990), тт. 1–3).

Тож зупинимся лише на вузлових епізодах і найхарактерніших виявах цього спротиву. " Крім згаданих представників українського самостійництва (Б. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, І. Мазепа), майже всі гетьмани були в меншій, або більшій степені поборниками українського автономізму, не виключаючи навіть таких хитких і безхарактерних як Юрась Хмельниченко, Брюховецький, Самойлович, Многогрішний, Скоропадський і Кирило Розумовський, — писав Ю. Охримович у названій монографії. — Але не лише гетьмани, але також старшина, полковники і запорозькі отамани леліяли ідеал своїх зверхників, а деякі з них, як ось Богун, Летрик, Гордієнко і Орлик, перевисшають безперечно своїм послідовним і глибоким самостійництвом навіть великих гетьманів».

Іван Богун, полковник кальницький (вінницький), один із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького, був проти союзу гетьмана з Москвою, а пізніше, коли Москва пішла на зухвалу фальсифікацію й підсунула Юрієві Хмельницькому в Переяславі 1659 року вигідні для неї статті, Богун застерігав молодого гетьмана від цієї пастки. Трагічна смерть славного полководця (страта поляками) була непоправною втратою для України.

Непримиримим борцем проти царського поневолення став колишній старший канцелярист Івана Мазепи Петро Іваненко (Петрик), який 1691 року втік на Запорожжя, посів місце січового писаря, а наступного року у фортеці Казикермен підписав з кримськими татарами статті вічного миру, за якими видільне князівство Київське та Чернігівське хан мав обороняти «від поляків, від Москви, і від усіх ворогів», а Україна — взаємно Крим, від тих же посягачів. Поки «малоруська Україна» не звільниться від «московської влади», Крим обіцявся давати на підмогу орду. З татарського боку статті підписав Казикерменський бей Келинмурза.

Петрик, який за допомогою татар у липні 1662 року був проголошений гетьманом, висунув досить широку програму визволення — національного (з-під «московського ярма») та соціального (з-під своєї власної старшини). Задля такої справи цей «козацький ханський гетьман» мав підняти Запорозьку Січ, яка угоду з Кримом схвалила, а проте до повстання не приставала, окрім 500 «охотників» з голоти.

29 липня 1692 року «Петро Іванович, з божої ласки гетьман Запорозького війська», прибувши з Калгою-солтаном до Самари, розіслав звідти в довколишні орільські міста універсали, в яких прояснював: «…Вже вашим милостям має бути відомо, що я, знаючи, що Запорозьке військо живе ущемлено, і бачачи невиносні кривди й ущемлення ваші, які діються від Москви та наших немилостливих панів, і бажаючи звільнити вас от підданства, удався до Кримської держави і в цій справі до Крима їздив…»

Далі йшлося про те, щоб козаки «вислали назустріч його милості солтану і на зустріч нам свою, Запорозького війська, старшину, а самі наготувалися з ними з усім належним у ту воєнну дорогу на свого ворога москаля, щоб, більше не носячи невільничого ярма на своїх вільних козацьких шиях, з божою поміччю змогли його скинути. І те знайте, що ця війна на москаля почалася не через що інше, тільки задля ваших вольностей і для загального посполитого добра. Про це не треба нам багато писати; що вам діють москалі та й свої драпіжні пани/… /Отож візьміться всією щирою правдою, без жодної обмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній Бог, виб’єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки ваші за Хмельницького /…/ А коли б тепер не повстали за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитесь уже вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи».

Одначе татари, чужі українцям своєю вірою, велися підступно, по-зрадницькому, через те й на Петрика народ дивився з підозрою. Тим паче, що виступ проти «драпіжництва» своїх панів був чужий Мазепі.

То була трагічна сторінка української історії, коли гетьман І. Мазепа, майбутній бунтар проти сваволі Петра І, з широко афішованою відданістю царю ганьбив і знищував волелюбця, якому судилося стати його попередником у визвольній боротьбі років за п’ятнадцять.

Можливо в цьому фатальна помилка І. Мазепи: будучи понад двадцять літ вірним цареві, він не тільки виховував і тримав силою в цій вірності народ, а й придушував будь-який спалах незадоволення російською політикою в Україні. Хоча, звичайно, причини його поразки значно глибші й осяжніші.

Певна річ, підстав покладатися на підтримку таких шляхетних союзників, яким був Карл XII, було багато, але вислід тієї боротьби залежав передусім від готовності свого, українського люду. Збереглася маса скарг, викликаних «процесом дальшого збільшення «підданських» повинностей і загального зубожіння». (О. Оглоблин). Сам І. Мазепа був одним із найбагатших поміщиків тодішньої Росії. Між ним і голотою та навіть і рядовим козацтвом за два десятиліття пролягла така вирва, що його найпапкіші і найпереконливіші поклики до здобуття волі й незалежності не знайшли очікуваного резонансу в серцях упосліджуваної ним маси.

Пилип Орлик у листі до Стефана Яворського («Основа», 1862, листопад) розповідає, як визрівав задум гетьмана відійти від царя, та які причини його до того спонукали. Це, предусім, агресивні наміри царя і Меншикова щодо України. Якось у старого гетьмана в присутності Орлика вихопилося зітхання: «Звільни мене, Господи, від їхнього панування». 1706 року Меншиков на обіді у Мазепи у Києві, в присутності царя, кинув таку грозьбу: «Пора нине за тех врагов приниматца» (тобто за козацьку старшину). Йшлося про ліквідацію решток автономії України.

17 вересня 1707 року Іван Мазепа відкрив визрілий у нього потаємний намір своєму довірникові генеральному писареві Пилипові Орлику, відкрив, присягнувши на животворящому хресті, і довірника попрохав звершити те ж. У тому одкровенні Орликові Мазепа заявив: «…Я призиваю Всемогущего Бога у свідки і присягаю тобі, що не для своєї користі, не для вищої почесті, не для якої іншої гадки, а тільки ради всіх вас, що під властею моєю й під регі-ментом стоять, ради жінок і дітей ваших, ради загального добра матері нашої бідної України, для користі усього Війська Запорозького і народу українського, для возвиїиення й розширення військових прав, вільностей хочу я при помочі Божій так робити, щоб ви з жінкам і дітьми вашими і рідний край з Військом Запорозьким не погибли як з московського, так і з шведського боку. Коли ж би я ради своєї вигоди так мав робити, то нехай поб’є мене на душі й на тілі Бог в Трійці Святій Єдиній і невинні страсті Христові».

Мазепа виголосив промову, що в українській історіографії здобула назву Декларації прав української нації. Ось її основні постулати:

«Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя…

… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я нащадків не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах насліддя, і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!

Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу сього і самих вас. Довголітній досвід мій у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі на нинішнє становище справ міністерських, і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ані для кого, аж доки станеться. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдує власною своєю важливістю».

На цей поклик відгукнулися й пішли за гетьманом: з генеральної старшини — обозний Ілля Домиковський, суддя Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осавул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. А також небіж гетьмана Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Федір Миронович, Клим Довгополенко, Афанасій, Григорій та Іван Герцики, Федір Нахимовський, Федір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб. Писарі Яків Гречаний, Михайло Ломиковський, Іван Максимович, канцеляристи Антонович і Григорович. З полковників: київський Констянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, компанійські Гнат Галан та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Але їхні полки, яких вони вели, були невтаємничені в цей спротив, що згодом призвело до розсіювання загальної потуги. Та й не всі із названих до кінця були вірні своєму вибору — одні здригнулися, інши повірили в царське прощення.

Цар діяв навально і люто — це видно із знищення Батурина та кривавих репресій. В царських маніфестах до народу зводилися наклепи на Мазепу, зокрема про те, буцімто він зірвав зі стіни образ Божої Матері, топтав її, відрікався від православної віри і пристав у шведську. Це все задля того, щоб відвернути від нього народ. На агентів гетьмана, посланих повсюдно за підтримкою, було влаштовано тотальне полювання. Ім’я І. Мазепи ганьбили в маніфестах, у церковних анафемах.

Після падіння Батурина до царя перекинулося чимало з прибічників гетьмана. Атимчасом кошовий Кость Гордієнко привів до нього 15 тисяч запорожців. За договором І. Мазепи та Карла XII Україна мала бути незалежною державою. В основних пунктах цього договору значилося (за «дедукцією прав України» Орлика):

«Параграф 2. Все, що завоюється з колишньої території Московського царства, надлежатиме на підставі права війни тому, хто цим заволодіє, але все те, що як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві…

Параграф 4. Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути порушений у володінні цим князівством…

Параграф 5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб».

Йшлося про суверенну й соборну Україну, але Полтавська катастрофа не дала здійснити ці далекосяглі плани. Союзники змушені були шукати прихистку на турецькій території. Того ж страшного літа 1709-го 22 серпня старий, убитий поразкою гетьман помер. У похвальній похоронній промові Пилип Орлик високо поставив доблесті визволителя України:

«Той великий славний муж, що залишився на старі літа без нащадків і з величезним майном, жертвував усім, щоб вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.

Та і тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, якого ім’я житиме вічно з славою у пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні народ не тратять надії! Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати».

Розмірковуючи про наслідки поразки І. Мазепи в Полтавській битві, М. Грушевський у статті «Виговський і Мазепа» («Літературно-науковий вістник», 1909, кн. VI) написав: «Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг опертися український рух проти московської зверхности, а тяжка рука петровського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної «измени», не лишила місця для ніяких вагань».

Та все ж, незважаючи і на ці помилки, і на трагічну поразку, ім’я Івана Мазепи стало символом боротьби за українство, за незалежну державу. Як писав Пилип Орлик, Іван Мазепа гетьман «знехтував усім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував самим життям — аби піднести свою вітчизну і визволити її з московського ярма».

5 квітня 1710 року козацька рада під Бендерами обрала гетьманом Пилипа Орлика й затвердила «Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорозького Війська».

Діяльний і невсипущий Орлик, маючи незначні військові частини, заручився підтримкою кримського хана і в березні 1711 року рушив на Лівобережну Україну. Він розіслав універсали з закликом «ополчитися против московської власти» (М. Костомаров), а також звернувся за підтримкою до гетьмана І. Скоропадського, пообіцявши в разі визволення з-під московського уярмлення не претендувати на його булаву. Та старий гетьман вволив бажання царя й послав військо проти Орлика. Царські кати палили Орликові універсали, а з наказу Петра І до Глухова було зібрано як закладниць дружин генеральної старшини, в тім числі і гетьманшу. Київський губернатор князь Д. Голіцин таким чином пильнував жінок правобережних полковників. Похід Орлика мав незвичайний успіх, українські фортеці відчиняли перед ним свої брами. Але невдача спіткала його при штурмі Білої Церкви, коли царське військо зробило вдалу вилазку. Поляки, які були з Орликом, відступили на Полісся, а татари кинулися набирати по селах ясир та грабувати церкви, їхній султан відступив до Буга.

Коли в липні того ж року російське військо на чолі з Петром І було оточено на річці Прут турецьким військом, разом з яким були і козаки Орлика, то цар відкупився від полону. Та все ж Орлик зумів добитися, щоб у мирному договорі не обминули українське питання. Може б, воно й постало у виграшному варіанті, якби знову ж не царські червінці, завдяки яким пункт щодо України було сформульовано досить нечітко. Орлик розглядав його, як зречення царем України, а московська дипломатія тлумачила це на свою користь. Навіть під загрозою війни з Туреччиною цар не виводив свого війська з України, а черговий відкуп уможливив зміни в Прутському договорі, за яким Росія відмовлялась не від усієї України, а лише від Правобережної, залишивши за собою Київ. Та Орлик переконав султана допомогти у визволенні України. Але царська дипломатія, вдаючись до хабарів, гасила ці наміри турків. Орлик змушений був перебратися до Швеції. Щоб паралізувати дії Орлика, цар обіцяв йому та його сподвижникам амністію, але гетьман її не прийняв, бо «був би змушений ціле життя зносити нестерпні муки душі». Після смерті свого протектора й основного союзника в боротьбі з Москвою Карла XII (1718) для Орлика починається «безнастанна блуканина по Європі» в пошуках сил, які б допомогли у визволенні України. 1721 року промосковська партія при королівському дворі добилася підписання миру між Росією і Швецією.

Коли у 30-ті роки XVIII століття зблисла надія, що коаліція держав (Франція, Голандія, Іспанія, Швеція, Туреччина) виступить проти Росії, Орлик звернувся з листом до запорожців, у котрому писав, що настав «іздавна пожаданий час» і закликав не пожаліти крові «для визволення тієї ж отчизни своєї від тяжкого й тиранського підданства московського».

Через кілька літ він знову посилає запорожцям лист, дорікає їм за службу Москві і провіщає від її рук «остаточну загибель» Січі.

По смерті П. Орлика (1742) ідею визволення України плекав його син Григорій.

П. Орлик був автором «Маніфесту до європейських урядів», політичного меморіалу «Вивід прав України» і брав найактивнішу участь у розробці першої Конституції України, яка ввійшла в історію під його іменем (1710).

У згаданому меморіалі автор твердив: «Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час».

У цьому документі прозірливо передбачено експансіоністську політику Росії на теренах Європи в майбутньому: «Ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави».

Ідея про визволення України від російського панування з допомогою чужоземної сили ще довго жила в українському суспільстві. Активним її поборником був Василь Капніст, громадсько-політичний діяч, поет, український аристократ. Його перу належить «Ода на рабство» (1783), в якій вчувається протест проти скасування державної автономії України. В комедії «Ябеда», опублікованій 1798 року, він піддав осуду російську централістичну політику. 1798 року Капніст подав проект відновлення козацьких (охочих) полків, відхилений урядом.

«Ода на рабство» написана після ліквідації Катериною II козацьких полків. Мета цього твору, за визначенням Л. Бантиш-Каменського, який добре знав Капніста, «схилялася до відновлення гетьманського правління». Цей твір забороняли передруковувати.

Повертаючись до епохи Петра І, слід нагадати, що серед поборників визволення України та утвердження її прав, поруч з іменами Івана Мазепи та Пилипа Орлика стоїть ім’я наказного гетьмана Павла Полуботка. Про трагічну долю цього царського в’язня вже йшлося, і тут подамо лише фрагмент слова-протесту цареві, яке пролунало в казематі Петропавлівської фортеці.

«Історія Русів» оповідає, що коли «Таємна Канцелярія… засудила урядників Малоросійських на дожиттєве ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниць», то після оголошення вироку П. Полуботок звернувся до царя з викривальною промовою, в якій були такі справедливі і сміливі слова:

«Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував…»

Таких яскравих спалахів політичного і військового спротиву, як у Мазепи, Орлика та Полуботка, пізніше Україна не мала, затиснута в царські лещата і пригнічена централістичною політикою. Скасування гетьманства і ліквідація Запорозької Січі Катериною II унеможливлювала такі державницькі змагання. Проте боротьба з Москвою за права і вольності України не згасла.

Невдовзі по скасуванні гетьманства в другій половині 1760-ро-ків раз у раз подавалися «накази и челобитние» в так звану Катерининську комісію для вироблення обіцяних законів.

У наказі від Переяслава висловлювалося спожаління про ліквідацію гетьманства і ставилося питання про вибори гетьмана й полковників, про свої українські суди. У наказі від Запорожжя вимагалося підтвердити статті Богдана Хмельницького — повернути Січі загарбані землі, зокрема віддані донському війську, вивести великоросійські війська із запорозьких ретраншементів, редутів, «так как от них чинятся одни разорения»; великоросійські команди, розміщені на межі Запорожжя; зупинити переселення на Запорозькі землі розкольників та ін. Зрозуміло, всі ці накази не мали ніякого реального втілення.

Першим ідейно-організаційним оформленням новочасної україської інтелігенції було Кирило-Мефодіївське братство, засноване в Києві у грудні 1845 — у січні 1846 років з ініціативи М. Костомарова.

Братчиків було близько сотні, але з огляду на його таємність реєстри членів не велися, тому III відділ заарештовував тільки тих, кого донощик Петров стрічав у Гулака, офіційно ж членами

Товариства було визнано всього три особи — М. Гулака, М. Костомарова та В. Білозерського.

«Таким чином, скоро Костомаров розповів Шевченкові свої думки і заходи коло товариства, — пише О. Кониський, — поет зараз згодився пристати до останнього, хоча до ідеї поєднання з москалями ставився задирливо і нетолерантно. Такі відносини до москалів, певна річ, виходили з того, що Шевченко відав про московське слов’янофільство і тямив, що простовання останнього єсть превподоблення, яскраво висловлене Пушкіним, щоб «славянские ручьи слились в русском (в московському) море»; себто, щоб москалі асимілювали слов’ян і панували над ними. А Шевченко розумів слов’янофільство як братолюбіє, яко спілку слов’ян, зорганізовану на грунті повної, реальної рівноправності і волі автономічної для кожної народності. Перед очима Шевченка стояла ще свіжою московська не-толерантність до України і до розвитку її мови і письменства, висловлена російськими критиками на чолі з В. Бєлінським.»

Основний ідеологічний документ організації, її маніфест — написано М. Костомаровим «Книга буття українського народу», відома ще під назвою «Закон Божий». Тут дано обгрунтування необхідності вільного розвитку України, осягнуто її мученицький шлях історичного і майбутнього воскресіння.

У відозві «Брати українці!» М. Костомаров роз’яснював мету Братства, засади об’єднання слов’ян, такого, «щоб кожен народ скомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну».

Після розгрому кирило-мефодіївців, в атмосфері тотального застрашення та ізоляції від України проповідників національного відродження, майже на десятиліття запанували розгубленість і пасивність. Аж по смерті Миколи І, вже на початку 60-х, сколихнулося суспільне життя («Громади», недільні школи, група хлопоманів та їх просвітницькі заходи), та це було прибито на самому завруненні; Валуєвський циркуляр 1863 року ліг на груди України тяжким незрушним каменем. Коли ж у 70-х роках заходилися біля розбудови українства народники (В. Антонович, П. Чубинський та ін.), їхнє слово, їхні наміри були паралізовані Емським указом 1876 року. Тому цей спротив, що зрів у надрах кожного покоління, не міг реалізуватися на повну потугу, розкрити свої потенційні можливості.

Національна ідея стала наріжною у програмах українських політичних партій кінця XIX — початку XX століття. Влітку 1891 року студент Харківського університету Іван Липа та його однодумці на могилі Т. Шевченка в Каневі поклали початок таємної організації «свідомих молодих українців», якій дали назву «Братство тарасівців». Під час Шевченківських читань у Харкові 1893 року було оприлюднено програму організації, опубліковану того ж року у львівській «Правді» під назвою «Декларація віри молодих українців». У ній, зокрема, говорилося: «Але ми знаємо, що держава, а надто Російська, се єсть поверховий агрегат часто-густо багатьох націй, що нічим не з’єднані проміж себе опріч самодержавія, і через се ідея пановання такого абсолютизму єсть ідея мертва, нація ж єсть жива ідея… Україна під гнетом; і після закону людської психології вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як діти України, як сини свого народу єсьмо націоналами і передусім дбаємо о те, щоб дати своєму народові волю національну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою переміниться, бо людкісьть поступає і довічні ідеали чергуються… Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите вдоволення усім моральним, просвітнім, соціальним і політичним потребам українського народу».

1900 року у Харкові було засновано революційну українську партію (РУП). Її політичним маніфестом стала написана М. Міхновським і видана у Львові брошура «Самостійна Україна», яка розкривала рабське становище українського народу в Російській імперії:

«Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги правительственних шпіонів, коли Українцеві не вільно признаватися до своєї національності, і, коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім доречі виникає повне обурення питанням, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубільців своєї країни, видано закон з 17 мая 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно Росіян (Москалів) або змосковлених ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше: чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?».

У маніфесті звучить такий імператив:

«Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не попустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи! Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо…»

1902 року виникла Українська Народна Партія шляхом злиття політичних гуртків з близькими за світоглядом членами РУП, які вийшли з останньої. В програмі партії її натхненник і ідеолог М. Міхновський писав: «Свідомий Українець-робітник знає, що визволення українського пролетаріату єсть справа самого українського пролетаріату і нікого більше. Український пролетаріат мусить захватити політичну власть на Україні, аби забезпечити собі щасну будущину».

Засноване 1908 року в Києві Товариство українських поступовців (ТУП) було глибоко законспірованою політичною партією, яка згуртувала національні сили. 1917 року ТУП стало одним із засновників Центральної Ради. В заяві ТУП до IV Державної Думи (1912) містилися такі програмні положення: «Заявляємо про свою солідарність з тими поважними депутатами, котрі, не бувши українцями по походженню, але правильно оцінюючи становище представників демократичних верств населення, підняли свій голос проти нестерпних утисків, які відчуває українське слово і взагалі всі прояви українського життя, і завдяки яким українська інтелігенція й український народ позбавлені можливости користуватися своєю мовою та іншими засобами національної культури…»

Заяву підписали М. Грушевський, С, Єфремов, Є. Чикаленко, І. Шраг та ін.

В активному спротиві до самодержавного режиму стояли всі культурно-освітні чинники, що їх, як було вже показано, постійно й невідступно цей режим переслідував. Це й український театр (його чільні діячі І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький), і «Просвіти», і преса (скажімо російськомовна «Киевская старина», яка після суспільного потепління прибрала назву «Україна», була чи не єдиним в царській Україні органом українства). І взагалі такий могутній чинник як рідне українське слово, — яке так було гнане і переслідуване.

Якщо говорити про роль української культури і передусім рідного слова в національному відродженні, то поза всіма хронологіями тут найперше згадуємо Тараса Шевченка. Не випадково його називано «озброєним пророком», а могутньою зброєю цією було слово, яке він, за його ж сподіванням поставив на сторожі коло «німих рабів» і возвеличив їх. Але не тільки сторожею було його полум’яне слово — воно подвигало українців до усвідомлення себе як нації, кликало словами «Заповіту» повставати і рвати кайдани.

«Слово, не що інше, як рідне слово, вернуло нам повагу між народами і нову підвалину під нашу жизнь історичну підкинуло».

Із статті С. Петлюри «Вчіться у Шевченка» (1908): «До життя — тисячу разів падать і знову підніматися! — кличе Шевченко. «Сонце йде і за собою день веде!» — каже він в одному із своїх віршів і цілою своєю творчістю поетичною наближає ранок «народнього дня». Він певен, що день цей настане і тільки тоді «спочинуть не-вольні руки», а правда оживе:

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтленнеє, а слово нове

Меж людьми криком понесе

І люд окрадений спасе…»

Українська література, відкликаючись на потреби життя, подавала образи інтелігентів-демократів і передусім національно свідомих особистостей. Це, зокрема, спроби П. Куліша (повісті «Майор», 1859 і «Украинские незабудки», 1861), в яких народолюбці, щоправда, окреслені схематично, оповідання

О. Кониського «Пропащі люди», 1862 та «Перед світом», 1866. У цих творах відчувається жива атмосфера змагань української молоді 1860-х років.

На значно вищому художньому рівні цю тему освоїв І. Нечуй-Левицький у повісті «Хмари» (написана 1870—71 роках, вперше побачила світ у Києві 1874-го). І хоч до україножерського Емського указу було ще два роки, цензура викреслила найгостріші місця, де підносилась ідея національного відродження, а також засуджувалася політика російщення. З відновленими купюрами твір було видано у Львові 1904 року.

У виданій у Львові полемічній книжці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891) І. Нечуй-Левицький, який прибрав тут собі псевдонім «І. Баштовий» захищає українство, зокрема рідну мову і літературу, від шовіністичних нападів, викриває «безсоромну наглість» адміністративних великоруських осіб, їх «примітивний націоналістичний дух нетерплячості до інших народів» та солідарність з ними «навіть деяких високорозвитих великорусів». Лариса Косач кинула виклик імперській системі вже самим вибором літературного псевдоніму-Леся Українка, зрівнявши своє ім’я з іменем поневоленої Батьківщини, становище якої під царським скіпетром було «страшніше Дантового пекла». «Змагаймося за нове життя!» — цей клич поетеси був націлений на визволення з того пекла. Зрада рідному краєві на шляху цього поступу — незрівнянне зло, яке Леся Українка засуджує в драматичній поемі «Бояриня» (написаний з туги за рідним краєм за три дні, 27–29 квітня 1910 року, в єгипетському місті Хелуані, цей твір побачив світ на сторінках журналу «Рідний край» 1914 року, вже по смерті авторки). Історичне тло для цієї поеми — похмура епоха рідної історії, доба Руїни за часів гетьмана П. Дорошенка. Тут, ніби у психологічному розрізі показано дві України (борців за її волю і пристосовництва прислужників царського двору), а також Москву, яка нищила Україну, переманювала її нестійких синів у свій табір.

Великою підпорою для українства стала поява першого твору нової української літератури «Енеїда» І. Котляревського (1798); хоча скептики вважали, що українська мова придатна лише для таких бурлескних творів, але могутній національний надих поеми, її колорит, багата лексична палітра засвідчили про широкі можливості цієї мови.

Який уже був вірний престолові П. Гулак-Артемовський, проте й той не втерпів, щоб не дорікнути: «У нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені?»

А така заява сумирного щодо влади, але з глибокими національними переконаннями Г. Квітки-Основ’яненка: «Не усе ж для москалів, може> б, треба і для нас що-небудь?..» Чи його ж палке обстоювання права українського народу на літературу своєю рідною мовою — все те употужнювало загальний спротив російщенню і поглиненню України.

Свідомі українці, як скажімо, О. Бодянський, вливаючись до когорти російської професури, дбали і про своє, національне. Так, професор Московського університету О. Бодянський опублікував з своїми передмовами «Историю Русое» (4846), «Летопись самовидца» (1846), звертався з поетичним посланням до гетьмана — «Кирилові Розуму» («Молодик на 1843р.»), а ще раніше, 1835 року, видав у Москві «Нанськіукраїнськи казки запорожця Іська Матиринки» з посвятою: «Матері моїй ріднесенькій, ненці старенькій, коханій, любій Україні».

Серед козацьких хронік слід, передусім, назвати літописи Самовидця (1648–1701) Г. Граб’янки (1648–1708), С. Величка (1648–1700). В історіографії України, в утвердженні її історичного буття значну роль відіграли такі праці, як «Описание в Малой России» Г. Покаса (1751), «Краткое описание о козацком малороссийском народе и воєнних его делах» С. Симоновського (1765), «Записки о Малой России» J1. Маркевича (1798), «История о Малой России» М. Антоновського (1799), «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського (1822), «История Малороссии» М. Маркевича (1842–1843), «Описание Старой Малороссии» О. Лазаревського (1888–1902), «История Украини и ее народа» О. Сфименко (1907).

Особливо вагомий внесок у цю справу зробив В. Антонович, і не тільки своїми працями («Бесіди про часи козацькі на Україні», 1897 та ін.), а як творець наукової («Київської») школи істориків (Д. Баглій, М. Грушевський, М. Дашкевич, І. Линниченкотаін.).

Повертаючись до красного письменства, слід сказати, що всі ентузіасти рідного слова були послідовними речниками національного відродження. Певна річ, не одинаковою мірою, що дало підставу П. Грабовському звернутися до них з закликом і водночас з докором («Поетам-українцям»):

Збудить чуття самопізнання,

Шаноби власної чуття,

Розсунуть цілі прямування

Замість товктися без пуття.

В 90-х роках П. Грабовський звертається з Сибіру з «Листом до молоді української», накреслюючи їй широку програму праці «коло народу українського», відвертаючи її від хуторянства й зарозумілості та орієнтуючи на «європейство на грунті українському». Тоді ж у листі до В. Лукича обстоює думку про те, що «інтелігенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе», що вона «не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але і зробити ті думки по спромозі власністю народу».

І. Франко назвав поезію П. Грабовського «криком болю і туги за рідною Україною». Ці «біль і туга» вчуваються в історичних поемах С. Руданського «Мазепа», «Іван Скоропадський», «Павло Полуботок», у вірші В. Мови (Лиманського) «Не пустуй, моя голубка», в якому звучить осуд імперської політики царизму і віра в незнищенність України:

Україна — то народ.

А народи не вмирають.

А живуть із рода в род:

І прибиті лихом тяжким,

Знеможе ні в боротьбах,

Вони знову відживають

І в кайданах, і в гробах;

І встають вони, могутні,

Розруйновують гроби,

І ідуть за правду й волю,

Проти кривди і злоби.

У 1846–1856 роках П. Куліш написав свій найвизначніший історичний роман «Чорнарада», українською мовою. Але репресії, викликані розгромом Кирило-Мефодіївського товариства, перешкодили його опублікувати. Письменник 1857 року видав російський варіант твору. Того ж року він вийшов і українською мовою.

Цей роман, що зажив неабиякої популярності, сприяв зростанню національної самосвідомості, відкривав очі читачеві на складні сторінки української історії, на причини невдач народу в державництві.

У «Зазивному листі до української інтелігенції», яким завершувалася збірка «Хуторна поезія» (Львів, 1882), П. Куліш вів мову про національну культуру, про необхідність опікування нею самого народу під керуванням творчої інтелігенції («національного верховіття»). Але ж «наші восточні сусіде самою перевагою власті, сили, достатку, — заявляє автор, — позбавили нас у свою чергу національного верховіття і впослідили той елемент національної жизні, котрий у людей наукових уважається за найперший».

Поле українства неможливо уявити без М. Костомарова (його фундаментальні історичні праці, зокрема «Две русские народности», що утверджувала це українство в історичному закоріненні в епоху Київської Русі, виступив в обороні української мови, обстоюванні її самостійності, про завдання українофільства та ін.). Без імені видатного вченого-лінгвіста О. Потебні, який розкрив глибинний зв’язок народної психології з рідною мовою. Без сподвижника національного відродження А. Аркаса, автора «Історії України-Русі», без М. Максимовича і А. Кримського та багатьох інших патріотів, яких тут немає змоги назвати.

Утвердження українства та обороні його від шовіністичних нападів — уже в ближчому до нас часі прислужилися публіцистичні виступи С. Петлюри («Сокращенное разоблачение украинства господином Щеголевим», «Год молчания», «Драгоманов об украинском вопросе», «Отрицательно черти полемики вокруг украинского вопроса» та ін.), а також його редакторська праця в журналі «Украинская жизнь». Тема українства та національного визволення була стержневою в полемічних виступах 1900–1910 років В. Винниченка, С. Єфремова, Б. Грінченка, М. Могилянського, М. Сріблянського.

Говорячи про публіцистичну діяльність, спрямовану на оборону українства, не можна не згадати такої могутньої постаті, як М. Драгоманов. Це, зокрема, його виступ «Антракт з історії українофільства» (1863–1872), «Шевченко, українофіли і соціалісти», «Что такое украинофильство», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Пропащий час».

Остання з названих праць має гіцзаголовок «Українці під Московським царством» (1654–1876).

«…Що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра 1, остервенілість Меншикова і німців біронових, — перелічує М. Драгоманов трагічні етапи «пропащого часу», — дурості Павла І, солдатське звірство Аракчеева, холодну сваволю Миколи І… Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх, і коли случалось, давили нас с більшою злістю, менш жаліли «безмозглих, упрямих хохлів», ніж своїх «руських».

Обстоюючи думку про те, що Москва була і є для всіх, «навіть великоруських земель просто павуком, а не сердцем», нагадавши, що «ніде в Європі не було такого скаженого душегубця, як Іван ІV московський», М. Драгоманов констатує сумний історичний факт: «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва; а просвіта почала на Україні рости дуже тихо…»

В «Ответном листі до галицької української молодіжі» («ЛНВ», 1905, № 4) І. Франко писав, що «перед українською інтелігенцією відкривається тепер при свобідніших формах життя в Росії величезна дієва задача — витворити з величезної маси українського народу — українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла…»

Осягаючи наслідки імперської політики щодо України, І. Франко зазначав, що вона залишилася без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, без преси, «яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності», без «приложеної до місцевих потреб свобідної культурної праці», «без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах» та ін.

А без усього цього, наголошував наприкінці «Листа» його автор, «наша Україна, готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти набиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому ріжні прихильники вівісекції будуть доковувати своїх експериментів».

Велика руїна, заподіяна Україні царизмом за 263 роки, все ж таки не вбила її живу плоть і вічний дух (згадаймо Костомарове: «Лежить у могилі Україна, та не мертва…») — завдяки спротиву кращих її синів і дочок, які рятували її від загибелі, від упослідження, від становища «в ролі ковадла» для імперського молота. Але у висліді тієї руїни, вже після краху самодержавства, не маючи в своєму потенціалі всього того, що спочутливо до української долі, назвав І. Франко, Україна не змогла всією громадою, одностайно й нездоланно звестися з колін — насаджений імперією менталітет розбрату і вогонь став тому на перешкоді.

Звідси — давня українська схема, вкорінена в національну психологію поневолювачами: свої на своїх. Звідси і невідпорність червоній агресії, яка ще мало не на століття затримала визвольні змагання нашого народу.

МЕЦЕНАТ ЦІЄЇ КНИЖКИ

Пані Марія Гоян (у дівоцтві — Нестор) — буковинка родом, громадянка Великої Британії. Вищу освіту здобула в Німеччині та Англії. Володіє чотирма мовами. 1952 року у німецькому місті Мінстері взяла шлюб із Михайлом Гояном. Для проживання родина Гоянів обрала сонячне австралійське місто Аделаїду. Пані Марія — мати трьох дітей, яким дано добре українське виховання.

Разом із чоловіком є меценатами українських культурних установ в Англії, Австралії та Україні. Заснували родинну фундацію Гоянів «Українську книгу — українським дітям». Профінансували видання низки важливих для національної культури та освіти видань. У багатьох школах України є закуплені фундацією й подаровані бібліотеки.