ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД МОСКВИ
ГЕТЬМАН ІВАН ВИГОВСЬКИЙ У БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІД МОСКВИ
Щойно в Москві стало відомо про смерть Б. Хмельницького, як у Чигирин прибула місія В. Кікіна, що мала скористатися з цієї нагоди для своїх загарбницьких цілей. Передусім почалося суто московське крутійство з обранням гетьмана. За варіантом договору від 14 березня 1654 року регламентувалося, що Військо Запорозьке обирає гетьмана і повідомляє про його особу царю. Та після смерті Хмельницького у Москві почали наполягати, щоб кандидатуру на гетьмана повідомляли заздалегідь і погоджували її з царем. Тому двічі обраного Івана Виговського цар не визнавав.
У Корсунь посол Матвеев привіз царську грамоту, яка адресувалася Виговському як писареві, а не гетьманові. До того ж розпорядження із Москви не могли не насторожити старшину: цар посилав сановників, кінне і піше військо, зобов’язуючи наготовляти для його потреб харчі й підводи. Це військо під проводом князя Ромонадовського прибуло нібито для захисту України і розташувалося в Переяславі і Пирятині.
За правилом, однобічно встановленим Москвою, Виговського мали обрати в присутності московського спостерігача. 7 лютого 1658 року в Переяславі й відбулась нова рада. Та в посла були не тільки належні повноваження. Він мав царське доручення здійснити ряд антиукраїнських акцій: домогтися згоди гетьмана на впровадження воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву і Миргород та на утримання «ратних людей» місцевим коштом; скасувати козацтво в Білорусії; надіслати Швеції ультиматум про її примирення з Москвою; збирати податки в російську скарбницю. На такі домагання Виговський формально дав згоду, але з обмовкою, що для залагодження всіх цих питань він поїде в Москву. На закид Хитрово, що Україна — це «гілля, відламане від природного кореня» Росії, він відповів, що ці держави рівноправні: «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне».
Розглядаючи підданство України як поступове її поглинання, Москва прискіпливо стежила за трактуванням союзу гетьманами. Тож, коли Іван Виговський вжив до свого титулу «вільний підданий», йому зауважили, нагадавши, що Богдан Хмельницький підписувався «його царської величності підданий». Також і щодо найменування козаків — велено було замість «вільні піддані» вживати — «вічні піддані».
Москва пильно додивлялася до внутрішніх неузгод і конфліктів в Україні й не проминала нагоди урвати з тієї колотнечі зиск. У цьому їй підігравало запорозьке козацтво, яке вона прихиляла щедрими дарунками. Воно не визнавало обрання гетьмана Івана Виговського, що відбулося не на Січі.
Доноси в Москву слав і полтавський полковник М. Пушкар, який претендував на булаву. Там усіляко підтримували опозицію. Пушкар уже тішив себе гетьманом і обіцяв піти на поступки, які обмежували б права України.
Умовляння з боку Івана Виговського та митрополита Діонісія Балабана цього марнословця не вгамували. Довелось діяти оружно, — Мартин Пушкар під час бою загинув.
Після кривавої авантюри Пушкаря Виговський вважав союз з Москвою остаточно розірваним. У своїй політиці він опирався на козацьку старшину, але його польська орієнтація відлякувала народ, в якого ще ятрилися рани від визиску й знущань шляхтичів, від міжконфесійних чвар. Та все ж Москві, яка несла Україні руїни і згубу, було кинуто заклик. Виговського підтримала генеральна старшина, більшість полковників із своїми козаками, духовенство, яке чинило опір намаганням підпорядкувати українську церкву московському патріархові.
16 вересня 1658 року в Гадячі було підписано трактат між Україною та Польщею, за яким Українська держава під назвою «Велике князівство Руське» у складі Києвського, Черніговського та Брацлавського воєводств входила у федерацію з іншими двома вільними республіками — Польшею і Великим князівством Литовським (Литва і Білорусія) під зверхність короля, якого мали обирати всі члени союзу.
Одним із авторів цього документу був полковник Юрій Немирич, який належав до найосвіченіших діячів свого часу. За його плечима були Оксфорд, Кембрідж і Сорбона. В Парижі він видав латиною трактат «Розвідка про Московську війну», в якій порівнювався устрій Російської і Польсько-литовської держав, а також «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Немирич був першим помічником і дорадником Виговського. Як канцлер Великого князівства Руського, він виступив на сеймі Речі Посполитої з промовою, і якій переконливо доводив доцільність Гадяцької угоди. Ця промова одразу ж вийшла друком.
Гадяцька угода передбачала для козаків широкий простір для розбудови освіти і культури (дозвіл на дві академії, колегіуми, книгодрукування).
Неабияким досягненням для України була заборона польським військам стояти на її території, тобто Великого Князівства Руського, встановлення свого незалежного трибуналу. Польський король у переговорах з Московією не повинен був торкатися України без її відома.
Крім вільних зносин із іншими державами (лише дозволявся союз з Кримом), Велике Князівство Руське мало всі ознаки суверенної держави. Козаки мали входити до спілки народів (поляків, литовців, білорусів та українців) «як вільні до вільних, рівні й чесні до чесних», а не бути «підданими», як то повелося з московським царем.
Але прагнення старшини до сворення аристократичної (замість демократичної) республіки через означені в угоді посяги на шляхетство не могли знайти підтримки в козацтва, бо шляхта втратила в них моральний авторитет, козацька честь була їм вище за шляхтетську. Взагалі ж широкі маси не зрозуміли далекосяглості Гадяцької угоди, її перспектив для прав і вольностей.
24 жовтня 1656 року цар Олексій Михайлович звернувся до українського народу з грамотою, в якій Івана Виговського оголошено зрадником і клятвовідступником. Демагогічна заява про те, що Виговський, «не злякавшись праведного і страшного суду», вчинив між «православними християнами відщепенство і чварну війну», щоб привести їх до лядської і латинської віри, за задумом царського уряду, мала сіяти недовіру до гетьмана, і справді знаходила
благодатний грунт. Тим паче, що поряд стояли запевнення Москви в зиченні «добра и миру» козакам і старшині.
А разом з цим і слобідські козаки нападали, за дозволом Ромодановського, на українські містечка та села і без жодної поваги і милосердя шарпали, обдирали й руйнували, не без убивств, людей, і обертали все нанівець. Гетьман відповів на грамоту царя та руїнництво його війська маніфестом, адресованим до володарів і громадянства Європи, в якому розкривав причини, що спонукали Козацьку республіку вийти з-під опіки Москви:
«Ми, все Військо Запорозьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою правдивою і щиросердечною маніфестацією, що приводом до наших війн із Польщею не була жодна із причин, інша мета і намір, як оборона Святої Східної Церкви, рівно як і наших прадідних вольностей, любов до котрих ми зберегли, спільно з нашим гетьманом вічної пам’яті Богданом Хмельницьким і нашим писарем Іваном Виговським…
І не з іншої причини ми прийняли протектората Великого князя Московського, а лише на те, аби за угодою, що укладена завдяки зброї і не раз пролитої крові, ми могли зберегти і примножити наші вольності для нас і наших нащадків…»
До написання цього документа, з якого наведено лише початок, був причетний Юрій Немирич, який у листі до герцога Адольфа Йоана, брата шведського короля, Карла X Густава про військову допомогу Виговському проти Москви, переконливо доводив, чому ж мала постати оборонна війна козаків:
«Московити звалили на нас тяжче ярмо, те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу… Ми почали — чи то війну, чи справедливу оборону, хай з’ясовує це християнський світ. Там, де болить, там і руку тримаєш».
Наприкінці березня 1659 року Іван Виговський звернувся з універсалом до українського народу, в якому перерахував сподіяні й очікувані кривди від царя; які й змусили його неминуче «о/я держави російської одложитися». Він запевняв народ, що краще здобути вольності кров’ю, ніж жити «у залізній московській неволі».
А в квітні стотисячне російське військо під проводом князя О. Трубецького посунуло на Україну. Містечко Срібне, яке пробував оборонити прилуцький полковник Петро Дорошенко, було зруйноване, а людність вигублена. Як пише Величко, князь Пожарський, котрий командував загоном, «тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав в полон з усіма їхніми прибутками». Після цього російські війська «обгорнули найщільнішою облогою» Конотоп, але його впродовж 70 утримував ніжинський полковник Григорій Гуляницький з п’ятьма тисячами козаків. Тим часом російскі загони сплюндрували місто Борзну, винищили багато жителів, не даючи пощади жінкам і дітям, а вцілілих, ніби татари, погнали в ясир у Москву. Те ж скоїлося і в Ніжині.
Маючи війська значно менше, Виговський поспішив до Конотопа, вдаючись до традиційної козацької кмітливості. Завдяки тактичному маневрові, він розгромив коло багнистої річки Соснівки загін Пожарського, полонивши цього князя.
«…З тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що хто мав крилаті коні»,
— так передає скруту росіян Самійло Величко. Там лягло тридцять тисяч царських ратників. Трубецькой з-під стін Конотопа мусив утікати до Путивля.
«Цвіт московської кінноти… загинув в один день, і ніколи вже після того московський цар не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська, — так оцінює ту поразку Сергій Соловйов. — В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву… Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішили на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».
Але той переполох був даремний, бо гетьман, не піддаючись на намову свого союзника кримського хана і найманих військ із сербів та німців, не захотів на територію московської держави вступати. Цим він переконливо підтвердив, що війна з боку України носила суто оборонний характер, що вона не мала загарбницьких осягів.
Під Конотопом Іван Виговський здобув блискучу перемогу, але не зумів її належним чином закріпити. До того ж він не вигнав з України російських воєвод. Озлоблені стрільці київської залоги вчинили страшний погром містечок і сіл (Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки та ін.), спалили їх, а жителів винищили. Є свідчення, що воєвода Барятинський ходив на лови за «зрадниками» і всі шляхи до Києва обставив шибеницями, на яких вигубив понад три тисячі людей.
Виговський згаяв час, погодився на переговори з Трубецьким, що дало останньому оклигати від поразки й зібратись із силами.
Гетьман 11 вересня 1659 року зібрав раду в Германівці під Києвом, на якій опозиціонери звинуватили його в тому, що він проміняв козацьку свободу на шляхетські привілеї. Українських депутатів до варшавського сейму Сулиму й Верещаку, які збиралися прочитати гадяцькі статті, зарубали на місці. Виговський мусив вдатися до втечі. Згодом у Білій Церкві на його місце було обрано Юрія Хмельницького.
«Сила козацька ослабла от тієї замотанмни, — скаржився Виговський у листі до польського короля. — Величезні полки: Полтавський, де було 40 000 люду, Миргородський, де було 30 000, Прилуцький та Іркліївський загинули вкінець; городи та села заростають кропивою, а людяність була або винищена, або розбіглася навсібіч, а кого-так і татари погнали в неволю».
В опозиції до Івана Виговського опинився і полковник Іван Богун, тобто, може, й мимохідь став лити воду на млин царських поневолювачів. А невдовзі перед тим він у своєму посланні затаврував за зраду прихильника Москви наказного гетьмана Івана Безпалого.
Той був маріонеткою в руках провідників царської політики в Україні. Звичайний військовий товариш, генеральний судця, він з намови князя Ромодановського, був обраний запорожцями, котрі були в опозиції до Виговського, наказним гетьманом і потверджений «монаршим іменем та словом». Як іронізує Самійло Величко, Іван Безпалий
«тримався боку Ромодановського та інших російських князів, як вовк кужуха, боячись хоть трохи віддалитися набік, щоб не потрапити до рук Виговського».
Москва заохочувала це братовбивство і пригрівала перекинчиків із табору Виговського. Водночас ремствувала проти тих, хто мав до неї нехіть і збуджував її в масах. Так, коли в гетьманській ставці появився Юрій Немирич, людина могутньої інтелектуальної і духовної потуги, з російської столиці посипалися листи, в яких вимагалося вислати з Чигирина цього, як його називано, «німчина», «лютера» і «єврея». Коли ж цей, такий потрібний і незамінний для України, діяч загинув у сутичці з заколотниками проти гетьмана, Москва втішалася, що, нарешті, позбулася «найбільшого злодія і єретика».
Трагічна доля спіткала і колишнього гетьмана Івана Виговського. Коли на початку 1663 року Юрій Хмельницький склав з себе гетьманство і постригся в ченці, булаву було передано за ухвалою Чигиринської ради Павлу Тетері. Розумний і освічений, він водночас був дуже жорстоким себелюбцем. Вважаючи Виговського за потенційного суперника, він вирішив збавити йому життя. 1664 року у містечку Рокитному на Київщині Тетеря з польським полковником Маховським заарештували Виговського, обвинуватили його у зраді і, без слідства і суду, не зважаючи на його високий статус (Київський воєвода і сенатор), наказали розстріляти.
Але трагічний відбиток лежить не тільки на долях Івана Виговського та його сподвижника Юрія Немирича — а й на короткій, дворічній добі, що ввійшла в історію під назвою «Виговщина», доби змагань за унезалежнення України.
Цей трагізм нагнітався передусім зовнішніми чинниками. Як зазначив Іван Франко:
«Виговський знав, що гетьманство українське — дуже важкий і небезпечний уряд межи молотом — Москвою та ковадлом — Польщею».
Та були і внутрішні непереборні причини. Руйнівним чинником не тільки Івана Виговського, а й наступних опонентів Москви, були чвари у вищих старшинських колах, які переходили в маси і призводили до взаємосутичок, а то й до громадянської війни — одні козаки йшли оружно на інших, як то було, коли Іван Сірко наступав на Чигирин. Було й явне перекинчество — наказний гетьман Безпалий ішов на Виговського разом з російським військом. Це дало пізніше Івану Мазепі сказати: «Пред невзгоду всі пропали…»
«Новий гетьман (Виговський)… був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, притім без сумніву, — патріот український, завзятий автономіст… що щиро бажав забезпечити свободу і незайманість України». (Михайло Грушевський).
Іван Нечуй-Левицький, перу якого належить нарис та історична повість про гетьмана, дав своєму героєві таку оцінку:
«Неспокійне було життя й сумна й нечиста смерть гетьмана Івана Виговського, доброго, щирого патріота, тонкого політика, оборонця прав України, чоловіка великого розуму та європейської просвіти.
Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні і національні права, дбав про науку й просвіту на Україні, був, може, вищий за всіх своїх сучасників, окрім гетьмана Богдана та Немировича. Його можна поставити врівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою».