ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ
ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ
— Павло Алеппський про суцільну грамотність українців у середині XVII cm. — «Освіченість і вихованість» — сповідувальні ідеали українських просвітителів. — Заборона друкувати букварі українською мовою. — Ліквідація козацьких шкіл, заборона діяльності «мандрівних дяків». — Заведення «народних училищ». — Російщення Києво-Могилянської академії, перетворення її на суто духовний заклад. — Марні клопотання громадянства про відкриття університетів у Батурині, Чернігові та інших містах України. — Проект університету в Батурині гетьмана К. Розумовського. — Заборонні санкції Валуевського циркуляру щодо національної освіти. — Закриття недільних шкіл, приватних українських шкіл (В. Лесевича, Г. Закревського). — Недопущення в школи «Букваря южнорусского» Т. Шевченка. — Адміністративне переслідування національно свідомого вчительства. — Низький рівень грамотності українців (за даними переписом 1897 року). — Вилучення українських видань із шкільних бібліотек. Б. Грінченко про негативні наслідки навчання нерідною мовою. — Підготовка фахівців «общерусской» казенної орієнтації у вищих школах України. — Недопущення українознавчих дисциплін в університети. — Боротьба за національну початкову школу, за українізацію університетів у Києві, Харкові та Одесі.
Під час злуки з Москвою Україна мала вельми високий рівень освіти і, що важливо, не тільки серед владних державців, а й серед простого люду. Гетьман Богдан Хмельницький навчався у Київській братській школі, а потім у Львові і Ярославлі. Будучи бранцем у Туреччині в 1620–1621 роках, вільно оволодів турецькою мовою. Знав також польську, французьку, латинь. Десятки його соратників також мали, мовлячи по сучасному, вищу освіту. Двоє закінчили Оксфордський університет, а корсунський полковник Станіслав Морозовинський (герой історичної пісні «Ой, Морозе, Морозенку») — Падуйський університет в Італії.
Гетьмани, як правило, були не тільки поборниками національної освіти, а й її щедрими меценатами. Вихованець Острозької академії Петро Сагайдачний, який тримав гетьманську булаву чверть століття, разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, опікувався влаштуванням школи, що невдовзі виросла в Києво-Могилянський колегіум, а потім в Академію. Перед смертю свс: маєтності Сагайдачний заповів Київському і Львівському братствам — «на науку і освічення діток православних і виховання бакаляврів учених, на вічні часи». Він також організував січові й полкові школи, навіть було заведено посаду отамана січової школи.
Вже згадувалося свідчення Павла Алеппського, що побував в Україні на початку 1650-х років, про суцільну грамотність її люду. «А дітей в них більше ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти», — занотував цей уважний постерігач. Майже кожно село мало школу: за переписом 1740–1748 років у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1099 поселень. За описом Румянцева у Чернігівському полку налічувалося 143 школи на 147 сіл. Якщо 1768 року на його теренах одна школа припадала на 746 душ населення, то через століття тут уже сталося таке запустіння, що одна школа була на 6730 душ. На Лівобережжі — така ж сумна картина. 1740 року там було 866 шкіл, а через 60 років їх позакривали. Те ж сталося в Слобідській Україні, в чотирьох полках якої було 124 школи.
«Освіченість і вихованість» — ці ідеали сповідували українські просвітителі, а Києво-Могилянська академія довгий час була найпрестижнішою вищою школою у Східній Європі. При Генеральній військовій канцелярії діяв такий специфічний навчальний заклад як канцелярський курінь, його вихованці вивчали також латинь.
У заснованій князем Костянтином Острозьким 1580 року першій українській школі — академії — до вчителя, який звався дидаскал, ставилися високі вимоги: він мав бути «благочестивий, розумний, смиренноумний, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник…, а підмога благочестія, що являє собою образ добра в усьому». А наш великий шукач істини Григорій Сковорода поклав камінь і в розбудову національної школи: «кожен повинен знати свій народ і в народові себе».
Так воно і велося б, якби український народ залишався господарем своєї долі. А потребу давати дітям освіту він розумів і покріпляв на практиці: сільські громади опікувалися школами, а по невеликих хуторах навчали дітей так звані «мандрівні дяки», з-по-між яких було чимало студентів Кияво-Могилянської академії, які таким чином заробляли на подальше навчання.
Оскільки в основу політики царської бюрократії покладено було сувору регламентацію, то й таке унікальне явище, як «мандрівні дяки», 1882 року було заборонено, «чтоби не последовало нив учителях, ни в книгах никакого возврата ко вреду общей пользы». На той час невсипущим піклуванням начальства, яке послідовно проводило колонізаторську політику царизму, власне українську школу в Україні вже давно звели: вона була повністю зросійщена, зазнавши за століття таких ударів і утисків, що з джерела світла перетворилася на осередок імперського міністерства «народного затьмения», як справедливо називали освітнє відомство Росії.
З ліквідацією гетьманства і зруйнуванням Запорізької Січі перестали існувати традиційні козацькі школи, в тому числі при полках. 1767 року Києво-Печерській лаврі заборонено було друкувати букварі українською мовою. 1782 року указом Катерини II заведено «народные училиша» Росії (отже, і в Україні), що стали розсадниками казенщини, вірнопідданства, а на землях неросійських народів — ще й російщення. Тим паче, що з 1804 року українська мова вже не була допущена в шкільні класи. По всіх церквах було наказано читати молитви і правите службу «голосом, свойственным российскому наречию» Це ж було запроваджено й по школах і не тільки нижчих. Хвиля російщення затопила передусім Києво-Могилянську академію. І тут прислужилися свої ж земляки. Спочатку митрополит Гавриїл Кременецький 1700–1783), згодом його наступник Самуїл Миславський (1783–1796), запобігаючи ласки в цариці, піддав зросійщенню Києво-Могилянську академію, завів там російську вимову й насаждав її по всій Україні.
Особливого удару Академії завдав Петро І після поразки Мазепи, який був «промислінняком і благодетелем» цього освітнього осередку. Цар заборонив навчатися в Академії підданим Польщі, тобто і українцям Правобережжя. Якщо за Мазепи там навчалося
2 тисячі студентів то 1709 року їх стало лише 161, з часом контин гент зростав, але такого розквіту, як до погрому, Академія вже не досягла. 1817 року Києво-Могилянську академію перетворено на суто духовний заклад. Великі пожежі 1780 і 1811 років поглинули безцінні скарби академічної книгозбірні, (згоріло близько 10 тисяч томів), в тому числі джерельні матеріали з історії України, а також книги з багатющої бібліотеки Петра Могили, яку він заповів Академії.
В літературі наводяться дані про те, шо Петро І після Полтавської «вікторії», озлоблений на Мазепу та українців, підіслав до Києво-Могилянської академії якихось непевних типів, і ті підпалили бібліотеку. Це наштовхує на думку, що й дві пожежі в Києво-Печерській лаврі, які знищили друкарню і книжкові склади, не обійшлися без царського благословення. Так випалювали українство, його духовну потугу і матеріальну базу.
В другій половині XVIII століття Київська академія вже не могла задовольнити зрослі потреби України в освічених людях. До того ж там запанувала схоластика, богословські дисципліни. Тож за якихось дванадцять літ до Медико-Хірургічної академії в Петербург перейшло звідти понад 300 осіб.
Передове українське громадянство і навіть окремі представники царської адміністрації не раз клопоталися про відкриття університетів, та все марно. Мазепа виношував намір відкрити університет у Батурині і перетворити на університет і Києво-Могилянську академію. В наказі депутатам до комісії для складання нових законів 1767 року українська шляхта наполягала на заснуванні університетів у Києві, Батурині, Чернігові, Новгороді-Сі-верському та Сумах.
Найбільш відомий проект університету у Батурині гетьмана Кирила Розумовського (1790). «Се була справа цілої освіченої України, — зауважує автор дослідження «Проект Українського університету в Батурині» Василь Різниченко (1916), — Розумовський же тільки йшов навстріч давно назрілим пекучим потребам українського громадянства». Малописьменний сільський хлопець, Розумовський здобув широку освіту за кордоном, слухав лекції знаменитого Ейлера, листувався з Вольтером, зібрав унікальну бібліотеку, відому всій освіченій Європі. Збирався запросити в Україну Жан-Жака Руссо, дати йому пенсію й осідок у своїх маетностях, але розминувся з ним у Стасбурзі. Гаряче взявся за відбудову Батурина, де постав специфічний завод листового срібла і золота. Мріяв про заснування Академії красних мистецтв.
В університеті планувалося навчати дітей не тільки шляхти, а й козаків, міщан, посполитих. Було передбачено систему оподаткування на користь університету, крім того, гетьман мав розіслати за своїм підписом по всій Україні листи для дарчих внесків. Та від свого зародку проект був приречений.
Освітня політика царизму в Україні була складовою внутрішньої політики, спрямованої на денаціоналізацію її народу, розчинення його в панівному великоросійському етносі, на знищення історичної пам’яті, недопущення розвитку його самосвідомості.
Стратегію цієї політики визначали сановні ідеологи, як, наприклад, міністр внутрішніх справ П. Валуєв, який 1862 року подав «всеподданейший доклад» «О средствах обрусения Западного края», де розглядав Україну звичайною російською губернією, в якій «русский язик должен бить господствующим».
Цей реакціонер був автором вбивчого циркуляру від 18 липня 1863 року. Нагадаємо, що питання школи, власне, заборонні санкції щодо національної освіти, посідають там одне із чільних місць. Вістря цих заборон було націлене саме проти книг для початкового читання, букварів, граматик, географій та інших підручників українською мовою.
Після такої заборони, яка припиняла друкування українською мовою навчальних (в тому числі і духовного змісту) книг, а також призначених для початкового читання взагалі, інші заборони посунулися нестримною чередою.
Їх жертвою опинилися недільні школи, що постали в Полтавській, Чернігівській, Харківській і Київській губерніях в кінці 50-х — на початку 60-х років. Навчали там дорослих, як правило, українською мовою. Вивчали літературу й історію України, твори Т. Шевченка та інших класиків; послугувалися Шевченковим «Букварем южно-русским», «Граматкою» П. Куліша, «Граматкою задля українського люду» М. Ященка, «Українськими прописами», «Аритметикою, або щотницею» О. Кониського, таким же підручником Д. Мороза. 1862 року ці школи були заборонені, згодом дозволені, але з вихолощеною національною програмою. Христя Алчевська в Харкові, незважаючи на ці заборони, напівлегально провадила навчання в заснованій нею недільній школі.
Недовго проіснувала Тимчасова педагогічна школа, відкрита при Першій київській гімназії 1862 року. Чернігівську земську семінарію, яка мала певний простір для українства, було передано в систему Міністерства народної освіти. Гірка доля спіткала і приватні україномовні школи, засновані такими ентузіастами, як В. Лесевич та Г. Закревський. В. Лесевич збудував у своєму маєтку в селі Денисівці на Лубенщині школу, обладнав її, подарував селянам необхідну суму на її утримання, підготував за свій кошт учителя селянина Д. Безуглого (в згаданій Тимчасовій педагогічній школі). Хоч і без офіційного дозволу (папери розглядалися із зволіканням), в Денисівці дітей навчали їхньою рідною мовою. Щоправда, лише два роки (1864–1866). Г. Закревський, заходившись коло відкриття такої школи в селі Березова Рудка Пирятинського повіту, відвідав Денисівку і свої враження про школу В. Лесевича опублікував в «Санкт-Петербургских ведомостях», які позитивно ставилися до національно-освітних домагань українців. Його стаття «Еще о земстве и народном образовании в Южной Руси» завдала непоправної шкоди обом ентузіастам — їхнім школам не дозволено було залишатися українськими. Хоч сільська громада і відстоювала свого вчителя Безуглого, але чиновники запідозрили його в " убеждениях противоречащих русской народности», йому було заборонено вчителювати.
Звернення В. Лесевича до Сенату, поклик до громадськості зі сторінок тих же «Санкт-Петербургских ведомостей» (стаття «Печальная история одной сельской школи и ее учредителя») ситуацію не поліпшили, бо вже набрало чинності"Положение о начальних народних училищах» (1864), згідно з яким навчання у школах мало провадитися російською мовою і за підручниками, схваленими Міністерством народної освіти.
Школа, від початкової до вищої, була оплотом для впровадження непорушної імперської тріади «самодержавство, російська народність, православ’я».
У зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товариства, Міністерство народної освіти розіслало в Петербурзький, Харківський і Київський університети циркуляри про запровадження «російських засад» у навчанні та вихованні.
Куратор Київського навчального округу О. Ширинський-Шахматов у таємних циркулярах розсилав такі приписи: «Кто в частной и общественной жизни является нигилистом и хохломаном, тот никак не может бить учителем, ни воспитателем полезним».
У супрязі з царською адміністрацією наступ на національну освіту вела і православна церква. Так, митрополит Київський і Галицький Арсеній у лютому 1863 року доповідав у Петербург, що «Граматка задля українського люду» М. Ященка пробуджуватиме в народі поняття і прагнення, не бажані для «передбачливого уряду», а в біографії Т. Шевченка та розповіддях про Запорозьку Січ вбачав «припадок сепаративного патріотизму». Цей же владика доклав рук до того, щоб «Букварь южнорусский» Т. Шевченка не потрапив до школярів.
Ще в 60-х роках до вчителів-українців застосували адміністративне покарання — висилку за межі України. Учитель Лубенського повітового училища В. Шевин таким чином був запроторений аж в Оренбурзьку губернію.
У жовтні 1873 року інспектор народних училищ Київської губернії виявив, що вчитель Городищенського двокласного училища Черкаського повіту М. Лободовський читає на уроках перекладену ним повість М. Гоголя «Тарас Бульба», використовує народні пісні і казки. Лободовського звільнили, заборонивши приймати його на роботу в школи Правобережної України.
Активніше до цього почали вдаватися після Емського указу 1876 року, яким куратори всіх трьох навчальних округів на Україні зобов’язані були атестувати вчительство на «благонадійність відносно українофільських тенденцій», що вважалися за політичну провину. Більше того, запроваджувалася така кадрова політика: вчителів-українців направляли в школи Санкт-Петербурзького,
Казанського та Оренбурзького навчальних округів, натомість на Україну нагнітали вчителів-великоросів, передусім випускників духовної академії та історико-філологічного інституту з Санкт-Петербурга.
Студентам-українцям у вищих школах обох столиць та інших російських міст заборонялося гуртуватися в земляцтва.
Циркуляр міністра народної освіти І. Делянова від 18 червня 1887 року забороняв приймати до гімназій дітей неімущих класів, як тоді казали, кучерів і прачок.
У коростишівській учительскій семінарії, наприклад, щорічно виділялося 10–12 місць для казенних стипендіатів. «Це єдиний малісінький вогник для бідних здібних селянських дітей», — писав випускник цієї семінарії, класик української літератури і народний учитель Степан Васильченко.
Під суворим контролем перебували шкільні бібліотеки. Вчений комітет Міністерства народної освіти складав каталоги дозволених для шкіл книжок, пересіваючи через свою цензуру те, що і так було допильноване. Емським указом велено було з цих бібліотек взагалі вилучити всі українські книжки. На твори Тараса Шевченка діяла заборона ще з 1847 року. Отже, цілі покоління виходили з школи, не чуючи в її стінах рядків нашого національного пророка, не тримаючи в руках жодної української книжки.
Таке ж було і в гімназіях, які були казенними фабриками чиновників з чітко відлагодженим механізмом російщення. Видатний історик В. Антонович в «Автобіографічних записках» про себе як випускника гімназії засвідчив: «Але знання мої по українству були сливе ніякі. Скільки-небудь реальні історичні дані я мав тільки з книжкок Скальковського «История Новой Сечи» і «Наезди гайдамаков». Про Кирило-Мефодіївське братство, про Шевченка не доводилося мені чути ніколи ні слова».
Хоч і як були притлумлені воля народу, його поривання, та, відчувши найменші послаблення імперських шор, він подав голос за рідну школу. Жителі Батурина, колишньої козацької столиці, стертої з лиця землі за Петра І, зібрали 1862 року 60 карбованців на українські підручники. Так чинила й не одна сільська громада. В містечку Куземіне Зінківського повіту на Полтавщині
1861 року було відкрито початкове училище з українською мовою навчання, яке 1866 року губернська влада закрила. Існували напівлегальні й нелегальні школи грамоти, де подалі від начальницького ока дітей навчали рідною мовою.
1881 року Херсонська губернська управа з ініціативи місцевих учителів і відомого педагога барона М. Корфа звернулася до Міністерства народної освіти з петицією запровадити в школах українську мову. Але реакція, що настала після вбивства Олександра II 1 березня того року, погасила всі сподівання на краще в цій справі. Про це клопоталися впродовж 80—90-х років земства Полтавської, Чернігівської, Тавричеської губерній, але безуспішно.
Повністю зросійщена школа виховувала зневажливе ставлення до своєї мови, якою діти спілкувалися дома з батьками. Перекручуючи слова на російський лад (таке було в основній масі знання російської), школяри чванилися, зважали свою мову неоковирною, цуралися звичаїв, відверталися від свого. Вкорінювався стереотип, що освічені люди доконче мають розмовляти по-російському (бо так воно і було у тодішньому житті). Не всі, звичайно, цуралися рідного, але ті, хто прагнув доп’ятися службового місця, бодай писарчукового, безболісно змінювали своє мовне обличчя. Якими вони ставали покручами, рельєфно видно з класичних персонажів Шельменка чи Возного. Виходило, що російська мова — вірний шлях до панства, не випадково в народі її називали «панською».
Про політичну атмосферу царської вищої школи можна зробити відповідні висновки по факту, що почесними членами Харківського університету були Аракчєєєв і Бенкендорф, які уособлювали військову і жандармську реакцію царизму. Тож ні про яке українство в таких університетах не могло бути й мови.
Навіть уже тоді, коли монархічна система дала відчутну тріщину після революційних подій 1905–1907 років, вона українство не допускала ні в школу, ні в університети. Ініціатива професорів Дмитра Багалія та Миколи Сумцова читати в Харківському університеті історію і літературу України мовою свого народу була властями обірвана. Така ж заборона спіткала й Олександра Грушевського в Одеському університеті. Але в тяжкій атмосфері національного гніту речники українського відродження все ж бачили, кажучи словами Лесі Українки, досвітні вогні.
Все ж у цей час широка громадськість почала активніше подавати свій голос за право навчатися рідною мовою. Серед ентузіастів цих домагань — Чернігівське повітове і губернське земства, Полтавське, Херсонське, Єлисаветградське губернські земства, учні Полтавської і Херсонської учительских семінарій, численні сільські сходи. В цій боротьбі знайшли підтримку з боку прогресивної російської інтелігенції.
Восени 1905 року в Петербурзі студенти-українці провели ряд мітингів за відкриття українських кафедр. 1906 року київські студенти настійливо заявили про потребу українізації всіх трьох університетів — Київського, Харківського та Одеського.
6 грудня 1913 року в місті Лохвиці на Полтавщині відбулися загальні збори «Общества взаимопомощи учителей», на якому одностайно, незважаючи на протести інспектора народних училищ, було прийнято ухвалу про необхідність викладання в народній школі українською мовою.
Українська преса, що змогла, нарешті, з’явитися після маніфесту 17 жовтня 1905 року, приділяла шкільництву пильну увагу, зокрема постійно подавала факти про гоніння українства на освітній ниві. У стінах багатьох гімназій вихованцям заборонялося спілкуватися рідною українською мовою, а, приміром, директор Олександрійської семінарії на Херсонщині відбирав у учнів українські книжки, наставляючи їх: «Бросьте єтот язік — ето хамство». Це була не самодіяльність чиновників від освіти, а закономірний вияв офіційної репресивної політики. Українську книжку зі школи виживали не тільки ентузіасти-україножери, а владні структури. Тому та війна й була нищівною, носила державний, тотальний характер. Так, 9 черня 1912 року міністр народної освіти затвердив правила, за якими земства усувалися від народних бібліотек при низових навчальних закладах. Заповзятливі інспектори народних училищ одразу ж учинили чистку всіх шкільних бібліотек, а це в основному було по селах, де контингент учнів суто український, і позбавили дітей навіть тієї незначної кількості книжок рідною мовою, іцо була не без труднощів надбана. Внаслідок того узаконеного розбою були вилучені тисячі книжок, звісно ж, дозволених свого часу цензурою, в тому числі окремі видання творів Тараса Шевченка — «Катерина», «Невольник», «Назар Стодоля» і навіть Євангеліє українською мовою, видане з благословення синоду.
Коли за законом від 4 березня 1906 року, який дозволяв заснування товариств, в Україні виникла ціла мережа «Просвіт» — не тільки в містах, містечках, а й у селах — вони зосередили свої зусилля передусім на позашкільній освіті народу, щоб таким чином компенсувати відсутність національної школи. Прикметно, що задля цієї мети об’єднались всі демократичні елементи українського суспільства. Найрозгалуженішою була київська «Просвіта», якою опікувався Борис Грінченко. Та, незважаючи на те, що її статусом визначалися завдання сприяти розвиткові культури і освіти українського народу шляхом заснування бібліотек, читалень, організацією курсів і лекцій, постановкою спектаклів, відкриттям шкіл у губернії, просвітяни наштовхувалися на адміністративні перепони, їм не дозволяли відкривати за межами Києва філії та бібліотеки-читальні, в самому місті не давали дозволу на відкриття книгарні й бібліотеки (хоч ентузіасти зібрали для неї три тисячі томів), не дали відкрити жодної школи. Ця «Просвіта» зазнавала постійних гонінь, аж поки 8 квітня 1910 року Київське у справах товариств «присутствие» не закрило Товариство остаточно, «допильнувавши» в його завданнях та видавничій діяльності (за неповних чотири роки випущено 36 книжок) «угрозу общественному спокойствию и безопасности».
Така ж доля спіткала «Просвіти» і по інших містах. Одеський градоначальник Толмачов — за його вказівкою поліцмейстер посилав чиновників на вечори і лекції для політичного контролю, і ті втручалися в хід заходів.
Чернігівський губернатор Маклаков, який став невдовзі міністром внутрішніх справ, примусив вивести з числа «Просвіти» Михайла Коцюбинського, його дружину, а також колишнього депутата І Думи Іллю Прага. У Житомирі у членів «Просвіти» було вчинено жардармами масові обшуки. На початку 1916 року були закриті всі «Просвіти». Останньою впала в нерівній боротьбі з режимом «Просвіта» в Катеринославі. 1916 року культурна громадськість Єлисаветграда задумала створити літературно-музично-драматичне товариство «Рідна хата», Херсонське губернське у справах товариств «присутствие» відмовило.
Землевласникові Шемєту куратор Київського навчального округу не дозволив відкрити в Лубнах гімназію з українською мовою викладання, хоч і за урядовою програмою. Бо навіть такий невеличкий оазис українства був небезпечний для вірних служителів трону, які пильнували недоторканість всеросімперської пустелі. Очевидно, саме тому ще у 80-ті роки куратор того ж округу не дозволив надати ім’я Тараса Шевченка школі в його рідній Кирилівці, бо це ім’я, на думку сановника, «турбуватиме простолюд».
На другому випуску «Громади» (1881) М. Драгоманов писав, що історія шкільництва в Росії за останні сто років є не що інше, як бійка уряду з наукою і освітою, щоб не дати, передусім селянам, освоїти бодай абетку. Щодо України, то ця оцінка, зважаючи на денаціоналізацію, набуває ще ширшого змісту. Але ж самої абетки, якби навіть вона була приступна всім, було замало.
М. Грушевій у статті «Справа українських катедр і наші наукові потреби», що вийшла 1907 року в Києві, звернув увагу на нечувану аномалію — в університетах Росії викладалися сербська, болгарська, чеська мови, а мова найбільшого після російського народу — українського — ні. «Доки ця мова не доступиться у вищі школи і наукові виклади та книги, — наголошував учений, — доти народ буде на становищі нижчого, вважатиметься культурно-неповноправним».
Та офіційні чинники це не обходило.