ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОВІДНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ РЕПРЕСІЇ ЩОДО ПИСЬМЕННИКІВ ТА ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПРОВІДНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

РЕПРЕСІЇ ЩОДО ПИСЬМЕННИКІВ ТА ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ

Деспотизм московських царів. — «Приказ тайних дел». — Перші жертви з числа українців, — репресії щодо Д. Многогрішного, І. Сірка, І. Самойловича. — Погром Батурина. — Терор проти прибічників І. Мазепи — анафемування І. Мазепи та його імітована страта. — Арешт, ув’язнення і заслання А. Войнаровського. — Масовий характер царських репресій. — Розправа з П. Полуботком та його соратниками. — Перевірка на благонадійність полкової старшини, — Каральні акції таємної експедиції. — Придушення повстання Коліївщини. — Зруйнування Запорозької Січі і пов’язані з ним репресії. — Ув’язнення П. Калнишевського на Соловках. — Переслідування митрополита А. Мацієвича, його смерть в Ревельському казематі. — Мартиролог жертв царизму. — III відділ власної його імператорської величності канцелярії, корпус жандармів. — Розгром Кирило-Мефодіївського товариства та спричинена ним руїна українського духовного життя. — Ізоляція Т. Шевченка — тяжкий удар по українству. — Репресії 60-х років XIX століття (С. Ніс, О. Кониський, П. Чубинський та ін.). — Масові заслання українських патріотів до Сибіру. — Вимушена еміграція діячів українства: М. Драгоманова, А. Ляхоцького, С. Подолинського та ін. — Репресії щодо А. Тесленка, П. Грабовського, В. Винниченка, заслання М. Грушевського. — С. Єфремов про незнищенність українства.

Пута на Україну і противників її поневолення Москвою почав накидати ще Олексій Михайлович, одразу ж після піддання йому козацької держави. Він перший настановив у містах України воєвод і ратників. Саме за нього 1658 року було засновано «Приказ тайных дел» — царську політичну поліцію. Піддячні «таємного приказу» стежили за діями послів та воєвод і доповідали цареві. Це «государеве око» пронизувало й Україну, предусім її вищу адміністрацію, не виключаючи й гетьманів.

Воєводи були також зобов’язані «о вестях и всяких тамошних поведениях» писати цареві двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю. Для спішної доставки тієї інформації була налагоджена спеціальна кінна естафета. Ті царські доглядачі мали повідомляти в Москву про політичні настрої не тільки російських частин, а й українського населення. За ними ж самими наглядав Таємний приказ, який також виявляв «шатость и измену» і провадив слідство у важливих для держави і царя справах.

Воєводам надавалося право конфіскації майна арештованих.

За уложенням 1658 року, яке визначало статус Таємного приказу, було прокладено юридичну основу такому ганебному явищу, як доносительство. Кожен, хто знав про державний злочин, повинен був робити «извет».

Штабом, до якого сходилися всі українські справи, був у Москві Малоросійський приказ. Сюди воєводи відправляли арештованих «изменников», як повелося називати кожного, хто виступав проти російського панування. А там уже Сибірський приказ визначав місце для відбуття покарання. Так, цей приказ 12 серпня 1666 року від імені царя розпорядився «бившего овруцкого полковника Децика за измену сослать в Сибирь на Даури». В цій географії репресій важливе місце посідали Соловки.

За гетьмана І. Брюховецького у Соловецький монастир було ув’язнено ігумена Мгарського монастиря Загоровського, звинуваченого у зраді. Жертвами репресій став гетьман Дем’ян Многогрішний, який поповнив мартиролог українських мучеників, засланих до Сибіру. Гарячий вдачею, він часто був нестриманий і своїм гнівом викликав невдоволлення. Не приховував своїх антипатій і до російської експансії, одверто нарікав на царських воєвод. Було заарештовано також братів гетьмана Василя і Саву, чернігівського і стародубського полковників, небожа Михайла та близьких соратників. За вказівкою царя Путивльський воєвода князь Волконський 20 березня взяв під варту полковника Матвія

Гвинтовку, а 25 березня осавула Грабовича, яких було звелено, «сковав за крепким караулом, прислать к нам», тобто в Москву.

У квітні 1672 року славетного запорозького отамана Івана Сірка підступно схопив і видав царським властям полтавський полковник Ф. Жученко. Старшина тягнула руку за Іваном Самойловичем, якому Сірко був суперником у домаганні на гетьманство. Москва також не воліла бачити володарем булави такого лицаря, який не вельми дослухався її. Тож з намови Самойловича відважного ватажка, який не знав поразок від ворога, уряд заслав до Сибіру, в Тобольськ. Тим часом татари, дізнавшись, що в Січі вже нема безстрашного Сірка, почали дедалі частіше нападати на козаків. Про це запорожці писали у чолобитній цареві, якого просили звільнити вождя. Зрештою цар вволив ці клопотання, але не стільки з милосердя, як із немалої загрози Росії з боку татар.

Та й від гетьмана І. Самойловича, до якого Москва була прихильна 15 літ, нарешті відвернулася фортуна: тернистим шляхом довелося помандрувати під царською вартою і йому.

Часто заслання для українців ставало довічною карою. Так, за вироком Малоросійського приказу до Тобольська були заслані полковники, осавули, сотники та інші учасники виступу проти І. Брюховецького. Коли ж І. Брюховецький відкинувся від Москви, то козацька старшина просила царя повернути покараних із Сибіру. Цар відповів через Малоросійський приказ, що «из ссилки иметь их не надобно».

Царська репресивна політика була не лише жорстокою, а й підступною, лицемірною, в її, сказати б, ідеологічному обгрунтуванні. Це особливо яскраво виявилось в урядових акціях проти повсталого гетьмана Івана Мазепи, «преславний Полтавской виктории».

Петро І, довідавшись про виступ І. Мазепи, звернувся з відозвою до населення України, в якій зводив наклепи на гетьмана, граючи на тонких струнах душі віруючих українців. Жахаючи їх тим, що «сей коварний неприятель наш» надумав «Малоросийскую землю поработить по прежнему под владение Польское и церкви Божие и святые монастиря отдать в унию».

В ультиматумі для прибічників Мазепи цар заявив, що якщо через місяць вони не відступляться від «наших неприятелей», «тех объявляем изменников наших и Отчизни нашей. И будут их чини и маетности и пожитки их отобрани и розданы верним за службу их. Также жени и дети их взяти и сослани будут в ссилку. А кто из них поймани будут, и те, яко изменники, казнени будут смертью без пощади».

Царські відозви до українського народу були розмножені в друкарні Києво-Печерської лаври і їх було велено читати в церквах.

«Батурин… другим за приклад сжечь весь» — цей наказ Пе^ра І Меншиков виконав з нечуваною лютістю, захопивши з допомогою зрадника гетьманську столицю. За підрахунками дослідників число жертв сягає 15 тисяч чоловік (близько 7,5 тисячі мирного населення і майже стільки ж озброєнних захисників). Як писав англійський посол Ч. Вітворт, у Батурині було «зарізано жорстоко шість тисяч чоловік, без огляду на вік і стать». По Сейму плавали колоди з прибитими до них чи прив’язаними замордованими захисниками Батурина. Ця розправа мала вселити жах у населення, відвернути його від колишнього гетьмана. Недаремно сам Іван Мазепа, довідавшись про таке кривавище, сумно сказав, що Україна, настрахована долею Батурина, боятиметься триматися з ним заодно.

Біля царських відозв, розвішаних по населених пунктах, виставляли на кілках голови захисників Батурина — козаків і сердюків.

«Історія Русів» засвідчує, що в Лебедині було скарано «дев’яти сот козаків», які не з’явилися в Гадяч для обрання нового гетьмана, їх було «забирано з домів їхніх і віддано на різні кари… Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати, четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати».

Царський гнів не поминув і священиків. 1712 року були заслані до Архангельської губернії настоятель Батуринсько-Крупницького монастиря Гедеон Одорський та його челядник Іван Видковський, монах Семен Астаф’єв, Лохвицький протопоп Іван Рогачевський. Луцького єпископа Діонізія Жабокрицького ув’язнили у Московській темниці, де він скінчив свої дні 1714 року.

Таку немилість накликав він тим, що відмовився підкоритися Московській патріархії.

1722 року в Преображенському приказі було піддано допиту «с пристрастием» монаха Порфира, якому було видіння, що трактувалося крамольним, кидало тінь на Петра І як антихриста. Бо саме так стали в Україні дивитися на цього кривавого деспота.

Підступивши до Білої Церкви, карателі передали сердюцько-му полковнику Бурляю погрозу Петра І, що коли той учинить непослушание, то буде «по тому ж, как в Батурине седящими…». Місто було віддане без супротиву, і до рук росіян потрапили сховані скарби І. Мазепи.

Було також наказано «проведать о Гадяче». Містечко Гадяч і довколишні села були спалені. Вогнем і мечем пройшлися російські війська по Ромнах, по селах Келеберда, Перволочна, Старий і Новий Кодак, Прилуки.

Французький посол доповідав у Париж: «Московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття помсти війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано. Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців».

Кров’ю залито було Січ. Цар обіцяв запорожцям життя, якщо вони без супротиву здадуть Січ, та натомість усіх їх знищили, піддавши перед тим тортурам.

Преображенський приказ розслідував справи про державні злочини, тоді набув моторошного змісту вираз «слово і діло», за покликом якого велися відкриті обмови, доноси. Навіть сам цар, возвівши головного ката Ромодановського до рангу князя-кесаря, дивувався з його жорстокості.

В каральних акціях цар опирався передусім на військову силу. Ще на початку жовтня 1708 року київському воєводі князеві Д. Голіцину було надіслано указ, щоб він з ратними людьми і «с пристойной артилерией» ішов «в середину Украини с целью не допускать в малоросийском народе «шатости».

«Нежин находился во власти великорусского войска, — пише М. Костомаров, — крепость нежинская била пунктом власти царской над окрестним краем…»

Над усією Гетьманщиною, від якої лишилася сама лиш назва, стала фактично необмеженою після Полтавської трагедії. Про її наслідки автори книги «Мазепа» Ілько Борщакта Рене Мартель пишуть:

«Були це теж предсмертні хвилини України, які відібрали свободу і змогу свобідного розвитку. Разом з Україною всі східні народи Європи відчули, що наближається до них неволя. Перед росіянами простягався похід на Крим, на Грузію і накінець вони могли загрожувати Туреччині з самим Константинополем.

Російський орел приготовлявся до лету: видні були вже обриси великого цісарства, що зростатиме на території та силі і поволі забуватиме давню Московщину, з якої вийшло. Так ця нова держава творилася вогнем і мечем, не дбаючи, чи входять до неї добровільно народи, силоміць себелюбними царями; а це стало глибокою причиною конфліктів і катастроф на майбутнє.

Україна першою і на довгі часи від чула наслідки Кардової поразки. Над вісьмома поколіннями навис тягар панування, якого вже ніщо не могло стримати».

Відомо, що Петр І обіцяв турецькому візирові 300 тисяч талярів за видачу І. Мазепи — суму на ті часи, як зауважує Є. Маланюк, астрономічну, бо вона перевищувала десяту частину державного бюджету Росії.

Та фізичної кари гетьманові, так жаданої, було б лютому узурпаторові замало, тому ще до Полтавської баталії той вирішив убити його духовно-піддати анафемі по всіх церквах імперії.

12 листопада 1708 року в Глухові, у Троїцькій церкві у присутності царя, вельмож, козацької старшини і було проголошено «анафему и вечное проклятие вору и изменнику Мазепе». Чернігівський і переяславський архиєреї видали пастирське послання до народу про прокляття Мазепи й упокорення новообраному гетьманові І. Скоропадському. Саме в той же час така ж акція звершилася і в Москві, в Успенському соборі. Тричі анафему проголосив місцеблюститель патріаршого престолу Стефан Яворський.

5 листопада на ринковій площі у Глухові було театрально обставлено імітовану публічну кару над Мазепою — звершено його відсторонення від гетьманства. Манекен у подобі гетьмана було повішено на шибениці, а потім ту подобу кат волочив на линві по вулиці, і її топтали ногами. Тоді й колесували полковника Дмитра Чечеля, який командував обороною Батурина.

Після поразки під Полтавою частина старшини здалася на милість переможця, бо в багатьох жевріла надія цим покаянням урятувати від розправи свої сім’ї. Проте це не зарадило — багатьох стратили, інших заслали до Сибіру разом з родинами.

Маєтності мазепинців було сконфісковано, роздано вірним цареві старшинам, а також російським військовим і вельможам. Одержали нагороди й донощики, які вказували на прихильників Мазепи.

Криваві побоїща, вчинені царськими карателями в Україні, знайшли відгомін у Франції, як свідчать автори згаданої праці «Мазепа». В тамтешніх газетах повідомлялося про них під сповненими жаху заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». Інформація була моторошна: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як показують нелюдські звичаї москалів»; «Ціла Україна купається в крові, Меншиков уживає засобів московського варварства».

Ще довго царські сатрапи чинили розправи. Мати дружини Пилипа Орлика, з роду Герциків, була позбавлена свого майна, обібрана до нитки й заслана в монастир. Жінки й діти його свояків також гнітилися по тюрмах. Цар пробував, удаючись до підкупів та шахрайства, викрасти ненависного йому гетьмана Пилипа Орлика, але це йому зі своїми людоловами не вдалося. Проте у тому розбійницькому промислі вони все ж мали успіх: 12 жовтня 1716 року в Гамбурзі, за сприянням місцевих властей, заарештували небожа Івана Мазепи, його довірника й улюбленця, генерального осавула Андрія Войнаровського. Та кілька європейських країн заявили протест проти такого розбою, але Войнаровський заявив про свою згоду їхати до Росії, щоб переконати царя в необхідності дати волю Україні. Ця його довірливість і політична наївність як відомо обійшлася надто дорого.

Репресивні акції щодо України не обмежувалися переслідуванням окремих «мазепинців» та їхніх родин, а були возведені до рангу державної політики взагалі. 1720 року Петро І дає догану гетьманові І. Скоропадському за невміння управляти, заводить при ньому військову, а згодом судову канцелярії, майже не залежні від цього формального володаря України, в міста настановлює комендантами російських офіцерів і, нарешті, створює Малоросійську Колегію, яка повністю сковує дії гетьмана. Без схвалення царськими правителями жоден його універсал не набув сили. Малоросія з Іноземної колегії передається до Сенату як звичайна губернія.

Старий гетьман, кожен крок якого ще з 1709 року пильнував царський резидент, не витримав цього остаточного закабалення і 2 липня 1722 року помер. Петро 1 не квапився з дозволом на обрання нового гетьмана і 1723 року на домагання старшини про автономізацію України відповів: «Понеже всем известно, что от времени первого Гетмана Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского все Гетманы являлись изменниками, и какое бедствие терпело наше государство от етого, а наипаче Малая Россия, как еще свежая память есть Мазепи; того ради во избежание в Гетмани зеловерного и известного человека сыскать надлежит, о чем непристранное старание иметь, а пока оний свидется, определено Правительство, дабы лучшие пользу тому краю чинили, и крепкая дана инструкция, и тако оставкы в делах до избрания Гетмана не будет, и для того в сем деле докучати не належить».

Наказний гетьман Павло Полуботок посилав до царя кілька депутацій з проханням дозволити вибрати гетьмана та козацьких послів приймали щораз гірше; виявляючи явне невдоволення. Вельямінов фактично узурпував владу гетьмана, а Полуботка ігнорував, погрожував йому і в гніві відкрив справжні наміри російської політики: «Я бригадир и президент, а ти что такое предо мною? Ничто. Вот согну я вас так, что ы другые треснут. Государь указал переменить ваши давнини и поступать по-новому». На Полуботка в столицю подають донос за доносом. Нарешті, розіславши козацькі полки за межі України, гетьмана і його найближчих соратників грізним покликом вимагають прибути до Петербурга.

Полуботка обвинуватили в державній зраді. Саме тоді було одержано нову чолобитну з проханням повернути відібрані права, надіслану старшинами з військового табору над Коломаком. Петро І так оскаженів, прочитавши ці «неосновательные и противные прошения», що тут же звелів зривати з козаків шаблі — членів делегації було заарештовано й припроваджено до Петропавлівської фортеці. Хвиля цих репресій докотилася і в Україну, звідки під вартою було доставлено до Петербурга Миргородського полковника Д. Апостола, генерального бунчужного Я. Лизогуба, генерального осавула В. Жураковського та інших старшин. Серед царських в’язнів був і майбутній літописець, гадяцький полковий суддя Г. Граб’янка, який підписав Коломацькі чолобитні. Багатьох жертв піддавали тортурам, цар власноручно бив генерального писаря Савича тільки за те, що не зрозумів його відповідей українською мовою. Полуботок наприкінці грудня 1723 року був замордований на смерть. З похмурих казематів не вийшли на світ також управитель Генеральної Військової Канцелярії Д. Володковський та наказний переяславський полковник Карпека. Був намір усіх заарештованих козацьких старшин заслати до Сибіру, але по смерті Петра І їх було інтерновано в Петербурзі й Москві, декого відпущено в Україну, як, приміром Д. Апостола, але залишено закладниками в столиці їхніх синів.

За Катерини І було засновано Верховну Потаємну Рацу, яка розглядала й українські справи. З огляду на загрозу нової війни з Туреччиною 11 лютого 1726 року вона вирішила відновити гетьманство «ради удовольствия и приласкания тамошнего народа». Водночас Рада підтвердила Царський указ 1715 року, щоб полкова старшина (за винятком полковників, яких наставляв цар) вибиралася Малоросійською Колегією спільно з Генеральною Військовою Канцелярією.

В період другої Малоросійської Колегії, що дістала назву Правління Гетьманського уряду, вже по смерті Данила Апостола, таємну службу було перенесено і безпосередньо в Україну. Створена з російських урядників окрема Міністерська Канцелярія або так звана Таємна Експедиція. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярія і не переставала час от часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потряпляли.

За Катерини II централістична політика набрала великих обертів і поглинула остаточно атрибути автономії України-Гетьманат (1764) і Запорозьку Січ (1775).

1768 року царський уряд наказав генералові Кречетнікову придушити гайдамацьке повстання, знамениту в історії Коліївщину. Російське військо ще раніше, 1734 року, пригасило аналогічний, але менш інтенсивний спалах на Київщині. Обидва ватажки Коліївщини Максим Залізняк та Іван Гонта й гадки не мали, що російське військо йде проти них, вони сподівалися на його поміч. Та повстанці були розгромлені, а гайдамацький загін (736 повстанців) розбив полковник Гур’єв. Він 73 полонених, як доповідав Київський генерал-губернатор Воєйков Катерині II, «при конвое, забив всех в колодки, отправил сюда, кои приведены и под караул отдани, в котором числе находится и главний всей разбойнической шайки начальник Максим Железняк».

М. Залізняка «яко главного нарушителя пограничной ти шини» замість колесування били кнутом (150 ударів) і, вирізавши ніздрі та випікши тавра на лобі й щоках, заслали в Нерчинськ на довічну каторгу.

Через два місяці після зруйнування Запорозької Січі Катерина II, повідомляючи про це в маніфесті, урочисто проголошувала, що ця вольниця козацтва «вконец уже разрушена, с истреблением на будущее время и самого названая запорожских казаков».

Кошову старшину схопили і таємно вивезли до Москви. Всевладний фаворит Потьомкін, який загравав з козаками і був навіть записаний до січового реєстру під іменем Грицька Нечеси, наполягав на смертній карі кошовому отаманові Петру Калнишевському, писареві Івану Глобі, та військовому судді Павлу Головатому. Але цариця, боячись бунту розсереджених козаків, веліла «отправить на вечное содержание в монастири… коїиевого — в Соловецкий, а прочих — в состоящие в Сибири монастири». З їхніх конфіскованих маетностей назначено було виділяти «кошовому по рублю, а прочим — по полтине на день». Глоба опинився в Туру-ханську, а Головатий — у Тобольську, за мурами монастирів.

1 це, незважаючи на те, що Калнишевський, кошовий отаман з 1761 року мав значні військові заслуги перед Росією і був нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці. Той же Потьомкін у листі до нього присягався в любові до козацтва, подарував йому срібний годинник і обіцявся бути протектором Січі й усієї України при царському дворі. Очевидно, непогамований кошовий викликав гнів Катерини II ще й тим, що на чолі численних депутацій невідступно домагався в неї відновлення колишніх прав.

У липні 1776 року 85-літнього Петра Калнишевського допровадили на Соловки й посадили в такий кам’яний мішок, де неможливо було навіть випростатись. Там його гнітили 15 років, аж поки за указом Олександра І звільнили з тієї в’язниці. Немічний, осліплий, він уже не скористався дарованою волею, а залишився доживати на Соловках, де й помер восени 1803 року.

Цей мартиролог мучеників поповнив і видатний український композитор Артемій Ведель (1767–1806). Його силоміць забрали з Києва до Москви диригувати капелою, та він покинув нав’язану йому службу і став послушником Києво-Печерської лаври, пізніше мандрував Україною, писав свої знамениті концерти. Засуджений як небезпечний для уряду, помер у в’язниці.

У зв’язку з придушенням повстання декабристів на Україні були проведені масові репресії, а цілий полк, що виявився причетним до цієї справи, було переведено на Кавказ.

У лютому 1826 року в Петропавлівській фортеці ув’язнили Василя Лукашевича, маршалка шляхетства Переяславського повіту, який був членом полтавської ложі «Любов до істини» та києвського «З’єднання слов’ян», організатором та ідеологом «Малоросійського Таємного товариства». Причетність його до виступу декабристів не була доведена, його випустили, але тримали під наглядом — він жив під домашнім арештом у своєму маєтку в Борисполі.

Після виступу декабристів улітку 1826 року було засновано III відділ власної його імператорської величності канцелярії, а через рік і корпус жандармів, їхній шеф О. Бенкендорф писав, що придушена змова переконала Миколу І «в необходимости повсеместного бдительного надзора, которий кончательно стекался би в одно средоточие». Задля цього «надзору» Росію вкрили рясною мережею шпигунів.

Коли 1837 року до рук полковника корпусу жандармів Дохтурова потрапили «возмутительные стихи», що ходили по руках студентів Київського університету, то Микола 1 наказав винних студентів посадити в будинок для божевільних, а дотичних до цієї справи професорів судити військовим судом.

З допомогою агента — студента О. Петрова урядові стало відомо про діяльність у Києві Кирило-Мефодіївського братства, яке мало за мету створення української держави у республіканській федерації слов’янських народів.

В журналі слідства щодо «украыно-славянистов» 29 травня 1847 року зазначено: «Счастливое обнаружение Украино-славянского общества ы уничтожение оного в самом корне, конечно, упрочит на десятки лет то спокойствие в Малороссии, которое там могло быть нарушено». Особливу ж тривогу оберігачів трону викликало те, що «в Киеве же ы Малороссии славянофильство превратилось би в украинофильство. Там молодие люди с идеей соединения славян соединяют мисли о восстановлении язика, литератури и нравов Малороссии, доходя даже до мечтаний о возвращении времен прежней вольници и гетьманщини».

Під тією ж датою журнал фіксує запропоновані III відділом і височайше схвалені, з певними корективами, покарання причетних до Товариства, а також заохочення донощикові Петрову:

«1) Гулака, как главного руководителя Украино-славянского общества, весьма долго запиравшогося, а еще более, как человека, способного на всякое вредное для правительства предприятие, заключить в Шлисселбургскую крепость на три года и потом, буде исправитсся образе мыслей, отправить в отдаленную губернию под строжайший надзор.

2) Костомарова, хотя впоследствии сознавшегося во всех преступлениях, но виновного особенно потому, что он был старее по летам, а по званию профессора обязан был отвращать молодых людей от дурного направления заключить в Алексеевский равелин на один год и после того отправить в Вятку на службу, но никак не по ученой степени, с учреждением за ним строжайшего надзора.

3) Белозерского за откровенность и во уважение того, что он, при искреннейшем раскаянии, дал точное и положительное сведение об Украино-славянском обществе, определить на службу в Олонецкой губерний, не лишая его тех преимуществ, прежде приобретенных, но не по ученой части, и с учреждением за ним надзора.

4) Шевченку определить рядовым в Отдельный оренбургский корпус с правом выслуги под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений.

5) Кулиша, воспретив ему писать, заключить в Алексеевский равелин на четыре месяца и потом отправить на службу в Вологду, никак не по ученой части, с учреждением за ним строжайшего надзора, и с тем, чтобы он не был увольняемым ни в Малороссию, ни за границу.

6) Андрузкого в уважение того, что молод летами и искренне повинился в своих преступлениях, отправить для окончания курса наук в Казанский университет и потом определить на службу в одну из великороссийских губерний с учреждением за ним и во время учення и на службе строгого надзора, а также не увольнять его в Малороссию.

7) Навроцкого отправить в Вятку, выдержать его там шесть месяцев в тюремном заключении и после того определить на службу в один из уездных городов Вятской губернии по назначению губернатора, с учереждением за ним строгого надзора.

8) Посяде вменить в наказание содержание под арестом и отправить его в Казанский университет для окончания курса наук, потом определить в одну из великороссийских губерний…

(…)

12) Напечатанные сочинения Шевченки «Кобзарь», Кулиша «Повесть об украинском народе», «Украйна» и Михайло Чернышенко», Костомарова «Украинские баллады» и «Ветка» запретить и изъять из продажи…»

Катастрофа 1847 року спричинила страшну руїну українського письменства і деморалізацію, застрашення суспільства. Активні молоді сили були вирвані з рідного грунту й розпорошені по закутках імперії, П. Кулішу-заборонено писати, Т. Шевченкові — писати й малювати. Праця на національній ниві згорнулася, багато голосів замовкло.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства українство зазнало нових ударів: цензурні заборони 1863, 1876 і 1881 років, переслідування літераторів, учених, громадських діячів. На початку 1860-х років по Україні прокотилася хвиля арештів, яка вихопила з-поміж культурно-громадських діячів найдіяльніших, найпалкіших і занесла їх «для остуди» на далеку російську північ. Були заслані, зокрема, Олександр Кониський, Павло Чубинський, Петро Єфіменко, Степан Ніс, Віктор Лобода.

На початку 60-х років репресії завдали серйозного удару по українству. В Чернігові було закрито газету «Черниговский листок», яка друкувала матеріали й українською мовою, її редактора Леоніда Глібова було звільнено з посади вчителя гімназії. Керуючий III відділом генерал Потапов надіслав телеграфом таке розпорядження чернігівському губернаторові князю Голіцину: «Учителя гимназии Леонида Ив. Глебова обискать, всю переписку, подозрительние бумаги, запрещенние книги вислать в III отделение. За ним учредить строгий надзор». Редактор і педагог змушений був скніти на канцелярській роботі, поліційний нагляд за ним тривав п’ять років.

Етнограф Степан Ніс 1863 року організував у Чернігові перший український клуб «Курінь», поширював серед народу українські видання, ходив у національних строях. Навіть це останнє розцінювалося властями як виклик офіційному порядкові. Зрештою Носа «за противоправительственние и малороссийские тенденции» заслали до Білозерська, де він нидів понад шість років. 1862 року потрапив під слідство у справі поширення в народі українських книжок майбутній мовознавець, дослідник українських діалектів Кость Михальчук, який, приїхавши до матері, роздавав селянам Житомирського повіту «Граматку» П. Куліша та низку його видань-метеликів (твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, проповіді Василя Гречулевича, до речі, всі дозволені цензурою).

Заслання українських патріотів на Північ і до Сибіру або й ближчі великоросійські губернії мало, на думку властей, «перевиховати» їх, відірвати від рідного грунту, пригасити їхній ентузіазм, посіяти зневіру та знеохоту до громадської діяльності. Вигнанці зазнавали там принижень, часто жили в злиднях, та найнестерпніші муки терпіли духовні — відрив від України, від праці на її користь, в ім’я її просвітництва і визволення з-під імперських пут.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський у проповіді «Життя св. Священномученика Макарія в прикладенні до історії Української Церкви» оприлюднив такий епізод з хроніки потопту українства, дикунський за своєю суттю:

«Коли я був у Лубнах у Мгарському монастирі і хотів піти в усипальницю останнього дійсного Голови Української Церкви — Митр. Йосипа Тукальського, мені сказали, що це ніяк не можна, і розказали таку історію: Колись цар Петро 1-ий, літ 200 тому, заїжджав в Мгарський монастир і, коли довідався, що тут спочиває останній вільний український митрополит, він звелів над його гробом вимурувати стіну в сажень груботи, щоб, як він казав, цей митрополит повіки звідси не виліз, щоб замурувати й саму думку Українського народу, що в них коли знов може бути вільний Митрополит і вільна церква, але от, хоч наша церква, як ці мощі св. Макарія, лежала майже 300 років без Голови, але думка нашого народу відродити свою вільну церкву, на чолі з вільним Митрополитом, не вмерла».

Павло Чубинський писав з нетрів Архангельської губернії, що довкола «пустиня человеческой мисли», нарікав на те, що засланий без слідства, суду і навіть, не відаючи своєї провини.

Звичайно, найбільшою провиною молодого патріота було написання вірша «Ще не вмерла Україна…», що став гімном для всього свідомого українства. Хоч сам він у цьому ніякої вини не добачав, бо це був його природний вияв любові до рідної України, для якої він працював.

А в листі до двоюрідної сестри Лесі — такі поривання на Україну: «Хотів би працювати в рідному краї… Бути там, моє миле товариство, де всі близькі сердцю, — де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віконвічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де всю ніч темнесеньку співають дівчата. А тут — лишенько…»

«Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського… Високий, чорнявий з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди, — такий привабливий образ цієї людини доносять до нас «Спогади» Софії Русової.

— Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні». Та заслання (1862–1869 pp.) підірвало здоров’я і звело його дочасно в могилу 26 січня 1884 року, за день до 45-ліття.

Іншого речника національного відродження Олександра Кониського 1863 року також заслано на Північ, спочатку у Вологду, а пізніше ще за 205 верст, до Тотьми.

У 60-ті роки був висланий за межі України на Воронежчину член Старої Київської громади Борис Познанський. Його товариш по громаді Іродіон Житецький пізніше був засланий у Вятку й Астрахань. Колишній член студентської Київської громади Володимир Малавський заарештований 1877 року й засуджений на каторгу в Сибір, 33-річним помер у Шліссельбурзькій фортеці.

1870 року до Сибіру було заслано Івана Прижкова, російського історика й публіциста, який підтримував національні змагання українців. Він був автором прокламації «Лист до громади» українською мовою, з якою звернувся до українського народу зі сторінок «Колокола» (1870). Помер у Сибіру.

Десять років заслання відбув діяч Київської та Одеської громад Микола Ковалевський.

1-го червня 1878 року відбулися масові арешти членів Одеської громади, і не одному з них прослався шлях на заслання. Уряд непокоїла назва цієї організації, бо вже саме слово «громада» несло в собі поклик до народоправства.

Список тих, кого відправили на заслання, можна поповнювати й поповнювати. Це й лікар-Опанас Михалевич, що в 1878–1885 роках стояв на чолі «українофільського гуртку» в Слисавет-граді (до Сибіру його заслали після дворічного ув’язнення в Одеській тюрмі). Це й Іван Карпенко-Карий, якого за надання притулку Софії Русовій, що перебувала під гласним наглядом поліції, 1884 року вислали до Новочеркаська під такий же нагляд на три роки. І філософ Володимир Лесевич, засланий в 1879–1881 pp. до Сибіру. І діяч Одеської громади Володимир Мальований, який двічі звідав «Сибір неісходиму». І Севастьян Ільяшенко, який перевозив з-за кордону заборонену літературу, в тім числі видання Т. Шевченка, був засуджений на 15 років і помер на Карійській каторзі. І брати Жебуньови — Леонід, Микола і Сергій, які за ходіння в народ були запроторені до Сибіру. І так тривало до самісенького краху самодержавства. Уже 1914 року, приміром, засновник і редактор журналу «Українська хата» літератор Павло Богацький був засланий до Наримського краю.

Взагалі ж каральні акції щодо українських письменників, починаючи від Шевченка й братчиків, велися з особливою послідовністю, жорстоко й невідступно.

Мав рацію Л. Бурчак, з сумом зауважуючи на сторінках журналу «Украинская жизнь» (1916, № 2): «Биографии украинских писателей — скорбние страници, и, перечитивая их, знакомясь с тем, как жили и работали такие хорошо всем известние люди, как Коцюбинский или Гринченко, можно только удивляться, откуда брали сили, как могли дать то, что ими сделано».

Начальник Київського губернського жандармського управління генерал В. Новицький звинувачував поета В. Самійленка, що той, мовляв, займається «малороссийскими гадостями». Це по суті був офіціальний імперський погляд на українське письменство. В мемуарах В. Новицького «Из воспоминаний жандарма» є цілий розділ " украинофильство в Києве», що мало на меті «распространение и утверждение в Малороссии понятий об обособленности, самостоятельности Украини».

То з жандармським конвоєм на заслання, то в еміграцію, а то формально добровільно на переміщення кудись на службу, подалі від Києва, було звичайним явищем.

Так, з особистого наказу Олександра II 1875 року Михайла Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. Одночасно цар «височайше повелеть соизволил» вислати Драгоманова в адміністративному порядку, «если пребивание его в том крає признано будет вредним». Не чекаючи, поки його під вартою повезуть на північ чи схід, Драгоманов виїхав на захід і прожив на еміграції до кінця своїх днів. Коли він оселився в Софії, то царський уряд вимагав від болгарських властей його видачі Росії.

В еміграції опинилися Федір Вовк, Микола Зібер, Антін Ляхоцький, Сергій Подолинський, Агапій Гончаренко. Василя Доманицького було засуджено на заслання на Північ, згодом замінене трирічним перебуванням (по суті — висилкою) за кордоном.

Десять літ перебував на висилці з Києва Іван Стешенко.

Архип Тесленко, один з найвитонченіших прозаїків, назвавши свою повість «Страчене життя», ніби окреслив цими словами і свою власну долю переслідуваного жандармами, і долю всіх ратіїв української літературної ниви. Адже класик нашого письменства, змучений арештами, засланнями на Північ та злиднями, згас на тридцятому році життя від сухот, які дістав по тюрмах та пересилках.

Понад двадцять років провів по тюрмах та на засланні в Сибіру видатний поет і публіцист Павло Грабовський, який там постійно страждав від розлуки з Україною, від принижень, від суворого клімату і нестатків. Гіркий біль вчувається в його листі до Бориса Грінченка: «Не дуже давно у мене народився син, і дружина моя, шануючи Вас, назвала його Борисом; маленьке, а все посміхається; та й се мене якось не радує, болить душа без святої волі, братерства, а де їх взяти? Не знаю чому, але ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз. І може, літа тут виною, а, може, те що занадто втомився, бо сподівання всі мої даремні були».

Помер поет на 39-році життя в Тобольську.

Злигодні вкоротили віку Анатолієві Свидницькому, авторові першого соціального роману в українській літературі «Люборацькі» (за життя автора світу не побачив) та знаменитої пісні «А вже років двісті…». Невлаштованість призвела до ранньої смерті проникливого лірика Івана Манжуру, за домовиною якого в Катеринославі йшов тільки сторож земської лікарні. Виключений з Харківського ветеринарного інституту за неблагонадійність, Манжура перебував під поліційним наглядом.

Останнім ударом для переслідуваного за українство тяжко хворого Бориса Грінченка було закриття київської «Просвіти», його сердце не витримало тієї лихої вісті, і він помер 6 травня 1910 року в Італії, куди виїхав на лікування. А 1908 року зовсім молодою, не повних 24-х літ, зійшла в могилу його дочка Настя Грінченко, письменниця і громадська діячка, здоров’я якої підірвали два ув’язнення.

Не тільки фізичними смертями вимірювалися втрати українства. У статті «Жертви нашого лихоліття» («Літературно-науковий вістник», 1910, № 4) Сергій Єфремов, оглядаючи знівечений творчий шлях померлих того року Матвія Симонова (Номиса) та Степана Носа, з жалем констатував, що вони змушені були «поламати перо». Змушені тими обставинами, що «не одного талановитого письменника українця звели нінащо, живцем поклали в домовину, або його працю зменшили до мінімуми».

Сам С. Єфремов, один із керівників видавництва «Вік», активний громадсько-політичний діяч і войовничий публіцист, зазнав кількох арештів.

Після розгрому 1893 року таємного «Братства тарасівців» було заарештовано Івана Липу. В 1900–1903 роках був ув’язнений у фортеці Володимир Винниченко. 1905 року за справою «Лубенської республіки» і «Громадської самооборони» постала перед судом Марія Левицька.

Звідав тюремного режиму і Микола Вороний, якого по тому тримали під поліційним наглядом, із забороною в’їзду до столиць та університетських міст. Така ж доля спіткала і Гната Хоткевича.

29 листопада 1914 року в Києві було заарештовано професора Михайла Грушевського, який давно муляв око властям, а тут, з початком війни, вони змогли запустити версію про його шпигунство. Чотири місяці в Лук’янівській в’язниці, потім заслання до Симбірська. Були Наміри запроторити вченого аж до Томська, проте, завдяки клопотанню академічної групи Державної Ради, йому дозволено було проживання, щоправда, під наглядом поліції, в Москві.

Українській інтелігенції доводилося постійно мати справу з поліцією, яка обшуками, арештами, адміністративними засланнями й висилками порушувала нормальний плин життя і творчості. Родина Косачів, Лисенків, Русових, Михайло Коцюбинський — всі вони були під пильним наглядом властей.

Говорячи про жахливий мартиролог української культури з написом: «пропащі сили», С. Єфремов бачив у ньому не тільки погром українства, а й його незнищенність: «… він усім — і приятелям і ворогам нашим — покаже наочно, що колими ще не пропали досі, незважаючи на незлічимі втрати інтелектуальних сил, то ачей і не пропадемо вже; коли національне лихоліття, якого жоден у світі народ ніколи не зазнавав і до віку не зазнаватиме, протягом мало не співстоліття не звело нашу націю в могилу, то вона має, мабуть, якісь великі духовні сили в собі і певні зародки культурного розвитку і поступу на національному грунті».