Доля юнаків 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Доля юнаків 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл

Після повернення до столиці України представники молодшого курсу 1-ї школи та делегація юнаків 2-ї школи були на прийомі у військового міністра Олександра Жуковського — просили можливості закінчення навчання. Але Жуковський відповів відмовою: «Мені нема часу тепер про вас думати… у мене за плечима німці!…»{301}.

Щоправда, старшому курсу 1-ї Української військової школи військовий міністр дозволив навчатися в Інструкторській школі старшин: по її закінченні юнаки дістали звання хорунжих та у більшості були зараховані до різних полків Окремої Запорізької дивізії. Туди ж однорічниками (тобто військовиками з правом вислуги у перше старшинське звання протягом року) було прийнято частину юнаків молодших курсів 1-ї та 2-ї шкіл. Решта ж або пішла на цивільну службу, або вступила до вищих навчальних закладів.

Незважаючи на те, що у 1918 р. порівняно небагато вихованців обох шкіл стали старшинами, пізніше більшість із них брала активну участь у Визвольній війні 1917–1921 р. Серед старшого курсу 1-ї Української військової школи можна згадати старшого портупей-юнака, згодом сотника Армії УНР Якова Рябоконя-Рогозу-Розанова (6.09.1895–1937, народився у м. Цибулів Київської губернії, нині Черкащина). У бою під Крутами він очолив 3-тю сотню своєї школи та без втрат (не рахуючи поранених, яких юнаки самі винесли на руках) вивів її до ешелону, що чекав за ст. Крути. 1918 р. Яків Рябокінь-Рогоза-Розанів закінчив Інструкторську школу старшин, 1919-го служив у 1-му Гуцульскому полку морської піхоти Дієвої армії УНР, а в 1920–1921 рр. — у її 4-й Київській дивізії. Після краху Другого Зимового походу залишився на Радянській Україні та був серед партизанів, у 1923 р. повернувся до Армії УНР, інтернованій у Польщі{302}.

Ще один колишній юнак старшого курсу 1-ї Української військової школи Іван Грушецький (2.09.1895-08.1940) у 1919–1920 рр. був курсовим старшиною Житомирської військової та Спільної юнацької шкіл Армії УНР. По закінченні Визвольної війни він прийняв сан і був священиком на Волині. 21 вересня 1939 р., коли Волинь було окуповано Червоною армією, Івана Грушецького заарештували радянські каральні органи. У серпні 1940 р. він помер у в’язниці, не дочекавшись вироку{303}. Зауважмо, що 1922 р. у 2-му випуску Спільної юнацької школи був інший хорунжий на ім’я Іван Грушецький.

Ще двох колишніх юнаків, які на початку 1918 р. навчались на старшому курсі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, називає у своїх спогадах Борис Антоненко-Давидович. Це хорунжі Богорода та Заремба, з якими літератор у 1918 р. служив в одній сотні у 2-му Запорізькому полку{304}. Доля хорунжого Богороди губиться у вирі подій кінця 1919 — початку 1920 р. Олександр Заремба служив у 1-й Запорізькій дивізії Армії УНР аж до ліквідації таборів інтернованих у Польщі в 1924 р., останнє його звання — сотник. Згодом Заремба за амністією повернувся на батьківщину до Житомира, і там був знищений радянськими каральними органами.

Молодший курс 1-ї Української військової школи дав Армії УНР великий відсоток старшин і завзятих вояків. Проте більшість юнаків 2-ї школи вже навесні 1918 р. відмовилася від військової кар’єри. Значна їх частина потому залишилася у Радянській Україні. До речі, за твердженням першої дружини відомого українського радянського режисера та кінодраматурга Олександра Довженка, наприкінці 1917 — на початку 1918 р. він також був юнаком 2-ї Української військової школи та вояком Куреня Чорних Гайдамаків{305}.

Військовий шлях молодшого курсу 1-ї Української військової школи та поодиноких юнаків 2-ї Української військової школи склався по-різному. Вже у 1919 р. значна частина колишніх юнаків обіймала старшинські посади у Дієвій армії УНР, хоч офіційно звання хорунжих їм було надано тільки після особистого втручання у цю справу Головного Отамана С. Петлюри.

Сучасний вигляд навчального корпусу Київської духовної академії. Нині — гуманітарний корпус Києво-Могилянської академії

7 березня 1921 р. Симон Петлюра звернувся до командувача Армії УНР генерала Михайла Омеляновича-Павленка з таким листом:

«До мого відома дійшло, що в складі Української армй перебувають бувші юнаки 1-ї та 2-ї українських військових шкіл (хорунжих), що першими вступили в 1917 р. до українських старшинських або українізувавши існувавші тоді російські юнацькі школи (як от бувшу Константинівську), або повівши боротьбу за створення власних юнацьких шкіл, незалежно од існувавших тоді російських. Треба було мати велику мужність і готовність йти на жертву, щоби засвідчити свою відданість Батьківщині в боротьбі за незалежну Україну.

Юнаки згаданих шкіл виявили в цій справі великий активний патріотизм, ставши до лав рідного війська вже не покидали його. Не один з них кров’ю засвідчив честь українського вояки, а в боях під Крутами, на ст. Гребінка та в Києві, за захоплення арсеналу вписав славну сторінку в історію боротьби за нашу державність. Не покидали юнаки і далі рядів нашої армії, залишаючись по цей день в ній. Мною зауважено, що хоч багато з цих бувших юнаків перебуває на старшинських посадах і то не один рік, а більше, але з формального боку це становище їх не усталено, і вони, як раніш, так і на цей день не мають ще належних старшинських рангів.

Вважаючи таке становище не одповідним, пропоную Вам, з одержанням цього, на протязі трьох тижднів представити мені реєстр бувших юнаків 1-ї і 2-ї українських юнацьких шкіл (себто був. Константинів-ської і Збірної Української), перебуваючих в Армії УНР для надання їм першої старшинської ранги»{306}.

Наслідком звернення С. Петлюри було видання наказу Військам УНР Ч. 72 від 10 серпня 1921 р., яким усі колишні юнаки 1-ї та 2-ї Українських військових шкіл, що на той час служили в Армії УНР, отримували старшинські звання:

«За великий активний патріотизм, хоробрість, неустанну енергію та відданість Батьківщині бувші юнаки 1-х Українських старшинських шкіл 1917 р., що першими стали до лав рідного Бійська на боротьбу за незалежність України, підвищуються в хорунжі:

По піхоті:

1-ї стрілецької Запорізької дивізії — Іщенко Петро, Швидун Митрофан;

2-ї стрілецької Запорізької бригади — Могила Семен, Михайлик Михайло, Прядько Левко, Франчук Петро;

3-ї стрілецької Запорізької бригади — Савченко Кузьма;

2-ї стрілецької Волинської дивізії — Недатковський Володимир, Бомбела Микола;

3-ї стрілецької Залізної дивізії — Бродовський Віктор;

5-ї стрілецької Херсонської дивізії — Липкан Василь;

Охорони Головного Отамана — Кривопуск Микола, Мартинюк Гнат;

1-ї Кулеметної дивізії — Федорченко Трохим;

По кінноті:

2-го кінного Запорізького полку — Митрусь Іван;

Кінного полку Чорних Запорожців — Бензик Михайло, Коваленко Василь;

По артилерії:

1-ї гарматної Запорізької бригади — Кірічок Микола.

Всі зі старшинством з 1 листопада 1917 року з зарахуванням на дійсну Українську військову службу.

Головний Отаман Симон Петлюра Т. в. о. Військового міністра і командувача армією ген. — хор. Павленко»{307}.

Переважна більшість старшин, згаданих у наказі, — учасники бою під Крутами. Відповідно до цього документа, вони автоматично отримували звання поручиків (за чотири роки вислуги у званні хорунжого). Про окремих із них маємо більш докладні відомості:

Бензик Михайло Семенович (1895—?) народився у с. Чаплівка Кролевецького повіту Чернігівської губернії. Колишній юнак 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами, у 1919–1921 рр. старшина Кінного полку Чорних Запорожців, учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої{308}.

Бензик Михайло, колишній юнак 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, фото 1920 року (За Державність, Варшава, 1939, ч.9)

Бомбело Микола, у 1920–1921 рр. — старшина 2-ї Волинської дивізії, у грудні 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії;

Бродовський Віктор Вікторович (1896—?), закінчив 6-класне комерційне училище, у 1920–1921 рр. начальник розвідки 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії, кавалер відзнаки Залізного Стрільця, у грудні 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії{309}.

Іщенко Петро, ветеран 1-ї Запорізької дивізії;

Кірічок Микола (6.06.1898–1940), уродженець с. Безпальче, Полтавщина. Активний учасник боїв за Київ у січні 1918 р., ветеран 1-ї Запорізької гарматної бригади, автор спогадів; у 1929 р. закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії, потому працював інженером у Польщі. Помер і похований у Варшаві{310}.

Коваленко Василь (30.12.1899 р. н., уродженець с. Корпилівка, Полтавщина) — колишній юнак 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами, у 1919 р. — юнак Житомирської військової школи, у складі 3-го кінного полку брав участь у Першому Зимовому поході, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої, у 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу (1-й випуск), у 1932 р. закінчив хіміко-технологічний відділ Української господарської академії{311}.

Рябокінь-Рогоза-Розанів Яків, випускник 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, учасник бою під Крутами, фото 1919 року (За Державність, Варшава, 1939, Ч. 9)

Кривопуск Микола (1894—24.01.1970), колишній студент Київського політехнічного інституту та юнак 2-ї Української військової школи, у 1920–1921 рр. — старшина Охорони Головного Отамана, у грудні 1921 р. закінчив Спільну юнацьку школу з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії; помер у Філадельфії, похований на цвинтарі Факс Чейс{312}.

Мартинюк Гнат (1897–1943), уродженець с. Годовичі Ковельського повіту Волинської губернії. У 1915 р. закінчив Почаївську двокласну семінарію, 1917 р. навчався у військовому училищі в Петрограді, але не закінчив його. По поверненні в Україну вступив до 1-ї Української військової школи. У 1920–1921 рр. — старшина Охорони Головного Отамана, у грудні 1921 р. став випускником Спільної юнацької школи з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії. У 1922 р. повернувся додому, працював викладачем української мови у рідному селі, заснував український хор ім. Кирила Стеценка. Під час Другої світової війни прийняв сан, був священиком у с. Великий Порськ Голобського району Волині. Загинув у 1943 р. за нез’ясованих обставин{313}.

Митрусь Іван, у 1920–1921 старшина 2-го Кінно-Запорізького полку, учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої.

Михайлик Михайло Карпович (8.11.1897–1924), уродженець с. Глодоси Херсонської губернії, колишній юнак 4-ї сотні 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами, автор численних спогадів, зокрема і про цю подію; у 1919 р. був старшиною у Київській групі Дієвої армії УНР, у 1920–1921 р. — ад’ютант Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР, учасник Першого Зимового походу, під час якого дістав поранення. Помер від серцевого нападу у м. Сарни{314}.

Могила Семен Андрійович (17.4.1896—?), уродженець с. Глодоси Херсонської губернії, колишній юнак 1-ї Української військової школи, активний учасник бою під Крутами (згадується у спогадах «Бій під Крутами» Аверкія Гончаренка), у складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії брав участь у Першому Зимовому поході, у 1920–1921 рр. служив у 17-му легко-гарматному курені 6-ї Січової дивізії{315}.

Недашковський Володимир, у 1920–1921 рр. — старшина 2-ї Волинської дивізії.

Прядько Левко Федотович (16.6.1894—?), уродженець с. Глодоси Херсонської губернії, колишній юнак 1-ї Української військової школи, учасник бою під Крутами та Першого Зимового походу — в складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії{316}.

Савченко Кузьма, колишній юнак 1-ї Української військової школи, брав участь у бою під Крутами; в 1920–1921 рр. — старшина куреня ім. Кармелюка 1-ї Запорізької дивізії{317}.

Швидун Митрофан, колишній юнак 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького (праворуч) з сотником Коржем, старшиною 1-ї Запорізької дивізії, фото поч. 1920-х років (Монкевич Б. Похід Болбочана на Крим, Нью-Йорк, 1956, С. 176)

Федорченко Трохим, у 1920–1921 рр. старшина 1-ї Кулеметної та 5-ї Херсонської дивізій. Франчук Петро (25.06.1901—22.06.1977), народився у Києві, в 1919–1921 рр. — старшина Кінного полку Чорних Запорожців, учасник Першого Зимового походу, лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої. Під час Другої світової війни служив у 14-й дивізії зброї СС «Галичина». У повоєнні роки мешкав у м. Нотінгем (Англія), де й помер{318}. Швидун Митрофан, надзвичайно видатний та хоробрий старшина. За станом на квітень 1920 р. мав 25 років, уродженець с. Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії, колишній юнак 1-ї Української військової школи, під час бою під Крутами дістав поранення у праву ногу вище коліна. 1918 р. служив у Запорізькій дивізії, потому — у Дієвій армії УНР на панцирних потягах «Стрілець», «Вільна Україна» (1919 р.) та «Кармелюк» (1920 р.), у грудні 1918 р. поранений у ліве плече. У квітні 1920 р. був визнаний військовим інвалідом (сохла ліва рука), але залишився на стройових посадах в Армії УНР — при штабі 1-ї Запорізької дивізії. У 1920–1930 роки мешкав у Луцьку, був активним діячем місцевої української громади. Доля після 1941 р. невідома{319}.

Окрім того, у 1921 р. троє колишніх молодших юнаків 1-ї Української військової школи — Василь Азюблик, Василь Дейнека та Андрій Семенюк дістали старшинство в ранзі хорунжого з січня 1918 р. Є дані лише про долю Василя Дзюблика (25.12.1893—14.07.1987). У складі 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького він брав участь у бою під Крутами. З лютого 1918 р. служив у складі сотні, потім — куреня, нарешті — полку ім. С. Наливайка. Як старшина Збірної Запорізької дивізії брав участь у Першому Зимовому поході, потому до кінця існування Армії УНР служив у 1-й Запорізькій дивізії. Лицар Залізного хреста за Зимовий похід і бої. Помер та похований у Клівленді (США){320}.

Відомі імена ще двох колишніх юнаків 1-ї Української військової школи та учасників бою під Крутами, які були ветеранами Визвольної війни:

Захвалинський Сергій Іванович (1.07.1902—196?), народився у м. Носівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії. У 1920–1921 рр. — старшина Кінного полку ім. М. Залізняка та Кінного полку ім. І. Мазепи, дістав звання хорунжого за бойові заслуги. 1931 р. закінчив Чеську політехніку у Празі, потому служив контрактовим офіцером у польській армії. 1941–1944 рр. — старшина українського шуцманшафту у складі німецької армії, у повоєнні роки мешкав на еміграції в Німеччині{321}.

Чорпіта Андрій, у 1919 р. навчався у Житомирській військовій школі, 1920 р. був портупей-юнаком Кам’янецької юнацької школи, тоді ж залишив навчання та перейшов на цивільну службу{322}.

Поштова листівка 1918 року на честь юнаків, які загинули у бою під Крутами

Варто згадати ще щонайменше двох колишніх вояків Студентського куреня військ Центральної Ради, учасників бою під Кругами — Сергія Євтимовича та Леоніда Буткевича, які 1922 р. закінчили Спільну юнацьку школу і теж стали старшинами Армії УНР.