Офіцери-українці та українське козацтво у Наполеонівських війнах
Офіцери-українці та українське козацтво у Наполеонівських війнах
Провідний знавець офіцерського корпусу часів Олександра І, російський історик Дмитро Целорунго стверджує, що під час війни 1812 р. 29 % офіцерів були уродженцями українських губерній (ще 50 % відсотків — росіяни, 8 % — білоруси, 4 % — поляки, 2,5 % — литовці, 2,5 % — німці, 2 % — фіни, грузини, вірмени, молдавани, татари, 2 % — інші національності). Цей висновок він зробив, опрацювавши 1315 формулярних списків офіцерів, що брали участь у війні 1812 р.{40} Щоправда, Д. Целорунго не вказує, до якого роду військ належали ці офіцери, але можна припустити, що це були тільки піхотинці та кавалеристи. З інших наукових робіт автора (зокрема, нещодавно виданої монографії) стає зрозумілим, що він працював лише з матеріалами Російського державного військово-історичного архіву, де зберігаються майже винятково справи піхотних і кавалерійських офіцерів армії Олександра І. Тож цифра у 29 % відсотків українців може стосуватися тільки цих двох родів військ.
Щодо артилеристів та інженерів, то відсоток уродженців України там менший. Майже всі артилеристи закінчили кадетські корпуси, а формулярні списки цієї категорії офіцерства часів Олександра І зберігаються в Артилерійському музеї в Санкт-Петербурзі. Цей масив документів обробив інший відомий російський історик — В. М. Крилов. У його книзі вміщено виписки з формулярів 295 артилерійських офіцерів — учасників Бородінської битви 1812 р., майже всі вони — випускники кадетських корпусів. Ніякої спеціальної вибірки серед формулярних списків автор не робив — опублікував усі, що збереглися в наявності в Артилерійському музеї. Серед інших даних у виписках зазначено й походження офіцерів. 35 із них (а це майже 12 %) — українці. Цікаво, що наші земляки у формулярах свою батьківщину називали по-різному. Більшість просто написала назву губернії, шестеро вказало місцем походження «малоросійські губернії», або — «Малоросію», а ще четверо — «українські губернії». Однак, хоча Україною, на противагу Малоросії, Слобожанщині та Новоросії, на початку XIX ст. в офіційних документах називали Правобережжя, у цьому разі троє вихідців з «українських губерній» виявилися представниками малоросійської шляхти, а четвертий (полковник Яків Захаржевський) — нащадком відомої слобожанської дворянської родини.
Генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько (портрет з зібрання Артилерійського музею у Санкт-Петербурзі)
Вкажемо імена всіх виявлених істориком Криловим українських офіцерів-артилеристів — учасників Бородінської битви:
— з Малоросійських губерній — 6 (полковник М. С. Магденко, підполковники А. І. Бутович, Л. К. Пащенко, І. Г. Зенич, П. А. Дублянський, поручик П. І. Бутович);
— з Українських губерній — 4 (полковник Я. В. Захаржевський, підполковники П. П. Веселитський, Д. Ф. Кандиба, капітан М. Ф. Лішин 4-й);
Генерал-лейтенант Микола Семенович Сулима (портрет з видання: Бородіно 1812, Москва, 1987)
— з Полтавської губернії — 6 (полковники О. А. Богословський, О. Д. Засядько 1-й, Д. Д. Засядько 2-й, підполковники А. В. Нестеровський, П. Ю. Биковський, підпоручик О. Г. Криштофович 2-й);
— з Чернігівської губернії — 8 (підполковник А. А. Гулевич, штабс-капітани Є. С. Луценко, Ф. Я. Світ, поручики Д. А. Огієвський 2-й, С. 3. Іценко, підпоручики Г. П. Мешетич, М. П. Черницький, Ф. Р. Коницький);
Генерал-лейтенант Дмитро Петрович Неверовський (портрет з видання: Глинка В.М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)
— з Катеринославської губернії — 2 (підполковник П. В. Вербовський, поручик М. М. Кованько);
— зі Слобідської губернії — 1 (підпоручик І. І. Кішинський);
— без зазначення місцевості — 8 (полковник М. М. Колотинський, підполковник І. Ф. Богданович, капітан С. С. Мазаракій, поручики А. Я. Стороженко, В. І. Лісенко, Ф. Ф. Леонтович, підпоручики П. І. Верховський, О. Д. Дяченко){41}.
Деякі зі згаданих офіцерів згодом стали генералами, а один з них — генерал-лейтенант Олександр Дмитрович Засядько (1779–1837) взагалі вважається засновником ракетних військ Росії{42}.
Серед генералітету російської армії за станом на 1812 р. українці становили також порівняно значний відсоток. За останніми даними російських дослідників, у війні з Наполеоном 1812–1814 рр.
брало участь 550 генералів та адміралів російської армії. У 1996 р. було опубліковано докладний біографічний довідник цих воєначальників{43}. Із зазначених 550 генералів та адміралів 33 (б %) — українського походження. (Тут варто зазначити, що автори згаданого джерела допустилися деяких суттєвих помилок, зокрема й щодо походження. Так, генерали-українці С. С. Андрієвський та П. М. Капцевич, названі у них, відповідно, тверським і білоруським дворянами). Серед генералітету 1812 р. непропорційно великою була кількість генералів-неслов’ян, тому частка воєначальників-православних у відсотковому відношенні є значно меншою, ніж православних.
Усі генерали-українці 1812–1814 рр. були героями й уславленими полководцями. Більшість із них під час війни 1812 р. командували піхотними та кавалерійськими полками, і за бойові заслуги у битвах під Бородіном, Тарутином чи Малоярославцем дістали свої генеральські еполети.
Внаслідок подій війни 1812 р. в Україні на деякий час відродилося козацтво. Ініціаторами формування козацького війська для боротьби з Великою армією Наполеона стали українські дворяни Чернігівської та Полтавської губерній, російські аристократи — поміщики Київщини та Поділля, а також звичайні козаки та селяни. Було сформовано 15 Малоросійських та 4 Українські козацькі полки, Чернігівське, Полтавське та Харківське ополчення, а також окремий ескадрон поміщика Скаржинського в Херсонській губернії. Майже всі ці формування створювалися за власний кошт дворянства: кінський склад, уніформа, продукти харчування.
Генерал-лейтенант Олександр Іванович Михайловський-Данилевський (портрет з видання: Российский Архив, Москва, 1996, т. VII)
Генерал від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)
У 20-ті роки XX ст. у Варшаві сотник Армії УНР Олександр Шпилинський (Переяславський) написав узагальнюючу працю про українське козацьке військо й ополчення у 1812–1814 рр. Її було опубліковано у часопису Військового міністерства УНР в еміграції «Табор» у числах 19–26.
За даними О. Шпилинського (Переяславського), Українські кінно-козацькі полкибули сформовані згідно з указом від 7 червня 1812 р. та за ініціативою київського поміщика полковника графа де Вітте. Загалом було створено 4 полки (три — на Київщині, один — на Поділлі), у кожному з яких нараховувалося по 1 200 вояків. Полки комплектувалися з міщан та кріпосних селян. Уже наприкінці липня 1812 р. усі чотири частини закінчили формування й були зведені в Українську кінно-козацьку дивізію та влилися до складу 3-ї російської армії генерала Тормасова, що діяла на Волині. У жовтні-листопаді Українські полки брали участь у бойових діях проти 9-го австрійського корпусу Великої армії Наполеона на Волині та у Білорусі. У грудні 1812 р. Українська дивізія прибула під м. Вільно, де увійшла до складу авангарду головних російських сил. Під час Закордонного походу 1813–1814 рр. Українські кінно-козацькі полки воювали під Калішем, Лютценом (20.04.1813), Бауценом (8–9.05.1813), легендарній Битві народів під Лейпцигом (4–6.10.1813). Восени 1814 р. Українська кінно-козацька дивізія повернулася в Україну та розташувалася в районі м. Тульчин на Поділлі. 26 жовтня 1816 р. дивізія була перейменована на Українську уланську, причому всі козаки тепер ставали звичайними солдатами — уланами (з умовою 15-річної служби). 8 жовтня 1817 р. 3-й та 4-й Українські уланські полки були об’єднані з трьома полками Бузького козацького війська у Бузьку уланську дивізію в складі 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Бузьких уланських полків. 1-й та 2-й Українські уланські полки було значно поповнено рекрутами та розгорнуто в нову Українську уланську дивізію у складі 1-го, 2-го, 3-го та 4-го Українських уланських полків. З липня 1856 р. Українську уланську дивізію було розформовано, а її вояків розподілено до інших уланських полків російської армії{44}.
Генерал-фельдмаршал світлійший князь Федір Іванович Паскевич (портрет роботи Т. Г. Шевченка з видання: Полевой Н. Русские полководцы, /репринт — Москва, 1997)
Малоросійські кінно-козацькі полки почали формуватися після рескрипту Олександра І від 25 червня 1812 р. 6 полків мала укомплектувати Чернігівщина, 9 — Полтавщина. У той час, за даними професора І. Павловського, на території цих двох губерній мешкало 454 983 малоросійські козаки — осіб чоловічої статі. Формування полків провадили місцеві дворяни — відставні офіцери російської армії, що служили урядовцями або займалися приватним господарством. Зокрема, відомо, що 5-й Малоросійський козацький полк на Полтавщині набрав видатний український письменник капітан Іван Котляревський. Загалом у 15-ти Малоросійських полках нараховувалося близько 18 000 козаків. Однак набрати офіцерський склад полків виявилося украй складним. Переважна більшість офіцерів-українців перебувала у діючій армії, тож сотнями та дивізіонами у Малоросійських козацьких полках командували відставні вахмістри та унтер-офіцери, які колись служили у легкокінних полках. Наприкінці серпня 1812 р. усі 15 козацьких полків були укомплектовані й готові до походу. У вересні-жовтні три Малоросійські козацькі полки перебували у діючій армії, один — у 3-й російській армії, решта (11 полків) склала кінну групу на чолі з генерал-лейтенантом Василем Васильовичем Гудовичем (рідним братом фельдмаршала І. В. Гудовича), яка з півночі закривала Малоросію від французьких військ, а потім вирушила убік Могилева. Під час Закордонного походу 1813–1814 рр. Малоросійські кінно-козацькі полки не відігравали особливої ролі. Так, окремі з них брали участь в облозі фортеці Нове Замостя, але більшість охороняла тили та комунікації союзних армій у Франкфурті на Майні, Гамбурзі, Богемії, Варшавському герцогстві тощо. У вересні 1814 р. усі Малоросійські козацькі полки отримали дозвіл повернутися додому, але зберігати військово-полковий устрій до особливого розпорядження. Тільки указом Олександра І від 11 червня 1816 р. козаків цих полків було розпущено по домівках, а самі полки — розформовано.
Чернігівське ополчення почало формуватися після видання маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 р. під керівництвом місцевого маршалка дворянства Миколи Стороженка. Ополченці набиралися з українських кріпаків — по одному з кожних 15 душ; усього до ополчення було покликано 26 тис. чоловік. Окрім того, з артилерії, що зберігалася по маєтках українських дворян, набрали 40 гармат. У листопаді 1812 р. Чернігівське ополчення вирушило у похід на Волинь, а в лютому 1813 р. перейшло до Польщі, окремі полки ополчення брали участь в облозі фортеці Замостя. За наказом Олександра І від 30 вересня 1814 Чернігівське ополчення повернулося на батьківщину і розійшлося по домівках.
Генерал від інфантерії Опанас Іванович Красовський (портрет з видання: Глинка В. М. Воєнная галерея Зимнего дворца, Ленинград, 1981)
Після маніфесту Олександра І від 6 липня 1812 почало формуватись і Полтавське ополчення на чолі з маршалом дворянства Дмитром Трощинським. Ця справа цілком покладалася на місцеве дворянство. Із власної ініціативи Полтавські дідичі почали формувати ополчення з розрахунку по 1 воякові з кожних 25 кріпаків. Згідно з цією постановою, Полтавщина виставила 17 087 вояків, у тому числі 6 500 кінних, та, крім того, назбирала у панських маєтках 24 гармати (майже всі — давніх козацьких часів, що згодом виявилися непридатними до війни). 1 листопада 1812 р. ополчення вирушило на Чернігівщину для з’єднання з чернігівцями, а звідти у грудні — на Волинь. У лютому 1813 р. воно перейшло до Польщі. Деякі полки ополчення були задіяні в облозі Замостя. Указом Олександра І від 30 вересня 1814 р. Полтавське ополчення мало повернутися на батьківщину.
Харківське ополчення також комплектувалося з кріпаків, мало у своєму складі 13211 піхотинців та 1350 кавалеристів. Козацькі полки на давній Слобожанщині не відроджувались. У 1813 р. ополчення було розпущено{45}.
Генерал від інфантерії Петро Степанович Котляревський (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная Н. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)
З воєначальників-українців під час війни 1812 р. найбільше уславилися генерали від інфантерії граф Михайло Андрійович Мілорадович (1771–1825), Опанас Іванович Красовський (1781–1843), генерал-лейтенанти Дмитро Петрович Неверовський (1771–1813), Микола Семенович Сулима (1777–1840) та ін.{46}.
Саме під час війни 1812 р. заявив про себе ще один українець, майбутній генерал-фельдмаршал, генерал-ад’ютант, світлій тттий князь Варшавський і граф Ериванський Іван Федорович Паскевич (1782–1856) — переможець персів, турків, поляків та угорців{47}.