Житомирська юнацька школа (Спільна військова школа)

Житомирська юнацька школа (Спільна військова школа)

Організація Житомирської юнацької школи почалася одразу після завершення боротьби зі Скоропадським як один із заходів Директорії з формування власного старшинського корпусу: поповнили його повстанці, що найбільше відзначилися в останніх подіях. Наказ про формування школи вийшов 5 січня 1919 р. за підписами Головного отамана Симона Петлюри та начальника Генерального штабу Олександра Осецького. У першому абзаці цього документа висловлювалася недовіра старому старшинському корпусу, що вийшов з російської армії. Другий абзац наказу стосувався безпосередньо комплектування особового складу школи «для виховання дійсних борців за кращу долю України»:

«Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народньої школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки»{332}.

Формувати школу було доручено полковникові Всеволоду Петрову — колишньому командирові Кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка військ Центральної Ради та секретареві Головної шкільної управи. Від начальника Головної шкільної управи генерала Астаф’єва він отримав на формування школи тільки гроші і… батьківське благословення. Приміщення, педагогічні та стройові кадри, обладнання, книжки, навіть зброю Всеволодові Миколайовичу довелося добувати самому — в Житомирі{333}.

Створення школи саме у Житомирі зумовлювалося стратегічною необхідністю: серед п’яти міст, де за планом Головної шкільної управи мали формуватись військово-навчальні заклади, три (Одеса, Чугуїв і Полтава) вже у середині січня 1919 р. були захоплені ворогом, а два інші (Київ, Єлисаветград) розміщувались у прифронтовій смузі{334}. Школу треба було формувати у запіллі — Житомирі, Вінниці або Бердичеві.

З огляду на те, що у Житомирі під час Першої світової війни існували дві школи прапорщиків і там залишилися військові підручники, навчальне обладнання, а головне — педагогічні кадри, саме це місто було обрано для формування нової військової школи УНР.

Ще перебуваючи у Києві, Всеволод Петрів подбав про призначення кількох кадрових старшин для заміщення ключових посад у школі: помічника начальника з господарчої частини та ад’ютанта. До виконання цих обов’язків він запросив двох своїх товаришів по службі в російській армії: полковника О. М. Фроста (випускника Військово-інтендантської академії) та сотника М. М. Трутенка (молодшого брата Валентина Трутенка, згодом — останнього начальника школи) і разом з ними прибув до Житомира.

У місті трьом старшинам довелося діяти самотужки: під свою відповідальність реквізувати майно, одяг, зброю і навіть приміщення. Формування школи відбувалося у будівлі Житомирської духовної семінарії, де у 1915–1917 рр. розміщувалася 1-ша Житомирська школа прапорщиків. У всіх місцевих газетах за підписом полковника В. М. Петрова та сотника М. М. Трутенка було опубліковано оголошення про формування Житомирської юнацької школи та запрошення до вступу:

«Закликаються до служби у виховательський кадровий склад старшини, що не мають іншого приділення; обов’язкові: воєнні кваліфікації, українське громадянство, бойовий стаж.

Закликаються у професорський склад, на державну службу, для викладів по ріжних галузях воєнних й загальних знань особи військові та цивільні з належними кваліфікаціями»{335}.

Незважаючи на наказ від 5 січня 1919 р., полковник Петрів приймав до школи юнаків лише з докінченою 4-класною освітою.

Першим юнаком Житомирської школи став «кремезний дядько», 28-літній матрос — колишній командор Чорноморської флоти, який у 1917 р. служив у Чорноморському курені військ Центральної Ради. Він мешкав у містечку Левків під Житомиром, і наступного дня після публікації оголошення привів ще чотирьох односельців — 19—20-літніх хлопців. Таким чином левківці стали першим юнацьким кадром Житомирської школи{336}.

Всеволод Петрів — організатор та керівник Житомирьскої юнацької школи, фото 1921 року (фото з фондів ЦДАВОУ)

У перші ж дні до праці зголосилися старшини, які згодом стали опорою не тільки Житомирської, а й Кам’янецької (Спільної) юнацьких шкіл, зокрема, майбутній командир куреня сотник Є. О. Нікітін, командир кулеметної сотні сотник Кудінов, інспектор класів полковник П. А. Вержбицький (згодом — начальник школи){337}. Загалом до школи вступило близько 40 старшин, урядовців і цивільних викладачів.

У другій половині січня 1919 р. в уніформі Житомирської юнацької школи було введено новий військовий атрибут — сталеву каску французького зразка з намальованим на ній жовтим тризубом і літерами «Ж. Ю. НІ». Невдовзі це стало неодмінною ознакою юнаків та викладачів — житомирців; інші частини армії УНР сталевих касок майже не носили.

Склад школи та принципи навчання у ній було визначено так:

«Школу розраховано на 4-ри піших сотні, кулеметний вишкіл на 4 кулемети Максима, два Кольта й відділ скорострільних механічних рушниць Шоша та Люїса. Кінний вишкіл, який опісля мав перетворитися в кінну сотню. Гарматний вишкіл, для ознайомлення з гарматою на гарматну чоту, та вишколи мінометний, бомбометний та звязку.

За програмою “Спільноюнацьких шкіл” мали всі починати у піших сотнях, а потім проходячи через вишколи, ознайомлюватись з іншими родами зброї, водночас команда школи мала обирати у вишколах тих найздатніших для інших родів зброї для передачі їх чи то до окремих шкіл гарматних та кінних чи то для спеціалізації в межах своєї школи в фаху кулеметному, зв’язку, бомбометному і т. д.

У пішій сотні мало бути 4-ри чоти, кожна чота заразом наукова кляса по 35 юнаків. Кулеметний вишкіл, у який мали переходити юнаки по попередньому вивченню в піших сотнях, мав мати 100 постійного та 60 змінного складу, кінний мав мати 150 люда, з них 100 мало бути в постійному складі чи то переходити до фахових шкіл, гарматний 100 з них 60 постійних, зв’язку 100 з них 50 постійних, фаховий помічної зброї, міномети, бомбомети, вогнемети, газовий і т. д. 100 з них 50 постійного складу, так що школа в разі не переводу фахівців до інших шкіл мала би бути організмом у 1200 юнаків, а з відходом фахових, гарматчиків та кіннотчиків у 1000 юнаків, та ще коло 100 професорського та кадрового складу, рахуючи такою усю обслугу школи.

Поскільки ж ми починали лише з першого курсу, при дворічній нормі для пішого вишколу, то мали приняти в першу чергу 560 юнаків, само собою зменшивши відповідно й кадровий склад»{338}.

Плани полковника В. М. Петріва були великими. Але за час формування у Житомирі до школи вступило всього близько 40 молодих людей. Згодом Всеволод Петрів зізнавався у спогадах, що він і не очікував на інший результат, оскільки майже половину населення Житомира становили євреї, більше чверті — росіяни, і лише чверть — українці. Але з цих останніх багато хто за переконанням належав до більшовиків або білогвардійців. Тоді начальник школи вдався до нестандартних заходів: він розіслав одинадцять груп (у кожній — 1 старшина та 2 юнаки) по найближчих повітах Волинської губернії для заклику до навчання сільських хлопців.

Уже за тиждень до школи було прийнято близько 90 мешканців Житомира й повіту, 43 хлопці зі Звягельського повіту, трохи менше з Радомишльського, Чуднівського, Янушпільського, Романівського тощо. У такий спосіб за перші дні існування школи до неї було прийнято 311 хлопців, яких поділено на чотири піші сотні{339}.

Один з випускників школи пізніше писав, що навчання у ній почалося вже 14 січня 1919 р.{340} Однак, швидше за все, перші заняття відбулися на місяць пізніше, десь 14 лютого (можливо, мемуарист переплутав місяці).

Повноцінне навчання у школі тривало недовго, за твердженням В. М. Петрова, два тижні. Наприкінці лютого 1919 р. до Житомира наблизився ворог, і 1 березня наказом штабу Дієвої армії УНР школу було зараховано до складу військ Північної групи для ведення бойових дій проти Червоної армії{341}.

Щоправда, начальникові школи не повідомили про це розпорядження. Натомість із наближенням до Житомира більшовиків він отримав наказ від начальника Головної шкільної управи полковника В. П. Сальського вантажитись у потяг і виїжджати до Вінниці, а звідти, залежно від обставин, або до Кам’янця-Подільського, або до Старокостянтинова чи навіть Галичини. Коли школа прибула на вокзал, щоб від’їхати до Вінниці, її було затримано за наказу начальника Залізнично-технічного корпусу Дієвої армії УНР отамана Беня. Між Петровим і Бенем виникла суперечка, яку довелося розв’язувати особисто Головному отаманові С. Петлюрі. Той через телеграф наказав школі всіх боєздатних виставити на фронт, а майно та небоєздатних — евакуювати{342}.

Школу було поділено на дві частини: бойову, що складалася з 240 юнаків та 18 старшин на чолі з В. М. Петровим (до неї увійшов і гарматний відділ школи — 40 юнаків, 3 старшини, 2 гармати), та адміністративну — два потяги 3 майном, 4-та піша сотня юнаків, що навіть не вміли стріляти, кулеметний відділ (без кулеметів), весь адміністративний склад, музична команда та кілька лекторів. Начальником останньої призначено полковника О. М. Фроста, якому було наказано вирушити залізницею через Вінницю, Старокостянтинів, Вишнівець та Шепетівку до Рівного.

Однак адміністративній частині школи теж довелося воювати. Коли 8 березня 1919 два ешелони з господарством їхали крізь Бердичів, у місті вже йшли бої з червоними. Один ешелон на чолі з сотником Валентином Трутенком без перешкод доїхав до Здолбунова, а звідти — до Рівного, де й розташувався в очікуванні на школу. У цьому ешелоні їхав кадр кулеметного відділу, якому у Здолбунові наказом командування Північної групи було передано 4 кулемети. Згодом цей відділ, перейменований в окрему наукову кулеметну сотню, став однією з кращих частин Північної групи Дієвої армії УНР, а на початку травня 1919 р. знову приєднався до Житомирської юнацької школи.

Другому ешелонові школи не вдалося прорватися через Бердичів. Полковник О. М. Фрост, що їхав у ньому, наказав вийти з вагонів і прийняти бій із більшовиками. Уся група намагалася прорватися назад до Житомира, щоб з’єднатися з бойовою частиною школи. Прикриваючи своїх підлеглих, полковник О. М. Фрост відстрілювався від наступаючих більшовиків і був важко поранений. Його залишили в одному з будинків на ст. Бердичів. Рештки з його ешелону у кількості 10 ненавчених юнаків та 15 музикантів на чолі з сотником Парнасовим таки дісталися до Житомира та знов приєдналися до школи{343}.

9 березня 1919 р. під містечком Левковом, звідки походили перші юнаки, школа прийняла свій перший бій із червоними, у якому юнаки виявили мужність і витривалість, та отримала славу, однієї з кращих бойових частин Армії УНР. Українське командування намагалося берегти школу: щоразу, коли випадала можливість, виводило її до резерву. Однак майже весь березень та початок квітня їй довелося брати участь у бойових діях в районі Житомира (українські війська спочатку втратили місто, але потім відбили). Школа повернулася до приміщення семінарії для продовження навчання, проте 15 квітня знову вирушила на фронт. Того ж дня українські війська залишили Житомир, тепер — надовго. У сутичках за місто загинуло близько півсотні юнаків, у тому числі — перші двоє юнаків-левківців: 28-літній матрос, ім’я якого не збереглося, та 19-літній хлопчина на прізвище Кізюта.

Із боями, у пішому ладі, школа пробилася до м. Олевська, де була завантажена у потяги та 27 квітня прибула до Сарн, а звідти — до Рівного, де з’єдналася зі своєю адміністративною частиною?{344}.

У Рівному школа розмістилася в приміщеннях жіночої гімназії, де повернулася до навчання, але за кілька днів мусила виступити на фронт під м. Клевань. Після Луцької та Рівненської катастроф, що сталися у другій половині травня 1919 р., школа відступила до Дубна, потім — до Крем’янця, далі — до м. Ланівці. Тут 2 червня 1919 р. начальник школи полковник В. М. Петрів був призначений начальником Волинської групи Дієвої армії УНР, а школу очолив колишній інспектор класів П. А. Вержбицький, який, на відміну від Петрова, не користувався особливими симпатіями в юнаків.

Володимир Сосюра, фото 1921 р., вперше опубліковане в збірнику поезій «Червона Зима»

За станом на 9 червня 1919 у складі школи було 36 старшин, 273 юнаки та козаки, 300 багнетів, 12 шабель, 19 коней і 11 кулеметів{345}.

6 липня 1919 р. школа прибула до Смотрича, де припинила єврейський погром. 25 кіннотників з 7-го кінного Чортомлицького полку Дієвої армії УНР, що брали участь у погромі, були розстріляні. Як згадував очевидець, «євреї цілували руки юнакам»{346}.

Протягом червня-липня 1919 р. школа активно виступала проти червоних. Наприкінці липня 1919 р. Її було відправлено до Кам’янця-Подільського, де юнаки продовжили військову науку в приміщені духовної семінарії. Після цього аж до листопада 1919 р. школу на фронт не висилали.

Точної чисельності юнаків у школі на момент її прибуття до Кам’янця невідомо, але, непевно, їх було не більше 350, враховуючи втрати під час боїв у березні-липні 1919 р. і нові поповнення: під час відходу з Житомира до школи приєдналося півсотні хлопців із числа чеських колоністів Волині, а в Рівному — окрема наукова кулеметна сотня та добровольці — місцеві гімназисти й семінаристи.

У липні-серпні 1919 р. проводився прийом на молодший курс школи. Юнаками ставали випускники місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молоді вояки, що мали закінчену середню освіту. Крім того, у вересні 1919 р. з табору Ланцут у Польщі до школи прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16.05.1919 полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня 1919 р. у школі навчалося близько 800 юнаків, які організаційно поділялися на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи.

Серед новоприбулих юнаків були й два у майбутньому яскраві представники української радянської літератури: бунчужний 3-го Гайдамацького полку Володимир Сосюра та доброволець Борис Антоненко-Давидович. Обидва залишили докладні спогади про своє перебування у школі. Борис Антоненко-Давидович написав більш відверто, бо не сподівався на публікацію, а мемуари Володимира Сосюри, що мають назву «Третя рота», були опубліковані ще за радянських часів.

Борис Антоненко-Давидович перебував у школі, в пішому відділі, близько двох тижнів, — коли у липні 1919 року вона розміщувалася у Смотричі. Потім, не маючи потягу до військової справи, він пішки дістався до Кам’янця-Подільського, де вступив на службу в державну інспектуру. У його спогадах знаходимо лише кілька яскравих штрихів про побут у школі:

«Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало приблудних юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав; впадав у очі й дебелий юнак-чех, котрий погано говорив по-українському, зате досконало знав мотив і слова латинською мовою якогось сатиричного хоралу з порнографічним підтекстом, якого навчив співати юнаків своєї сотні в хвилини дозвілля; вирізнялись із загальної маси юнацтва колишній студент Київського українського університету симпатичний Величківський і замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч і спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалася із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкетки англійського зразка з синьою околичкою.

Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через «кобилу». Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, не зважаючи на наявність слуху чи голосу. <…>

Увечорі кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви. Аунала команда: «Стрункої На молитву шапки геть!» — і молоді голоси досить злагоджено співали «Отче наш», далі національний гімн «Ще не вмерла Україна», і, нарешті, Шевченків «Заповіт». Мабуть, жодна військова школа в світі не мала такого довгого співу під час церемонії вечірньої перевірки»{347}.

Борис Антоненко-Давидович, фото кінця 1950 рр. (надано для публікації товариством «Меморіал»)

Як згадує Володимир Сосюра, він прибув до школи майже одночасно з Антоненком-Давидовичем — у липні 1919 р., коли вона розміщувалася у Смотричі. Був зарахований до 4-ї пішої сотні сотника Зубка-Мокієвського, яка вважалась зразковою. Більше того — був ройовим цієї сотні (як колишній бунчужний гайдамаків).

Ключ до розуміння фактів, описаних у «Третій Роті», знаходимо у більш докладних спогадах юнака з кінного відділу Житомирської школи — Миколи Отрешка-Арського, який прибув до школи на початку вересня 1919 р. у числі десяти однорічників з 1-го кінного Лубенського полку та чотирьох — з 3-го технічного куреня 3-ї Залізної дивізії Дієвої армії УНР.

«Нас усіх приділив сот. Миронович до 1-ої чоти, 1-ої сотні чотовому-портупей-юнакові Полтавченкові. Давши необхідні зарядження чотовому, сот. Миронович відійшов, а ми почали знайомитись з іншими юнаками. Мушу зазначити, що до нас, новоприбулих, усі юнаки поставилися дуже добре — поприятельському. Я думаю, що причиною цього була наша численність та сам факт, що ми прибули з фронту.

Того ж таки дня, після обіду та відпочинку (мертвий час), нас повели до лазні та видали білизну і мундири. Чотовий Полтавченко зайнявся нами по-братському, визначив нам ліжка, ознайомив нас з порядком для та загальними обов’язками юнака. Наскільки пригадую, то порядок дня в СВШколі був такий:

Година / зайняття

6.00 підйом, миття,

6.15 ранішня перевірка і молитва,

6.30 напування і годування коней,

7.00 сніданок,

7.30 манежна їзда, або вправи на конях,

10.00 муштра і фуражування коней,

11.30 напування і фуражування коней,

12.00 другий сніданок,

13.00 лекції,

16.00–18.00 обід і перерва,

18.00 вправи списами, фехтування, рубання, вольтижування і т. п.,

19.00 вечірнє напування і фуражування коней,

20.00 вечеря,

21.00 вечірня перевірка і молитва,

21.15 відбій (вечірня зоря).

Очевидно, що цей порядок дня обов’язував лише кінний та гарматний відділи.

На другий день кожному з нас було приділено коня, а тому ми мали своїх коней відповідно доглядати, себто напоїти, отримати фураж (овес і сіно) та нагодувати. Час від часу, для вправи, чистили своїх коней. Прибирання стайні та чищення коней нормально виконували козаки прибиральники. Нагляд за порядком у стайні провадив черговий по стайні юнак.

Зрештою, крім цієі варти, ми мали нормальну внутрішню службу чергових у сотні, дивізіону, відділу, їдальні, а крім того, несли залогову варту при двірці Головного Отамана.

Наш кінний відділ вартував по черзі з пішим та гарматним відділами, а тому нам припадала черга аж на 5-тий день (піший відділ З дні, кінний та гарматний по одному дню).

Треба знати, що зміна варти відбувалася в СВШколі з усіма тонкощами приписів статуту, а крім того, в святочні дні зі шкільною оркестрою, тому не диво, що завжди перед 13-ою годиною збирався натовп глядачів, який приглядався з цікавістю до цієі церемонії та при цій нагоді хотів послухати нашу оркестру.

Відносно цієі оркестри можна сказати, що вона стояла на висоті свого звання. Склад її був 50–60 осіб, з чого було 8 барабанників, 4-х фанфаристів і літаври. Усі труби були срібні, а до того, фанфари мали сині прапорці з срібними китицями та вигаптованими вензелями СВШ. Особливої краси та врочистості надавали фанфаристи, коли вони підкидали труби, а після гри партії знову брали їх розтрубом на бедро.

Цей рух був виконуваний нами чудово. Отож не дивно, що в святочні дні, в часі зміни варти, глядачів було в кілька разів більше, а крім того, на трасі, що вела від будинку Школи до двірця Головного Отамана, стояло багато людей, бо оркестра відпроваджувала нову варту та після зміни верталася зі старою вартою до Школи.

Відлеглість від будинку, де містилася Школа, до двірця Головного Отамана по вулиці Тараса Шевченка, була біля 3-х кілометрів, і проходили її тоді легко і непомітно, бо гра оркестри, що чергувалася з барабанами, підбадьорювала рух.

На варту до двірця виходила ціла чота (32 юнаки), рахуючи начальника варти, помішника і розвідника та обсаду на 7 постів; один пост, що виставлявся коло брами, був парний. Всі, хто був призначуваний на цю варту, з приємністю і великою охотою туди йшли, а це тому, що траплялася можливість побачити улюбленого Головного Отамана та охороняти його.

Вартове приміщення було через вулицю в окремому будинку, куди нам привозили зі Школи обід, а снідання і вечерю приносили з двірцевої кухні, при тому чай і кава були постійно до нашого розпорядження. Приносили і цигарки «Стамболі» чи «Месаксуді». Отже, приємність була достатня для нас»{348}.

Про 4-ту сотню Зубка-Мокієвського, в якій служив Володимир Сосюра, М. Отрешко-Арський згадував:

«Вона вважалася дисциплінарною. Туди відряджувано юнаків пішого відділу за дисциплінарні провини. Треба сказати, що це була частина, на яку ми, кіннотчики, дивилися зі 100 % пошаною і співчуттям. Не раз бувало, що ми вже пообідали і вернулися до своїх приміщень та відпочивали, коли нараз чуємо, що земля трясеться.

Це була ознака повороту 4-ої сотні з навчання. Командир цієї сотні — сот. Зубок-Мокієвський пристійна людина з чорною малою борідкою, затягнений сам як оса, завжди чистий, на руках шкіряні рукавички, на старшинському поясі австрійський багнет зі старшинським темляком, перехилений на бакир кашкет; сам стрункий і бистрий в руках і страшенний формаліст як до себе самого, так і до молодших старшин та юнаків дорученої йому сотні.

Вимоги його, щодо виконання муштри, були настільки витончені, що сотня під його командою здавалася автоматом, з яким він виробляв рухи, звороти, рушничні вправи з прецизійністю і надзвичайною зіграністю всіх йому підлеглих. Земля тряслася тому, що вже за кроків сто до Школи він подавав команду «Сотня!» Почувши підготовчу команду сотня прибивала крок на повну стопу, але в два рази сильніше, як це робили інші сотні.

Зупинивши сотню, він ще хвилин десять повторював той чи інший зворот, рушничну вправу чи рівняння разів 3 або 4, і, нарешті, заводив сотню на 3-ій поверх і тут знову повторювалася муштра. Нарешті, все було по його вподобі і він подав команду: «Вільно!» <…>

Мушу сказати, що юнаки його любили, бо він вимагав, але був справедливий і педантом — сам служив прикладом»{349}.

8 серпня 1919 р. Житомирська юнацька школа була перейменована на Спільну військову школу. Приблизно тоді ж під прапором школи (за фотоматеріалами, це був прапор полку ім. П. Дорошенка розформованої ще гетьманом П. П. Скоропадським 1-ї Української (Синьожупанної) дивізії) відбулася урочиста присяга юнаків на вірність Українській Народній Республіці{350}.

Діяльність школи наприкінці літа — на початку осені 1919 р. докладно описана в доповіді державного інспектора школи полковника Неїла-Палія, яку вдалося віднайти у вітчизняних архівах.

Винник Іван, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1920 року (За Державність, Варшава, 1939, Ч. 9)

Винник Іван, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1960 років (Вісті Комбатанта, Нью-Йорк, 1985, Ч. 4)

«На 10 жовтня доручена мені Спільна Військова Школа перебуває в такому стані і складі: курсових старшин 50, викладачів 20, юнаків 777. Юнаки в останні дні росташувались в новому помешканні Духовної хлопячої школи, але всеж таки до сього часу дві сотні перебувають на селі. Отаман Богацький, не дивлячись на роспорядження від імені Пана Головного Отамана не звільнив усього помешкання Духовної школи, через що і не можна перевести із села двох сотень. Звільняє він помешкання поволі і при тім руйнує все, що можна зруйнувати і забрати з собою. Здерли електричну арматуру, виправдовуючись тим, що це є рухоме майно і власність Коша Охорони Республіканського Ладу. Такі випадки є цілком незаконні і я рахую, що це є марнотратство. Весь ремонт Отаман Богацький зробив на державні кошти; цей будинок передається Державній військовій інстітуцй і тому все повинно залишитись недоторканим. Наслідки його руіни ті, що держава понесе тройні збитки, а саме: на ремонт Духовної школи Отаман Богацький раз витратив кошти, тепер все зруйнував; Спільна Військова школа в свою чергу вимага кошти на ремонт того ж будинку і Отаман Богацький також має провадити ремонт в тому помешканні, куди він перевів свій кіш. Подібні випадки не можуть залишатись без розслідування і винні мусять бути притягнені до відповідальності.

Як і раніше юнаки сплять на підлозі, що надалі не можна терпіти, бо ночами в помешканні зимно, а покриватись юнаки не мають чим. Настрій юнаків, які зовсім зневірились в поліпшення будь-коли їхнього життя, зовсім упав. Як автомати вони виконують свої обов’язки і лише ті, котрі через 10 день мають вийти зі школи старшинами, з напруженням працюють, щоби скорше закінчити свої науки і вирватись з цього очага хвороб і справжнього багна. Щоби піднести цей настрій, не вистача ні сил, ні часу, бо обдертий, знесилений, замучений вошами юнак байдуже слухає все, що йому кажеш і завжди бува лише одно запитання: “коли кінець нашим мукам?”

Приходиться дивуватись їхньому терпінню і великому патріотизму. Щодо справжнього виховання юнаків, то, погоджуючись з резолюцією пп. викладачів, я можу сказати лише одно: коли надалі і в найскоршому часі умови життя не поліпшають, то ніякі ні інспектори, ні викладачі, ні курсові старшини при всьому свому бажанню не виховають справжніх національно-демократичних старшин, а лише може статись те, що сотні молодих юнаків, поживши в таких умовах, навіки зіпсують свою душу.

За останні десять день був один випадок дезертирства юнака. Саботажу, мародьорства, розпусти й пияцтва в школі немає. На великий жаль, пп. старшини поза стінами школи вживають московську мову, про що з усіх боків мене повідомляють ріжні особи. Боротися з цим абсолютно неможливо.

Обмундіровання в такому ж стані, як зазначено мною в докладі 4-60 (цієї доповіді не знайдено. — Я. Т.). Що вдалося зробити, то це выхлопотали наказа від Пана Військового Міністра до Головінта, аби юнаки були одягнені за один тиждень, але Головінт відмовився і пропонує школі одержати кошти і самим здобути краму на одежу, а також і пошити. Коли б це було зроблено раніше, то всі юнаки були б уже одягнені, а тепер справа з обмундіруванням знову затягнеться. Юнаків, котрих має випустити школа, зовсім нема в що одягти і обути і ми з начальником школи безсилі що-небудь зробити, аби цьому запобігти.

Справа з харчуванням трохи поліпшала завдяки тому, що дачу продуктів і хліба збільшили до норми, яка існує в дієвій армй. При цьому прикладаю розкладку.

Докладаю, що надалі справа з постачанням так провадитись не може, а саме через он що: від Головного постачання школа одержує лише хліб, цукор і сіль, решту ж продуктів доводиться купувати на базарі щоденно згідно наказу Начальника залоги від 2 жовтня б. р. Ч-112. Цей наказ може служити лише на користь спекулянтам, базари бувають лише два рази на тиждень, коли і можна купити продукти з перших рук. В другі ж дні в силу необхідності ці продукти закупаються у спекулянтів по надзвичайно високим цінам. Коли ж трапиться підряд три дні жидівських свят, то продуктів і зовсім не можна дістати і юнаки мусять голодувати. Я гадаю, що необхідно порушити це питання перед Паном Начальником залоги, аби наказ цей був змінений. Для школи ж, як частини постійної, дозволити зробити заготівку продуктів на всю зиму, задля чого необхідно видати необхідний аванс по кошторису. Аише тоді можна улаштувати кухні і видавати своєчасно юнакам смашну і здорову страву. При настоящій постановці постачання юнаки, знесилені лекціями і муштрою, чекають обіду до 6–7 годин вечора. На це необхідно звернути пильну увагу. Справа з фуражем стоїть не ліпше і коні голодують завдяки тому, що Головне Постачання видає наряди на фураж, який треба доставити за 50–60 верст. Власним обозом школа цього зробити не може як за браком прислуги так і через те, що коні від голодовки не можуть їхати в таку далеку дорогу.

В кіннім відділі мається 40 штук коней, але за браком сідел не всіх можна використати для навчання юнаків кіннотчиків, яких зараз є 75 душ. Необхідно видати аванс для формування цього відділу, бо на складах брак сідел і других речей для верхової їзди.

Інформації юнакам подаю рідко і мало по тім же причинам, що зазначені мною в докладі 4-80 (ця доповідь так само не віднайдена. — Я. Т.). Бо коли я цілком віддамся справі інформації, то юнаки будуть голодні. Конче потрібно штат інспекторату, бо до того часу я зробити сам нічого не можу. Культурно-освітня справа лише розпочинається. На 12 жовтня улаштовую для всіх старшин і юнаків лекцію, а після лекції відбудуться установчі збори «Просвіти», на яких мусить бути затверджений статут і лише з цього менту розпочнеться культурно-освітня праця. Будуть відкриті ріжні гуртки і секції, в яких мають приняти жваву участь пп. лекторі. До тогож часу і школа певно буде зведена в одне місце. Для улаштування відповідної книгозбірні необхідно одержати з культурно-освітнього відділу Голдержіна кошти, в чому прошу Вашої допомоги.

З’ясувавши становище школи як в настоящому докладі, так і двох попередніх (4-60 і Ч-80), я заявляю, що школа в критичному становищі, і коли за цей тиждень не будуть вжиті найрішучіші заходи з боку уряду, то ліпше її закрити до більше сприятливого менту. Всі мої клопоти на протязі трьох тижнів не дали жадних наслідків і лише коли я 5 жовтня звернувся до Пана Головного Отамана, то мав деяку надію на успіх, але все залишилось постарому. Пан Головний Отаман через мене передав Пану Військовому Міністру наказа, щоб він вжив найрішучих засобів, аби школа була поставлена зразково. Цей наказ я передав. Пан Міністр видав Начальнику школи на руки наказ до Головінта і Головного Постачання, аби всі вимоги були задоволені, але з цього нічого не виходе.

Юнакі голі, босі і брудні. Після цього я не знаю, куди звертатись і кого просити. Найголовніша справа, то є будування нашої армії, на наших очах гине і дивно, що на це дивляться байдужим поглядом. Знову кажу: становище критичне і вийти з цього становища можна лише одним шляхом, а саме: Пан Військовий Міністр мусить видати категоричні накази до Головінта і Головного Постачання, щоб школа в тижневий срок була задоволена одежою, білизною і обуттям. Як виняток, доручити справу постачання улаштувати самій школі, видавши відповідний аванс на заготовку продуктів на всю зиму. Видати аванс по кошторису на улаштування кінного та інженерного відділу. Другого шляху я не бачу і це є єдиний порятунок.

Що ж торкається до роботи Держіна школи, то це мною було зазначено в докладі 4-80 і до цього часу вона не змінилася. Як громадянин, я мушу заявити, що працювати і не бачити жадних наслідків своєі праці я не можу. Порівнюючи зі становищем школи і інспектор перебуває не в ліпшому становищі.

Аби робота надалі пішла успішно, для того необхідно створити такий штат інспекторату: 2 помішники, 1 діловод і 1 оповісник.

Два помішники необхідні для того, що один із них повинен завжди доглядати за муштровим навчанням, а другий за господарською частиною. Як там, так і там праці досить багато і праця та вимагає уваги. Сам же інспектор повинен цілком віддатись догляду за вихованням юнаків, заходити щоденно на лекції, вести культурно-освітню роботу і позашкільне виховання, на що особливо треба звернути увагу. Кожен із внов прибуваючих юнаків здебільшого мають освіту нижче середньої і тому треба досить приложити праці, аби розвинути їх світогляд і виховати старшину націоналіста-демократа. Завдяки тому, що школа складається з чотирьох відділів, інформації разом подавати не можна, от і тут помішники будуть допомогати інспектору, як інформатори. Діловод потрібен для ведення канцелярії, бо канцелярська праця занадто багато відніма часу у інспектора.

Крім цього всього, інспектор завжди мусить бути і серед курсових старшин, аби кожного їх ізучити і знати, що він за чоловік і чи можна йому доручити виховання юнаків. До цього часу я зовсім мало знаю курсових старшин, бо дуже рідко з ними доводиться говорити. Отже з огляду на все це я дуже прошу як наскоріше затвердити штат інспекторату і доручити мені самому набрати цей штат і представити Вам на затвердження. Мені дуже бажано взяти собі в помішники людей партійних, певних демократів, лише тоді можна з повністю провадити працю»{351}.

Незважаючи на проблеми, описані у доповіді державного інспектора полковника Неїла-Палія, Спільна військова школа все ж за кілька тижнів нарешті спромоглася зробити перший випуск старшин Дієвої армії УНР. Свято Першого випуску українських старшин відбулося 5 листопада 1919 р. у кам’янецькому міському театрі. Як свідчить віднайдений в архіві реєстр випуску, школу закінчило 163 юнаки{352}. М. Отрешко-Арський твердить, що випускників було 196 осіб{353}. Не виключено, що в цьому випадку мемуарист помиляється.

Після випуску новоспечені українські хорунжі мали роз’їхатися по своїх частинах. Відповідно до наказу по Дієвій армії УНР від 14 листопада 1919 р., випускники розподілялися по частинах так:

до 1-го пішого Рекрутського полку — 25 хорунжих;

до 2-го Рекрутського Пластунського полку — 21 хорунжий;

до 3-го Рекрутського Січового полку — 20 хорунжих;

до полку Морської піхоти — 25 хорунжих;

до Запорізької групи — 40 хорунжих;

до Гайдамацької бригади — 20 хорунжих;

приряджені до Спільної Військової школи — 9 хорунжих;

випущені без призначення — 3 хорунжих{354}.

Частина випускників дісталася до своїх частин, а інші були об’єднані у старшинську сотню при Спільній військовій школі.

18 листопада 1919 р. школа на чолі з полковником П. А. Вержбицьким відбула до Проскурова, а за два дні — під ст. Деражня на фронт проти білогвардійців. Чисельність її значно зменшилася. За спогадами Володимира Сосюри, у складі 1-ї сотні, де він тепер служив, на фронт виступило 33 вояки включно з командиром (замість понад 100, які рахувались у сотні за штатом). Що ж до інших, «то юнаки, що в тилу були дуже дисципліновані, удавали з себе героїв, розпиналися за неньку-Україну і співали патріотичних пісень, майже всі здезертували або захворіли на живіт»{355}.

Якщо припустити, що у кожній із чотирьох піших сотень на фронт вирушило всього по 33 вояки, плюс хоча б 100 випускників Спільної військової школи у Старшинській сотні (хоча, напевно, їх було менше), 120 шабель кінного відділу школи (за твердженням М. Отрешка-Арського) та 30–40 юнаків із гарматного відділу, то загалом нараховується близько 400 осіб. Отже, майже 350 юнаків і викладачів з різних причин залишилися у Кам’янці або «погубилися» в дорозі.

Перший бій з білогвардійцями виявився вдалим для юнаків: за допомогою українських панцирних потягів «Хортиця» та «Вірний син України» вони розбили ворожий панцирний потяг «Ураган». Окрім того, хтось із юнаків влучив з рушниці в командира іншого ворожого панцирного потяга — «Коршун». Однак уночі з 20 на 21 листопада 1-ша юнацька сотня на чолі з хорунжим Свідерським у монастирі с. Коржівці у повному складі потрапила в полон до Сімферопольського офіцерського полку білогвардійців.

Саме у цій сотні був Володимир Сосюра, який у спогадах докладно описав її подальшу долю.

«Нас ведуть на село… Біля тину крайньої хати прив’язано двоє осідланих коней… Денікінці кинулись у двір. А я ніби за муром.

І їх голоси мені далекі й чужі… Нас вивели за село і построїли в два шеренги. Один проти одного, аби однією кулею порізати двох. Бони економні…

І мені здається, що зараз усі попадають на коліна і почнуть плакати, благати… Але ніхто не падає, і я стою.

— Взвод, стройся!

І після нашої команди “чота, ладнайся!” команда ворогів звучить сухо й гостро…

Їх капітан підійшов до нашого ройового Овсія і сказав:

— Би нас прийшли бити?

Обсій сказав:

— Били й будемо бити…

Але задзвеніли копита вершників, і білий папірець наказу приніс нам життя… <…>

Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карпому (технічне приміщення залізничної станції. — Я. Т.) з оголонеми шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…

Наша третя сотня пішла в атаку на “Коршуна”, і кулею в люк був забитий їх капітан.

До карпому увійшов полковник і сказав:

— Пленние уже нам не враги.

Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:

— Ваша фамилия?

Сказав:

— Морозов.

Його брат був офіцером гусарського полку Аоброармії.

Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армй десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної свідомості.

Галичани, як приклад, для мене умерли.

Юнкери нам кажуть:

— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера.

Вони питають нас:

— За что вы воюете?

— А ви за що?

— Мы — за единую недилимую.

— А ми — за соборну Україну.

Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:

— Вы были в Константиновском? (мається на увазі 1-е Київське Костянтинівське військове училище, яке, як видно з тексту, закінчили обидва згадуваних В. Сосюрою офіцери — Я. Т.)

— В Константиновском.

І вони потиснули один одному руки. (За традиціями російського офіцерства, випускники одного вузу при зустрічі, навіть якщо вони були не знайомі, одразу переходили на «ти». — Я. Т.).

Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер “купив” у мене за дві “українки” мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик “Коршун”.

Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.

Ми їдемо й співаємо:

“Ревуть, стогнуть гори, хвилі…”

У старшин на очах сльози…»{356}.

У Жмеринці полонених юнаків з 1-ї сотні розмістили у бараку для тифознохворих, де вони всі, зокрема й В. Сосюра, захворіли на тиф. Потому частину юнаків вивезли до Одеси на лікування. Деякі з них (у тому числі й Сосюра) пізніше залишилися у зайнятій червоними Одесі, інші виїхали разом з білими до Криму.

Після втрати 1-ї сотні школа з боями відходила через ст. Гречани та Старокостянтинів до містечок Любар і Чортория, де зосереджувалось більшість частин Дієвої армії УНР. У Любарі стався черговий акт української трагедії — місто перейшло до рук отаманів Волоха, Данченка та Божка, які 1 грудня 1919 р. оголосили себе Т. зв. Волинською революційною радою, що стояла на націонал-комуністичній платформі.

Безпосередньо в Любарі розмістилися піші сотні школи, за річкою — кінний та гарматний відділи. Два останні очолював сотник Пліський. До нього прибули отаман Данченко та сотник Легін і наказали обом відділам негайно прибути до приміщення місцевої школи, де їх чекав «Головний Отаман» Волох. Від останнього кіннотники та гармаші почули промову про те, що всі, й насамперед С. Петлюра, — зрадники, і що він наказує юнакам приєднатися до своїх військ. Тих, хто виконає наказ, обіцяв підвищити до рангів хорунжих, інших — стратити.

Тржепель Кость, випускник І випуску Спільної (Житомирської) військової школи, фото 1920 років (ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

Не маючи вибору, юнаки пішли до Волоха й були призначені до Гайдамацького кінного полку як окрема юнацька сотня. У той час сотник Пліський захворів на тиф. Серед юнаків не залишилося старшин, тож вони поодинці почали тікати від Волоха — однією з перших на це зважилася кінна варта з 12 юнаків, у складі якої був М. Отрешко-Арський{357}. Згодом вони приєдналися до повстанських загонів отамана Шепеля, а потім — до 2-ї стрілецької (згодом 3-ї Залізної) дивізії Армії УНР.

Юнацька сотня Гайдамацького кінного полку теж недовго залишалася у складі військ Волоха. У перших числах січня 1920 р. на чолі З сотником Легіним вона долучилася до Армії УНР, що рейдувала в Першому Зимовому поході{358}

Доля пішого відділу, який залишився під начальством полковника П. А. Вержбицького, докладно описано у спогадах колишнього юнака Івана Винника:

«У м. Любарі збунтувався отаман Волох, захопивши державну скарбницю. Відібрати її вислано старшинську сотню, але нас було замало — Волохівці оточили нас і змусили до здачі зброї.

До вечора тримали нас у полоні, намовляючи прилучитися до Волоха та загрожуючи видачею нас большевикам. Одначе з наступом темряви нам пощастило поодинці вивтікати до військ Головного Отамана Симона Петлюри.

Тимчасом начальник школи полковник Вержбицький зібрав Раду юнаків і на ній вирішено припинити дальшу боротьбу. Ми, нові старшини, не погодилися з цим і силою змусили школу йти з нами до Чарториі; там було арештовано полковника Вержбицького і всіх командирів сотень. На другий день командирів сотень випустили, а полковника Вержбицького мали розстріляти, однак Головний Отаман помилував його і наказав тільки здеградувати в козаки.

Тоді-то школу перейменовано в Юнацький Залізний полк при 3-ій дивізії. Командиром полку призначено сотника Обоїмова. Так рушили ми на партизанку — в “Зимовий Похід”»{359}.

Насправді, після арешту Вержбицького, 4 грудня 1919 р, школу очолив помічник начальника з господарчої частини підполковник Валентин Трутенко. А оскільки її було передано до складу 3-ї Залізної дивізії, у якій на той час всі вищі командири або хворіли на тиф, або були у відрядженнях, він очолив усе з’єднання. У складі дивізії школа була перейменована на Юнацький полк, але за кілька тижнів з вини В. М. Трутенка білогвардійці знищили його разом із рештками 3-ї Залізної дивізії.

Сталося це 26 грудня 1919 р. Білогвардійська кіннота атакувала дивізію, власне — обоз з тифозними хворими, коли той був на марші. Атака була несподіваною, оскільки В. М. Трутенко, по-перше, не подбав про розвідку, а по-друге — невчасно виконав наказ командувача Армією УНР про виступ. 15 юнаків у кінному ладі мусили протистояти ворожим кіннотникам. Майже всі вони загинули у цій сутичці або потрапили в полон{360}.

Серед загиблих відомо ім’я тільки одного з юнаків — Бориса Куликівського, рідного брата полковника Армії УНР Миколи Куликівського?{361}.

Після того бою, як згадував Іван Винник, «кожен, хто міг, втікав і потім приєднувався вже до інших частин»{362}.

Отже, 26 грудня 1919 р. Спільна юнацька школа, створена за рік до того полковником В. М. Петровим, перестала існувати. Але більшість її викладачів та юнаків продовжили боротьбу за незалежність України.

Почесна варта від Спільної юнацької школи на вокзалі у Камянці-Подільському. На фланзі — прапор школи, який нині зберігається у фондах Національного історичного музею України, 1920 рік (фото з «Календаря Червоної Калини»)

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

№ 14 Школа № 210

Из книги Невский проспект. Дом за домом автора Кирикова Людмила Александровна


Школа [16]

Из книги Дочь автора Толстая Александра Львовна

Школа [16] В 1922 году я поручила знакомому архитектору составить смету на постройку школы-памятника Л.Н.Толстого, который я должна была представить народному комиссариату по просвещению. Но денег комиссариат не отпустил, и постройка была отложена. Между тем наплыв детей был


Школа шпионов

Из книги Совершенно секретно: БНД автора Ульфкотте Удо

Школа шпионов Не каждому шпионы даются качества, позволяющие справиться с любой ситуацией. И ремесло шпиона требует подготовки. Поэтому уже в 1956 году была создана «Школа БНД». Она схожа со знаменитой «фермой», легендарным учебным центром ЦРУ «Камп-Пири» близ


Школа

Из книги Славянские древности автора Нидерле Любор

Школа Никакого систематического обучения молодежи чтению, письму, счету и другим предметам не было. Отец учил сына своему опыту, едва сын подрастал настолько, что мог воспринимать его, колдун учил своего ученика, священник — молодого адепта богослужению. Поэтому, если и


Ребенок и школа

Из книги Семейная психология автора Ивлева Валерия Владимировна

Ребенок и школа Этого события с одинаковым нетерпением ждут как дети, так и родители. «Мы скоро идем в школу!» – с гордостью говорят мамы и папы, бабушки и дедушки. «Я уже иду в первый класс!» – восторженно сообщает всем подряд, близким и посторонним, ваш ребенок.Наконец,


Клиническая школа

Из книги Медики, изменившие мир автора Сухомлинов Кирилл

Клиническая школа В качестве руководителя клиники Боткин коренным образом изменил ее. В противоположность принятому у немецких коллег отстраненному отношению к больному Сергей Петрович к каждому пациенту относился с искренней теплотой, внимательно выслушивал,


Первая средняя образцовая показательная школа в Лесном — Фабрично-заводская школа № 173

Из книги Ленинградская утопия. Авангард в архитектуре Северной столицы автора Первушина Елена Владимировна

Первая средняя образцовая показательная школа в Лесном — Фабрично-заводская школа № 173 Современный адрес — Политехническая ул., 22, корп. 1. Фабрично-заводская школа № 173. Фото 1930-х годовЕще одна школа по проекту A.C. Никольского, Л.Ю. Гальперина, A.A. Заварзина и Н.Ф. Демкова


Школа им. КИМа (школа второй ступени в селе Смоленском)

Из книги Ленинградская утопия. Авангард в архитектуре Северной столицы автора Первушина Елена Владимировна

Школа им. КИМа (школа второй ступени в селе Смоленском) Современный адрес — ул. Ткачей, 9.Построена в 1927–1929 годах по проекту Г.А. Симонова. Располагалась в черте жилмассива на улице Ткачей.Есть предположение, что в проектировании школы участвовал Л.М. Хидекель — один из


Школа № 104

Из книги Ленинградская утопия. Авангард в архитектуре Северной столицы автора Первушина Елена Владимировна

Школа № 104 Современный адрес — Кантемировская ул., 30/ул. Харченко, 27.Построена в 1930–1932 годах по проекту В.О. Мунца и расположена на углу Флюгарова переулка (с 1956 г. — Кантемировской ул.) и Антонова переулка (с 1969 г. — ул. Харченко).Неподалеку от школы находятся Дом


Школа

Из книги Юность науки. Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса [2-е издание] автора Аникин Андрей Владимирович


Начальная школа

Из книги ПУТЬ ВЫЗДОРОВЛЕНИЯ План действий для предотвращения срыва. автора Теренс Т. Горски

Начальная школа Задание: Чем была для тебя начальная школа? Подкрепляли ли люди, которых ты встречал, те убеждения, которые ты получил в семье, или они показали тебе другой способ жизни? Как начальная школа повлияла на твою возможность жить осмысленной и счастливой жизнью,


2-га Українська військова школа

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

2-га Українська військова школа Друга Українська військова школа створена 1 листопада 1917 р. на базі 5-ї Київської школи прапорщиків. Розташовувалася вона у приміщеннях Київської духовної академії та Братського монастиря. Начальником школи було призначено підполковника


Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920–1924 рр

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920–1924 рр Наприкінці 1922 р. замість генерал-хорунжого Миколи Шаповала посаду начальника Спільної юнацької школи обійняв полковник Костянтин Цурканів, який 15 серпня 1923 р. здійснив 3-й випуск (48 старшин), а в червні 1924 р. — 4-й (32 старшини). У


Спільна юнацька школа з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Спільна юнацька школа з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії Існуванням Спільної юнацької школи Військова освіта в Армії УНР в умовах інтернування не обмежувалась. Майже у кожній дивізії були створені школи для неграмотних та малограмотних


ШКОЛА

Из книги Повести о войне и блокаде [антология] автора Смирнов-Охтин Игорь Иосифович

ШКОЛА Школа и Лёнькин дом стояли друг против друга. А между ними – булыжная мостовая. По мостовой ездило много машин. Они возили мусор на свалку. Однако 1 сентября, когда отец повел Лёньку в первый класс, они пошли не в школу напротив, а в другую, Лёньке неизвестную. Она