Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920–1924 рр

Спільна (Кам’янецька) юнацька школа, 1920–1924 рр

Наприкінці 1922 р. замість генерал-хорунжого Миколи Шаповала посаду начальника Спільної юнацької школи обійняв полковник Костянтин Цурканів, який 15 серпня 1923 р. здійснив 3-й випуск (48 старшин), а в червні 1924 р. — 4-й (32 старшини). У числі останніх по другому разу зі школи випустився поручик Григорій Полтавченко, який раніше залишався тут, щоб «підтягувати» четвертий курс юнаків. Потому Спільна юнацька школа була розформована.

Після відходу 18 листопада 1919 р. Спільної військової школи з Кам’янця-Подільського у місті залишилося кілька десятків старшин та юнаків: хворих на тиф і тих, що виконували різні державні завдання (охорона складів, Експедиції заготівлі державних паперів тощо), а також ті, хто не бажав іти у безвість походу, згодом названого Першим Зимовим. Серед них були й викладачі та стройові старшини школи: начальник кінного відділу підполковник Олександр Пучківський, командир пішого куреня сотник Євген Нікітін, поручик Аркадій Валійський. З наявного кадру школи було сформовано юнацький відділ, який 11 грудня 1919 р. перейменовано у загін охорони Експедиції заготівлі державних паперів. До складу цього загону також було зараховано велику кількість українських старшин, що з різних причин залишилися в місті. 5 січня 1920 загін було приєднано до 1-ї пішої сотні новостворюваної Кам’янецької пішої юнацької школи УНР. Начальником школи став підполковник Пучківський, ад’ютантом — сотник Нікітін. Так у Кам’янці-Подільському почалося нове життя юнацької школи армії УНР^{381}.

За станом на 17 березня 1920 року серед навчального складу школу нараховувалося 77 юнаків^{382}. Наприкінці квітня 1920 р. один із курсових старшин школи, Сава Яськевич, об’їхав усю Волинь і зібрав колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи, що напередодні Першого Зимового походу розійшлися по домівках. Ними було укомплектовано 2-гу сотню.

Після повернення Армії УНР з Першого Зимового походу до школи влилися ще кілька колишніх юнаків. Окрім того, з усіх частин армії до Кам’янця-Подільського було відправлено найздібніших молодих вояків. На початку червня до школи прибули юнаки-галичани з числа тих, що служили у складі Червоної УГА та перейшли на польський бік. За станом на кінець червня 1920 р. школа мала у своєму складі чотири повні піші сотні, кулеметний, кінний та гарматний відділи^{383}.

28 липня 1920 р. підполковника Олександра Пучківського було усунуто з посади, а на його місце призначено генерал-хорунжого Миколу Шаповала. Авторитетні мемуаристи стверджують, що справжня причина заміни Олександра Пучківського полягала не в якихось вадах або зловживаннях, а була суто політичною. За висловом Варфоломія Євтимовича, Пучківський «для тодішнього уряду був занадто військовим і замало “демократичний”». До думки Євтимовича приєднався й колишній стройовий старшина школи Сава Яськевич^{384}.

Микола Шаповал, що прийшов на місце Пучківського, одразу налаштував проти себе більшість старшинського та викладацького складу школи. Тільки до кінця 1920 р. школу вимушено залишила більшість старшин і викладачів. Ці звільнення переважно мали досить вагомі підстави. Їх розкрито у доповіді генерала Шаповала на ім’я Симона Петлюри від 30 червня 1922 р., де він описав стан школи по прийнятті її від підполковника Пучківського^{385}. Подаємо окремі уривки:

«Школа була мною прийнята в страшному стані. Не кажучи вже про матеріяльний стан — надзвичайно лихий — обдерті, обшарпані юнаки, половина босих, ані одної української книжки, ані одного приладу, компаса, циркуля…»^{386}.

«В одних і тих же клясах знаходилися юнаки, приняті до Школи 2–3 дні перед тим і 6 місяців, з освітою за 1–2 класи гімназії і за повні 8 кляс. Приймалися юнаки в сотнях сепаратно, безпосередньо без дозволу і відома команди Школи»^{387}.

«Старшинська кадра була набрана без всяких критеріїв як національних, так і військово-педагогічних, просто з вулиці. Без документів. В силу цього і не приходилося дивуватися, що кримінального, бандитського елементу із псевдонімами, дезертирів з фронту та злодіїв було досить. Що ж до юнаків, то і вони приймалися без критеріїв і поміж них не бракувало злодійсько-бандитського елементу.

Канцелярія Школи — теж лихо підібрана, серед канцеляристок було навіть двох проституток.

Російська мова в цілій Школі включно до службових взаємин була пануючою, не кажучи вже про приватне життя. В канцелярії, вартовими старшинами в більшості вживалася російська, в юнацьких сотнях теж саме, а в Кінному дивізіоні російські пісні приходилося виводити майже репресіями»^{388}.

«Осіб, котрі з точки погляду Генерального штабу являються непотрібними, малоздібними, яких ніде не можна використати (полковник Трутенко, генерал Пороховщіков, підполковник Нізієнко, сотник Щербаків і т. д.) рекомендується і направляється до Школи. Тих же старшин, котрих з великим трудом пощастило вишукати і позискати для Школи, забирається і переводиться зі Школи. Так, забрано лектора топографії Миндюка, а командирові Кінного дивізіону підполковнику Цурканову тричі пропонувалося зайняти посаду в Генеральному штабі. На щастя, підполковник Цурканов ії не прийняв. На прохання про призначення командиром пішого куреня полковника Алексіна, на що погодився командир 5-ї стрілецької дивізії, ось пів року минає, а Генеральний штаб все обіцяє, а призначення наказом і досі не провів. Просилось же декілько раз про це. Так же стоїть справа і з лікарем для Школи. Лікаря нема…»^{389}.

Старишни Спільної юнацької школи, містечко Ясло, 5.08.1920.

Сидять на підлозі: 1. поручник Луцький, 2. сотник Єленецький, 3. хорунжий Глібчук, 4. поручник Слюсаренко, 5. поручник Калинець, 6. хорунжий Сазонтьїв; Сидять всередині: 1. хорунжий Швець, 2. сотник Павленко, 3. сотник Миронович, 4. сотник Нікітін, 5. полковник Пучківський, 6. підполковник Лорченко, 7. лікар Отамановський, 8. фельдшер Теліга; Стоять (1-й ряд): 1. хорунжий Грушецький, 2. сотник Білинський, 3. поручник Іванів, 4. сотник Біляєв, 5. хорунжий Якимчук, 6. сотник Голуб, 7. сотник Гопанчук, 8. хорунжий Володін, 9. хорунжий Пономаренко, 10. сотник Варабко, 11. поручник Корнійчук, 12. хорунжий Яськевич, 13. хорунжий Погиба, 14. хорунжий Сорока, 15. поручник Назаренко, 16. урядовець Косенко, 17. хорунжий Аушненко. Стоять (2-й ряд): 1. сотник Міхельсон, 2. поручник Корецький, 3. сотник Аіханський, 4. сотник Немоловський, 5. сотник Рудичів, 6. поручник Федорівський, 7. сотник Цурканів, 8. поручник Узонів, 9. сотник Головко (фото з фондів ЦДАКФДУ ім. Г. С. Пшеничного)

У своїй доповіді Микола Шаповал подає список із 28 старшин, яких він усунув зі школи за аморальні вчинки. Серед цих старшин є дезертири, особи, які зовсім не знали української мови або вживали нецензурну лексику, морфіністи (наркомани), скандалісти, картярі та алкоголіки, хворі на венеричні хвороби, самозванці, які присвоїли собі військові звання, крадії, спекулянти, шахраї і навіть один сексуальний збоченець^{390}.

Однак у цьому списку знаходимо й прізвища кількох безперечно відважних і відданих українській справі людей. Приміром, за поданням Шаповала було здеградовано у козаки сотника Саву Яськевича (за що саме, не зазначено).

Фото, Вадовице, вересень 1921:

Сидять: Андрій Кривоніс (2-й випуск), Теодор Добровольський (1-й випуск), Я. Савчинський (не випустився), хорунжий Іван Чесно (1-й випуск), Сигізмунд Ріхтер (2-й випуск), полковник Єлчанінов, підполковник Цурканів, Мельничук (не випустився), хорунжий Пономаренко (??), Якименко (не випустився), Микола Княгницький (2-й випуск), Захвалинський

Стоять: Олександр Антоненко (2-й випуск), Анатолій Фанстиль (2-й випуск), Борис Трутенко (2-й випуск), Флоріан Завістовський (2-й випуск), Іван Рибарук (2-й випуск), Павло Чекарів (Чокарів, 2-й випуск), Іван Маницький (розстріляний під Базаром), інструктор верхової їзди Володін, Вилинський (не випустився), Адам Сінькевич (2-й випуск), Борис Лукасевич (2-й випуск), Петро Єригін (2-й випуск), Борис Волосевич (2-й випуск)

Цей видатний старшина під час Другої світової війни очолював полк у складі 14-ї дивізії військ СС «Галичина», а в роки еміграції отримав звання генерал-хорунжого. Також було звільнено колишнього начальника кінного дивізіону сотника Миколу Мироновича — відважного військовика, який у 1920 роки з метою розвідки кілька разів нелегально перетинав радянсько-польський кордон. Шаповал звинуватив Мироновича у клептоманії, що проявилася під час Любарських подій, у грудні 1919 р., коли він начебто вкрав у сотника 4-го полку Січових Стрільців Дієвої армії УНР Іванова полковий прапор, а потім передав його українському командуванню як відбитий у більшовиків. Щоправда, чомусь при цьому генерал Шаповал не додав, що цей самий прапор, який Миронович начебто «вкрав» у грудні 1919 р., протягом 1920–1923 р. був прапором Кам’янецької юнацької школи. Крім того, за звинуваченням у боягузтві Микола Шаповал видалив зі школи одного з командирів сотень — Сергія Зубка-Мокієвського, хоча у спогадах колишніх юнаків М. Отрешка-Арського та Л. Буткевича сотник Зубок-Мокієвський показаний як відважний старшина.

Зауважмо, що такі кардинальні зміни у старшинському та викладацькому складі школі не привели до реорганізації юнацьких сотень.

Протягом другої половини 1920 р. Кам’янецька юнацька школа брала участь у багатьох боях із червоними військами, а 21 листопада з усією армією була інтернована на території Польщі. Історія школи цього часу докладно змальована у щоденнику колишнього учасника бою під Крутами, випускника другого випуску школи Леоніда Буткевича:

«5-го січня 1920 року сформовано 1-у пішу сотню та школа має назву Кам’янецької юнацької школи. Вперше відбуваються лекцй та муштра. Командиром 1-ї сотні є сотник А. Валійський; командиром куреня полк. Нікітін; молодші старшини: поручик Федорівський та хорунжий С. Сазонтів. 8-го лютого офіційне та врочисте свято відкриття Спільної військової школи. Школа має мати відділи: кінний, гарматний, інженерний та, звичайно, піший. Начальник СВШ полковник Петро Пучківський поповнює старшинський і юнацький стан СВШ. Формується 2-а і 3-я сотня, кінний та гарматний відділи, як також розпочато формування кулеметної сотні. Командиром 2-ої сотні призначено сот. Рудичева. Командиром 3-ої сотні поручика Федорівського.

1-го травня нас відвідує пан Головний Отаман; радісне обличчя та велике задоволення, що нас бачить добре вдягненими, гордими бути в майбутньому старшинами рідної Армії. Кілька милих слів і Його віра, як і наша загальна, що в швидкому часі здобудемо нашу Державність. Інспектором клясів призначено полковника М. Аорченка (кол. інспектора Київської реальної школи). До СВШ прибувають генерали Юнаків, Дядюша та <підполковник> Порохівський. 23-го травня СВШ переїздить до Вінниці, де населення із захопленням нас зустрічає. Раптом — погіршення фронту і 1-а сотня виконує ролю ар’єргарда; 16-го червня 1920 р. СВШ залишає Вінницю, весь час в постійній поготівлі та 23-го червня СВШ повертається до Кам’янця-Подільського; з 11 червня командиром 1-ї сотні стає пполк. В. Немоловський (його брат юнак 2-ї сотні). Курсовими старшинами: сотник Каліновський, сотник В. Білинський, пор. Іванів та хор. Аушненко. Швидкий відступ польської армй примушує Укр. Головну Команду вислати юнаків у загрожені ворожою кіннотою райони і 1-а сотня 1-го липня є в Ярмолинцях; тут юнаки 1-ої сотні здіймають залишені гармати і вперше ми готові до бою з нашими власними гарматами.

6 гармат ситуацію поліпшує і ми, 1-а сотня, повертаємося до Кам’янця-Подільського 11-го липня. Ворожа кіннота робить глибокий рейд в наше запілля і перша сотня прикриває відступ всієї армй. Нас, 1-у сотню, забули повідомити, і ми були дивними свідками паради кінноти Котовського, але мужня постава сотника Зубка-Мокієвського, що став командиром 1-ої сотні, загальне спокійне ставлення юнаків до цієі несподіваної пригоди, поміч місцевих людей і ми відійшли далі та знов злучилися зі всією Армією.

14-го липня 1-а сотня переходить Збруч; щимить юнацьке серце при думці, що треба покинути рідну землю, але вірний добровільно прийнятому обов’язку, скріпленою вояцькою присягою, всі себе вважають здатними до всіх забов’язань часу. В Галичині я здибаюся з моїми побратимами з Корпусу Січових Стрільців. І нас юнаків населення гарно приймає та частує. В Яслах так само місцева укр. інтелігенція з глибокою симпатією ставиться до нас. Нарешті ми в Станіславові і знов лекції, варта, а 20-го й 21-го липня 1-а сотня є в Городенці. На фронті завжди червона кіннота; тут у Хриплині парада перед Головним Отаманом; 1-а сотня зберігає залізницю, а 25-го липня повертається до м. Ясла.

30-го липня полк. П. Пучківський залишає керування СВШ і на його місце призначено полк. Миколу Шаповала. 1-а сотня забезпечує запілля і знов ми у Хриплині й 2-го серпня знов ще парада перед паном Головним Отаманом. 8-го серпня СВШ повертається до Станіславова. Події на фронті, тому 17-го серпня 1-а сотня в Галичині забезпечує запілля; 19-го серпня 1-а сотня в Тисмениці. 21-го серпня під жахливим дощем перевірка командиром ген. Михайлом Омеляновичем-Павленком. 22-го серпня у Надвірній; 1-у сотню посилають догнати утікачів до Чехії.

1-го вересня Іезуполь. В Іезуполі 1-а сотня до 6-го вересня і знов повертається до Станіславова. Дали кілька днів, щоб усіх нас привести до ладу; знов лекції та муштра. 24-го вересня у Карпатах, 1-го листопада у Чорткові, а 3-го листопада ми в Україні. Ми, 1-а сотня, що одержали літню уніформу англійської армії, починаємо відчувати холод, але несемо дозорчу службу; 5-го листопада 1-а сотня в Кам’янці-Подільському. 13 листопада вся СВШ виходить на фронт. 14-го листопада 1-а сотня в Демшині, 15-го листопада в Калині; 17 листопада в Кадіївцях в Тукові; 19-го листопада ми відрізані від всієї армії; вперше здибаємо наших вояків у Вівсях, Сатанові та Голохвастові. 20-го листопада 1-а сотня у Волочиськах.

21-го у Підволочиську — військове інтернування. Бачу моїх улюблених побратимів як гордо заховують їхній неймовірний сум. Кіннота ген. Балаховича (російська) тікає в жахливій паніці. Я з Олексою Бурлієм лишаємося позаду сотні; раптом полк. М. Лорченко каже нам двом, щоб ми врятували мільярдове військове майно. Отож, ми, зібравши декілька телефонів, з бідою знаходимо нашу 1-у сотню. 25 листопада Товстолуги і 26 листопада Тернопіль; 28 листопада СВШ в таборі інтернованих у Аанцуті. Починається сумне життя, але знов лекції та муштра.

7-го березня нас відвідує ген. В. Петрів, а 14-го квітня — пан Головний Отаман. 1-го травня Розговіни — разом з нами командарм ген. Омелянович-Павленко. 16 травня ми покидаємо Ланцут. 17-го травня Тарнів, 19 травня прибуваємо до Вадовиці.

14 липня 1921 року 1-ий випуск старшин СВШ покидає табор Вадовиці. Головний Отаман своєю присутністю вніс великий ентузіазм, і — це був великий день для всієї СВШ. В таборі починається роз’їзд всіх частин, — більшість від’їзжає на роботи. Ходять чутки про ліквідацію табору; нас продовжують муштровати; йдемо на топографічні знімки. 9-го жовтня СВШ залишає табір Вадовиці, а 10-го жовтня о 1-ій годині дня ми є в таборі Каліш. Надзвичайно мила, сердечна зустріч, що її зробив нам ген. О. Удовиченко, як також сердечне ставлення ген. Загродського, нам надало нової віри в покращення нашої долі. Табір Каліш кращий за Ланцут та Вадовиці: кращі харчі та глибока сердечність наших двох великих улюблених генералів, що багато з нас їх знали на полі бою. Пригадуються мені слова ген. О. Удовиченка до нас, до гайдамаків у Києві: “будьте чесними мужніми та добрими”. Обидва генерали з перших днів нашої визвольної боротьби стали легендарними національними лицарями. Коли Укр. Армія покинула рідні лани та була інтернована, ген. О. Удовиченко зробив заклик до українців цілого світу, щоб не забули тих, що зі зброєю в руках боролися за Державність України, і певні покращення нашого таборового життя були наслідком його великої жертвенної праці та великого престижу його імені. СВШ в кращих та спокійніших умовах продовжувала своє вояцьке життя. Існування таборової юнацької школи, де я зустрів чимало побратимів, старих вояків Укр. Армії, як також багатьох старшин, що з початку нашої боротьби винесли весь тягар керування та відповідальности. Таборовий театр, церква — це було великою моральною підтримкою для всіх. СВШ продовжувала муштру, лекції, тактичне навчання, топографічні знімки. 22-го липня 1922 року 2-ий випуск молодих старшин Армії УНР мав шану бачити та вітати Головного Отамана. Ми молоді хорунжі мусили бути в частинах, що ми самі їх обрали»^{391}.

Додамо до оповідання Леоніда Буткевича, що 1-й випуск Кам’янецької юнацької школи у кількості 77 осіб цілком складався з колишніх юнаків Спільної (Житомирської) військової школи. Він мав відбутися ще наприкінці 1920 р, але через відступ на польську територію став можливим тільки у середині липня 1921 р. Начальник школи генерал-хорунжий Микола Шаповал і ад’ютант підполковник Євген Нікітін описали цю подію у своїй доповіді на ім’я Симона Петлюри від 16 червня 1921 р.:

«В час перебування в минулому році Юнацької Школи в Станіславові та Кам’янцю-Подільському, коли ще Школа була озброеною й цілком чинною, іменування випускних юнаків старшинами з наданням першої старшинської ранги хорунжого намічалося як Педагогічною Шкільною Радою, так і самою Командою Школи після проходження та закінчення програмового курсу (Новий Рік), а для першої партії кінноти на місяць пізніше, саме 1 лютого біжучого року.

Несподіваний відворот армії та евакуація Школи із Кам’янця, її роззброєння та інтернування перервали навчання Школи та на багато місяців спаралізували її чинність в самий той час, як для піхоти лишалося до випуску 1 1/2 місяця, а для кінноти 2 1/2.

Намічені до іменовання старшинами та випуску юнаки належать в переважній своїй більшості до тих, котрі в ріжні часи проходили курси в ріжних юнацьких школах, числять за собою 2–3 роки перебування в юнацькому стані, а взагалі всі перебували на військовій службі по декілька років, практично во всіх родах військового життя та діяльності вправлені цілком задовольняючи, і данне положення роззброєння й певного роду нечинності яко військового закладу з причини відсутності оружія не являється перешкодою, аби закінчивши курс теоретично-клясного, а до деякої міри й практичного (зйомки, тактичні задачі) навчання, аби сих юнаків тепер же, в час інтернування, не іменувати їх старшинами.

В данний момент, після напруженої праці по навчанню сих випускних партій в Ланцуті за останні 1 1/2 місяця й також по переїзді й у Вадовицях, повний курс включно з ухваленими Педагогічною Радою муштровими іспитами буде цілком закінчений обидвома партіями — першою пішою (31 юнак) й першою кінною (36 юнаків) через 28 днів, а саме 14 липня біжучого року, після чого на другий день, 15 липня можна вже. всіх їх іменувати першою старшинською рангою хорунжого»^{392}.

Викладачі та слухачі останнього (4-го) випуску Спільної військової школи, Вадовице, 27.08.1923. Посередині — начальник школи підполковник Костянтин Цурканів, праворуч від нього завуч класів генерал-хорунжий Олександр Пороховщіков, ліворуч — начальник кінного відділу підполковник Юрко Ордановський (фото з приватної колекції)

Микола Отрешко-Арський, який був серед випускників 1-го випуску кінного відділу Кам’янецької пішої юнацької школи, також залишив оповідь про своє навчання та урочистий день випуску:

Студенти Української Господарської академії — випускники Спільної юнацької школи, з начальником школи генерал-хорунжим М. Шаповалом, фото 1920 років (Українська Господарська Академія в ЧСР, 1922–1935, Нью-Йорк, 1959)

«Незабаром школу перевели до Вадовиць, де були спеціальні приміщення на класне навчання, репетиції і кінцевий іспит. Одного дня скликано старший курс і під керівництвом полк. Трутенка почалося писання перебігу служби для старшинського послугового реєстру. Далі було видано кожному з випуску школи по 5000 польських марок на видатки, зв’язані з іменованням. Наш інспектор класів ще чогось не скінчив, але отримавши наказ від начальника школи, мусив і своє закінчити. Отож був усталений день випуску, і до того готовився весь табір. В параді, крім школи, мали взяти участь Запорозька і Окрема кінна дивізії. Завдяки полк. Липінському (ком. гарматчиків) (насправді це був підполковник Ліпський. — Я. Т.) створилася під його диригентурою струнна оркестра; грали в ній юнаки з ріжцих родів зброї. З кінноти грав мій брат Андрій на басмандолі балалайці, я на балалайці. Трали і гарматчики брати Собічевські та ще інші. Зробивши кілька репетицій, полк. Липінський задемонстрував малий концерт перед американцем, завідуючим кантиною “ІМКА”. Почувши нашу гру, він так перейнявся, що зараз же попросив подати список потрібних інструментів для повної оркестри. Полк. Липінський скористав з цієї пропозиції і склав список інструментів не тільки на струнну, але і духову оркестру. Американський представник негайно поїхав до Кракова і на другий день вечером привіз все, що було потрібне. Ми мали гарну струнну оркестру з 15–18 осіб і духову, на початку, 5–7 осіб, а пізніше до 10–12 осіб. В духовій оркестрі грав на кларнеті від самого початку портупей-юнак Грицько Сухин. Факт був той, що наша духова оркестра, створена старанням і подиву гідною упертістю полк. Липінського, за кілька тижнів до випуску мала в репертуарі досить поважну кількість маршів. Репетиції паради проходили під музику, а за день до самої урочистості зроблено загальну репетицію всієї залоги. Струнна оркестра давала концерти в шпиталі для хворих і ранених вояків, за що ми мали (члени оркестри) у “ІМКА” тютюн, какао та інші речі безплатно. Трали також в театрі і кінотеатрі, очевидно вечорами. Пригадую особу полк. Липінського. Високоінтелігентна, музикально-здібна людина, надзвичайно енергійна, тактовна і, крім того, мала дар непересічного організатора. Власне, тільки така людина могла зробити з нічого щось. Коли ж прийняти під увагу перебування в таборі і наші надзвичайно скромні можливості, то праця зроблена полк. Липінським, заслуговує на найвищу подяку і оцінку Настав день перед урочистістю випуску: остання репетиція паради, поправки, перевірка одягу, наші нові мундири зі старшинськими петлицями, зверху чіпляли свої юнацькі петлиці (легко притягнуті ниткою), аби їх свобідно зняти. Підготовка до балу і багато ріжних справ, про які зараз не пам’ятаю. На другий день вранці увесь табір придбав святочний вигляд. Несподівано над’їхало авто з Головним Отаманом, вартові старшини забігали по всіх частинах.

Вже чувся при головному в’їзді, як відповідають на привітання. Почався рух колон на величезну бетонову площу зараз же за табором. Вийшла школа. Стаємо на правому крилі, як випускники. Перша колона — піхотинці і друга — розвернутою чотовою колоною 36 кіннотчиків. Командує і веде на параді школу ген. штабу сотн. Цурканів, від сьогодня підполковник, підвищений до цієї ранги за довгу працю при підготовці першого випуску кінноти. Ми всі тішимось з цієї причини, бачучи нашого безпосереднього, улюбленого командира на чолі. На середині площі перед фронтом колон поставлено стіл (аналой), на ньому хрест та євангеліє. Отець протопресвітер Павло Пащевський відправляв молебен. Після молебну всі випускники склали присягу, повторюючи слова за отцем Павлом. З черги зачитуєтся наказ Головної Команди Військ і Флоту УНР Ч. 69 з дня 28 липня 1921 р. про наше підвищення. Після зачитання наказу, перший шеренг обернувся і колишні юнаки познімали один одному юнацькі петлиці, залишаючи на ковнірах петлиці хорунжого. Викликали по черзі молодих старшин. Викликаний знімав шапку, підходив до аналою, цілував хрест і євангеліє, ступав два кроки вправо, клякав на одно коліно та, прощаючись зі шкільним прапором, цілував його, вставав, одягав шапку і в поставі “струнко” віддавав пошану, салютуючи прапору, зворотньо праворуч підходив до столика і підписував бланк зі змістом присяги. Від столика, відбиваючи кроки, підходив до Головного Отамана і представлявся вперше, як старшина, проголошуючи: “Пане Головний Отамане, хорунжий Микола Отрешко-Арський представляється з приводу іменовання в першу старшинську рангу”. Головний Отаман подавав руку і вітав зі старшинською рангою та дякував за службу. “Слава Україні, Слава” — відповідав молодий старшина, потім звертав праворуч та підходив з черги до начальника школи ген-хор. Миколи Шаповала, начальників відділів, підполк. Немоловського, полк. Єлчанінова, підполк. Цурканова і інших старшин школи, що стояли по рангу і посаді. Закінчивши церемоніал, молодий старшина повертався на своє місце в шеренгу. Тим часом Запорожці і Окрема Кінна дивізія готовились до паради, відходячи на дальший край площі, за ними пішла школа, а тоді і випускники, щоб стати на чолі всієї колони. Колона готова, Головний Отаман з його оточенням зайняв місце на трибуні. Аінійні виставлені з правого боку. Ген. штабу підполк. Цурканів на чолі колони школи, звертався лицем до нас і голосно скомандував: “Слухай мою команду” і, розтягаючи слова на повний голос, подав команду: “Школа до церемоніального маршу, в чотових колонах, дистанція до одного лінійного, рівняння вправо!”. Чути було, як далі по колоні повторювалося цю команду окремо по полках, курінях, сотнях. Витримавши довшу паузу, чекаючи закінчення команди до церемонійного маршу, подав знову протяглим — “Кроком”, що луною повторювалося далі (все завмерло, увага всіх звернута була на пполк. Цурканова), і раптом коротке “Руш”. Оркестра з першим кроком грала марш, прямувала на чолі нас до трибуни, заходила вліво, зупинившись перед нею. Наша колона приблизилася до Головного Отамана. Підполк. Цурканів обернувся і скомандував “Струнко! Право глянь! Панове старшини!”. Різкий зворот голови вправо і маршовий крок на повну стопу піхоти був кроком таким, що здавалося бетон полопає, і раптом голос пролунав Головного Отамана: “Здорові були піхотинці!”. “Добр… здоров… Пане Головний Отамане!” — відповідали вони. “Слава піхоті”. “Слава Украіні, Слава!”. Підходили і прибитим кроком зі дзвоном шпор. Головний Отаман з усміхом дивився на нас. “Доброго здоров’я кіннотники’ — був привіт. Ми своїм звичаєм, наголошуючи перше слово, відповідали: “Добр… здоров…, Пане Головний Отаман!”. “Дякую кіннотчикам за службу”. “Слава Україні, Слава!”.

Лунали в повітрі привіти і відповіді на чужій землі.

За трибуною заходили вправо і ставали біля неї разом із піхотою, але в один шеренг та салютували всі частини. Проходила наша колона і віддавала нам пошану, як старшинам. Далі видно було голову колони Запорожців. Проходили славні піхотинці, бригади — одна за другою твердим своїм кроком. Одні назви вказували на їхній бойовий шлях, а саме: Богданівці, Дорошенківці, Наливайківці та інші. За ними кіннота, на чолі її командир-герой полк. Петро Дяченко, що прилягав на одну ногу, внаслідок тяжкого поранення під м. Большовці в 1920 р. Це ті безстрашні воїни Чорного полку. За ними слідувала Окрема Кінна дивізія (ОДК), яка складалася з 6 кінних полків.

Кінчилася дефіляда, і ми гуртками пішли на бенкет. Під час бенкету промовляв Головний Отаман, а пізніше підійшов до столів, де сиділи кіннотчики. Кількох із нас Головний Отаман впізнав ще з 1919 р., з часу, коли ми несли варту при Його двірці. По певному часі звернувся він до нас кажучи: “Більшість із вас піде до Окремої Кінної дивізії, тому прошу вас ідіть в полки і будьте там прикладом для інших, як правдивим українським старшинам годиться”. “Отож щасти Боже в добрий час”. Після бенкету перерва до год. 8-ої вечора, а тоді почався баль з танцями. Буфет був в заряді кінноти. Сьогодні не пригадую, хто саме там був, але пам’ятаю, що наливали добре. Правда, присутність Головного Отамана змушувала всіх до певних границь. Не пригадую докладно, в якій саме годині Головний Отаман, попрощавшись з начальством, від’їздив, але замітив це хтось з молодих старшин та повідомив нас. Наша група негайно поспішила на двір, взяли ми Головного Отамана на руки і віднесли до самоходу. Він був дуже схвильований нашою увагою, дякував за це і, попрощавиш нас, від’їхав. Забава продовжувалась до самого ранку. Нам було дано три дні вільного часу, після чого ми мали відійти до частин»^{393}.

По здійсненні 1-го випуску наказом Головної команди Армії УНР Ч. 45 від 28 липня 1921 р. Кам’янецька піша юнацька школа була перейменована на Спільну юнацьку школу^{394}.

Навчання на пішому, кінному та гарматному відділеннях школи продовжували тепер близько 200 юнаків, переважно молодь, що прибула сюди з різних дієвих частин Армії УНР протягом літа 1920 р. Їх випуск мав відбутися за рік. Окрім того, у вересні 1921 р. до школи було прийнято кілька десятків юнаків, переважно — дітей старшин Армії УНР для навчання на молодшому курсі.

З числа юнаків 2-го курсу далеко не всі закінчили Спільну юнацьку школу. Так, 20 березня 1922 р. 50 юнаків кінного відділу школи подали клопотання «з огляду на дуже скрутне матеріальне становище» відрядити їх до кінних частин Армії УНР для відправки у їх складі на роботи до польської армії. Клопотання цих юнаків було задоволено — їх перевели до армійських кінних частин на правах козаків-однорічників^{395}. Окрім того, кілька юнаків потайки покинули школу, перетнули польсько-чехословацький кордон і дісталася до Подєбрадів, де вступили на навчання до Української господарської академії.

2-й випуск Спільної юнацької школи відбувся 28 липня 1922 р. У ньому випустилися 114 хорунжих і 3 підхорунжих (юнаків, які закінчили школу по 3-му розряду — з правом отримання рангу хорунжого лише через 4 місяці). Випускники школи були розподілені між частинами Армії УНР таким чином^{396}:

У вересні 1922 р. до Спільної юнацької школи було набрано четвертий (останній) курс юнаків — 32 особи, що мали різний вік і життєвий досвід. Більшість цього курсу становили молоді козаки Армії УНР, окремі з яких почали службу в українських частинах ще 1917 р. Однак серед юнаків траплялся й ветерани Першої світової війни, нагороджені Георгіївськими хрестами, і зовсім юні гімназисти, які ніколи не служили ні в яких військових формуваннях.