Гоніння на старшин та отаманія, січень-травень 1919 р

Гоніння на старшин та отаманія, січень-травень 1919 р

Перші півроку правління Директорії були часом згубних для УНР політичних заходів, зокрема й стосовно старшинського корпусу. Так, якщо в останні місяці свого перебування при владі П. П. Скоропадський робив основну ставку на білогвардійське офіцерство, а не на українських старшин, то Директорія, нехтуючи українським старшинським корпусом, спробувала спертися на ватажків селянських повстань і заворушень, а також на галицьку молодь.

Гоніння на старшинство зумовив напрям політики Директорії, яка йшла до влади із суто революційними гаслами, під червоними й жовто-блакитними прапорами та з червоними розетками на шапках замість українських кокард із тризубом. Отже, повстанські загони, що виступили за Директорію, у переважній більшості були налаштовані ледь не відверто пробільшовицьки.

Протягом кількох тижнів по захопленні влади боротьба з гетьманом всіляко ідеалізувалася та героїзувалася. Усім учасникам повстання проти Скоропадського було видані грошові премії по 200 гривень кожному{190}. Наказом Головного Отамана військ УНР С. Петлюри від 30 грудня 1918 запроваджувався цілий культ з увічнення пам’яти загиблих у боротьбі зі Скоропадським. Це розпорядження передбачало:

1) встановлення у кожному селі на кожній церкві мармурових дошок з іменами загиблих;

2) виплату родинам загиблих пенсій;

3) надання всім учасникам повстання права носити відповідну відзнаку;

4) встановлення старшинам і козакам, які відзначились працею з відродження України, відзнаки «Відродження і Слави» 2-х ступенів;

5) встановлення старшинам і козакам, які відзначилися у боях з військами Скоропадського, відзнаки «Святого Архангела Михайла» 2-х ступенів;

6) для розгляду нагороджень створювались при кожному корпусі, інституціях та військових установах комісії зі старшин та козаків{191}.

Однак загальне ставлення до них характеризується іншими документами, підписаними тим же Головним Отаманом. Так, 5 січня 1919 р. Петлюра та Осецький видали наказ про відкриття старшинської школи, але потребу її обумовили таким чином:

«Позаяк старшина в сучасній революційній боротьбі за визволення свого краю з-під гніту чужинців, а в останній мент з гетьманщиною Скоропадського показала себе в повній мірі нездатною і не зрозуміла і до того великого історичної ваги часу ставилась, тілько за малим винятком, не так, як то належить наслідкам славної дідівщини і на заклик славетних наших борців за землю і волю народові не пішла, а осталась байдужою — тому по наказу Головного Отамана Республіканських військ УНР утворюється військова школа зі скороченим курсом для виховання дійсних борців за кращу долю України.

Всім командірам окремих частин наказую негайно надіслати підстаршин, молодших і старших урядників, бунчужних і підхорунжих в Ставку Бердичів. При призначенні до школи мати на увазі бойовий досвід, освіту не менше скінчення однокласової народньої школи, скінчення учебної команди, безумовно українець і бойові відзнаки»{192}.

Наказний отаман Осецький застерігав усіх отаманів про «непевний старшинський елемент» ще у своєму наказі від 31 грудня 1918 р{193}. Тож орієнтуючись на нього, повстанські ватажки протягом січня 1919 р. на власний розсуд визначали, хто з українських старшин може служити у Дієвій армії УНР, а хто — ні. Приміром, командувач Холмсько-Галицького фронту УНР отаман Олександр Шаповал 5 січня 1919 р. передав розпорядження начальникові 1-го Волинського корпусу полковникові Чернушенку:

«Наказую командіру Волинського корпусу полковнику Чернушенко негайно переформувати штаб дорученого йому корпусу, призначивши на посади в штабах і частинах старшин дійсно республіканців і щирих синів Самостійної України. При призначенні на посади наказую звертати особливу увагу на відношення старшини до Уряду Самостійної УНР»{194}.

Додамо, що згодом «полковник» Чернушенко виявився зовсім не полковником і втік до Польщі зі значними скарбовими коштами. Проте попередній начальник корпусу, генерал Сергій Дядюша, хоча й заявив під час повстання про свою готовність служити у Дієвій армії УНР, але перебував у запасі аж до кінця січня 1919 р.

У 6-му Полтавському корпусі новий начальник штабу — фенрих австро-угорської армії Сидір Рогатинович оголосив «непевними» 22 генералів і вищих старшин Української армії, зокрема колишнього начальника корпусу генерала Слюсаренка, начальника штабу генерала Генбачева, полковника Воскобойнікова. Цей список було надіслано до штабу Дієвої армії УНР{195}. Через такі «революційні» дії Рогатиновича Українська армія назавжди втратила визначного російського артилериста, щирого українця ще з довоєнних часів генерала від інфантерії Володимира Олексійовича Слюсаренка, який виїхав до Добровольчої армії. Генерал Генбачів згодом відзначився у складі Галицької армії, а полковник Воскобойніков — як начальник штабу Запорізької групи.

Нагородження Хрестами Симона Петлюри ветеранів Визвольної війни 1917–1921 років, що мешкали у Франції, 1936 рік, м. Везін-Шалет. Сидять (зліва направо): підполковник Олександр Свенціцький, сотник Петро Пашин, голова української громади Юрій Бацуца, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, лікар Микола Левицький, санітарний поручик Павло Бушило, хорунжий Д. Долотій, М. Ковальський.

Другий ряд (стоять): поручик Ілько Шаповал, сотник Володимир Говорів, підполковник Володимир Григораш, сотник В. Кислиця, хорунжий Іван Охмак, хорунжий Більський. Третій ряд (стоять): сотник Михайло Левицький, сотник Михайло Пастушенко, сотник Дмитро Бакум, сотник Яків Тимошенко, підполковник Тадей Нетреба, Д. Климів, підстаршина Галаган, М. Сачок, Балинський (фото з приватної колекції)

У Чернігові та Лубнах за наказами повстанських ватажків загинули віддані українці — генерали Дорошкевич, колишній начальник 5-го Чернігівського корпусу, та Олександрович, начальник 12-ї пішої дивізії. Перший був заарештований військами Директорії за звинуваченням у боротьбі проти УНР, адже до кінця залишався на боці Скоропадського. Перебуваючи у чернігівській в’язниці, він 25 грудня 1918 р. у розпачі надіслав телеграму на ім’я начальника штабу армії УНР Андрія Мельника:

«Підтримував під впливом почуття виконання своїх обов’язків владу, з якою вела боротьбу Директорія, але ворогом самостійности України ніколи не був. Навіть персонально нічого кращого не бажав, як бачити вільну незалежну владу Директорії. Добре розумію, що це може бути признано як бажання одержати при новій владі добру посаду, отже прохаю лічити, що це тільки бажання принести на користь України свої сили та знання й призначити яку б невідповідальну посаду, але тільки не на Чернігівщині»{196}.

Помічник начальника штабу Дієвої армії УНР Василь Тютюнник робив відчайдушні спроби вирвати Дорошкевича з пазурів місцевих чернігівських отаманів, зокрема в Михайла Палія — командувача військ УНР на Чернігівщині. 11 січня 1919 р. він надіслав категоричний наказ Палію відправити Дорошкевича до Києва, але його не було виконано{197}. Уже 12 січня до Чернігова вступили більшовицькі війська. Частини УНР швидко залишали місто, причому генерала Дорошкевича «забули» випустити з в’язниці, на подвір’ї якої його без суду і слідства розстріляли більшовики.

Генерал Олександрович перебував під арештом у Лубнах за боротьбу проти учасників Таращансько-Звенигородського повстання влітку 1918 р. та проти військ Директорії — у листопаді-грудні. Одного дня до міста прибув каральний загін на чолі з божевільним, як стверджував мемуарист Павло Шандрук, повстанським ватажком М’ясником, який вдерся до помешкання генерала та розстріляв його{198}.

На кінець грудня 1918 р. повстанські отамани Директорії — у більшості колишні кадрові та бойові офіцери російської імператорської армії — масово зацікавилися політикою й на цьому ґрунті щокроку виявляли неприязнь до старшинського корпусу.

Скажімо, Наказний отаман Олександр Осецький до революції був великим землевласником і служив полковником у найвідбірнішій частині імператорської гвардії — Лейб-гвардії Преображенського полку. Під час Першої світової війни він відзначився у боях як командир полку та бригади і за заслуги дістав Георгіївську зброю. Однак історіограф дивізії сірожупанників Василь Прохода, який зіткнувся з Осецьким наприкінці квітня 1919 р., подає зовсім інший його портрет:

«Взагалі ж, отаман Осецький був настроєний оптимістично. Укладав проекти визволення України і перемоги над ворогами, що були один від одного фантастичніші, один від одного привабливіші. Треба було тільки зрозуміти дух народу та козака і робити все по їхньому бажанню. Сірих старшин він обвинувачував у буржуазній закостенілости і ганив за те, що вони окремо, а не разом в касарнях, на одних нарах з козаками, мешкають, що старшини на командних посадах мають гайдуків; кожний старшина до командира полку включно, на його погляд, мусив все для себе робити сам, а особливо персонально ходити з казанком, нарівні з козаками, на козацьку кухню по обід і разом з ними їсти. Ніяких виделочок, столових ножів, тарілок, крім звичайної деревляної ложки, старшина не повинен був мати, хоч це все мав в Сірій дивізії кожен козак, а деревляних ложок зовсім не було. Страшенно обурився отаман Осецький, коли довідався, що старшини, користаючись з перебування в Луцьку, хтять відновити чинність старшинських зібрань — на його думку, це була мало не зрада УНР. Не побувавши за весь час на позиції, отаман Осецький обвинувачував командирів частин, що вони не знають — який настрій у козацтва на передовій позиції; він був переконаний, що з такими молодцями можна не тільки тримати фронт на 100 верстов проти регулярного Польського війська, а навіть гнати його до самої Варшави, треба тільки ближче стати до козака й до населення. Отаман Осецький видав багато відозв до населення, обіцяючи йому ще більше, ніж московські комуністи. Взяв на себе роль адміністративного управителя краю й народнього добродія: мало що не персонально роздавав селянам вагони зерна, солі, наділяв землю, закликаючи при цьому селян вступати до війська по мобілізації. Сірожупанники ніяк не могли зрозуміти, що діється з отаманом Осецьким, що мав раніш репутацію розумного й талановитого генерала, до того ж на посаді наказного отамана військ УНР — чи ним опанував соціяльно-божевільний псіхоз, чи він свідомо грав на струнах цього псіхозу»{199}.

Слід згадати й інших «героїв» Директорії. Начальника Чорноморського коша (згодом — дивізії) отамана Василя Пелещука (капітана російської армії) ще у листопаді 1917 р. Дмитро Дорошенко назвав «типовим бандитом», а в лютому 1918 р. Жуковський звільнив з армії за погроми. Начальник повстанських військ на Чернігівщині отаман Михайло Палій (так само капітан російської армії) в серпні 1918 р., співчуваючи більшовикам, утік із Сірожупанної дивізії, а в березні 1919 р. «прислужився» до здачі Бердичева та Житомира більшовицьким військам. Начальник Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал (підпоручик російської армії), колишній командир Богданівського полку, «захворів» на манію величі, хоч у військовій справі не мав особливих успіхів. Начальник 1-ї Дніпровської дивізії отаман Данило Зелений (рядовий російської армії) та командир 3-го Гайдамацького полку отаман Омелян Волох (штабс-капітан російської армії), за висловом генерала Всеволода Петрова, боролися тільки за їм одним зрозумілі цілі українського селянства. Начальник 2-ї Дніпровської дивізії отаман Федір Тимченко (штабс-капітан російської армії) — один із винуватців загибелі студентів і гімназистів під Крутами, 16 травня 1919 р. «здав» полякам Луцьк. Нарешті, слід згадати про осіб, які, за твердженням багатьох мемуаристів, були, так би мовити „не зовсім сповна розуму” — або страждали на різні манії, або були реально психічно хворими людьми. Це: начальник 9-го дієвого корпусу отаман Олексій Кірієнко, начальник резервових військ отаман Роман Крещенко (обидва — полковники російської армії) та повстанські ватажки на Півдні України Нечипір Григор’єв та Юхим Божко (штабс-капітани російської армії).

Були отамани й дрібнішого ґатунку, які згодом виявилися для України шкідливішими, ніж навіть більшовики. Приміром, 18 січня 1918 р. комісар Директорії у Черкасах надіслав до штабу армії УНР телеграму, що стосувалася розташованого у місті Корсунського запасного полку. Про його командира писалося: «полковник Хіменко — енергійна і політично чесна людина, котра має страшенно великий вплив на козаків». Вояки цього полку, на погляд комісара, стояли на ґрунті українського більшовизму{200}.

За тиждень ці «українські більшовики» на чолі з отаманом Хіменком об’єдналася з іншими «червоними» отаманами — начальником 1-ї Дніпровської дивізії Данилом Зеленим (Терпилом) та командиром Куреня Смерті отаманом Ангелом. 25 січня 1919 р. ці отамани одночасно підняли повстання проти влади УНР у Золотоніському, Переяславському, Черкаському, Чигиринському, Канівському, Київському, Васильківському, Таращанському, Звенигородському й Уманському повітах. Придушити цей масштабний виступ українська влада не могла. Уже в перших числах лютого Дієва армія УНР була змушена відступити більшовицьким військам усю Лівобережну Україну, Київ та Київщину. Щоправда, Хіменку, Ангелу та Зеленому більшовики віддячились тим, що почали переслідувати їх особисто та всіх повстанців, які брали участь у боротьбі зі Скоропадським, а згодом і з Директорією. Рятуючи себе, повстанські отамани у березні 1919 р. знову взялися за зброю, тепер — проти нових ворогів.

Не меншої шкоди українській справі завдали й ватажки-галичани — колишні фельдфебелі та молоді старшини австро-угорської армії, що на початку 1919 р. перебували у фаворі Директорії.

У сучасній історичній літературі, з подання галицьких мемуаристів 20—30-х років (насамперед Осипа Думіна та Василя Кучабського), витворилося хибне твердження, що протягом 1919 р. Корпус Січових Стрільців Дієвої армії УНР майже винятково складався з галичан і був найбільш боєздатним українським з’єднанням. Насправді властиво галицьким був лише один полк корпусу — 1-й піший. Решта — 2-й, 3-й, 4-й піші, 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, 5-й, 6-й гарматні, а також Кінний — майже винятково складалися з колишніх сердюків гетьмана Скоропадського та кадрових гарматних частин Української армії 1918 р. До того ж після бою під Мотовилівкою та взяття Києва січові стрільці тривалий час перебували у столиці України — «на відпочинку». На фронт проти більшовиків вони вирушили лише 21 січня 1919 р., коли війська РСЧА розгромили частини Лівобережного фронту полковника П. Болбочана. Однак після відступу з Києва, у ніч із 5 на 6 лютого, січовики самочинно відступили у тил армії УНР — як «дуже перевтомлені» боями.

На Корпус Січових Стрільців, досить боєздатне з’єднання, у жодній відповідальній операції Дієвої армії УНР першої половини 1919 р. не спиралися, бо він у будь-яку мить міг знятися з фронту через «перевтому», коли це заманеться особисто начальникові корпусу Євгену Коновальцю. Таким чином, основний тягар боїв весни 1919 р. припав на долю військ Північної групи, Залізнично-технічного корпусу та Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР, літа — Запорізької групи, а осені 1919 р. — 3-ї Залізної дивізії, Київської та Волинської груп. Січовики ж традиційно залишалися «тиловою гвардією».

Сотник Володимир Зарицький — контрактовий старшина польської армії, 1930 роки (фото з приватної колекції)

Серед старшинського корпусу Січових Стрільців було чимало хоробрих командирів — як галичан, так і наддніпрянців, приміром Роман Сушко, Іван Рогульський, Іван Андрух, Архип Кмета, Сава Піщаленко. Проте начальник корпусу Євген Коновалець та його найближче оточення — начальник контррозвідки Юліан Чайківський, начальник інтендантури Іван Даньків і деякі інші брали на себе обов’язки ледь не першорядних політиків Директорії. Таке самочинство врешті призвело до того, що 5–6 грудня 1919 р., коли більшість Дієвої армії УНР вирушила у Зимовий похід, Корпус Січових Стрільців за наполяганням його начальника було розпущено. Детальніше про хиби Коновальця-політика писали інші українські військові діячі, зокрема — військовий міністр Директорії Олександр Греків і генерал Антін Пузицький{201}.

Однак слід зауважити, що полковник Євген Коновалець ніколи не виступав проти УНР, на відміну від деяких інших галицьких військовиків, що опікувалися тільки власним добробутом.

Одним із таких був уже згаданий начальник штабу 6-го Полтавського корпусу Сидір Рогатинович, який утік із Полтави аж до Галичини, як тільки червоні війська підійшли до міста. До цієї ж категорії належать командувач Південного фронту (Південної та Південно-Східної груп) Дієвої армії УНР Трифон Янів, начальник Залізнично-технічного корпусу Василь Бень, командир Катеринославського полку Січових Стрільців Вільного Козацтва Роман Самокішин (Самокіш). Діяльність Яніва, та, деякою мірою, Самокіша охарактеризував у своїх спогадах колишній комісар Директорії на Херсонщині Фотій Мелешко. Зокрема він зазначав, що Яніва цікавило лише гарне життя на широку ногу, а у військових справах він був абсолютним «немовлям». Саме це, на тверде переконання Мелешка, у березні 1919 р. призвело Південний фронт армії УНР до переговорів із більшовиками, а згодом і до безславного інтернування в Румунії{202}.

Фотій Мелешко описав і загальне захоплення галичанами в УНР, особливо поширене у першій половині 1919 р.:

«Наддніпрянці колись вважали галичан за українців першого ґатунку. Галичани наддніпрянців за таких ніколи не мали, бо вони люди холодного, практичного розуму, а не чуттєвих сантиментів, які в наддніпрянців часто панують над розумом. Галичанам, скажімо, могли імпонувати наддніпрянські генерали, могли вони навіть стати в Галицькій армії начальними вождями, але ніколи їм не заімпонував би наддніпрянський старший десятник. І коли б він був наймудріший і найхоробріший, то галицькі українці дуже ним не захопились би. Усе б залишалися такими мудрими, що не дали б тому старшому десятникові під командування цілу окрему армію. Не тільки полковники, а й молодші старшини не стукали б перед тим старшим десятником закаблуками й не ставали б перед ним струнко, аж поки він до всіх своїх старшинських здібностей не добув би належно потрібного старшинського вишколу та відповідного чину. А ось старший десятник-галичанин Янів ріс в Одесі між наддніпрянцями, немов із води, як отой гоголівський ревізор… І то тільки тому, що галичанам беззастережно вірили»{203}.

Ілюстрацією цієї тенденції є доля колишнього фельдфебеля австро-угорської армії Василя Беня, який у 1918 р. був ад’ютантом Симона Петлюри, а в січні 1919 р. очолив одне з найбоєздатніших з’єднань армії — Залізнично-технічний корпус. Як людина, яка ніколи не керувала військовим з’єднанням, більшим за рій (десять вояків), він не зміг упоратися з керівництвом цілого корпусу і своїми недолугими розпорядженнями під час бойових дій в районі Житомира та Бердичева немало нашкодив власній армії. Наприкінці травня 1919 р. Беня довелося зняти з посади за непридатністю{204}.

На відміну від останнього, 24-літній лейтенант Легіону Українських Січових Стрільців Агатон Добрянський, на початку січня 1919 р. призначений начальником новоствореної 19-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР, через залізну дисципліну перетворив її на значну бойову одиницю. Йому вдалося подолати пробільшовицькі настрої серед козаків та поповнити штаб талановитими старшинами, і вже навесні 1919 р. він успішно провадив бої з більшовицькими військами на Сарненському напрямі.

Щоправда, здорові, патріотично налаштовані сили на початку 1919 р. Дієва армія УНР містила в меншості: це були кадрові старшини, які брали участь в українському військовому русі ще навесні 1917 р. Насамперед слід згадати помічника начальника штабу Дієвої армії УНР військового старшину Василя Тютюнника, командувача Лівобережного фронту полковника Петра Болбочана, командувача військ УНР на Полтавщині полковника Павла Кудрявцева, а також кадрових старшин-запорожців — Олександра Загродського та Івана Дубового.

Наказний отаман Осецький та начальник штабу Мельник, як і під час Протигетьманського повстання, займалися винятково політикою. Отож подальша організація Дієвої армії УНР та ведення бойових дій (тепер — із більшовиками) цілком лежали на плечах Василя Тютюнника. Він був єдиним, хто вже у грудні 1918 р. зреагував на тривожні телеграми полковника Болбочана про початок завзятих боїв з червоними військами за міста Вовчанськ та Куп’янськ. Тютюнник зрозумів, що Українська Народна Республіка стоїть на порозі нової війни з Радянською Росією, а тому гарячково почав формувати військовий апарат для управління 75-тисячними, досить великими як на той час, збройними силами Української Народної Республіки.

Як згадував Євген Маланюк, наприкінці 1918 р. — на початку січня 1919 р. серед загальної ейфорії перемоги над Скоропадським тільки Василь Тютюнник не втрачав голови, а «двоївся і троївся» по всіх відділах Генерального штабу, де зорсім не було працівників{205}.

У справі формування нового штабу, що тепер звався Генеральним, Тютюнникові допоміг генерал В’ячеслав Бронський, у минулому — один із найближчих співробітників Жуковського, який прибув до штабу у перші дні по зайнятті Києва військами Директорії. Найсуттєвішою проблемою виявилася нестача генералів і старшин генерального штабу, адже окремих (як Дорошкевич, Олександрович, Дядюша) не хотіла бачити у своїх військах Директорія, а інші навмисно уникали служби в Дієвій армії УНР.

На посаду начальника персонального відділу Генерального штабу Тютюнник та Бронський запросили військового старшину Марка Безручка, в якого виявилися домашні адреси всіх генералів та старшин Генерального штабу, що рахувалися на обліку за часів П. П. Скоропадського. Військовикам розсилали запрошення до Генерального штабу, але більшість їх відмовлялася від пропонованих посад або й зникала з міста. Приміром, категорично зреклися служби в Дієвій армії УНР генерали Архипович та Заболотний — активні учасники українського військового руху 1917 р. Інша категорія запрошених з’являлася до Генерального штабу, отримувала призначення та гроші на дорогу, а потім… тікала.

Лише кілька десятків генералів та старшин Генерального штабу погодилися служити в Дієвій армії УНР, але майже ніхто з них не володів українською мовою і «принципові» «отаманчики» не приймали їх у свої штаби. Так, проти російськомовних старшин виступив командувач Холмсько-Галицького фронту отаман Олександр Шаповал. Тож довелося україномовних генштабістів зі штабу Лівобережного фронту відправити Шаповалу, а російськомовних (Григорова, Величковського та ін.) — Болбочану. (Щоправда, пізніше «отаманчики» звинувачували його в тому, що мовляв, набрав до свого штабу російських старшин…)

Окремі військовики, на призначенні яких наполягав Тютюнник, виявилися «нелояльними» до Директорії й активно боролися проти неї, проте вважалися гарними військовими фахівцями. Приміром, Симон Петлюра мусив погодитися на перебування у Генеральному штабі генерала Володимира Сінклера та полковника Петра Ліпка, що відзначилися у боротьбі з повстанцями. Так само, начальником штабу Південно-Західного району (згодом — Північна група) Дієвої армії УНР, якою керував отаман Володимир Оскілко, було призначено генерала-росіянина Всеволода Агапієва{206}.

Наприкінці січня 1919 р. Генеральний штаб УНР нарешті вдалося укомплектувати добірними фахівцями. Начальником штабу залишався Андрій Мельник — фігура цілком номінальна. Помічниками — генерал В’ячеслав Бронський (який невдовзі помер) і військовий старшина Василь Тютюнник, 1-м генерал-квартирмейстером (безпосереднім розробником усіх бойових операцій) — генерал Володимир Сінклер, начальником оперативною відділу — полковник Микола Капустянський та ін.

Становище на фронтах УНР на початку 1919 р. було вкрай загрозливим. Директорія та командувач Осадного корпусу отаман Євген Коновалець почивали на лаврах перемоги над Скоропадським і на тривожні оповістки полковника Болбочана про наступ червоних заспокійливо відповідали, що офіційно ніякої війни з Радянською Росією немає.

Із Нейтральної зони наступали Т. зв. Українські радянські війська, створені за допомогою Радянської Росії, але формально — незалежні.

У складі їх було трохи більше 20 тис. вояків. Дієва армія УНР нараховувала тоді 75 тис., тож теоретично тільки завдяки цій перевазі можна було розбити більшовиків щонайбільше протягом кількох тижнів.

Однак вирішення справи з наступом червоних Директорією було повністю передано командувачеві Лівобережного фронту полковникові Болбочану, який у своєму розпорядженні мав усього 10 тис. вояків. Осадний корпус, маючи у своєму складі чотири дивізії (Січову, Чорноморську та 2-і Дніпровські), не зрушив з місця, а Директорія, за наполяганням Винниченка, для початку вирішила провести переговори з Росією.

Поки ініційована Винниченком українська мирна делегація збиралася до Москви, червоні у прикордонних боях розбили війська Болбочана й 3 січня зайняли Харків, 12-го — Чернігів, 18-го — Полтаву. На тлі цих подій у Києві почали говорити про зраду в штабі Болбочана. Тим паче, що з Кременчука (місця розташування штабу) «доброзичливці» почали надсилати повідомлення, ніби весь Запорізький корпус ходить у гетьманських погонах, а сам штаб Болбочана повністю складається з російських старшин.

У ніч з 21 на 22 січня 1919 р. за ініціативою командира 3-го Гайдамацького полку отамана Омеляна Волоха командувача Лівобережного фронту полковника Болбочана було заарештовано й одразу під посиленою вартою відправлено у Київ — на слідчу комісію. Під час роззброєння штабу Болбочана не обійшлося без ексцесів: отаман Божко розстріляв кількох його співробітників — старшин та козаків. Директорія, обурена убивством козаків (розстріл старшин чомусь залишився поза її увагою), надіслала до Кременчука запит з цього приводу, на який 26 січня 1919 р. місцевий повітовий комендант Карась відповів, що ним дійсно заарештовано Юхима Божка за звинуваченням у розстрілі 10 «старшин-чорносотенців» та 60 козаків:

«Особисто розмовляв з Божко, який повідомив, що ним дійсно ростріляно десять старшин гетьманців из штабу Балбачана і що він ні жодного козака не ростріляв, підтвердивши це словом чести Божко. Прохаю Вас виявить це непорозуміння, щоби полковник Божко як відомий украінець був випущен з-під арешту до вияснення його справи»{207}.

Після «слова честі Божка» його одразу звільнили.

Звичайно, арешт Болбочана не виправив, а лише погіршив стан справ на фронті. 25 січня 1919 р. стався заколот отаманів Хіменка та Зеленого, наслідком якого війська УНР 26 січня втратили Катеринослав, а 5 лютого — Київ і Київщину разом з усією Лівобережною Україною.

У той же час командувач повстанських військ на Херсонщині отаман Григор’єв, посилаючись на те, що отаман Петлюра — його «особистий друг», відмовлявся надавати Генеральному штабу будь-які дані про чисельність та стан своїх «20 партизанських загонів» і становище на місцевості. Коли ж загони Григор’єва було вирішено підпорядкувати начальникові 3-го Херсонського корпусу Бонч-Осмоловському, Григор’єв 29 січня 1919 р. надіслав самовпевнену та малозрозумілу телеграму на адресу Генерального штабу:

«Я бачу, що становище сучасного мента вам зовсім не відомо, отряду від корпуса надсилається, котрий даються мною, широки уповноваження. Командир корпуса на Херсонщині і Таврії Атаман Осмоловський бувшій молодий старшина. Хто із вас начальство єй богу не знаю. У вас багацького штабів, а партизанськіх отрядів <у мене> 20, котрі кожного дня могу вистат (виставити. — Я. Т.) до 30 тисяч со зброєю війська. Матеріяльна част<ина> у мене поставлена гарно, вся моя слава в кулиметах, котрих у мене 219 штук, артіл. снарядів 62 ваг<они,> ружейних патронів до 800 тисяч. Держу фронт от Никополя, а Генеральн. штабу мною не відомо приіде хто-небудь подивитись познайомитись з цім. Будете другого меня, о нас Ви сформировалис<ь> недавно, а я открито существую, з 12 ноября, а инкогнито робили ті, котрі тилки вчора приняли Дірект<орію>, сьогодні стали ревофіційними, наганяют мені назуют (наказують. — Я. Т.) та далеко не зайдете, що нарід іде за мною, а ви народу невідома революція. Приїхавши і познайомившис<ь> на місці з положенням вещей, я уверен ви перестанете делат<ь> такие несерезные распоряжения. Имейте ввиду что вольно ли не вольно ви сами проводите дезорганизацию и заставляете не уважат<ь> центральную власт<ь>, другой на моем месте давно перестал би считатся с вами, но я уважаю, особого моего друга Атамана Петлюру не предаю особого значения вашим заблуждениям, но все таки вам не мешает запомнит<ь>, что всему бывает конец и что не мы для вас, а вы для нас: как будете нечестными революц<ионерами> и защитниками того трудового дела, котрого земля і воля. Атаман Григорьева{208}.

Наступна телеграма Григор’єва містила запитання: чи правда, що Директорія підписала мир з Антантою, і для чого це треба?{209}. Відповіді на цю телеграму Григор’єв не дочекався — 1 лютого 1919 р. він видав свій сумнозвісний універсал, у якому оголошував Директорію зрадницею народних інтересів та заявляв про перехід на бік радянської влади. Після заколоту Григор’єва УНР втратила більшу частину Херсонщини. (Одеса була віддана значно раніше — ще 18 грудня її зайняли війська Антанти та білогвардійці.)

Іван Ремболович з дружиною та синами, фото 1920 років (фото з видання „Українське Козацтво”)

Фактично на початок лютого 1919 р. у складі УНР залишилися тільки Волинська та Подільська губернії. Протибільшовицький фронт було реорганізовано. Тепер він складався з Північної групи на чолі з отаманом Володимиром Оскілком і Східного (командувач — отаман Євген Коновалець) та Південного (командувач — отаман Тиміш Гулій-Гуленко) фронтів. Оскілко та Гулій-Гуленко були старшинами військового часу російської армії, Коновалець — фенрихом австро-угорської армії. Жоден з них не мав досвіду оперативної роботи, але всі славилися великим нахилом до політиканства й таким чином продовжили руйнування армії, яка на той час уже ледь нараховувала 35–37 тис. вояків (решта пішла за «червоними» отаманами або розбіглася по домівках).

У середині лютого 1919 р. Євген Коновалець з усіма підрозділами січових стрільців покинув напризволяще Східний фронт і відійшов на переформування у район Проскурова. Головною причиною цього вчинку була «велика перевтома» січовиків, хоч насправді вони брали участь у боях із червоними лише з 20-х чисел січня 1919 р., а до того «відпочивали» у Києві. Фронт було покинуто на рештки Чорноморської дивізії та інших дрібних частин Дієвої армії УНР, які, звичайно, не могли стримати напору досить чисельної та дисциплінованої 2-ї Української радянської дивізії РСЧА. Посаду командувача фронту після залишення її Коновальцем довелося прийняти новому начальникові Чорноморської дивізії — полковникові Данильчуку{210}.

Подібна ситуація склалася й на Південному фронті. Тут 10 лютого 1919 р. утік на Катеринославщину «вести партизанську війну проти більшовиків» Тиміш Гулій-Гуленко. Певний час виконувачем обов’язків командувача фронту був військовий старшина Генерального штабу Всеволод Змієнко, але згодом його було замінено на вже згадуваного австрійського старшого десятника Трифона Яніва, який і прислужився до його занепаду.

13 березня 1919 р. більшовики захопили Житомир, 19-го — Літин, 20-го — Жмеринку. Рештки Східного фронту було остаточно розбито. По зайнятті Жмеринки червоні перервали зв’язок між Північною групою та Південним фронтом Дієвої армії УНР. Генеральний штаб докладав усіх зусиль, щоб виправити це становище: на Житомир почали наступ війська Північної групи, на Бердичів — частини січових стрільців Євгена Коновальця, переформовані тепер у корпус, на Жмеринку — збірні частини, з’єднані в районі Кам’янця-Подільського. У разі, якщо б війська Південного фронту вдарили й зі свого боку, більшовики б не витримали й, можливо, відступили аж до Києва.

Однак 21 березня 1919 р. на Південному фронті у Вапнярці з наявних отаманів було створено Т. зв. Вапнярську революційну раду, яка почала переговори з більшовиками. Головну роль у цій раді відігравали отамани Волох і Данченко. Один зі співробітників Генерального штабу так описав ситуацію на Південному фронті:

«<…>Штаб Дієвої Армії на чолі з от. В. Тютюнником, що був розташований у Жмеринці, командірував мене 19-го квітня 1919 р. в спішному порядкові, окремим паротягом, до ст. Вапнярки з завданням повідомити Штаб Південного фронту, аби він разом зі всіма військовими частинами відступив до ст. Жмеринки. Я прибув до Вапнярки ранком 20-го березня і доручив пакет полков. Мішковському, на ім’я якого він був адресований. Полковник Мішковський на позор був задоволений наказом про відступ до ст. Жмеринки, а чи в душі він поділяв його, невідомо. На превеликий жаль замість того, щоб відступати, деякі з генералів та полковників тут же на ст. Вапнярці 21 березня 1919 р. склали Революційну Раду, з радянським забарвленням. До складу її увійшло: 5 отаманів (генералів) і 10 полковників. З генералів відомі: Дехнич-Данченко, Загродський, Колодій, Осмоловський. Ця Рада розпочала самочинно переговори з Радянським Урядом та оголосила свій універсал, не звертаючи жодної уваги на Наказ Штабу Дієвої армії про відступ. З цієї авантури скористували большевики, і замість переговорів з цим самозваним Революційним Комітетом, повели впертий наступ на Вапнярку і Жмеринку, і з 27 на 28 березня несподівано захопили Вапнярку, взявши в полон майже в повному складі 1-й Республіканський полк за винятком деяких старшин. Цей полк був розташований в той час в с. Колодіївці, і разом з полком до полону попав і мій молодий 17-літній син Іван, який був полковим писарем <…>

28 березня 1919 р. на ст. Крижопіль я довідався про полонення мого сина, а тому повернувся на ст. Вапнярку, де вже панувала большевики, зігнавши до купи більше 500 наших вояків, знущалися над ними, роздягали їх з гарного вбрання та взуття, а замість нього давали лохмани. Тут же я побачив свого сина, що стояв разом з іншими, оточений зі всіх боків большовицькою сторожею <…> При перевозці полонених до Киіва, на Жмеринка — Козятин — Фастів, я весь час їхав разом з ними тим же ешелоном, незапідозрений большевиками»…{211}

Звичайно, більшовики не збиралися йти ні на які поступки Вапнярській раді. Цей факт докладно висвітлений у деяких спогадах її учасників{212}. Погодившись на переговори, радянське командування нейтралізувало війська Південного фронту й усі резерви кинуло на ліквідацію наступу Північної групи та січових стрільців під Житомиром і Бердичевом. Коли небезпека для червоних у цих районах минула, вони перейшли у наступ проти Південного фронту, змусивши його війська відійти аж до Дністра — тогочасного кордону з Румунією.

Вапнярська авантюра закінчилася безславно для Південного фронту. На початку квітня 1919 р. його війська, насамперед Запорізький корпус, були інтерновані в Румунії. Туди ж перевозилися й величезні запаси військового майна Південного фронту, яке румуни обіцяли згодом повернути, але не виконали цього зобов’язання. Вони отримали: 65 тридюймових гармат із передками, 18 додаткових передків, 49 зарядних ящиків до них, 12 тридюймових гірських гармат із передками, 9 сорокавосьмилінійних гаубиць із передками, 7 зарядних ящиків до них, 7 шестидюймових гаубиць із передками, 12 зарядних ящиків до них, 13 тисяч російських рушниць та карабінів, 1 900 рушниць іноземних зразків, 200 кулеметів Максима, 279 додаткових стволів до них, 230 кулеметів Кольта, 154 додаткові стволи до «их, 143 кулемети Льюїса, 64 додаткові стволи до них, 106 кулеметів інших зразків, 6 240 000 російських набоїв, 235 000 іноземних набоїв, 29 500 набоїв до кулеметів Льюїса, 22 300 тридюймових шрапнелей, 5 100 тридюймових гранат, 4 000 гарматних набоїв закордонних зразків, 1 200 гарматних набоїв до сорокавосьмилінійних гаубиць, 5 000 зарядів до них із гільзами, 350 гарматних набоїв до шестидюймових гаубиць, 21 200 гранат різних зразків, 4 800 хомутів, 3 200 посторонків{213}.

Інтернування Південного фронту стало лише одним з етапів трагедії УНР. Потому через політичні інтриги отаманів розсипалися боєздатна Північна та щойно створена Холмська групи Армії УНР. Наріжним каменем чергового непорозуміння між отаманами стало питання підписання миру з однією з ворожих сторін — із більшовиками чи з поляками. Для вирішення цього питання 11 квітня 1919 р. у м. Здолбунів Головний отаман С. Петлюра скликав військову нараду. Начальник Північної групи Дієвої армії УНР отаман Володимир Оскілко пізніше згадував:

«…Петлюра на 11 квітня скликав державну нараду, на котру прибули окрім мене і начальника штабу Північної Армії генерала В. Агапіева: командуючий Галицькою армією полк. Омельянович-Павленко з помішником начальника штабу, командір корпусу Січових Стрільців Коновалець, Військовий Міністр Сиротенко — як представник Ради Міністрів; командуючий Холмською групою генерал Осецький, член Директори А. Макаренко, начальник генерального штабу генерал Сінклєр і начальник Штабу Дієвої Армії полковн. Мельник. Головував Петлюра.

По довших докладах про стан армій (фактично двох — Північної й Галицької) виявилось, що командующий Галицькою армією полк. Омельянович-Павленко стояв за продовження війни з Польщею, а війну з большевиками відкидав під формулою такою: “Північна армія відходить на Галичину, большевики з поляками нехай ломають голови один одному на Волині; в разі коли поляки поведуть наступ на Галичину — дві армії відходять на Карпати і обпершись об гори, як запевнені тили, очікують відповідної ситуації для операцій”. <…>

Я стояв за мир із Польщею й доводив, маючимися в Штабі нашої армії, документами, що генерал Галер перекидає з Франції 80-тисячну армію на наш західний фронт і ця армія, при тому, що ми майже всі сили тримаємо на большевицькому фронті, — зліквідує нас, бо ми будемо роздушені двома напіраючими ворожими арміями. <…>

Військовий міністр Сиротенко склав коротку заяву в імени Ради Міністрів: “Кабинет стоїть за замирення з большевиками і війну з поляками, мотивуючи тим, що майже вся територія України зайнята большевиками, котрих, як факт, ми мусимо признати і краще найти спільну мову з Раковським, ніж з буржуазною Польщею”. <…>

Начальник Генерального Штабу генерал Сінклер (насправді він обіймав посаду 1-го генерал-квартирмейстера штабу. — Я. Т.), по довгих та аргументованих виводах, цілковито ствердив слушність висунутої мною тези для найблизчого програшу війни і розширив додатком. <…>

Командуючий Холмською групою, генерал Осецький змалював тезу: “війна на заході, з поляками, до осягнення кордонів — Бугу та Сяну — й замирення на Сході”. А з докладу генерала виникало, що по його першому наказу, за пару тижнів Холмська група може стати на берегах Буга; настрій серед волинського селянства антипольський і взагалі війна з Польщею є іграшкою.

Член Директорії, А. Макаренко, зробивши огляд міжнароднього стану і підкресливши працю нашої Паризької делегації на мировій конференції, зазначив, що от-от, не сьогодня-завтра, вона визнає Україну і тоді потягнуть всі благодаті в формі реальної допомоги, яка виникатиме з факту визнання нас державою, і закінчив внеском: “обрахувати лише на свої сили і боротися на два фронти”.

Начальник Штабу Дієвої Армії полковник Мельник (галичанин) просто висловився за замирення з більшевиками і війну з Польщею до повідного кінця та в рожевих фарбах представляв перспективи війни.

Командір Січового корпусу полковник Коновалець (галичанин), як і полк. Мельник, підтвердив тезу замирення з большевиками та війну з Польщею.

Головний Отаман С. Петлюра, підсумуючи тези й погляди присутніх на державній нараді, вказує, що більшість голосів за миром з большевиками та за війну з Польщею і вносить пропозіцію приступити до голосування.

Голосування дає такі результати: Міністр Сиротенко, ген. Осецький, полк. Мельник, полк. Коновалець — за замирення з большевиками й за війну з Польщею. Я, генерал Сінклер, генерал Агапієв — за мир з Польщею і за війну з большевиками. Полк. Омельянович-Павленко за війну з Польщею і тільки. Петлюра і А. Макаренко — утрималися від голосування»{214}.

Вояки Армії УНР — контрактові старшини польської армії. Лежать зліва направо: майор М. Стечишин, о. Юліян Цурковський, його син, майор Йосип Мандзенко, майор Костянтин Смовський. Сидить за ними поручик Петро Йосипишин. Стоїть перший зліва майор Леонід Макаревич, 1940 рік (Вісті братства бувших вояків 1 УД УНА, ч. 129)

Здолбунівська нарада внесла розкол у командний склад Дієвої армії УНР. Північна група прагнула війни з більшовиками та миру з поляками, Корпус Січових Стрільців — навпаки. Січовики в особі Коновальця та його оточення за допомогою деяких українських есерів почали налагоджувати самостійні переговори з радянською владою. Штаб Північної групи дізнався про це тільки після того, як 20 та 27 квітня на фронті було затримано кількох жінок із листами від українських есерів до більшовиків та з Києва — від центрального комітету есерів до Коновальця{215}.

Петлюра, як і інші члени уряду, був переконаний, що Оскілко є маріонеткою в руках свого начальника штабу — російського генерала, і щоб позбавити його впливу Агапієва, наказав усунути генерала з посади начальника штабу Північної групи{216}.

Зрозуміло, сепаратні переговори з більшовиками та зняття Агапієва обурили Оскілка, і в ніч з 28 на 29 квітня 1919 р. він спробував здійснити державний переворот — захопити владу в Рівному, де розташовувалися штаб Північної групи та уряд Директорії. Оскілку вдалося заарештувати окремих членів уряду, але Північна група, незважаючи на велику популярність Головного отамана, за ним не пішла. Уже надвечір 29 квітня владу Петлюри у Рівному було відновлено за допомогою січових стрільців. Оскілко та Агапієв мусили тікати до Польщі. Ця ситуація спричинила розпад Північної та Холмської груп.

У Північній групі було знято з посад майже всіх командирів дивізій. Начальником групи Петлюра призначив полковника Желіховського, який ще у російській армії мав гучну славу властолюбного та жорстокого чоловіка. Ставши начальником групи, він тільки підтвердив свою репутацію і на відповідальні посади призначив старшин зі свого найближчого оточення, у більшості — пророросійськи налаштованих осіб.

Анархією на фронті скористалися поляки: 16 травня 1919 р. вони несподіваною атакою захопили Луцьк і до вечора роззброїли майже всю Холмську групу. У польському полоні опинилися 120 старшин та 600 козаків Сірожупанного корпусу (колишньої Сірожупанної дивізії), рештки Інструкторської школи старшин, Чугуївської, Полтавської, 2-ї Київської, Інженерної, Київської гарматної юнацьких шкіл, працівники Головного Шкільного управління, а також вояки багатьох дрібних частин Холмської групи{217}.

За кілька днів вирішилася й доля Північної групи армії УНР. Желіховський і новопризначені начальники не користувалися довірою у військ, а тому не змогли опанувати ситуацію на фронті. Пізніше Желіховський згадував:

«Части украинские к тому времени были деморализованы, воевать никто уже не хотел и недели через две фронт был прорван, некоторые части украинцев перешли на сторону красных, и намечалось поспешное отступление от Ровно. Брат мой был убит под Ровно.

Требования о присылке новых частей для ликвидации прорыва оставались без ответа. Во время этого отступления я был смещен и вместо меня был назначен подполковник или полковник Петров»{218}.

19 травня 1919 р. червоним військам справді відкрили фронт 56-й та 57-й полки 19-ї дивізії, яка ще донедавна вважалася однією з найкращих у Дієвій армії УНР. Однак після зміщення Добрянського та заміни його братом Желіховського (він згодом загинув під Рівним, виданий більшовикам власними козаками) 19-та дивізія швидко втратила свої позиції. Чотири дивізії Північної групи — 1-ша Волинська, 17-та, 18-та та 19-та протягом кількох днів перестали існувати, розсипавшись під ударами більшовиків.

Рештки Дієвої армії УНР відступали до м. Кремінець. У цей же район з Румунії перекидалися Запорізька група колишнього Південного фронту. Тут було повністю змінено структуру Дієвої армії УНР.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

Подготовка старшин

Из книги Экипажи германских субмарин 1933-1945 автора Иванов С В

Подготовка старшин Еще в конце Первой мировой войны выявилась необходимость углубленной подготовки старшинского состава и более тщательного отбора кандидатов в старшины. Со временем старшины стали профессиональными военными, которые подписывали контракт на 12 лет


Рада старшин

Из книги Велика історія України автора Голубец Николай

Рада старшин Закріпленої на письмі конституції Козацька Держава не мала, аж до часів Орлика (1710). Але і його «Конституція» ніколи не ввійшла в життя, а залишилася тільки документом звичаєвого права. В основуж того права ляг глибоко закорінений, український демократизм, що,


XCIII. Всеподаннейший доклад Старшин народа Малороссискаго

Из книги История Малороссии - 4 автора Маркевич Николай Андреевич

XCIII. Всеподаннейший доклад Старшин народа Малороссискаго Всепресветлеишая Державнейшая Великая Государиня Императрица Елисавет Петровна Самодержица Всероссийская Государыня ВсемилостивейшаяВсемилостивейшии Высочайшии Вашего Императорскаго Величества Указ сего


XCIV. Письмо Малороссийских Старшин к Гетману Розумовскому

Из книги История Малороссии - 4 автора Маркевич Николай Андреевич

XCIV. Письмо Малороссийских Старшин к Гетману Розумовскому Сиятельнейший Реис Граф и КавалерВысокомилостивый Патрон По Высочайшему Ея Императорскаго Всемилостивейшеи Государыне Монархине нашей милосердию и оздешних Малороссийских обывателей принынешней их скудости и


XCVII. Указ Стародубской Полковой Старшин

Из книги История Малороссии - 4 автора Маркевич Николай Андреевич

XCVII. Указ Стародубской Полковой Старшин Указ Ея Императорскаго Величества Самодержицы Всероссииской из Военной Генеральнои Канцелярии Старшине Полковой Стародубской Правление Полковое не содержанной по Указу Ея Императорскаго Величества присутствующие в Генералнои


Інструкторська школа старшин

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Інструкторська школа старшин У становленні Збройних сил України доби Визвольної війни Інструкторська школа старшин відіграла першорядну роль. Протягом 1918 р. у її стінах було перепідготовлено 1667 молодих старшин колишньої російської армії. Вони прослухали курси


Спільна юнацька школа з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії

Из книги Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2 автора Тинченко Ярослав Юрьевич

Спільна юнацька школа з підготовки старшин військового часу при 3-й Залізній дивізії Існуванням Спільної юнацької школи Військова освіта в Армії УНР в умовах інтернування не обмежувалась. Майже у кожній дивізії були створені школи для неграмотних та малограмотних


Список гармашів-старшин, підстаршин і рядовиків 1-ої батерії Січових Стрільців перед складенням зброї:

Из книги Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота автора Дашкевич Роман

Список гармашів-старшин, підстаршин і рядовиків 1-ої батерії Січових Стрільців перед складенням зброї: Дашкевич Роман, сотник, з Галичини, Коморовський Михайло, пор., Курах Михайло, пор., з Галичини, Пилькевич Олекса, хорунжий, Богданів Володимир, гарматній технік (всі з