Від Петра І до Катерини II

Від Петра І до Катерини II

Служба у Московії знову стала актуальною після приходу до влади Петра І. Визначні реформи, створення Російської імперії є незаперечними заслугами цього політика. Одним із наріжних каменів діяльності першого російського імператора було остаточне вкорінення у країні православ’я як панівної ідеології. Проте, не маючи у своєму розпорядженні достатньої кількості військових фахівців, Петро І користувався послугами німців, датчан, швейцарців, голландців, французів і представників інших народів. Показовою щодо цього є вже згадувана катастрофічна поразка імператорської армії під Нарвою у 1700 р., після якої Петро І увів у кадрову політику Російської імперії принцип, який потім, з невеликими перервами (у XVIII ст.), стійко панував до кінця її існування: іновірцям не довіряти, православним вірити майже беззастережно. Певну роль у становленні такої позиції відіграв український гетьман Іван Мазепа, який, як відомо, до 1708 р. включно був одним із найближчих радників Петра І. Після переходу І. Мазепи та кошового отамана Запорозького козацтва Костя Гордієнка на бік Карла XII близькими помічниками російського імператора стали інші українці. Насамперед слід згадати ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича, який здійснив у Росії церковну реформу, що призвела до повного підпорядкування церкви імператорові. До того ж саме Прокопович став автором головних ідеологічних засад Російської імперії, яких вона дотримувалася аж до 1917 р.

Варто також нагадати, що під час Полтавської битви 1709 р. на боці Карла XII були лише запорожці, менша частина лівобережних (малоросійських) козаків та лише половина Охочекомонних та Охочепіхотних полків. Решта лівобережців та охочекомонників на чолі з Іваном Скоропадським, а також слобідські козаки стояли осторонь.

Від самого початку створення зародку нової російської армії у 1683 р. Петру І довелося часто вдаватися до послуг іноземних офіцерів. Після Нарви Петро І став на шлях створення власних офіцерських православних кадрів. У пізніших родинних хроніках малоросійських шляхтичів можна натрапити на багато згадок про перебування предків тих чи інших українських аристократів в армії Петра І. Найбільш рання, яку вдалося знайти, — запис про службу в офіцерських чинах сотника Бакланської сотні Стародубського полку Павла Гудовича, який загинув під Нарвою у 1700 р.{2}

Генерал-поручик Андрій Степанович Мілорадович (портрет з видання: Модзалевский В. А. Малороссийский Родословник, Киев, 1912, Т. 3)

Зміни в етнічному складі серед офіцерства часів Петра І також можна простежити (досить умовно) за кількома російськими полковими хроніками, написаними у другій половині XIX ст. (більшість документів, уміщених там, не дійшли до нашого часу). Найцікавішою щодо цього є «История Преображенского полка» штабс-капітана Азанчевського 1-го, видана у Москві 1859 р. Як відомо, Преображенський полк був гвардією Петра І і вважався (на рівні з Семенівським) однією з найкращих частин. В історії його вміщено іменні списки офіцерів з 1696 до 1712 р. Віросповідання та походження офіцерів у цих списках не зазначено, проте за прізвищами можна зробити певний висновок про національний склад. За станом на 1696 р. серед багатьох іноземних та російських аристократичних прізвищ ми знаходимо кількох поляків (приміром, Казимир Вербицький, Степан Люблінський тощо) і певну кількість наших земляків. Так, серед інших фігурують брати Михайло та Василь Івановські, Опанас Хмелевський, Семен Крючковський, Іван Вербаловський. У переліку 1704 р. вписано лише одного вихідця з України — квартирмейстера Григорія Садовського, але вже в списку 1706 р. — капітана Панкратія Глібовського та прапорщика Тимофія Білого, а 1710 р. — окрім двох попередніх, також капітана Григорія Колтовського та прапорщика Івана Шеремета{3}.

Поки що неможливо назвати точну кількість офіцерів-українців в армії Петра І. Вищенаведені дані свідчать лише, що наші земляки служили офіцерами у молодій російській армії з перших днів її існування, причому не будь-де, а в імператорській гвардії (в Преображенському полку) — серед представників найдавніших родів російської аристократії.

Після переходу гетьмана Івана Мазепи на бік Карла XII за вказівкою Петра І було обрано нового гетьмана Лівобережної України — стародубського полковника Івана Скоропадського. По його смерті 22 квітня 1722 р. на Гетьманщині правив наказний гетьман Павло Полуботок, якого 1723 р. було ув’язнено у Петропавлівській тюрмі. Відтоді Гетьманщиною певний час керувала так звана Малоросійська колегія, що складалася з трьох українців та трьох росіян. З 1727 до 1734 р. гетьманом Лівобережної України був Данило Апостол, а після його смерті знову владарювала Малоросійська колегія.

Петро І та його нащадки значно обмежили владу гетьмана, проте вони практично не змінили внутрішнього устрою Гетьманщини та її військову організацію. У розпорядженні Івана Скоропадського залишились 3 Охочекомонних (Компанійських) та 1 Охочепіхотний (Сердюцький, розформований у 1726 р.) полки, які вербувалися за наймом (2 Охочекомонних та 4 Сердюцьких полки перейшли на бік І. Мазепи), а також 10 Малоросійських козацьких полків, що збиралися лише у разі початку бойових дій. Військова підготовка цих найманих частин була недостатньою, чисельність — невеликою, жалування — низьким, та й потреби в утриманні їх не виявилося.

Генерал-фельдмаршал граф Кирило Григорович Розумовський (портрет з видання: Бантыш-Каменский Д. М. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, СПб, 1840/репринт — Москва, 1991, ч. 1/2)

За станом на 1736 р. у малоросійському козацькому реєстрі рахувався 55 241 козак, з яких 38 701 мав служити у кінному ладі, решта — у пішому. Проте російська влада була ними невдоволена: бажання героїчно захищати російські інтереси на українських землях вони не виказували. З цього приводу російський військовий історик генерал-майор Баіов зазначав:

«Прикриття Малоросії Дніпром, майже постійне перебування у ній великої кількості регулярних військ, нарешті, важкі повинності, які несла Малоросія і за мирного часу, і, особливо, під час війни, як у справі продовольства і загалом по утриманню значних армій, так і з допровадження для різних потреб великої кількості робітників, ставили малоросійських козаків зовсім в інші умови, ніж ті, в яких жили козаки донські. Звичайно, що все це мало найгіршим чином відбитись як на їх особистих якостях, так і на бойовій підготовці, яка у всіх відношеннях була гірше, ніж у донців. Спосіб дій малоросійських козаків фактично був такий самий, як і у донців, але вони не відзначалися тою завзятістю, стійкістю, вмілим впровадженням козацьких звичаїв, усім тим, що так вигідно відрізняло донських козаків»{4}.

Григорій Галаган, полковник Компанійських полків під час походу до Пруссії у 1759–1760 роках (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)

У 1736–1738 рр. малоросійські козаки брали активну участь у Російсько-турецькій війні та, зокрема, в походах російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом графом Мініхом на Крим. На той час усі малоросійські козацькі полки були об’єднані під керівництвом гадяцького полковника Семена Яковича Галецького. Однак самовпевненість С. Я. Галецького, його бажання самостійно здобути перемогу над татарами призвела до важкої поразки у бою під Чорною Долиною{5}.

Після цього російське командування вирішило спрямовувати малоросійських козаків на тилове забезпечення російської армії, охорону її військових комунікацій.

24 квітня 1750 р. гетьманом було призначено 22-літнього козака Кирила Григоровича Розумовського (1728–1803), а Малоросійську колегію скасовано. Раптовий злет цього юнака стався завдяки його старшому братові — Олексію Григоровичу Розумовському (1709–1771), який здійснив карколомну кар’єру при російському дворі. На початку свого дорослого життя Олексій Розумовський був звичайним співаком у церковному хорі. Але, маючи чарівний голос та яскраву зовнішність, звернув на себе увагу полковника Вишневського (малоросійського шляхтича, що був при царському дворі). Той забрав юнака до Санкт-Петербурга та ввів до царського двору, влаштувавши у придворні співаки. У юного козака закохалася царівна Єлизавета Петрівна, яка, 1742 р. зійшовши на російській престол, зробила свого коханця спочатку обер-єгермейстером, потім графом і нарешті — російським фельдмаршалом (1756), хоча О. Розумовський ніколи не служив в армії. Ходили небезпідставні чутки, що Олексій Григорович та цариця Єлизавета Петрівна були обвінчані{6}.

Завдяки братові Кирило Розумовський уже в 1744 р. (у 16-річному віці) став графом, у 1745-му — камергером, у 1748-му — сенатором і генерал-ад’ютантом, а в 1750 р. — гетьманом та генерал-фельдмаршалом. Незважаючи на молодість, відсутність досвіду й освіти, Кирило Григорович виявився талановитим адміністратором, а крім того — був гарною та щирою людиною, про доброту якої складали легенди{7}.

За часів гетьманування Кирила Розумовського з України було виведено більшу частину російських залог, а також знято з малоросійського козацтва обов’язок брати участь у війнах, які вела Російська імперія. Проте на Семилітню війну, що почалася 1756 р., було надіслано 1 тис. компанійців — кіннотників 1-го, 2-го та 3-го Охочекомонних полків. Окрім того, у похід до далекої Пруссії відправилися всі 5 Слобідських козацьких полків.

Низький рівень військової підготовки слобідських та компанійських козаків виявився вже у першій битві 19 серпня 1757 р. між 28-тисячним прусським корпусом фельдмаршала Левальда та 55-тисячною російською армією графа Апраксіна під селищем Грос-Єгерсдорф. Атаковані прусською кавалерією, слобідські козаки відступили. Їхній командир, хоробрий бригадир Василь Петрович Капніст, загинув у тому бою{8}.

Генерал-фельдмаршал граф Олексій Григорович Розумовський (портрет з видання: З Української Старовини, Київ, 1991)

Невтішні висновки щодо боєздатності Слобідських полків, зроблені у Санкт-Петербурзі після Грос-Єгерсдорфа, були однією з головних причин скасування козацтва на Слобожанщині та переформування полків на гусарські.

28 червня 1762 р. російській престол зайняла імператриця Катерина II. Вона поступово зліквідувала спочатку Слобідські полки, потім — Запорозьку Січ, Компанійські та Малоросійські полки. Експеримент почався зі слобожан — як безпосередньо підлеглих російській монархії.

З березня 1765 р. було видано царський указ про переформування п’яти Слобідських козацьких полків у Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський та Острогозький гусарські. При цьому Слобідський гусарський полк, що існував раніше, розподілявся по всіх п’яти новостворюваних частинах. Приміром, в Охтирському полку переформування відбувалося так:

«В момент получения Высочайшего указа в Ахтырском казачьем полку состояло налицо: 9 полковых и 25 сотенных старшин, 59 подпрапорных, 26 полковых служителей и 1227 казаков. Аошадей состояло налицо: казачьих 1214, артельных 246 и артиллерийских 24. Из числа наличных людей 200 казаков, под командою пяти подпрапорных, находились на постах по украинской линии, 23 казака числились больными, два находились в бегах, и один судился за смертоубийство. Наконец, 9 подпрапорных по малолетству числились в командировке “для изучения словенского и латинского диалектов”.

Инструкция требовала, чтобы в гусары поступали люди не менее 2-х аршин и 6-ти вершков роста; а так как ахтырские казаки в большинстве были народ хотя и с сильно развитою мускулатурою, но малорослые и приземистые, то большинство из них оказалось непригодными для гусарского строя. Вы. браны были одни богатыри, которые при физической силе отличались еще и значительным ростом. Таких людей набралось только 378 человек, из числа которых 341 зачислены были во фронт, 7 обращеньі в трубачи, 5, оказавшихся грамотными, в писаря и 25 человек в нестроевые. Кроме них, принято было еще 22 «подрапорных», Т. е. старшинских детей, добровольно изъявивших желание поступить в гусары и предназначенных для замещения в эскадронах должностей вахмистров, унтер-офицеров и капралов. Все остальные казаки, как непригодные к регулярному строю, отпущены были домой и превратились с этих пор в простых, мирных пахарей»{9}.

Як згодом виявилося, новоспеченим гусарам поталанило набагато більше, ніж тим із козаків, що перетворилися на «простих мирних орачів» — останніх, у переважній більшості, невдовзі було просто закріпачено. Що ж до гусарів, то вони були зобов’язані відслужити не 25, як в армії, а тільки 15 років. Ті ж, хто лишався у полках на 20 років, мав змогу отримати чиновницький або офіцерський чин, а з ним — дворянство. Крім того, діти гусарів, що відслужили 20 років, також ставали вільними. Слід додати, що порівняно з армією гусари отримували підвищені грошові оклади{10}.

Лише окремі особи зі слобідської козацької старшини перейшли до новосформованих гусарських полків, як офіцери. Річ у тім, що в козацьких полках могли числитися старшинами будь-які особи, що посідали певний земельний та майновий ценз, — слобідська аристократія. Більшість цих аристократів ніколи не брала участі у бойових діях, погано знала військову справу, а тим більше — кавалерійську службу. До того ж, значна частина слобідської старшини виявилася або надто старою, або мала фізичну підготовку, невідповідну до військових вимог. Зрештою, якась кількість старшин просто відмовилась далі служити у війську — на знак протесту проти скасування Слобідського козацтва.

Поза гусарськими полками доля слобідських козаків склалася у більшості не найкращим чином. Пільги надавалися лише старшині. Так, козацькі полковники, що брали участь у бойових діях, приймалися в гусари або звільнялися у відставку підполковниками, а ті, що не брали участі, — прем’єр-майорами. Полкові обозні — прем’єр-майорами або секунд-майорами; решта полкової старшини — капітанами або поручиками, нарешті, сотенна старшина — поручиками та прапорщиками. Підпрапорні — вахмістрами, унтер-офіцерами та капралами. Цікаво, що полкова та сотенна старшина з отриманням офіцерських звань автоматично посідала дворянство Російської імперії, а підпрапорні мусили ще відслужити певний термін, щоб здобути чин прапорщика, а з ним — і дворянство. Ця справа була принциповою та вкрай гострою: лише офіцерський чин та дворянство давали абсолютну впевненість у майбутній свободі. В іншому разі «лицам дворянского происхождения предложено было представить доказательство на это достоинство и записаться в книгах дворянского депутатского собрания; кто же не пожелал, или не мог того сделать, попал в подушный оклад», або, іншими словами, став за крок до закріпачення{11}.

Національний склад рядових гусарів у п’яти полках також значно змінився. За штатом у кожному гусарському полкові мало бути 122 унтер-офіцери, 11 сурмачів та 874 рядових. Однак зі слобідських козаків у гусари було прийнято заледве половину від потрібної кількості. Решта набиралася зі Слобідського, а також Молдавського, Чорного, Грузинського та Сербського гусарських полків, укомплектованих іноземцями{12}. Отож, у новостворених гусарських полках на рівні зі слобожанами з’явилися молдавани, іллірійці, чорногорці, грузини та серби.

Ще за двадцять років існування гусарських полків, після того, як їх залишили останні з навербованих слобідських козаків, вони остаточно втратили українське обличчя. Одразу після 1765 р. Харківській, Охтирській, Сумський, Ізюмський та Острогозький гусарські полки почали комплектуватися з рекрутів, що направлялися до рекрутських депо з усіх куточків імперії. Російські генерали розподіляли цих рекрутів винятково за принципом нестачі людей, а не за їх національною ознакою. Тож на межі XVIII–XIX ст. колишні Слобідські полки за своїм складом уже нічим не відрізнялися від решти російської регулярної кавалерії.

Генерал від кавалери Василь Гудович (Белецкий П. Украинская портретная живопись XVII–XVIII вв., Ленинград, 1981)

Починаючи з 1767 р., після проведення подушного перепису та покріпачення значної частини населення Слобідської України, мешканців цієї території брали до російської армії в солдати на загальних із росіянами підставах. А саме: кріпосних брали до армії на 25 років, однодворців (тобто — вільних людей, якими стала певна частина слобідських козаків) — на 15 років.

У XIX ст. Сумський, Харківський, Ізюмський та Охтирський полки остаточно розірвали зв’язок зі слобідськими містами, іменами яких вони називалися. Наприклад, Сумський гусарський полк останній раз був у Сумах 1806 р. Протягом 1796–1802 рр. він розташовувався в районі Тули та Смоленська, потім брав участь у Наполеонівських війнах, з 1814 р. дислокувався у м. Друї Мінської губернії, з 1831 р. — у Новогрудському повіті Мінської губернії, з 1856 р. — у м. Сувалках у Польщі, з 1865 р. — у м. Бежецьку Тверської губернії, а з 1876 р. — у Москві{13}.

За часів Олександра III та Миколи II сумські гусари в російській армії жартома називалися «Купецьким полком», бо, на думку офіцерів з інших частин, до них вступали представники найзаможніших родин купецької Москви. Рядовий склад Сумського гусарського полку також був «загальноросійського» зразка. До 1908 р. полк комплектувався новобранцями з Харківської (яка належала до Московської військової округи), Полтавської, Пермської, Гродненської та Седлецької губерній, а пізніше — з Московської, Володимирської, Ярославської, Гродненської та Седлецької{14}.

Подальший бойовий шлях колишніх слобідських полків у російській армії, за деякими винятками, майже не дотичний до української історії.

Навесні 1918 р., коли частини російської імперської армії остаточно припинили існування, рештки двох полків, що мали старовинні слобідсько-козацькі корені — 11-го гусарського Ізюмського та 12-го гусарського Охтирського — повернулися на українську військову службу. Як 4-й кінно-козацький Ізюмський та 14-й кінно-козацький Охтирський вони приєдналися до Армії Української Держави гетьмана П. П. Скоропадського.

У листопаді 1764 р. в Україні назавжди було зліквідовано Гетьманство (якщо не брати до уваги час правління гетьмана П. П. Скоропадського у 1918 р.). Останній український гетьман Кирило Григорович Розумовський під тиском цариці Катерини II подав у відставку. Як компенсацію йому було надано чин фельдмаршала російської армії та великі землі в Малоросії — з усім їх сільським населенням.

Генерал-фельдмаршал Іван Васильович Гудович (портрет з видання: Талберг Ф. И. Подгорная И. И. Кавалеры ордена Святого Георгия, Рига, 1990)

В управління Малоросією знову вступила Малоросійська колегія, що складалася тепер з 4 великоросів та 4 малоросів із числа генеральної старшини. Генерал-губернатором Малоросії було призначено російського воєначальника генерал-аншефа Петра Олександровича Рум’янцева.

Генерал-аншеф одразу почав посилено готувався до нової війни з Туреччиною, мріючи відібрати у неї Північну Таврію, Крим, Причорноморське узбережжя та Бессарабію. Крім військових здібностей Рум’янцев виявив і великий адміністративний хист. За словами автора «Історії Русів», новий генерал-губернатор приборкав російські залоги, що стояли у козацьких містечках та грабували їх населення, впорядкував систему податків (податківці займалися не збагаченням державної скарбниці, а здирництвом), нарешті, вперше в історії здійснив Генеральний опис всієї Малоросії{15}.

Саме Петро Рум’янцев першим виступив з ініціативою широкої реформи козацьких полків — реорганізації їх у військові одиниці. Про це він неодноразово доповідав Сенату (кабінету міністрів при російському дворі), а також особисто Катерині II. Восени 1768 р. було остаточно розірвано дипломатичні та торговельні стосунки між Росією і Туреччиною, й обидві країни узялися за підготовку до війни. Початок воєнних дій у 1768 р. спонукав генерал-аншефа пришвидшити вирішення питання з Малоросійськими козацькими полками. 17 жовтня 1768 р. він подав докладну реляцію до Сенату, а 17 листопада 1768 р. — на ім’я Катерини II, про необхідність реорганізації Малоросійського козацького війська{16}.

Рум’янцев доповідав про серйозну нестачу в малоросійських козаків зброї та спорядження, недосконалу військову організацію, а також, найголовніше, відсутність дисципліни, випадки відмови підпорядковуватись командирам і схильність до бунтів. Певно, за таких умов Малоросійські козацькі полки не становили серйозної воєнної сили.

Клопотання про реформування Малоросійського козацтва було відхилено. Проте, відповідно до указу Катерини II, генерал-фельдмаршал П. О. Рум’янцев отримав зобов’язання підготувати до нової Російсько-турецької війни 12 тис. малоросійських козаків з відповідною кількістю старшин. Генерал-фельдмаршал мусив підкоритися, але знову зауважив імператриці, що не вважає малоросійських козаків підготовленими до війни, а їх старшин (за кількома винятками) — здатними до несення військової служби{17}.

Уже в грудні 1768 р. стало зрозумілим, що 12 тис. малоросійських козаків зібрати не вдасться, тож П. О. Рум’янцев наказав малоросійській старшині зібрати хоча б 6 тис. або «сколько найдетца». За станом на грудень 1769 р. у російській армії мало бути 9 тис. козаків, але їх реальна кількість у документах не зафіксована{18}.

Малоросійські козацькі полки, через брак відповідної підготовки, не брали безпосередньої участі у бойових діях під час Російсько-турецької війни 1768–1774 рр., але охороняли тили російської армії, прикордонні території та шляхи сполучення. Приміром, козаки Лубенського полку розташовувалися на охороні м. Бендер, лінії від Бендер до Ясс і далі до р. Прут; Переяславський полк перебував у розпорядженні штабу П. О. Рум’янцева; ще 1500 козаків охороняли поштовий шлях між Дніпром і Дністром{19}.

Окремі представники малоросійської шляхти брали участь у Російсько-турецькій війні 1768–1774 рр. у складі російських частин. Серед них, зокрема, слід особливо відзначити майбутнього фельдмаршала Російської імперії Івана Васильовича Гудовича (1741–1821) та генерал-поручика Андрія Степановича Милорадовича (1726–1796){20}.

Унаслідок війни з Туреччиною 1768–1774 рр. Російська імперія приєднала до своєї території Таврію та землі між Дніпром і Південним Бугом. Окрім того, було ліквідоване Кримське ханство, завойований Крим та бухти на березі Чорного моря. Військову варту в Криму та Північній Таврїї аж до 1783 р. — часу остаточного скасування полкового поділу Малоросії, несли малоросійські козаки{21}.

Поделитесь на страничке

Следующая глава >

Похожие главы из других книг

Глава 8. От Петра Великого до Петра Смешного

Из книги Преданная Россия. Наши «союзники» от Бориса Годунова до Николая II автора Стариков Николай Викторович

Глава 8. От Петра Великого до Петра Смешного Государственный корабль – единственный, который дает течь на самом верху. Джеймс Рестон Петр I умер 28 января 1725 года. Причины его смерти так до конца не изучены. Историки пишут об чрезвычайно болезненном мочеиспускании,


ГЛАВА ВТОРАЯ Московское государство: первые цари из дома Романовых. Начало царствования Петра I Алексеевича. Современное положение Дании, Швеции и Польши. Борьба Петра I с Карлом XII. Великая Северная война. Россия вступает в число великих европейских держав

Из книги Всемирная история. Том 3. Новая история автора Йегер Оскар

ГЛАВА ВТОРАЯ Московское государство: первые цари из дома Романовых. Начало царствования Петра I Алексеевича. Современное положение Дании, Швеции и Польши. Борьба Петра I с Карлом XII. Великая Северная война. Россия вступает в число великих европейских держав Царствование


ПЕТРА

Из книги Боги нового тысячелетия [с иллюстрациями] автора Элфорд Алан


Первоначальные сношения России с Кавказом Персидский поход Петра I Отношения к Кавказу и Персии после Петра I

Из книги История русской армии. Том второй [1812-1864 гг.] автора Зайончковский Андрей Медардович

Первоначальные сношения России с Кавказом Персидский поход Петра I Отношения к Кавказу и Персии после Петра I Сношения России с Кавказом возникают почти одновременно с образованием Русского государства. В X в. варягоруссы водворились на полуострове Тамани. Мстислав


ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ Взгляды науки и русского общества на Петра Великого. – Положение московской политики и жизни в конце XVII века. – Время Петра Великого. – Время от смерти Петра Великого до вступления на престол Елизаветы. – Время Елизаветы Петровны. – Петр III и переворот 1762 года. – Время Екатерины II

Из книги Полный курс лекций по русской истории автора Платонов Сергей Федорович

ЧАСТЬ ТРЕТЬЯ Взгляды науки и русского общества на Петра Великого. – Положение московской политики и жизни в конце XVII века. – Время Петра Великого. – Время от смерти Петра Великого до вступления на престол Елизаветы. – Время Елизаветы Петровны. – Петр III и переворот 1762


3. Удаление вандалов. — Судьба императрицы Евдоксии и ее дочерей. — Базилика Св. Петра. — Легенда о цепях св. Петра. — Вандалы не разрушили памятников города. — Последствия разрушения города вандалами

Из книги История города Рима в Средние века автора Грегоровиус Фердинанд

3. Удаление вандалов. — Судьба императрицы Евдоксии и ее дочерей. — Базилика Св. Петра. — Легенда о цепях св. Петра. — Вандалы не разрушили памятников города. — Последствия разрушения города вандалами Бедственная участь Рима вполне напоминает участь Иерусалима. Гензерих


5. Изгнание Рудольфа Бургундского. — Интриги женщин в пользу возвышения Гуго. — Иоанн X заключает с ним договор. — Марозия выходит замуж за Гвидо Тусцийского. — Трудное положение Иоанна X. — Изгнание его брата Петра. — Революция в Риме. — Убийство Петра. — Падение и смерть Иоанна X

Из книги История города Рима в Средние века автора Грегоровиус Фердинанд

5. Изгнание Рудольфа Бургундского. — Интриги женщин в пользу возвышения Гуго. — Иоанн X заключает с ним договор. — Марозия выходит замуж за Гвидо Тусцийского. — Трудное положение Иоанна X. — Изгнание его брата Петра. — Революция в Риме. — Убийство Петра. — Падение и смерть


Глава вторая Публицистические и философские оценки Петра Великого в XVIII веке и первой половине XIX века. Современники Петра. – Век Екатерины II. – Карамзин. – Славянофилы и западники

Из книги Под шапкой Мономаха автора Платонов Сергей Федорович

Глава вторая Публицистические и философские оценки Петра Великого в XVIII веке и первой половине XIX века. Современники Петра. – Век Екатерины II. – Карамзин. – Славянофилы и западники Люди всех поколений, до самого исхода XIX века, в оценках личности и деятельности Петра


25. День рождения Петра I не соответствует его имени, как у других русских царей его времени Петра I звали не Петр, а Исаакий? Царь был подменен?

Из книги Раскол Империи: от Грозного-Нерона до Михаила Романова-Домициана. [Знаменитые «античные» труды Светония, Тацита и Флавия, оказывается, описывают Велик автора Носовский Глеб Владимирович

25. День рождения Петра I не соответствует его имени, как у других русских царей его времени Петра I звали не Петр, а Исаакий? Царь был подменен? Отвлечемся несколько в сторону от главной темы данной главы и задержимся на истории Петра I. Согласно нашим результатам, эта


Время Петра на Миллионной. Историческая память о сподвижниках Петра I

Из книги Петербург экскурсионный. Рекомендации по проведению экскурсий автора Шишков Сергей Иванович

Время Петра на Миллионной. Историческая память о сподвижниках Петра I Наименование объекта. Дома по Миллионной улице.Маршрут следования. Пройти до дома № 21 по чётной стороне улицы, а далее перейти на нечётную сторону Миллионной улицы.Остановка у объекта. Остановиться


ПОСЛЕ ПЕТРА

Из книги От неолита до Главлита автора Блюм Арлен Викторович

ПОСЛЕ ПЕТРА Тут кротко или строго Царило много лиц, Царей не слишком много, А более цариц. А. К. Толстой. «Слово сие Императрикс…» По вступлении на престол Анна Иоанновна тотчас же стала преследовать иностранные книги (о русских не могло быть и речи), авторы которых


5. Царствование Петра III.

Из книги Россия в XVIII веке автора Каменский Александр Борисович

5. Царствование Петра III. Самое короткое в русской истории — всего шесть месяцев — царствование Петра III отмечено, однако, серьезными переменами во внутренней и внешней политике. К числу важнейших следует отнести, прежде всего, изданный в феврале 1762 г. Манифест о


УКАЗЫ ПЕТРА I

Из книги Полицейские и провокаторы автора Лурье Феликс Моисеевич

УКАЗЫ ПЕТРА I Весь период правления Петра I насыщен событиями, небывалыми для России допетровского времени. За всю свою историю она не претерпела такого количества перемен, как за первую четверть XVIII века. Конечно же, великого реформатора не удовлетворяли рыхлая


Жалувана грамота Катерини II дворянству

Из книги 100 ключових подій української історії автора Журавльов Д. В.

Жалувана грамота Катерини II дворянству Дата і місце21 квітня 1785 р., місто Санкт-Петербург.Дійові особиІмператриця Катерина II (1729–1796; імператриця Російської імперії в 1762–1796 рр.).Передумови подіїДворянство в Московському царстві ніколи не мало тих прав і привілеїв, які


VII. Болѣзнь и кончина Петра I. – Погребеніе его. – Сохранившіеся дворцы Петра I

Из книги 200 лет С.-Петербурга. Исторический очерк автора Авсеенко Василий Григорьевич

VII. Бол?знь и кончина Петра I. – Погребеніе его. – Сохранившіеся дворцы Петра I Неустанные труды, заботы, борьба съ явными и тайными врагами, медленно подтачивали жел?зное здоровье Петра I. Ему шелъ 53-й годъ, но онъ, уже называлъ себя старикомъ, и въ самомъ д?л?; не смотря на его


Петра

Из книги Чудеса света автора Пакалина Елена Николаевна

Петра На территории Иордании находится чудесный город, высеченный в песчаных скалах. Само его имя переводится с греческого как «скала». Этот город сейчас является всего лишь туристическим центром, в нем никто не живет, что неудивительно, ибо город процветал лишь в те