Запорожці здобувають, а німці відбирають
Хто ж був цей воєначальник Петро Болбочан, який прикривав відступ української влади і військ із столиці? Чому дехто вважає його "цікавою індивідуальністю", інші — "видатним військовим діячем", а ще інші — зрадником?[1][1а][1б *]. Як це сталося, що заслуженого українського старшину й командира однієї з найкращих частин Запорозького Корпусу за наказом своєї ж влади було розстріляно як найгіршого злочинця? Чому ще й тепер сама згадка про полковника Болбочана часто викликає суб'єктивні дебати?
Мало що відомо про молоді літа Петра Болбочана. Народився 5 жовтня (по ст. стилю) 1883 року в селі Гіждеу Хотинського повіту на Бесарабії, де його батько був священиком. З того родинного середовища він виніс свою українську національну свідомість. Петро Болбочан навчався у Кишинівській семінарії, а 6 серпня 1905 року вступив до Чугуївської юнкерської школи, яку закінчив у ранзі підпоручика. В тій же школі він створив український таємний гурток, за що його могли усунути від навчання,[1в] В ранзі молодшого старшини 20 вересня 1908 р. Болбочана призначили до V роти 38-го Тобольського полку. З 12 грудня 1909 року він тимчасово виконував обов'язки полкового ад'ютанта. До своїх попередніх обов'язків повернувся 20 січня 1910 року. У 1912 році Болбочана підвищили до рангу поручика. Напередодні Першої світової війни 12 грудня 1913 року він вже був ад'ютантом 38-го Тобольського полку під командою полковника генерального штабу М. М. Ейгеля[1д]. Як пише учасник тих подій, особистий знайомий Болбочана, політичний діяч Сергій Шемет, полковник Ейгель був видатним військовим теоретиком, автором підручників в ділянках тактики і фортифікації, якими користувалися в багатьох російських школах. З того він робить висновок, що "служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою".[1 г] Болбочан мав намір вступити до військової юридичної школи, але на перешкоді цьому стала війна.
Період мобілізації, як зазначає С. Шемет, дав Болбочанові великий досвід, бо в той час командир полку "займався виключно підготовкою свого кадрового Тобольського полку. Організація ж двох запасних полків і маршових рот лежала цілком на плечах ад'ютанта".[2] Під час війни Тобольський полк у складі 5-го армійського корпусу, що перебував у Люблінській губернії, дійшов до Ярослава на Сяні, а згодом його перекинули в напрямку Рави-Руської, Гройці на допомогу армії, що боронила Варшаву, В лютому 5-й корпус перевели до Свєнцян, щоб стримати в тому районі прорив німців. Звідтіля полк перевели на Мінський фронт. Під Нарочем 4 квітня 1916 року Болбочана було поранено в груди. В жовтні, після медичної опіки, він повернувся до полку, що перебував на позиціях під Берестечком. Тоді Болбочанові доручили "реорганізувати і дисциплінувати поповнення, яке з початку революції почало прибувати на фронт з поганою виучкою, недисципліноване і часто вкрай розагітоване тиловими демагогами, Це доручення дало Болбочанові добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією в війську".[3]
В організації українського війська Болбочан почав брати участь в серпні 1917 року, коли на фронт прибув перший український полк ім. гетьмана Богдана Хмельницького, що увійшов до складу 5-го корпусу. Поява на фронті українського полку, з одного боку, викликала велику сенсацію, а з другого — ворожість росіян "різного кольору", які вважали, що формування українського війська виступає домінуючою ознакою творення української державності, "Полк прийшов без всякого майна і знаряддя, — пише С. Шемет, — і ніхто не хотів йому постачити потрібного. Під командою Болбочана саме тоді був обоз 5-го корпусу і це дало йому можливість допомогти Богданівцям організуватись і оборудуватись",[4] Важко встановити, чи дійсно саме тоді у Болбочана з'явилася думка виділити з 5-го корпусу всіх українців і сформувати з них нову частину, як твердить С. Шемет, чи цей процес був тільки продовженням українізації частин, розпочатий з наказу секретаріату військових справ. Відомо тільки, що після довгих заходів у Києві 4 листопада 1917 року генеральний військовий секретаріат "видав нарешті іменем Центральної Ради наказ, яким затверджував формування 1-го Республіканського пішого полку, а командиром його призначував підполковника Петра Болбочана. З корпусу виділилось і увійшло в цей полк 5000".[5 *][5а]
Не зважаючи на ті перешкоди, що їх ставили вороги українського війська, знайшлися люди, які допомагали у формуванні українських частин. Стосовно Руспубліканського полку, допомога надійшла з боку Сандомирського прикордонного полку, що у переважній більшості був українським. Цей полк допоміг Республіканцям організуватися і "взагалі підтримував його супроти решти вороже настроєного війська. З особливою вдячністю згадує Болбочан допомогу ротмістра Сандомирського полку — Сперанського. З піхотних старшин найближчими помічниками Болбочана були молоді старшини Ревель, Марцінюк, Гоженко, Литовчик, Корж і інші".[6] У даних умовах було надзвичайно важко формувати українські частини. А підполковник Болбочан, як пише С. Шемет, також мав ще інші труднощі. "На початку грудня були одержані відомости, що корпусний солдатський комітет рішив знищити український полк, для чого підготовляє напад на нього цілим корпусом. Український полк, ще як слід не сформований, навіть з допомогою кінного Сандомирського полку не міг би відбити нападу цілого корпусу, в розпорядженню якого були всі гармати і броневі машини. Тому Болбочан рішився на рішучий крок, на арешт корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення, що було виконано однієї ночі. Але корпус вже заздалегідь був підготований до нападу на Українців і тому арешт комітету його не зупинив. На другий день, 11 грудня, Український Республіканський полк і частина Сандомирського були росіянами обеззброєні, казарми зірвані і розбиті гарматами, багато людей загинуло, а решта розбіглась. Здається, при цьому загинув і багато допомагавший українській справі на фронті ротмістр Сандомирського полку Сперанський, Болбочан же з частиною старшин і козаків поодинці, з великими перепонами, добрався до Києва саме в той час, коли Київ почали оточувати російські большовицькі війська, Болбочан з останками своїх Республіканців був прийнятий до складу сердюцької дивізії і прийняв на себе оборону Подолу".[7] В той час наново сформований 1-й Республіканський полк начисляв приблизно 500 козаків.[7а] Як зазначає полковник Варфоломій Євтимович, "Болбочан належав до тих природжених вояків-мистців, чи як їх на старому Запоріжжі називали "характерників", які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків, уміють прив'язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать. Такий люблений підвладними командир-мистець спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, в огонь і воду, для такого командира нема слова "не можу", саме з таких вояків-мистців виробляються полководці великих форматів".[8 *]
Як саме справлявся з своїм завданням Болбочан у Києві, пише інший учасник подій Михайло Середа. "Юзисти оповідають про свої нічні пригоди, як більшовики загнали їх на Андріївське подвір'я, на якому перебував зі своїм штабом підполковник Болбочан. Болбочан нагнав більшовиків з великими для них втратами: два кулемети і 15 полонених дісталися Болбочану як трофеї".[9] У спогадах українського вояки знаходимо також ряд епізодів, котрі характеризують бойові дії Республіканців. "Я. сотник Божко і Голуб простуємо до Царського Саду. Побіч саду помічаємо невеликий мурований будинок, в якому більшовики примістили кулемет. Напроти цього будинку, на горбу, що був позаду нас, наш Республіканський відділ, який складався зі студентства та школярів середніх шкіл, обстрілював сад. Мене дуже зацікавив невеликий мурований будинок. Радимось, що робити, і ухвалюємо кинутись на нього з багнетами. Переходимо в наступ. Республіканці спостерігають наші рухи, підносяться на ноги, знижуються з горбка і забігають ворогові на праве крило. З будинку обсипують нас страшною стріляниною, але ж вона нас не зупиняє. Раптом 12 більшовиків вибігають з будинку і несуться в глибину саду. Пізно! Республіканці, які встигли дістатися на їх запілля, забирають їх до полону, Ми входимо до будинку, знаходимо кулемет і урочисто виносимо його на свіже повітря. Ворожа стрілянина нас не ушкодила: вона тільки зрешетувала на сотникові Голубі плащ та правий рукав на плащі сотника Божка. Прилучаємо наш відділ, який на цей час лічив 17 вояків, до Республіканців і спільно з ними насідаємо на більшовиків. Надвечір звільняємо сад від більшовиків, які розсипаються навколо Арсеналу".Одначе перемога була тимчасова, бо, як пише М. Середа далі: "Зрана простую до колегії Галагана і одержую наказ від полковника Кудрявцева, щоб мені вирушити негайно зі своїм відділом до Царського Саду на підмогу підполковнику Болбочанові, який на чолі 200 вояків зі студентів, юнаків і гімназистів провадить бій з більшовиками. До Царського Саду я надійшов зі спізненням, коли бій точився вже на середині саду між Купецьким Клубом і Арсеналом. Більшовики розвинули страшенний вогонь рушничний, кулеметний і гарматний. Один з гарматних набоїв вибухнув за 10–15 кроків від мене, забив і поранив з десяток вояків, повалив мене на землю і засипав піском і порохом. Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду".[10]
Відступивши з Києва, наступного дня українські частини розташувалися в Ігнатівці над річкою Ірпінь. Склад тих частин був надзвичайно малий, незважаючи на різноманітність зібраних частин: Георгієвський полк начисляв всього 8 людей, Полуботківський-5, Богданівський-120. Дорошенківський-80. Найбільшою частиною був Республіканський полк Болбочана.[11] Уряд під охороною відділу Січових Стрільців виїхав до Житомира, а військове командування в!гнатівці рішило провести реорганізацію своїх сил. Було вирішено зібрати всі частини в Окремий Запорозький Загін. Деякі отамани протестували проти ліквідації їх окремих загонів, але під тиском вони "волею-неволею мусіли погодитись".[11а]
Генерал Костянтин Присовський, якого було призначено командиром Загону, поділив його на два курені. Перший з них, під командою підполковника Олександра Загродського, стояв під Ушемиром. Другим куренем, що розташувався під Бердичевом, командував підполковник Петро Болбочан, який також виконував обов'язки помічника генерала К. Присовського. З артилерії і кінноти було виділено окремі частини. Разом в Загоні було 3000 козаків.[12]
В той час дійшло до певного непорозуміння між військовим Болбочаном і цивільним Симоном Петлюрою. Під час наради командирів, на якій вирішувалось об'єднання українських частин в один відділ, Болбочан вимагав, щоб Слобідський Кіш Гайдамаків, який очолював Симон Петлюра, також був включений до Загону. Коли ж Петлюра відмовився включити Гайдамаків до його складу, то Болбочан, "як людина щира й одверта, досить різко закинув Петлюрі, що — він зі власних своїх персональних дрібних мотивів став на перешкоді такому об'єднанню".[12а] Одначе Петлюра все-таки відмовився підлягати будь-якій військовій владі і "самопасом пішов на Житомир — Коростень — Нов. Волинський".[13 *] До Слобідського Коша прилучилися також Вільні Козаки Ковенка. Щоб дати можливість урядові і членам Центральної Ради зібратись в Житомирі, було вирішено якнайдовше втриматися на лінії Київ — Житомир.
Але й тут українська влада довго не затрималась, бо становище з кожним днем погіршувалося. Із заходу наступали збільшовичені частини колишньої VII армії, що вже захопили Проскурів, Жмеринку й Козятин. Далі еони взяли Бердичів і тепер підготовлялися наступати на Житомир. У звіті від 17 лютого 1918 року комісар штабу південно-західного фронту Н. Н. Кузьмін, повідомляючи про ці події Миколу Подвойського і верховного головнокомандувача Миколу Криленка, писав: "Бердичів зайнято. Вбито одного і 8 ранених, захоплено 5 бронемашин і батарею. Згідно з повідомленнями, Центральна Рада хоче втікати з Житомира до Луцька, Дубна, Рівного, Сарни в наших руках. З Бердичева ведуться операції на Житомир. Самоуправа міста і гарнізон Житомира прохають Раду виїхати".[14 *] І дійсно, міська дума попрохала український уряд залишити місто, щоб не наражати Житомир на небезпеку боїв.[15] В таких умовах українська військова влада вирішила перевести евакуацію Житомира, маючи на увазі "ясний і доцільний плян: тому, що залишався поки що одинокий вільний шлях на Коростень — Сарни, то треба було зайняти якомога швидше обидва ці пункти, проложити собі вільний шлях також з Сарн на Рівне, щоб, коли настане велика біда, добратись до німецьких ліній. Тим часом по дорозі можна було захоплювати склади з військовою амуніцією й збільшувати свої сили, вербуючи добровольців".[16]
Згідно з планом, було вислано 1-у сотню Січових Стрільців під командою Романа Сушка на станцію Коростень, яку вона зайняла майже без бою. За нею виїхав уряд і військо, яке там остаточно переформувалось. Опісля воно вирушило до Сарн і зайняло місто після невеликого бою. Тут же використовувались величезні запаси військового майна колишньої царської армії. Уряд і штаб залишилися у вагонах на станції Сарни, а бойові операції продовжувались. Українські частини швидким ударом зайняли Рівне і почали очищувати шляхи в напрямках від Рівного до Ковеля і від Сарн до Лупинець, в напрямку наступаючих німецьких частин. Українцям також доводилося вести бої із збільшовиченими частинами, що поверталися з фронту. У більшості випадків їх роззброювали й ешелонами висилали на північ. Укріпившись на станції Сарни і з огляду на повідомлення, що на допомогу мають прибути німці, курінь Болбочана почав наступ на Житомир і зайняв його після бою з частинами VII більшовицької армії.[16а] В той же час підполковник Петро Болбочан, якого було призначено губерніальним командантом Волині, "також провів мобілізацію старшин і підстаршин, як дуже потрібного в той час елементу, і завів порядок в Житомирі та його околиці, очистивши їх від більшовицьких банд і всякого непевного елементу".[17][17а] Як констатує інший дослідник, метою призначення Болбочана на адміністративний пост було "відірвати його від війська". Зокрема, зазначається, що внаслідок проведеної ним мобілізації, його курінь зріс до тисячі козаків, "Тоді Уряд забрав у нього курінь, дав партійного командира і вислав під Бердичів. В першому бою курінь Болбочана мав великі втрати, а його наступник втік потягом до Житомира. Узнавши про це, Болбочан лишив комендатуру і вернув до куреня".[17б] З Житомира курінь Болбочана вирушив на Бердичів і зайняв його після завзятого кількаденного бою з частинами колишньої царської VII армії і матросами під командою Василя І. Кіквідзе.[17в] В цій операції загинув сотник Савинський і обслуга його батареї, що прикривала відступ куреня, коли його оточили переважаючі сили ворога.[17 г *] Провдоподібно, що з приводу саме тих боїв за Бердичів Микола Скрипник 24 лютого повідомляв: "Німці зайняли Луцьк, Р.івно, і згідно з повідомленнями, Новоград-Волинський. Наші війська організуються і ведуть партизанську боротьбу в Коростені. Петлюра — головнокомандувач Центр. Ради — збирає свої сили. Гайдамаки намагались напасти на Бердичів, але потерпіли повну поразку".[18] Наступного дня, після вступу українського війська до Бердичева, сюди прибув перший ешелон німців.
Більшовики, довідавшись про військовий союз між Центральною Радою, Німеччиною та Австро-Угорщиною, почали свої протизаходи. "З Харкова, Полтави, Кременчука, Катеринослава, Кривого Рога та деяких інших міст червоногвардійські загони терміново перекидались на захід проти наступаючих інтервентів та Гайдамаків".[19]
З Бердичева курінь Болбочана було відкликано до Житомира і звідти разом з куренем О. Загродського, через Коростень, українське військо мало розпочати загальний наступ на Київ, В цьому наступі брали також участь Січові Стрільці і Слобідський Кіш Гайдамаків. "Українське військо поступало вперед невпинним, немов церемоніяльним маршем. Тільки коло станції Ірпінь більшовики спробували були затримати українців, але були розбиті. Шлях на Київ був вільний, і 1 березня вночі українці були вже в Святошино".[20] Наступного дня, тобто 2 березня 1918 року, Народний секретар військових справ Юрій М. Коцюбинський був змушений поінформувати всі Ради України, очевидно, російською мовою, що з огляду на переважаючу силу ворога і небажання вести бої в Києві, робітничо- селянський уряд переїжджає до Полтави. "В Полтаві ми формуємо відділи для боротьби з німецько-винниченківськими бандами. Всі Ради повинні надсилати свої збройні відділи до того міста".[20а]
З поверненням української влади до Києва політичні діячі знову взялися за старі догми, потяглися до попереднього русла. Відновлення, як видно з перебігу подій, незабутої політики інертності віддзеркалювалося також і у військовій ділянці — в справі формування своєї збройної сили, 3 того приводу, весною 1918 року, деякі військові кола намагалися припинити "розвал" військової справи і вислали до Центральної Ради делегацію "з просьбою звернути увагу на військове міністерство і замінити Жуковського…"[20б *] Принагідно додати, що сильна українська армія не була в інтересах австро- німецьких політиків, а негативне ставлення Центральної Ради до свого війська тільки викликало задоволення серед союзників. Суттєвим недоліком українського політичного проводу була підтримка лише тих частин, яких можна було шляхом палких закликів, обіцянок і демагогічними промовами використати для своєї мети. Дисципліновану й аполітичну армію тяжко було б втягнути в політичні інтриги, і така сила, на погляд деяких діячів, становила б загрозу їхній діяльності.
Прикладом такої політики може послужити Слобідський Кіш Гайдамаків. Хоч він відіграв другорядну роль у дальшому розвитку подій, однак був симптомом недуги, на яку хворіли політичні діячі і якої не могли позбутися. З поверненням до столиці українського уряду повернулися також і Гайдамаки, які зараз же "почали робити в Києві свої "порядки". Мали їх віддати під суд".[21] Серед тих "порядків" були "безсудні нічні розстріли на одкосах Михайлівського саду…"[22] Така поведінка Гайдамаків привела до гострого конфлікту між генералом Присовським і С. Петлюрою.[22а] Не безпідставно твердить Сергій Шемет, що такий стан в Коші можна приписати керівництву цієї частини, яке не спромоглося дати "відділові того виховання, карности і закономірносте без якого військо руйнує правний порядок, а не боронить його".[23] Як зазначає Інший автор, цей відділ мав добрі підстави стати здоровим елементом українських збройних сил. "В Києві Кіш мав у своєму складі біля 400 вояків, гармати і кінсотню… В київських боях в Коші було багато людей національно свідомих, але пізніше, то було вже в ньому багато людей просто грабіжників і провокаторів".[24]
На відміну від Гайдамаків, Окремий Загін Запорожців, який був представником регулярної армії, мав інші проблеми. У першій половині березня Загін розгорнувся в дивізію з чотирьох полків.[24а] Але із зростаючою силою дивізії почало зростати відчутне недовір'я впливових політичних кіл до вищого командного складу і їх попереднє застереження до "українського мілітаризму", не зважаючи на той факт, що Лівобережжя перебувало під більшовицькою окупацією.
"Уряд Грушевського — Голубовича спирався на революційно- демократичні сили, які загалом боялися народження справжньої української регулярної армії, бо вони були певні, що таке військо не потерпить їх влади. Тому, ще з початком революції вони, не виступаючи одверто проти українського військового руху, весь час вели підпільну роботу проти всіх видатніших і активніших старшин, намагаючись замістити ці відповідальні командні посади своїми товаришами по партії — людьми цивільними, що військової справи не тямили".[25] І дійсно, генерала Костянтина Присовського було усунено з поста, бо, як твердить Д. Дорошенко, йому не довіряли.[26] Тоді на місце Присовського уряд хотів призначити С. Петлюру, "який дуже добивався вибору на командира загону, але старшинство його кандидатуру — як людини нетямущої — усунуло".[26а] Потім запропонували штабскапітана Михайла Шинкаря, щоб той вигнав з дивізії "всіх реакційних І контрреволюційних духів, але в дивізії ні за що не хотіли мати Шинкаря". Розглядалась також кандидатура генерала артилерії А. Натієва, "дуже гарного бойового генерала". Тому, що Натієв був "нейтральним", уряд прийняв його кандидатуру.[27 *]
При реорганізації Запорозької дивізії знову постала справа Слобідського Коша Гайдамаків, що налічував 50–60 осіб.[27а] Справа полягала в тому, що Петлюра намагався включити цей відділ в дивізію, а "генерал Присовський, підполковник Болбочан і інші старшини були рішуче проти того, аби Гайдамаки були зараховані до складу Запорожців, бо вже тоді їх рахували за шкідливий елемент, а крім того вже тоді в тому Коші було багато вже формальних більшовиків, відомих з прізвищ…"[28 *] Після реорганізації до складу дивізії увійшли такі частини: 1-й піший полк ім. гетьмана Дорошенка (Дорошенківці) з куренем підполковника Загродського, який і лишився його командиром. Тут можна додати, що колишні Богданівці під командою полковника Олександра Шаповала вважали себе найстаршим полком в українській армії і що саме їм належиться перша нумерація. Тепер вони творили курінь в Дорошенківському полку[29] До складу дивізії також увійшли: 2-й Запорозький піший полк під командою підполковника Петра Болбочана, 3-й Гайдамацький піший полк під командою полковника Володимира Сікевича і гарматний полк, яким командував полковник Парфенєв. и Для відзначення героїзму гармашів і їх командира сотника Савинського, "першій батареї Запорозького гарматного полку присвоєно почесну назву батареї ім. сот. Савинського".[30] Серед підрозділів дивізії були кінний полк ім. Костя Гордієнка під командою підполковника Всеволода Петрова, інженерний полк-командир полковник Козьма, панцерний дивізіон сотника Болдиріва а також авіаційний парк і самокатковий відділ. Дивізія не мала повного особового складу, бо кількість козаків не перевищувала 5000.[31 * **]
На початку березня Запорозька дивізія залишила Київ із завданням очистити Лівобережжя від більшовиків, які, в свою чергу, перекидали загони з Харкова, Полтави, Кременчука, Катеринослава, Кривого Рога та деяких інших міст, щоб стримати наступаючі сили.[31а *] Переїхавши через Дніпро, дивізія зосередилась у Дарниці, де було затверджено маршрут дальшого просування її частин. Першими виїхали Богданівці. 4 березня в Березані їх авангард наздогнав німецькі передові частини. Звідти і почався спільний наступ на станцію Яготин, підступ до якої обороняв чехословацький ар'єргардний відділ з броневиком[**]. Першими по залізничній лінії наступали німці, а за ними, в резерві, йшли Богданівці. Броневик, відкривши гарматний і кулеметний вогонь, примусив німців залягти і копати для себе окопи, Використавши момент, коли броневик під вогнем піхоти трохи відступив, німці знялися з позицій і почали обходити ворога з правого крила, а Богданівці зайняли їхні окопи. Тим часом броневик повернувся на попередню позицію і знову відкрив по окопах вогонь. "Цілий дощ кулеметних куль летів на ці окопи, які могли закрити тільки плечі і голову. Гарматні набої густо падали то перед лінією, то позаду неї, підкидаючи стовбури землі і диму. Старі козаки лежали й одстрілювались, а молоді гімназисти, що записалися в Києві, поховали голови в окопчики і не дихали. Один тільки командир сотні, сотник Кіриченко, стояв у цілий зріст І кричав на молодих, щоб не ховали голів і жартував на кожний вибух гранати".[32 *] Небезпечне становище Богданівців зліквідували німці, які захопили праве крило ворога і змусили його відступити.
Ворог, "понісши значні втрати", рубаючи телеграфні стовпи й руйнуючи мости, відступив "в безладді" до Гребінки, а ешелони Запорожців вільно просунулись до станції Кононівка.[32а] На підступах до Гребінки більшовики знову намагалися зупинити наступ українських і німецьких частин. Бої тривали два дні. Згідно з радянськими джерелами, Гребінку обороняли частини Василя Кіквідзе, командира 4-ї Української радянської армії, В його розпорядженні були загони київських робітників під командою Григорія Чудновського і Василя Боженка, загін В. X. Аусема з 500 бійців, Костромська колона мала 500 людей, Гребінківський революційний загін — 150 солдат, Харківський пролетарський загін — 250 чоловік і бронепоїзд під командою Л. Н. Макієвської-Зубок. Разом в розпорядженні Кіквідзе було приблизно 3000 бійців.[33] [34 *] Щоб зупинити наступ союзників, 4 березня 1918 р. інспектор артилерії фронту Кашкарьов у телеграмі до більшовицьких організацій в Севастополі наказував негайно вислати до Харкова відділ артилерії, артилеристів і всіх тих, які бажають служити при артилерії, бо становище на фронті стало критичним.[346 *] В березні в рамках допомоги державний банк РРФСР видав більшовикам на Україні 171621000 карбованців, а з військової допомоги — 120000 гвинтівок, 320 кулеметів, 5 мільйонів набоїв та інші боєприпаси. В кінці березня М. І. Подвойський, член колегії Наркому військових справ, наказав вислати до Харкова 100 інструкторів і 500 артилеристів для поповнення кадрами відділів, які формувалися в Харкові та губернії.[34в]
Одначе, не зважаючи на всі заходи, більшовики не спромоглися стримати наступаючих частин. Вже 9 березня 1918 року радянський уряд мусів переїхати з Полтави до Катеринослава. Там скликано II Всеукраїнський з'їзд Рад, метою якого було "об'єднання і згуртування революційних сил України в боротьбі проти окупантів і націоналістичної контрреволюції". А в листі до Г. К. Орджонікідзе від 14 березня 1918 року Ленін вимагав "об'єднання проти ворога всіх революційних сил Півдня, створення єдиного фронту від Криму до областей радянської Росії".[34 г *] Під дальшим натиском німців і Гордієнківського кінного полку ворог відступив на Лубни, і вже 16 березня Гребінка й Черкаси опинилися в руках наступаючих сил. На станції Гребінка в руки переможців попало кілька гармат, броневик і багато ешелонів з військовим майном.[**] Впертими сутичками, які нерідко перетворювалися у запеклі бої, більшовики намагалися використати на часі, щоб зорганізувати нові частини для дальшої боротьби і мати нагоду вивезти з України якнайбільше різноманітного майна й потрібного їм персоналу. Справу ефективної евакуації матеріальних і людських ресурсів було доручено надзвичайному представникові Раднаркому РРФСР на Україні Г. К. Орджонікідзе.[35 * **] У Гребінці німці вирішили почекати, поки не прибудуть їхні головні сили й важка артилерія, Згідно з повідомленнями, більшовики закріпляли лінію Кременчук — Ромодан, підтягаючи свою артилерію і додаткові частини, Повідомлялось також, що чехословацький корпус приєднався до більшовиків[*] і командування над об'єднаними частинами перебрав командир корпусу генерал Шокоров.
Німецьке командування не помилялося в припущенні, що більшовики вирішили чинити впертий опір майже біля кожного залізничного вузла. Більшовикам залежало не лише на тому, щоб зупинити наступ, але також не допустити наступаючі частини до залізниці Бахмач — Ромодан.[36] З такою метою більшовики кинули на допомогу відділ червоних козаків В. М. Примакова, що начисляв понад 500 бійців, "Особливо запеклий бій відбувся недалеко Лохвиці, біля села Красного. Протягом п'яти діб червоні бійці героїчно відбивали атаки переважаючих сил ворога і відступили тільки за наказом командування".[37 *] З огляду на поразки на фронті, 22 березня 1918 року Центральний Виконавчий Комітет Рад України переїхав з Катеринослава в Таганрог.[37а] 23 березня коло Сенчі більшовицький загін М, К. Козинця разом з відділом лохвицьких червоногвардійців знову намагався, однак безуспішно, зупинити наступ. Того ж дня більшовики також залишили Миргород.
Надзвичайно важкі бої відбулися за станцію Ромодан. Тут більшовики "переважали українців числом майже вдвічі, а силою вогню в чотири рази. В центрі вели москалі наступ під прикриттям шести добрих панцерних поїздів. Вночі, першого дня боїв, до москалів підійшло підкріплення (8000 вояків, 7 панцерних поїздів і 8 панцерників). Нашим центром керував полковник Болбочан. Після 4-денного бою перемогли наші війська, а на п'ятий день Болбочан здобув Ромодан. Німці офіційно поздоровили Болбочана з блискучою перемогою. У повідомленнях про ці бої преса більшовиків писала про "сильний відділ запорозьких військ під командуванням реакціонера, старорежимного генерала Болбочана… небезпечного противника" і була оповіщена нагорода за доставления його "живого чи мертвого" — 50000 рублів".[376 *] Тут можна додати, що в останній день у боях взяла участь також німецька артилерія. Тим часом українське командування, що ще в Гребінці вирішило перейти в наступ без допомоги німців, після дводенних бойових операцій, 16 березня, зайняло Лубни. До цієї перемоги спричинився Гордієнківський кінний полк під командою полковника В. Петрова, "який разом з кінногірською батареєю зробив глибокий обхід справа й зайняв місто несподівано для ворога. Захоплення Лубен було настільки швидким, що більшовики не встигли, за своєю звичкою, підірвати станцію і міст через Сулу. Зіпсували тільки стрілки і спалили рухомий залізничний состав".[38 *] Коли було повідомлено німців, що Лубни перейшли до рук українців, вони не хотіли повірити у це. "Довелося вислати до них поїзд, і щойно тоді німці дали батальйон піхоти і два панцерники.
Тим часом українське командування опрацювало дальший план наступу в напрямку Полтави. В авангарді наступу, залізничним шляхом, мав просуватися 2-й Запорозький полк, за ним — його резерв, Богданівський курінь 1-го Запорозького полку, а позаду — резерв дивізій, решта 1-го Запорозького полку. Гордієнківський полк одержав завдання просуватися в паралельному напрямку по лінії Хорол — Білоцерківка — Решетилівка і тоді повернутися на північ, щоб перетяти залізничний шлях на Полтаву.
Наступ почався 17 березня. Піші частини підійшли до станції Солоницька, що перебувала в руках ворога, і артилерія Запорожців відкрила вогонь. Бронепотяги більшовиків, використовуючи темряву, підходили до річки Сули, обстрілювали Лубни, станцію, де стояли ешелони Запорожців. Під час свого наступу Запорожці отримали відремонтований бронепотяг, а 2-й Запорозький полк рішучим наступом зайняв село Березополь і фланговим ударом зайняв станцію Солоницьку. Протягом дня ворожа піхота з броневиками провадила контрнаступ на позиції Запорожців, їм на допомогу під'їжджали бронепотяги і своїм вогнем завдавали великих втрат. Щойно після того, як артилерія Запорожців, що стояла на правому березі Сули, підбила один бронепотяг і його захопила піхота, ворог припинив наступ, і Запорожці втримали свої позиції. Вночі на Солоницьку прибув підполковник Болбочан.[38а * **]
Таким чином, зліквідувавши важливі опірні пункти більшовиків, Запорожці відкрили собі шлях на Полтаву, і 30 березня в місто вступив Гордієнківський полк. На другий день до Полтави прибула німецька кінна дивізія під командою генерала фон дер Гольца, що наступала з заходу від Кременчука.
Успішні бойові операції українських і німецьких сил не завжди кінчалися гармонійно. Під час цієї та інших операцій союзників в їхні руки "переходили склади, повні всякого військового майна. Від більшовиків також відбивалися численні залізничні валки, навантажені всяким майном, пограбованим більшовиками у населення і забраним з військових складів. Ця військова здобич вічно була причиною сварки з німецьким командуванням, яке по договору з Урядом Центральної Ради мало право на більшу частину військових запасів",[39] Одначе, з розвитком дальших бойових дій, відносини між союзниками поліпшувалися. Перебування Запорожців у Полтаві було коротким, свідченням тому — цей документ.
"3-го квітня 1918 р. Година 06 ранку, м. Полтава.
Легенда: Московські червоні війська під керуванням Ю. Коцюбинського відходять на Харків — Курськ. Кавказька група їхніх військ під керуванням Єгорова і Лазарева поспішають захопити частину вугільного кряжу близько Микитівки, Дебальцево і там злучитися з комуністичними робітничими загонами Донецького району. Головна позиція їх недалеко Барвінкова. Збірні сотні б. Гвардійського корпусу під керуванням Качелена і комуністки Марії Темзен тримаються недалеко Константинової і Білолицької. Частини мають бути готовими до руху — 4 квітня 1918 р., о год. 3-ій ранку.
Харківська група, К-р. пполк. П. Болбочан:
а) Три курені 2-го Запорозького полку. Один у резерві.
б) Дві важкі батареї і дві кулеметні сотні, одна кінсотня, один бронепотяг. Решта резерва.
в) Всім військам вантаження станція Полтава 4 квітня. Напрямок: Харжі.
г) Я буду при Харківській групі. Ранених відправляти до Полтави. Перев'язочний пункт при потязі, Мої заступники: Сікевич і Болбочан.
Отаман Натіев.
Начштабу генштабу сотник Вержбицький.
Старшйй ад'юдант сотник Шпилинський.
Слов'янська група, К-р полк. Сікевич:
а) 1-ий Запорозький ім. гетьм. Дорошенка полк — 3 курені. Загродський.
б) 4-й Запорозький ім. гетьм. Хмельницького полк — 2 курені. Шаповал. — в) 3-ий Гайдамацький полк — 3 курені — сотник Савелів. Дві батареї легкої, одна важкої — сотник Одинець. Панцерний потяг і броневик — полк. Болотов. Інженерна сотня — сот. Андрієвський і Білінський Р. Кінна сотня — сот. Ляхович. Ранених відправляти у Полтаву. Вантаження — станція Полтава. Маршрут: Костянтиноград — Лозова — Слов'янськ. Решта — резерва, В авангарді — Запорозький ім, кошового К. Гордієнка кінний полк — пполк, Петров.
Натієв".[39а]
Отримавши наказ, Запорожці пішли на Харків, де вже 5 березня 1918 року було встановлено воєнний стан.[29а] Більшовики намагалися загородити їм шлях під Люботином і тим самим дати можливість вивести якнайбільше майна до Самари. Кількаденні, "особливо жорстокі і криваві" бої в цьому районі закінчилися перемогою Запорожців[39в]. Українцям дісталася значна здобич: 7 броневиків, гармати, аероплани, радіостанції і багато ешелонів з військовим устаткуванням.[40][41] "Біля водокачки було знайдено багато трупів розстріляних большовиками, багато навантажених у вагони коней було большевиками порізано".[42] У боях коло села Коротич загинуло 105 червоногвардійців.[43] Ці червоногвардійці, очевидно, були з дивізії "червоноштанців", про яких український громадський діяч і журналіст Вячеслав Давиденко писав: "Історія цієї назви така. Більшовицька команда захопила в Харкові цейхгавзсклад військового майна, в якому ще за царських часів лежали гусарські уніформи. Дивізію одягнено в ті блискучі уніформи, І бслбочанівці в бою під Коротичем брали на "мушку" червоні гусарські штани. Більшовики в паніці тікали, скидаючи з себе оте "прокляте царське насліддя".[44]
Бойові операції українських збройних сил, хоч і з допомогою німецьких частин, безперечно, були найкращими сторінками в історії українського війська. Ці моменти відзначалися не тільки перемогою української зброї, але й ефективним командним складом, досконалою організаційною структурою. На відповідальних постах переважно стояли висококваліфіковані старшини з належною військовою освітою і бойовим досвідом. Військо виявляло найвищий рівень дисциплінованості, а населення, вперше за триста років, мало своїх охоронців. Не даремно ж до цього війська горнулися добровольці, особливо молодь. Такий стан панував і в Запорозькій дивізії.
Генерал Натієв, який змушений присвятити Майже всю свою увагу організаційним й адміністративним справам, фактично передав командування дивізією в руки підполковника Петра Болбочана.