Кінець земного шляху

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Кінець земного шляху

Ще у 1645 р. київський митрополит почувався добре. Він навіть від’їжджав до Ясс, де молдавський господар Василь Лупул видавав свою старшу доньку Марію (сестру Роксанди, яка потім стане дружиною Тимоша Хмельницького) за князя Януша Радзивілла. Останній був кальвіністом, і тому чимало представників молдавської панівної еліти були проти цього шлюбу. Таким чином, київський митрополит був тут присутнім не лише як почесний гість, але і як представник Православної Церкви, який своїм авторитетом мав утвердити законність важливого династичного шлюбу. У такій же ролі мали виступати молдавський митрополит Теофіл і його майбутній спадкоємець – волоський митрополит Стефан. Згідно з молдавським звичаєм батька нареченої не було на шлюбній церемонії, зате були представники низки монархів: короля Владислава ІV (снятинський староста Петро Потоцький), бранденбурзького курфюрста; князя Курляндії; господарів Волощини й Трансільванії (останнього представляв визначний полководець Януш Кемені), а також представники від константинопольського патріарха та численних сенаторів Речі Посполитої. Пишні врочистості тривали 12 днів (до 16 лютого), причому гостям показували балет, оперу, театральні вистави, трюки фокусників, екзотичних звірів. Щоправда, невідомо, чи був присутній на цих виставах св. Петро Могила. Але був тут його учень і сподвижник Феодосій Василевич-Баєвський, викладач Києво-Могилянського колегіуму та майбутній слуцький архімандрит під покровительством Януша Радзивілла, майбутній єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилівський (у 1669—1678 рр.). Він присвятив цій події свій латиномовний панегірик «Chorea bini…» – «Подвійний хороводний танець… на весіллі Януша Радзивілла і Марії, господарівни Молдавії, під оплески колегії Могилянської київської…» (К., 1645). Того ж року Василевич-Баєвський видав там ще один латиномовний панегірик, присвячений уже особисто св. Петру Могилі («Sancti Petri…» – «Святого Петра митрополит київський, хрестотворець руський… Петро Могила»).

Але після повернення до Києва здоров’я митрополита стало погіршуватися. В останній рік свого земного життя св. Петро Могила тяжко захворів. Важко сказати, яка саме була ця хвороба, але ймовірно, що якась серцева. Про тяжку недугу митрополита вже знали далеко за межами Києва. Про це, зокрема, свідчить донесення з Варшави папського нунція Джованні Торреса до римської курії від 22 грудня 1646 р., у якому йшлося про очікувану смерть митрополита і про необхідність скористатися цим, щоб поставити на його місце уніата. Відчував свою близьку смерть і сам святий, який уклав заповіт 1.01.1647 (22.12.1646) р. Присутньою при цьому була низка православних шляхтичів: київський каштелян Адам Кисіль, Федір Солтан, Андрій Славецький, Данило Голуб, лаврський намісник Мелетій Красносельський. Пізніше, вже за гетьманування Юрія Хмельницького, тобто у 1659—1660 рр., виникла потреба ствердити цей заповіт, що й зробили не тільки гетьман і київський полковник Василь Дворецький, які, до речі, колись навчалися в Києво-Могилянському колегіумі, але й кілька представників Києво-Печерської лаври. Особисте майно й найбільшу свою цінність – бібліотеку (2131 книга) – митрополит заповів насамперед Богоявленському Братському монастиреві та Києво-Могилянському колегіуму, потім – Києво-Печерській лаврі та Софійському собору, значні суми заповів на добродійні справи православним монастирям (Скитському, Межигірському, Тригірському, Крехівському, Угорницькому, Мгарському, Густинському), а також жіночим та шпиталям, передусім Феодосіївському, заснованому ним самим, Печерському містечку (нинішній Свято-Феодосіївський монастир, що біля лаври) і братові Мойсею Могилі. Невелику суму грошей він заповів своєму духівникові, о. архідияконові Родіону, цирульнику (лікарю) Росохацькому, слугам, звичайно ж, залишив кошти й на власний похорон. Своє тіло він просив поховати в Києво-Печерській лаврі, «при лівому крилосі між стовпами». Визначив святий коло опікунів Києво-Могилянського колегіуму, а також групу осіб, які мали простежити за виконанням останньої своєї волі. Серед них – як світські особи (Адам Кисіль та Мойсей Могила), так і духовні (ігумени київських монастирів Ісайя Трофимович-Козловський, Йосиф Кононович-Горбацький, Ігнатій Оксенович-Старушич, Костянтин Негребецький, ректор Могилянського колегіуму Інокентій Гізель). Наостанок митрополит слізно просив берегти його колегіум «для хвали Божої і виховання дітей православних руських» і, нарешті, щоб усі молилися за упокій його душі.

Св. Петро Могила помер в ніч проти 11 (1) січня 1647 р., проживши всього 50 років. За давньою традицією тіло митрополита не поспішали ховати, а перенесли у гробу з Києво-Печерської лаври до Софійського собору, де ченці постійно читали біля нього молитви. Між тим, до Києва для прощання зі своїм владикою прибували вірні, представники братств та парафій. Тільки 19 (9) березня 1647 р., в день 40 мучеників севастійських, у вівторок на другому тижні Великого посту його тіло в супроводі мас вірних було урочисто перенесено знову до лаври і після відповідних молитов покладено у Свято-Успенському соборі Києво-Печерської лаври, в тому місці, де він і просив. Не було над місцем поховання ні монумента, ні надгробка…

Коли восени 1941 р. енкаведисти підірвали Свято-Успенський собор, то могилу митрополита завалили уламки. У 1982 р. її знайшов і розкрив київський археолог Харламов, однак доля мощей святого й досі невідома. Один з учасників розкопок передав незначну збережену їх частину до Благовіщенського храму УПЦ Київського патріархату при Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Невдовзі їх покладуть до мощевика біля ікони із зображенням святого, яку в наш час подарував Благовіщенському храму митрополит Молдавський та Буковинський Данило (Румунія) і яку вручила настоятелю о. Богдану аташе з питань культури посольства України в Румунії п. Корнелія Лускалова 14 січня 2003 року.

Звістка про смерть Петра Могили пролунала й у католицькому таборі, про що свідчать листи папського нунція в Речі Посполитій Джованні Торреса до Рима. Нунцій знову клопотався про обсадження митрополичого престолу, ще й звинуватив засновані покійним митрополитом школи в кальвіністських та аріанських єресях. Проблема обсадження митрополичого престолу уніатом по смерті св. Петра Могили турбувала католицький табір, що засвідчує виявлений нами лист краківського біскупа Петра Ґембицького від 11 квітня 1647 р., де, зокрема, було сказано: «Як тільки я довідався про смерть київського митрополита Могили, насамперед дякував Господу Богу, що Він знищив такого запеклого схизматика. Я тут же написав до його королівської мості, понижено просячи, щоб він за такою оказією подав (на київську митрополію) досвідченого та побожного уніата; а при цьому знищив і київські школи, заражені аріанством та кальвінізмом». Цей лист красномовно свідчить про справжнє ставлення тодішніх керівників Католицької Церкви до київського митрополита і вкотре доводить, що він ніколи не був прихованим католиком.

Діаметрально протилежною була реакція на смерть св. Петра Могили православних українців, білорусів та молдаван. На неї з глибоким сумом відгукнулися українські письменники й літописці – виразники почуттів народу. Про це написали, зокрема, літописці Михайло Гунашевський, Ілля Кощаковський, Феодосій Софонович, Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський та ін. Так, Софонович записав у своїй хроніці: «Року 1647 генвара 1 Петр Могила, метрополит киевский, оборонца великий и розширитель православия, помер. Похован в церкви великой Печерской. По смерти его зостал метрополитом Силивестр Косов». Сучасники відзначали видатні заслуги покійного митрополита. Так, його учень, чернігівський архієпископ Лазар Баранович з гіркотою писав про непоправну втрату навіть за 24 роки по смерті святого: «Могила скрила від нас Могилу. При тому пастирі прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу: був він нам отець і пастир любий. Любленого любо прийняли в небі, а нам би потрібен був другий Могила». Пам’ять про св. Петра Могилу і його діяльність в Україні та Молдавії ніколи не згасала, шанували навіть його особисті речі. Так, ми виявили інструкцію українського посольства гетьмана Петра Дорошенка до Речі Посполитої (не раніше 1665 р.). Інструкція містила і вимогу, щоб «митрополичі інсиґнії… забрані до Польщі, були знайдені і привезені до нас, і до Війська Запорозького, також митрополичі ризи, вчинені славної пам’яті київськими митрополитами, отцями Могилою і Косовим, дані для збереження отцю Балабану, київському митрополиту, а по цьому небіжчику Балабані полишені…»

Значення діяльності св. Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого св. Петро Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія його часів була найбільш самостійною та авторитетною за весь період ХІІІ – ХVІІІ ст. Це теж стало причиною причислення у 1996 р. Петра Могили до лику святих Православної Церкви.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.