Етнос і нація

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Етнос і нація

Як же нам означити поняття «нація»? Безсумнівно, це найпроблематичніший і щонайсуперечливіший термін у царині націоналізму, хоча дехто, цілком обходився б і без нього. Чарлз Тилі (Charles Tilly) назвав його «одним із найзаплутаніших і найупередженіших слів політичного лексикону» (1975: 6), що передусім зосереджується на державній владі — та й це поняття теж не позбавлене вад. Зовсім недавно Роджерс Брубейкер (Rogers Brubaker), вважаючи націю «стійкою, незламною спільнотою», попереджав про небезпеку втілення саме поняття нації. Нам слід, переконує Брубейкер, радше «думати про націоналізм без націй», і розглядати «націю як категорію практики, державність як інституціолізовану культурну й політичну форми, а національність як імовірну подію або випадковість» (1996: 21).

На такі хибні посилання є два типи заперечень. Перше з царини націоналістичної ідеології. Націоналізм надає особливого значення поширеним почуванням, пробудженим ідеєю нації; у такому ідеологічному дискурсі нація — це спільнота, що сприймається почуттями і в якій проходить життя (категорія, що означає як поведінку, так і уявлення), саме це спонукає її прихильників до конкретних вчинків. Але ж, ця «стійкість» і «незламність», за численними висновками, наявна і в решти спільнот, тому дослідникові слід зважати на цю реалію, вдаючись до самостійного поняття нації, й не намагатися її втілити[7].

Друге зачіпає ширшу проблему. Якщо поняттю нації передувала ідеологія націоналізму, то ми вже не можемо характеризувати її просто як категорію націоналістичної практики. Відтак, якщо ми навіть зможемо уявити кілька доновітніх націй до виникнення націоналістичної ідеології наприкінці XVIII ст., то потребуватимемо означення поняття нації, яка б не залежала від ідеології націоналізму, але все ж узгоджувалася з нею. Саме тут криється найбільша проблема та непереборні розбіжності у дослідженні націоналізму[8].

Означення нації коливаються від таких, що зосереджують увагу на «об’єктивних» чинниках, наприклад, мові, релігії, звичаях, території та інституціях, до таких, що надають особливого значення тільки «суб’єктивним» чинникам, як от ставлення, сприймання та почування. Прикладом зосередженості на «об’єктивних» чинниках може правити вислів Йосифа Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляєтся у спільності культури» (1973: 61). А прикладом «суб’єктивнішого» означення нації править вислів Бенедикта Андерсона (Benedict Anderson): «Нація — це уявна політична спільнота, що за своєю суттю обмежена й незалежна водночас» (1991: 6).

Безперечно, обидва означення виокремлюють важливі ознаки поняття нації, та попри все вони мають певні вади. Адже «об’єктивне» означення умовне й майже завжди вилучає деякі загально прийняті свідчення націй, іноді цілком умисно. Як довів Макс Вебер (Max Weber, 1948), суто «об’єктивні» критерії нації (мова, релігія, територія тощо), як правило, не охоплюють деякі нації. І навпаки, «суб’єктивне» означення здебільшого охоплює надто численні свідчення націй. Але ж надання особливого значення почуттю, волі, уявленню й сприйманню як критеріям нації та національної належності ускладнює відокремлення націй від інших видів спільноти, як от район, плем’я, місто-держава й імперія, що спричинюють подібні суб’єктивні припущення[9].

Отож, означення нації добиралося так, щоб відповідати критеріям, які б охоплювали «об’єктивно-суб’єктивний» спектр. Такий підхід надав чимало слушних і важливих означень, але науковці так і не дійшли бодай якогось консенсусу. Проте більшість зійшлася на тому, що нація — це не державне утворення і не етнічна спільнота.

Не державне утворення, тому що поняття держави стосується інституційної діяльності, тоді як поняття нації визначає тип спільноти. Поняття держави можна означити як низку автономних інституцій, які відрізняються від інших інституцій і мають законну монополію на примус та збирання податків на певній території. Але це надто відрізняється від поняття нації. Адже нація, як ми з’ясували, це спільнота, яка сприймається почуттями і в якій проходить життя, а її представники мають спільну батьківщину й культуру.

Не етнічна спільнота, бо, попри деякі збіги в тому, що нація й етнічна спільнота належать одному й тому ж явищу (спільна культурна ідентичність), етнічна спільнота, як правило, не має політичного відтінку та й бракує їй національної культури й навіть території, оскільки етнічній спільноті не конче володіти своєю історичною територією. З іншого боку, нація мусить мати свою власну батьківщину, принаймні впродовж тривалого часу, щоб становити собою націю; прагнути державного статусу й бути офіційно визнаною, а ще наполягати на розвиткові національної культури й на певному самовизначенні. Але, як ми вже бачили, для нації не обов’язково мати свою власну незалежну державу, достатньо прагнути статусу автономії й мати свою батьківщину[10].

Хоча на практиці межа між націями й етнічними спільнотами (або, вдавшись до французького терміну, ethnies) не чітко окреслена, все ж, як слушно зауважує Дейвід Мілер (David Miller), слід пам’ятати про концептуальну відмінність між ними. Проте його власне означення нації (або, як він воліє називати, «національності») як «спільноти (1), утвореної спільними віруваннями й зобов’язаннями, (2) історично тривалої, (3) активної за характером, (4) зв’язаної з конкретною територією і (5) відособленої від інших спільнот завдяки своїй відмінній національній культурі» (1995: 27), тяжіє до суб’єктивного обмеження спектру означень (що могло б, зрештою, стосуватися міст-держав і навіть племінних об’єднань) і зближує поняття нації та етнічної спільноти. Етноси, своєю чергою, теж утворені спільними віруваннями й зобов’язаннями, спільною пам’яттю й безперервністю, спільно діють та, як правило, зв’язані з певною територією, навіть якщо й не живуть на ній. Єдина головна відмінність — те, що етнічним спільнотам здебільшого бракує національної культури. Та все ж, означення Мілера виокремлює деякі головні атрибути нації: безперечне усвідомлення себе спільнотою, наявність спільних вірувань, мітів, історії, а також зв’язок з конкретною територією. Чи під силу нам розширити це означення так, щоб проступили збіги й відмінності між нацією та етносом?

Я пропоную означати поняття нації як «названу людську спільноту, що живе в рідному краєві, має спільні міти, спільну історію, спільну національну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для всіх її представників». Поняття етносу, своєю чергою, можна означити як «названу людську спільноту, зв’язану з рідним краєм, для якої характерні спільні міти про походження, спільна пам’ять, однин або більше більше складників спільної культури та деяка солідарність, принаймні серед еліти» [11].

Попри те, що ми вживаємо ці поняття, як робочі означення, насправді це узагальнення абсолютної або ідеалізованої «нації» й «етносу», які беруть початок від умовності відповідних вірувань і почувань представників еліти етносів або націй. За такого підходу не намагаються звести два поняття до спільного знаменника, а прагнуть виокремити їхню основну різницю й відмінні риси між ними. Це легше зрозуміти, вписавши атрибути обох видів культурних ідентичностей, як показано в таблиці 1.1. Оскільки етнічні спільноти й нації належать до однієї й тієї ж категорії явища, вони подібні у верхній половині таблиці: націям, як і етносам, характерні такі ж атрибути колективних імен, спільних мітів і спільної пам’яті. А от нижня частина показує, що нації відрізняються атрибутами спільних прав і обов’язків для всіх представників та єдиною економікою. Крім того, нації, як правило, завойовують батьківщину, тоді як етнічні спільноти можуть бути тільки зв’язані (символічно) зі своїм рідним краєм. Так само, етносам не конче мати національну культуру, а тільки деякий спільний культурний складник, як от мову, релігію, звичаї або спільні інституції, натомість спільна національна культура — основний атрибут націй. Зважаючи на це, навіть третій атрибут зазнав змін — від розмаїтих традицій пам’яті, які трапляються в етносів, до систематизування, стандартизування національної історії[12].

Проте було б помилково вбачати в цій відмінності бодай якусь еволюційну послідовність. Зрештою, в сучасному світі є багато етносів поруч або в межах націй, і це ще досить суперечливе питання, чи вдасться знайти якісь нації серед численних етносів доновітньої доби. Що ж можна сказати вже зараз (детальніше я на цьому спинюся далі): ідеальний тип етносу, з його гіршою організацією, — це загальніше поняття, а нація — конкретніше; нація поступово «увиразнюється», навіть тоді, коли й сама виникла з колишнього етносу, стає дедалі більше власницькою та складнішою і дедалі менше пов’язаною зі своїм первинним етнічним ґрунтом. Розгадка цього парадоксу, як ми переконаємося, полягає у зміні зв’язків між етнічною належністю й культурою, а ще між культурою й політикою.

Усе це досить абстрактно й теоретично. Коли ми переходимо від ідеалізованих прикладів до емпіричних, то все частіше натрапляємо на приблизне розуміння й винятки. За добрий приклад може правити «нація діаспори». Щоправда, такого феномену не існує: нація, як відомо, займає свою батьківщину, а етноси можуть кочувати з краю в край. Що ж тоді можна сказати про спільноти, які можуть заявити, що були націями, але, як наприклад, вірмени чи євреї, протягом століть не заселяли свою батьківщину, втративши власну незалежну державу? Чи маємо право казати, ніби вони зникли як нації, коли й далі зберігають свою національну релігійну культуру й спільні права та обов’язки, та ще й зайняли новий економічний сектор? Це питання не з легких, а тому схиляє до думки, що слід обачніше вдаватися до ідеалізації та відмінності етносу й нації[13].

Зрештою, існують випадки «поліетнічних націй», які охоплюють окремі етноси, що з тої чи іншої причини зійшлися разом або їх змусили об’єднатися й вигадати спільну історію та політичну пам’ять. У Бельгії, Швейцарії та Іспанії окремі етноси й далі співіснують у межах держави чи федерації, а їхні представники домагаються водночас і окремої етнічної, і спільної національної ідентичності. Наприклад, у Швейцарії деякі жителі кантону Юра прагнули кантональної незалежності від Берну, але їхні прагнення було чітко обмежено швейцарською «національною ідентичністю» і політичними перспективами держави. Загалом швейцарець може пишатися конкретною національною культурою, означеною кордоном батьківщиною, єдиною економікою та спільними правами й обов’язками для всіх громадян, тоді як французо- чи італомовні кантони змирилися з деяким «Innenschweiz» — вигадуванням мітів та історичної пам’яті старої конфедерації (Eidgenossenschaft). Складніші проблеми постають перед Іспанією та Бельґією, де окремі етноси (баски, каталонці чи фламандці) згідно з вищеназваними критеріями або утворюють нації, або домагаються державного статусу. Чи можна вести мову про «націю в межах нації», тобто про фламандську) або каталонську в межах бельгійської чи іспанської націй? Чи правочинно й доречно вести мову тільки про нації в межах «національної держави» (див. Petersen, 1975; Steinberg, 1976)?