6. Знищення Польщі

6. Знищення Польщі

Царювання німецької шльондри, що силоміць захопила російський престол, убивши останнього з династії Романових, – було щедрим на злочини проти людства та злочини навіть міжнародні. Таким безумовним та безпрецедентним злочином було знищення польської незалежності.

Нема великих підстав іменувати тодішню Росію хижаком. То – радше, такий собі гриф-стервоїд, який поберегався сутичок зі здоровими державами при силі, поглинаючи послаблені та підупалі.

Типовий приклад, це Україна та Польща, взаємно послаблені Козацькими війнами. Як не відбулася українська незалежність, ми вже знаємо, та тут дещо ознайомимося з долею Польщі, останнього уламку Великої Литви (після тієї зловісної унії в Креве).

То був довгий та тяжкий шлях занепаду, який можна було би простежити крок за кроком, але звернімося краще до останнього етапу; до Міхаля Бобжинського, який узяв це в добрі та точні слова:

… нарід, поки він живе, мусить рухатись, а не бажаючи проґресувати та розвиватись, мусить обов’язково відступати.

(М. Бобжинські, Історія Польщі в нарисах, Варшава, 1977, с. 381).

А маючи такого сусіда, як Росія, – відступати більш, ніж ризиковано. Нагадаємо, що таке саме сталося з українським народом, який з часу відсунення І. Виговського на користь молодого Хмельницького, – впав до такого самого згубного відступу. Далі читаємо наступне:

Повна, безоглядна апатія народу, забезпечувала його від насильства сусідів тільки на час, поки між ними не настала згода на поділ Польщі. Бо загальна політика Росії вимагала включення до її складу цілої Польщі. Та поки Росія думала, що вона сама зможе включити до складу цілу Польщу, то, певна вже своєї переваги, вона очікувала слушної хвилини аби не оглядатися на Прусію та Австрію, та їх до розбору не допустити. Прусія та Австрія, однак, стояли на сторожі своїх інтересів, готові не дозволити зайняття всієї Польщі Росією, а тим самим великого побільшення її сили.

(теж там, с. 381)

Щодо Прусії нагадаємо, що Єкатєріна II, відряджена до Росії самим Фрідріхом II, в жодному разі не могла собі дозволити не рахуватись з інтересами Прусії.

До всього попереднього додалося, як ми знаємо, й актуальне послаблення Польщі, економічне й політичне, спричинене не лише тими війнами, в яких вона брала участь безпосередньо десятками років, але й тими, що просто прокочувалися її теренами. Додалися до цього ще й чи не півсторічні свари за польську корону. Повищий історик скаржиться нам у подальшому на «маси темної та анархічної шляхти». Але, чи не такою самою шляхтою, так само темною та анархічною, була на той час українська козацька старшина? – та сама, що розпочала свою політичну та історичну діяльність вибором на місце досвідченого та здібного Івана Виговського, – Юрія Хмельницького?

Але, були тут і свої специфічні риси, далекі від привабливості. У своєму описі Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Історія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарів?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та… багато-векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!

Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768–1772 у нашому старому Барі на Поділлі.

Сталося це з тієї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих, тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно-освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не порушували, – всі були передбачливо розсаджені по таборах та тюрмах. Таке собі, звичайне з часів Єкатєріни II лицемірство; яким вона, власне, єдино себе й прославила.

* * *

Почалося все подальше з інспірованої підкупленою шляхтою конфедерації ж у Радомі 1767, на чолі з можними Радзивілами. Знову ж за вольності та проти короля, вона й звернулася по допомогу до російських військ (!). А російський головнокомандуючий Рєпнін підсунув їм документ, що давав свободу інаковіруючим, та хоч і визнавав короля, але віддавав Польщу під опіку Росії.

Сторгувалися на тому, що сейм зажадав ґарантій для Польщі в її правах: католицизм, право вета, вибори короля та право відмови послуху королеві, що порушував права шляхти; щось, якісь послаблення, перепали й інаковіруючим (28 лютого 1768).

От тоді, незадоволені поступками царизмові, й скликали оту, другу конфедерацію, в Барі на Поділлі, яка безпосередньо передувала повстанню Гонти і Залізняка в Умані та Першому поділу Польщі. Її душею та засновником був Юзеф Пуласкі (1704–1768), староста Варецький, та вона зібрала чимало видатних людей Польщі. В ній брав участь і генерал Казимеж Пуласкі (1747–1779), майбутній борець за незалежність американських колоній. Був і герой незчисленних пригодницьких романів (зокрема, великого Мора Йокаї) – угорський шляхтич Мор Беньовскі (1746–1786); та, хіба тільки…

Після взяття Бара російськими військами 1768, їх доля пішла різними шляхами. Юзеф Пуласкі збіг до Туреччини, де й помер у в’язниці. Генерал К. Пуласкі подався за океан, визволяти колонії з-під британської корони. Він загинув через три роки у битві під Саванна у Південній Кароліні.

Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.

Цікавих людей народжувало воно часом, оте XVIII ст. – вік Просвіти.

* * *

Поділ України між Росією та Польщею на час зміцнив позиції обох конкуруючих імперіалізмів в Україні, але неухильний подальший польський занепад був помітний голим оком. В той час, як окупована Москвою східна Україна, переживши шок Батуріна та катастрофи 1709, сиділа тихо під малоросійською старшиною на побігеньках у московського пана, західна (під Польщею) дослівно кипіла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромісів з «хамами». Та польська верхівка, наче свідомо наближуючи перший поділ Польщі 1772, – «наводила порядок», накликавши собі ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерія у Франції 1358, або Бауернкріґ у Німеччині 1524. З тією всього й тільки різницею, що протяглася з 1734 по 1768.

Рух охопив Київщину та Поділля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному місці, а вони спалахували вмить десь в іншому. Протягуючись так з року на рік, бо ряди гайдамаків поповнювалися як із лав зруйнованого селянства, так і з Великої Січі Запорозької. Попри безнадійно вже московську орієнтацію її верхівки.

Найбільшого розголосу набув фінал Гайдамаччини – так звана Коліївщина. Повстання під керівництвом 28-літнього запорожця Максима Залізняка, поспіхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Івана Гонти. Повстання було придушено, як підступом, так і далеко переважаючою силою російського війська. Яке суворо покарало власних «підданих». Зокрема М. Залізняка, після належних тортур, згноїли десь у Сибіру. А І. Гонту та тих із ним, що вважалися польською власністю було передано полякам, де вони були покарані зі звичною у них нелюдською жорстокістю. Хоч це ніяк не допомогло їм уникнути Першого поділу Польщі.

Повстання співпало у часі з конфедерацією у Барі, яка не мала успіху, в значному ступені саме завдяки цьому. Повстанці, годі казати, могли розраховувати на допомогу єдиновірців, та мабуть і розраховувли, але… Гонта і Залізняк були запрошені до російського табору на переговори, та там і захоплені. Це дає привід іще раз згадати добрим словом справедливих монголів, які стирали з землі саму місцевість, де бувало скоєно щось подібне. Гайдамакам згідно приписують небувалі звірства, як польська, так і російська сторони, але вірити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних підстав. М. Бобжинські оцінює кількість жертов в Умані на 20 000 людей, але… Чи не було це більше від населення тодішнього міста? – свідчень гідних довіри сучасників, як і самих гайдамаків, ми, на превеликий жаль, не маємо.

Тарасу Шевченку дорікали і дорікають кривавість його «Гайдамаків», але ж уся його провина лише в тому, що він просто вірив тодішнім історичним джерелам. Але, тоді й більшість вірила. Бо це лише ми, люди XX ст. з усіх боків оточені повенню щоденної брехні – сто разів перевіримо, поки повіримо, а тоді… Не слід забувати, що тоді тільки починалося XIX ст.

Але, саме внаслідок Гайдамаччини, де була задіяна сила запорожців – наблизилося те, що майже за півстоліття передбачав у своєму листі до Січової верхівки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортація Запорозької Січі.

Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й не слід так уже беззастережно вірити. Його з великим трудом придушує з польськими військами коронний обозний Стемпковський. Але, скористалися з цього й сусіди, виставляючи, ніби, кордон проти поширення розрухів на власні терени. Виступають австрійці, а з ними й Прусія, поготів, Фрідріх II – король пруський, вже 1769 уклав план часткового поділу Польщі та окупував для себе її західну частину – нижню течію Вісли. Дивлячись на це Австрія окуповує й собі прилеглу частину Польщі – Галичину. Росія забирає поки північний схід – Білу Русь: Полоцьк, Вітебськ та Могильов.

Зазначимо тут велику помилку Росії, що віддала Австрії Галичину, населену українцями та поляками. Бо згодом із Галичини розпочнеться польський визвольний рух, що призведе до виникнення міжвоєнної Польщі; звідти ж почнеться й український визвольний рух, який спричинить стільки клопоту Москві. Якби ще тоді їй пощастило би захопити та придушити Галичину, – все було би інакше.

Російський стервоїд дещо вичікує, але нічого не забуває, та потім 1793, користуючись, відволікаючою увагу Європи, Французькою революцією – захоплює західну половину Білої Русі, Поділля та мало не всю Волинь. Західний кордон Росії проходить тепер чи не за меридіаном, поміж Баром та Львовом, через Пінськ. А Прусія окуповує Великопольщу з Познанню та Калішем. Австрія не втручається цього разу. Російської «допомоги» запросила Тарговіцька конфедерація 1791, збіговисько підкуплених Москвою зрадників.

Фінал наступає 1795, коли придушується повстання Тадеуша Костюшки 1794–1795, та з карти Європи остаточно зникає держава Польща. Російський імперіалізм дожирає Польщу, захоплюючи Прибалтику, Литву та залишок Волині. Кордон зсувається до лінії Каунас – Гродно – Брест на Бузі. Прусія окуповує Мазовше, а Австрія прихоплює до Галичини ще й Малопольщу разом із Варшавою. Це – фінал трагедії.

Так, у сторіччя «Розуму та Просвіти», трьома імперіями, трьома імперіалістичними хижаками – була знищена незалежність цілого європейського народу. Трагічними були ці події для білоруського та українського народів, так само чужих народові російському, як і польський. Останні два потрапили при цьому з-під гніту європейського – під гніт відомої «цивілізації курних ізб».

* * *

З цього приводу може й повинно виникнути слушне запитання: як наприкінці отого «Віку Просвіти» в Європі, за епохи Франзузької революції 1789, що проголосила «Свободу, Рівність та Братерство», могла зникнути з мапи Європи ціла незалежна держава, поділена між сусідами? Та, ще такими, що у двох із них, Австрії та Прусії, – панували не люди, а закони (пригадайте хоча би того «мельника з Сан Сусі», який виграв судовий процес у самого короля Фрідріха II).

Складних відповідей не шукатимемо, для нас досить буде участі в цьому процесі Росії. Бо Росія спиралася у своєму розвиткові, як зсередини, так і ззовні, незмінно, на те, що є гіршого в людях. На те, що не потребує зусиль, як не потребує їх будь-яка розпущеність та розбещеність: на королеву хаосу – Ентропію. Не забудемо, що вона майстерно розкладала народи, перед тим, як їх порабити.

Бо, що то є російська імперська військова потуга, наш сучасник міг бачити або у Манджурії 1904, або на Мазурських озерах 1914, або на Віслі 1920, або у Фінляндії 1939–1940, або у Афганістані 1979–1989, або нарешті у Ічкерії 1994–1995. Чи не досить?

А з поділу Польщі, власне, й починається моральне розтління Росією Європи та світу, яке продовжується з наростаючою силою й у XX ст. Певно, що якби не отой Священий Союз, нав’язаний Росією Австрії, – й вона не зупинилася би в своєму розвиткові, може й не дійшла би розпаду 1917…

* * *

Бар на Поділлі стоїть і тепер, напівпусте підупале містечко, не на кожній карті знайти, колись важливий центр на великому торгівельному шляху. Сьогодні там можна довідатись, коли та де «состоялась пєрвая маєвка», або – коли Бар був «освобождєн от нємєцко-фашістскіх захватчіков».

Але, марно було би, напевно, щось випитувати про Барську конфедерацію чи про її натхненника, героя двох народів нараз, – генерала Казимежа Пуласького, або Мора Беньовського.

Незалежна Україна входить у III тисячоріччя надійно похованою живцем під гімалаями імперського сміття, імперського історичного лайна… Бо марно довідуватись із цієї історії правди; хоч про знищення Великої Січі Запорозької, а хоч і цілої Польщі.