2. Дві окупації Галичини та одна істина

2. Дві окупації Галичини та одна істина

Галичина, стара українська земля, аж до самого XX ст. – на власні очі не бачила московитів; на відміну від нещастивої східної України. Таким є історичний факт чималої ваги. Вона відома, як незалежна держава, ще в часи монголів, з якими, на відміну від княжого Києва, – непогано дає собі раду. Потім, через династичні шлюби, потрапляє до складу Великої Литви, чи не першою з українських земель взагалі. Потім, після отих зловісних уній, Кревської 1385 та Любельської 1569, – виявляється, що нема більше ні Литви, ні України, і лише всюдисуща Жечь Посполіта та Польська. Українці Наддніпрянщини не бажають визнати цього доконаного факту, та починають Козацькі Війни, які й стають початком руїни; не самої української, але й польської також.

Німецька шльондра на російському престолі прийшла до думки поділити Польщу поміж сусідами, та так воно – уперше 1772 і сталося. Галичина з її українцями та поляками, що так і не зазнали російської ласки, відійшла тоді до ближчої Австрійської імперії. Отже, з тих пір маємо поділ нації на західну частину, бодай – меншу, яка існуватиме в складі європейської імперії, та не з останніх – з високою культурою. Та й гнітиться буде собі цією імперією через її суворі імперські закони. Які, втім, в принципі можливо й легітимно змінювати, поліпшувати, як зайде така потреба.

Друга частина – східня, потрапила теж до імперії, але – яка ж разюча різниця! Бо, хто ж наважиться назвати її цивілізованою? – є й у неї якісь там закони, яких ніхто путтям і не знає, бо нема й потреби знати; бо за ними ніхто не живе. Бо, гнітять людей там не законами, а всезагальним хамським свавіллям правлячої еліти. Та усунути яке можна – лише фізично, усунувши саму еліту.

Так, чи не подумала як слід ота «Семіраміда Півночі», що вона робить, коли віддає частину своїх евентуальних підданих на європейське виховання? – куди її очі дивилися? Бо наслідки стали очевидні вже десь через століття.

Втім, питання не тільки зароджується, як таке, але й визріває. Проходить більше ста років та поруч із Росією, за Бродами, – виростає та квітне українська незалежницька думка. А їй до того, починає сприяти уряд австрійської імперії, обіцяючи 1912 – не пізніше 1915 – відкрити у Львові український університет, побік уже діючих, німецького та польського. Росія, що вже два століття безкорисливо присвятила себе знищенню української мови та культури, крім постійного оббирання України – саме це було її основною ціллю, – дослівно не може цього винести. Та плямує себе черговим дипломатичним ляпом. Ще великий Бісмарк – пам’ятаєте? – твердив, що Росія зловживає власною глупотою. Пєтєрбург надсилає до Відня погрозливу ноту, де – сміх один, – попереджає (!), що розглядатиме щось подібне, як воно станеться, як casus belli (привід до війни); ні більше, але й не менше!

Все це знайшло свого віддзеркалення у подальших історичних подіях. Велося надто вже багацько спорів щодо того, хто саме розв’язав І Світову війну, але – тут нема про що дискутувати. Хто ж розв’язав її, як не та ж сама Росія, – історичний агрессор? Адже, формальним приводом стало вбивство австрійського ерцгерцога Фердінанда 28.06.1914 в Сараєві – сербськими терористами: а, ким же були ці змовники, як не московськими агентами? Бо, ці зв’язки були старими, довгими та міцними. Бо хто ж, як не серби з’явилися вірними російськими попихачами в Україні, покликані тією ж німецькою шльондрою на російськім престолі: оті Новая Сєрбія на захід від Великої Січі Запорізької та Славяно-Сєрбія на схід від неї. Та хто ж насмілиться сьогодні твердити, що ця балканська потолоч, сьогоднішні агресори та горлорізи, – були «слов’янськими братами» України? Бо, до речі, це сербський генерал Текелі командував російськими військами, що донищили 1775 Велику Січ Запорізьку. Бо, таке не забувається, та багато прийдеться їх нащадкам спокутувати, поки українці знову не почнуть поважати їх. Але, ота сербська дрібнота була лише мізерними виконавцями, причини – були глибші.

Загалом:

«Ліберальне настановлення Австрії до українців не подобалося Росії і тертя на цьому грунті стали однією з головних причин великої війни».

(Л. Лавтон, Україна: найбільша проблема Європи, Лондон, 1939)

Це було написане ще перед II Світовою, але на жаль не додало розуму ні Черчилеві, ні Рузвельту.

Розв’язавши так бажану їй світову війну, Росія, з її хирними силами, не впоралася з нею на півночі, потерпівши поразку в авантурі на Мазурських озерах, де вдарилася до панічної втечі 6–15.09.1914. Але на півдні пішла на все, аби захопити українську Галичину, це пощастило їй у вересні 1914; вона мусила її віддати на початку травня 1915. Другим разом (так званий «Брусіловській прорив») їй вдалося на час захопити східну Галичину.

Наслідки цієї окупації досить повно описав свого часу наш видатний історик – Дмитро Дорошенко (1882–1951). Підведемо цьому деякі підсумки. Першим завданням російського командування було тоді знищити всі українські організації, насамперед, просвітянські та наукові: товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка тощо. Туди були спрямовані спеціальні «казачьі команди» – загони досвідчених карателів; ну, щось на кшталт пізніших енкаведистів. Вони негайно понищили всі українські бібліотеки і архиви, що збиралися десятками років. Але, книжками та майном справа не вичерпувалася, це було лише першим, та може й не головним завданням чужоземних окупантів. Другим завданням було понищити якомога більше української інтелігенції – квіту нації. Д. Дорошенко пише, що навіть київські тюрми, далекі від Галичини, були на той час переповнені українцями, старими чи молодими, аби інтелігентними, національно свідомими. Характерним було вже те, що окупаційні пошта та телеграф, за наказом влади, – відмовляли приймати щось, написане українською мовою.

Загалом вважається, що на той час було розстріляно в окупованій Галичині, або вивезено до Сибіру, – десь чверть її населення. Так було того, першого разу, коли захід України вперше зустрівся зі «старшім братом», керованим російським самодержавним урядом.

Але, пройшло менше двадцяти років, режим у Росії по «Великому Жовтні» змінився, та став самим прогресивним у світі. Та настільки прогресивним, що заключив із іншим, не менш прогресивним гітлерівським, – пакт Молотова-Ріббентропа; за яким поділив із Гітлером Польщу та негайно заявився на західну Україну, – з черговим «освобождєнієм». От і цікаво ці два «освобождєнія», 1914–1915 та 1939–1941, – порівняти між собою.

Втім, таке порівняння дає на диво мало порізнень. Все достеменно повторювалося цього, другого разу: все те, що було вперше тоді. Знову були розгромлені та заборонені всі українські організації: «Просвіта», «Рідна школа», Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Закриті всі українські видавництва, заборонені легальні за Польщі українські газети. А все дозволене опинилося під совєцькою цензурою, найдурнішою, найжорстокішою та найбільш дикунською у світі. Яка не лише знову цензурувала совєцькі перевидання російських класиків, бо її вимоги були суворішими від тієї: цензурувала посмертно навіть «вождя» (!) самого Лєніна.

Жертвами масових репресій цього разу стали ті самі люди, що й минулого разу – інтелігенція, національно свідомі; одне слово – «націоналісти». Розстріляли та відправили до Сибіру, щоправда – Сибіру нового, прогресивного, совєцького та інтернаціонального, – побільше людей ніж того, першого разу.

Як ілюстрацію до цього їхнього «освобождєнія» 1939, наведемо деякі дані, займані з гарантовано совєцького джерела; з того, що було установлене професором Парсадановою в журналі «Новая и новейшая история», Москва, 1989, № 2. Подібни цифри, стисло документовані та перевірені, – є мінімальними, оскільки, як не все документувалося, так і чимало відомостей загубилося. Однак, і з цим виявляється, що за неповних два роки 1939–1941 (власне, всього двадцять місяців), у Західній Білорусі та Західній Україні було репресовано біля 312 800 родин – загалом – десь 1 173 700 осіб; із них біля 400 000 складали діти. Доповнимо дещо. Із даних сучасних ексгумацій жертов НКВД 1939–1941 на Івано-Франківщині, – діти становлять 16 % розстріляних. По війні 1944–1953 на тій же Івано-Франківщині, цей відсоток сягає вже 9 % (див. «Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні», Київ–Львів, 1993, с. 260–261). Чим їм були не догодили оті нещасні діти? – не до віри…

Між іншим, до історії II Світової війни увійшов такий собі партизанський генерал, А. Н. Сабуров (1908–1974), Герой Совєцького Союза (книжки: «За линией фронта», «У друзей одни дороги»). Про його діяльність у повоєнній Україні можемо, зокрема, прочитати й таке:

При розкопах, проведених у Дрогобичі, в колишній тюрмі обласного НКВД, начальником якого був у повоєнні роки совєтський партизан генерал Сабуров, знайдено серед величезноі кількості дорослих понад два десятки дитячих скелетів, на яких виразно видно сліди катувань – рубані, ламані, обвуглені кістки, забиті в них цвяхи.

Значну кількість скелетів замордованих у повоєнні роки дітей знайдено і в інших місцях, зокрема в селі Яблунові на Гуцульщині

(Національно-визвольна боротьба 20–50-х років XX ст. в Україні, Київ–Львів, 1993, с. 258).

Втім, пригадується, щось там з цього приводу мудрував ще їх «Вєлікій Сталін», підчас свого «Великого Полювання», та й встановив, здається, мінімальний вік «врага народа» чи не до 12 років. Принаймні такий термін був установлений сталінським «законом» від 10.04.1935, – після 12 можна було розстрілювати. Не визначеним залишається тільки – з якого ж віку можна було катувати?

Важливою була в цьому ще одна сторона тодішніх подій. Перед тим місцеві люди вважали, та не без певних підстав, свою західну Україну бідненькою, із якої не гріх податися по гроші й до далекої Канади, але тепер… Зіткнувшись з передовими представниками «родіни всєх трудящіхся», вони вимушені були радикально змінити думку та почати розуміти, що на них очікує. Одне слово:

Сама радянська армія – голодна, обідрана – викликала жалюгідне враження. Так само й радянські партійні та ідеологічні чиновники, які наводнили Західну Україну, вражали людей своєю безкультурністю, комуністичною зашореністю і, особливо, ненаситністю в грабежі, коли вони із захланністю займали кращі квартири у містах, скуповували чи грабували масово товари, яких не звикли бачити у «соціалістичному раю».

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с. 128).

Всі ці дії влади, реакція на них та численні спостереження людей, – стали своєрідним народним університетом, який заклав міцні духовні основи для розвитку подальшого національно-визвольного руху, підвалину Третіх Національно-Визвольних Змагань.

Так, як коротко, то чому саме тоді навчилися люди?

По совєцьких школах нас усіх колись учили (та учать, може, й досі по українських школах), що завжди було дві Росії: Росія царська – незаперечно реакційна, та… Росія нова, революційно-демократична, а значить – аж як прогресивна. Оминемо той дивний факт, що подібної роздвоєності, дещо дивної та загадкової, не мала, здається, більше жодна з країн світу, чи то стало реакційних (цілком можливо), чи то взагалі – невідомо яких. Але, добре, приймемо оте загадкове роздвоєння – Януса з двома обличчями – за вихідний факт та придивимося ближче, – на чому ж вона полягає, ота радикальна, ніби, різниця його двох обличчів? – до чого вона нас приведе?

В математиці величина, яка залежить від певноі кількості змінних, але не змінюється, зберігається у перебігу якихось перетворень цих змінних, – називається інваріантом таких перетворень. Отже, із попереднього порівняння двох послідовних зайнять Галичини, спочатку царськими, а потім і совєцькими військами, – з повною очевидністю витікає дуже важливий, вирішальний висновок. А він буде таким, що інваріантом відносно перетворень соціального устрою Росіїі, від крайнього правого, з Грішкой Распутіним та «Союзом Русского Народа» – аж до крайнього лівого, з Політбюро, Кремлем та «інтернаціоналом», – незмінно були українофобія (або антиукраїнізм) та україножерство. Висновок, підкреслимо, – єдино можливий.

Таким його сприйняли, схоже на те, й українські люди Галичини та Буковини. Що це не якийсь там «соціалізм» протистоїть капіталізмові, а російський імперський шовінізм намагається дожерти, донищити всі інші нації. Що ж, правильно сприйняли…

Отже, не було ніколи й не могло бути жодних там «двух Россій». Дурниці все це. Була одна, імперіалістична, ксенофобна та ворожа всім, всім народам світу. А тому й жодних подальших ілюзій щодо неї будувати собі аж ніяк не слід. Так проста математика допомагає демаскувати брехливу історію.

Ми покінчили тут зі шкідливою казкою про «двє Россіі», яка так добре попрацювала на імперську історію, та установили істину; одну, але дуже важливу. Довели, що Росія і в цьому є «єдіной і нєдєлімой»: імперіалістичною, жодною іншою. А тому, панове, не будуйте собі жодних подальших ілюзій у цьому напрямі. А значить, – не було й не могло бути тоді, 1939, жодного там «освобождєнія», чи як там це у них у Москві а, хоч і в Києві досі підноситься. Була, тільки й єдино, нова російська військова окупація. І, знову ж, органічно ворожа до всього українського. Підкреслимо, іменувати таке щось «освобождєнієм» – є всім очевидним блюзнирством. Цинічною наругою над пам’яттю безвинно загублених злочинним совєцьким режимом підчас окупації мільйонів людей.

Думається, що саме тоді, з 17.09.1939, й були знову посіяні зерна непримиреної народної ворожнечі до всього імперського, совєцького, російського. Які мають вирости незабаром в історичний подвиг ОУН–УПА, єдиний в історії та ні з чим більше не порівняльний. Боротьбу з тоталітаризмом, як таким, не розділюючи його кольору. Бо, всі інші боролися, як не з гітлерівським тоталітаризмом проти сталінського, – так зі сталінським проти гітлерівського. Одні українці боролися проти обох. Все це сповна відчули на власній шкурі обидва агресори, так схожі між собою в людоненависництві, обидва колишні союзники за пактом Молотова-Ріббентропа. Спочатку німецький Третій райх, а потім і Третя російська імперія – СССР. Саме оті дві окупації, перша царська від 1914–1915, від тієї, реакційної Росії, та друга – совєцька 1939–1941, від «прогресивної» та революційної, – і створили ту неповторну атмосферу Третіх Національно-Визвольних Змагань. Створили справжній вибух потягу до свободи та незалежності, – «Свободу народам, гідність людям!»

То були незабутні часи, коли перший заповіт із «Декалогу українського націоналіста»: «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї» – стали розуміти вже не так ідеалістично та жертовно, як раніше; а, так би мовити, прагматичніше, розумніше. Що є не так важливо загинути самому «у боротьбі за неї», як конче важливо у цій боротьбі покласти трупом якомога більше її ворогів, і клали; хто та скільки міг.

Тодішній спалах (а, може вибух?) національно-визвольної боротьби – майже десятирічна війна ОУН–УПА проти тоталітаризму, – була у світовій історії унікальною та неповторною (не будемо боятись повторення). Насамперед тому, що то була єдина у XX ст. війна проти тоталітаризму, як такого, не порізнюючи кольору: червоного чи брунатного, байдуже. А похвалитися чимось подібним, підкреслимо ще раз, ніхто більше в цілому світі окрім УПА, – не міг. Хіба польська Армія Крайова з її Варшавським повстанням та наступною боротьбою з новими окупантами.

* * *

Про отой «рух опору фашизму в Європі», – чого там тільки не писали й не пишуть, чого тільки не вигадують, але реальне життя розвіює легенди, знімає маски. Не боїмось повторень. Коли в Ліоні, багато десятків років потім, судили тамішнього гестапівця Клауса Барбьє, – процес хутко обернувся фарсом. Бо підсудний пригрозив, що розкриє імена героїв Опору, які до червня 1941 співробітничали з гестапо (у дусі пакту Молотова-Ріббентропа). А значить, будемо відверті, співробітничали й потім. Тоді було прийнято соломонове рішення: зробити процес закритим. Аби сховати те, чого ніколи не існувало в природі: часть лівачків. Втім, якось обійшлося без демаскувань. Чи то сторони порозумілися, чи то пригадувати про таку потолоч стало гидко й самому гестапівцю. Захищав Клауса Барбьє тоді, та вельми активно, – відомий французький комуніст, адвокат Жак Вержес.

Але, повернемося до отого їх «опору». По війні виявилося, наприклад, що в малій та, чи не повністю міській Бельгії, – діяло аж 75 000 партизан, а – що ж вони там поробляли? – та, головне, – чи пам’ятають щось про них і німці, цікаво би знати? В Італії таких героїв назбиралося вже мало не чверть мільйона: чи там, бува, записували до партизан кожного, хто хоч раз скоса подивився на німця? Вже до мільйона партизан, червоних – ясна річ, налічувалося в окупованій німцями Україні. А, чи це – поклавши руку на серце, бува, не більше, ніж самих німецьких окупантів? А оті ОУН–УПА – що ж то воно, власне, таке? – «ми про такіх не знаєм». Бо, в «рух опору фашизму в Європі» – вони не вписані. Хоч центр Європи й лежить десь саме там, у Карпатах; де діяли ці люди. Чи ви маєте на увазі оті окремі «бандформірованія» – «бандєровцєв», простіше кажучи, що так заважали «мірному труду совєтскіх людєй»? – ну, тоді інша справа.

Викладене вище коротко підсумовує дотихчасове офіційне ставлення до історичного питання першорядної ваги. Номенклатурна влада в Україні, що так хутко прибрала до рук її незалежність, мала на меті принаймні два наміри. Не тільки законсервувати в країні совєцький режим, хоч і без ідеології, що себе скомпрометувала, але принаймні з усіма його совєцькими імперськими табу. Разом із совєцькою економікою у її стало кризовому стані. Але, згодом, непомітно, методом ескалації, – знову будь-що приліпити Україну до згнилої імперії на правах колонії. Отже, зберігти імперськє табу, – було для них украй необхідне. Тому питання оцінки історичної боротьби ОУН–УПА було та полишається основним пунктом розходжень поміж неукраїнською владою незалежної України та Всесвітнім Конгресом Українців. Категоричними резолюціями двох попередніх конгресів номенклатурна влада вже пронехтувала, так і не визнала ОУН–УПА воюючою стороною у II Світовій війні. Бо, найбільше страхається гніву норовливого гегемона СНГ (перепрошую – «стратегічного партнера») у Москві. А, що воно, мовляв, – скаже на це «старшій брат»?

Все це ставить під сумнів основну ідею, – чи то варто проводити подальші конгреси українців у Києві? – чи є він, власне, місто, де 90 % людей розмовляють російською мовою, – належним місцем для цього?

Часом певні сучасні політики (та й те – з так званих прогресивних) кажуть нам: час іде, ветеранів стає все менше, то й декларуємо примирення; оту, так улюблену тепер злагоду. Або, як із більшим правом її можна назвати: «нєпротівлєніє обрусітєльству». Тобто, давайте так само великодухо пробачимо їм їх несмертельний подвиг, простимо тим, хто клали життя за волю народу. Ну, так само, як давно відзначили тих, хто цей нарід мордували, розстрілювали та засилали до Сибіру. От тоді й матимемо повну злагоду по всій формі.

Подібні пропозиції, однак, полишають за полем зору два дуже важливі моменти. По-перше, чи дозволить незалежній Україні пробачити борцям за її свободу – Москва? По-друге, а – як же бути з моментом істини? Історичної істини, мається на увазі. Бо, боролися ці люди не лише з німецькими есесівцями, що дозволене офіційно, але боролися також із енкаведистськими звірюгами, давно за це відзначеними. То, як же досягти злагоди щодо історії? – це – питання особливе.

Можна дійти компромісу (або злагоди, якщо хочете) щодо кольору краватки або марки вина при столі. Але пошуки злагоди, примирення, у справах історичної істини, – можуть привести, тільки єдино, як не до брехні, то до напівбрехні. Того самого, що ми почали проходити ще 1709, уперше приєднавшися не своєю волею до єдиного у світі царства брехні. Та особливо ретельно, – після 1917, коли ця брехня сягла свого найвищого розквіту.

Отже, й настав час запитати самих себе, нарешті: так, що ж, панове, – так і будемо брехати, собі та іншим і далі, в незалежній Україні та по кінець вічності?

Чи може вона, історія, – взагалі не має великого значення? – раз нічого вже не змінити. Є й такі думки.

Наші самозвані покровителі, та – на превелике нещастя, й географічні сусіди, – так і не подужали за свою історію звичайної логіки, прийнятої в усьому світі, мислять натомість шаблонами своєї ні з чим не порівняної народної мудрості, на зразок: «нє било би счастья, да нєсчастьє помогло» («нєсчастьє», ясна річ, – чуже), «сіла єсть – ума нє надо», або «індюк думал і сдох» тощо. Подарували вони нас і таким: «історія учіт тому, что она нічєму нє учіт», – як же красиво, зграбно, та повчально! – не гірше, можна сказати, від отого «індюка», що узявся за невластиву йому справу. Однак, звернувшись до дійсності, ми хутко викриваємо важливе протиріччя, знову грубе порушення елементарної логіки. Бо, як історія ні до чого, як вона дійсно нічому не вчить, то значить вона може бути якою завгодно, а значить, в тому числі їй дозволено бути й справжньою, істинною; такою, як вона насправді була. А, як так, то неухильно виникає просте запитання: навіщо ж тоді так усилювалися над нею покоління імперських брехунів, над отією нещасною історією, аби спотворити її на власну імперіалістичну користь, спотворити до невпізнання, до наявного стану «нашєй совмєстной історіі»?

Значить, чомусь учить вона, історія, бодай і підробна. Ота сама, на якій виховувалися й виховалися покоління сучасних дуркуватих інтер-люмпенів. А оте: «учіт тому, что она нічєму нє учіт», – то для замилювання очей, для інших. Аби, знову ж, – зручніше брехати.

* * *

Але, в попередньому ми надто вже в загальних рисах зупинялися на відносинах: окупанти – місцеві люди. Заповнимо дещо, наостанок, цю люку, доповнимо пробіл.

Для аматорів і прибічників концепції «освобождєнія» (та якого – аж подвійного; 1939 та 1944), наведемо дещо фактів із тодішнього насправдішнього життя Галичини. Обмежимося тим, що попало на очі з одного числа газети «Поклик сумління» (орган товариства «Меморіал», Львів), № 21 (174), 1994, вибраного навмання. Попереджаємо, що все понижче не є чимось незвичайним: радше такі собі «будні НКВД». Втім, хто страждає на слабкі нерви – краще не читати.

Колись – бувало, ще за «Вєлікого Сталіна», до сибірських таборів ҐУЛАҐу приходили, часом поштиві люди, солідні сивобороді «чалдони», – з мішком. Вони, одна за одною, діставали з нього людські голови, які табірний енкаведист ретельно порівнював з фоткою в «дєлє». А коли все сходилося – відраховував за кожну голову збіглого зека по 500 р. «ассігнаціямі»; після чого «дєло» закривалося.

Звичка знімати голови збереглася у декого зі зайд і на заході, та 1.11.1948 енкаведисти у селі Підгородці, вбивши повстанця на псевдо «Крук», – відтяли йому на очах селян голову та повезли до району. Так само в селі Крушельниця розпорядилися з місцевими селянами Г. Чулевичем та Ф. Підгорецьким.

Схопивши в червні 1945 на хуторі Рогачка поблизу Синевідська пораненого повстанця М. Карпінця, – енкаведисти посадили його на палю. Селянка Г. Мицик, що випадком спостерігала цю процедуру, кажуть, збожеволіла.

У селі Синьовидне, банда майора Білоусова уславила себе незчисленними вчинками, подібними до понижчих. Вони 13.12.1944 замордували всю родину Барабашів – батька, мати і доньку студентку, – позабивавши ім цвяхи у тім’я. Там же вбили родину Савків, а їх дочку – школярку 6 класу, – загвалтували насмерть. Для вірності постріливши її кілька разів, уже мертву. Знаючи психіку наших історичних сусідів, можна бути певними, що першою з родини померла саме вона.

Втім, цвяхи та костилі в людських черепках, – у надвишку були знайдені у похованнях з дрогобицької тюрми; радше – типова знахідка.

У селі Верхня Стинава банда енкаведистів схопила 19-річну Оксану Гомелюк та згвалтувала гуртом. Це була у них звичайна, так би мовити, обов’язкова попередня процедура, щодо дівчат та жінок, взагалі. Потім її для чогось пригнали до села Орів та катували у кузні, – роздавили груди в лещатах та гвалтували знову, цього разу розпаченим залізним шворенем. Дід коваль, на очах якого це діялося, кажуть, теж не витримав і збожеволів.

Було, чого пригадати й із передвоєнних часів. У червні 1941 у стрийській тюрмі шістьох чоловіків та двох жінок (імена всіх відомі) – було вкинуто живцем до каналізаційного люку та завалено негашеним вапном. Один – Адам Кам’янка – вибрався був, але його помітили та пристрелили. Однак, він вижив, аби розповісти про все.

Підтвердимо і підкреслимо ще раз, – це не є щось там виключне або надзвичайне. Такою була – роками, саме московська повсякденність на українських землях, – «політіка партіі і правітєльства». Бо, як ніхто зі злочинців і ніколи за свої злочини не постраждав, – значить все було так, все було правильно. Можна ще раз пригадати німецьких гестапівців, які зрівнятися з московськими енкаведистами – в жодному разі не могли; ніде й ні в чому. Європейці, що ви хочете… не оті – ганьба великої Азії.