4. Велика війна в Україні

4. Велика війна в Україні

Ми простежили відносини Риму з варварами, які пройшли усі етапи: від перемог щастивого Траяна за Дунаєм (101–106), до нічиєї у Маркоманських війнах (167–180) та до повної поразки у Ґотських (250–278). Чітко помітно, як згубно розтягуються в часі ці війни, та як стрімко чаша успіху схиляється у бік варварів. Ці війни довели, що є в Європі потуга, яка не поступається першій імперії античного світу, – скитська Україна. До того – потуга не рабовласницька, засуджена історією, а – як треба: вільна та демократична; де можновладців – обирають.

На початку IV ст. Рим христианізується та все рідше наважується воювати зі скитами або ґерманами. Настають дещо мирні відносини. Більше від того, численні люди з Ґерманії та Скитії (їх на той час розділяє Вісла) прибувають до Риму. Хоробрі та досвідчені воїни, вони служать найманцями в елітних військах Риму, ґерманських легіонах, отримуючи за це найменше тридцять римських солідів (десь 150 гр. золота). На сучасні гроші це близько 1500 доларів США на рік, але – коли пригадати, що рівень цін із того часу тільки зростав, – то й ці заробітки могли бути байковими (див., наприклад, Доп. 9).

Коли по закінченні контракту служби ці люди повертаються додому, вони привітають одне одного розхожою назвою римського солдата – «каліга!» А, як вони іноді й покалічені, порубані у боях, то це слово задомовлюється в нас у дещо іншому сенсі – «каліка». Згодом його відноситимуть до будь-якої каліченої людини. Приносять вони з собою й римський здобуток цивілізації вкупі з назвою – «аква віта» – «вода життя», що з часом перетвориться на всім відому «оковиту» (шведською – «аквавіт»).

Але, тим часом… Далеко не все гаразд у самій Україні. Вона тоді, як і раніше, складається з трьох могутніх держав, які нещодавно – всього сто років тому, перемогли великий Рим та відібрали йому Дакії. То є Візіґода на заході (Поділля, Галичина, Молдова та Дакія) на чолі з конунгом Атанаріхом, Остґоталянд у центрі (Наддніпрянщина, Полісся, Волинь та Слобожанщина по Ворсклу), де править конунг Ґерманаріх Великий. Вважається, що його володіння уходили далеко за межі сучасної України, по Балтик. На схід від Дніпра та Ворскли – розлягається Гунмарк – Леведія (Левада) гунів. Ця країна межить чи то з Доном, чи то з Волгою; нею на той час править хан Белембер.

Зловісного 375 року між цими потугами спалахнула раптова війна, яку розпочали гуни. Вона не супроводжувалася якимись попередніми претензіями чи сварами наскільки це відомо, та була виразно превентивною. Ми не знаємо її справжніх причин. Чи то були побоювання щодо надто вже великих надбань конунга Ґерманаріха; чи то були різниці релігій, бо гуни не були християнами. Можливо й це: миролюбством християнство ніколи не відзначалося, могло явити нетерпність до гунів (поганих!). Могла прикласти сюди руку й підпільна римська пропаганда (найправдоподібніше), нишком натравлюючи народ одне на одного, за вічним імперським принципом – «розділяй та володарюй». Як це було так, то вона справила злу послугу своєму ж Римові, істотно, прискоривши його загибель.

Втім, про те, що відносини ґотів та гунів на той час були вже не ті, що колись – у часи «Едди», – свідчить оборонний Вал Ґревтунґів, який стратегічно прикривав нижню течію Дніпра. Від Гілеї Геродота (ліс Мюрквид «Едди») та далі на північ. Про це пише Амміан.

Ця, без перебільшень, Велика Війна (хоч і дуже коротка) – визначила наперед загибель через сто років Західного Риму, та визначила на тисячу років уперед етнічну та політичну мапу Європи.

Старий Ґерманаріх (кажуть, йому було тоді сто років) – не зміг протиставитись гунам та зчинив самогубство, коли війська Белембера без довшої облоги взяли його столицю Данпарстад (на Хортиці?). На захід, за Бугом, конунг Атанаріх – не маючи охоти воювати, оточив Візіґоду зі сходу та півночі потужними валами (їх рештки й досі існують десь поміж Вінницею та Білою Церквою). Але воїни Белембера, хутко окупувавши Остґоталянд (ну, можливо, крім півночі) – обійшли їх та вторглися до Візіґоди. Всі ці події, в досить драматичний спосіб описує Амміан Марцеллін. Досвідчені генерали Атанаріха – Лагаріман та Мундеріх, – змушені відступати; просто, щоб уникнути оточення. Конунг Атанаріх із вірними людьми веде з гунами якийсь час партизанську війну у дакійських Карпатах, але – марно. Саме там він полишає в потаємній печері національний скарб візіґотів – півцентнера золотих прикрас: «золото Пітроаси», яке знайдуть тільки на початку XIX ст. Він кінчає життя вигнанцем, політичним еміґрантом у Константинополі, де помирає 381. Більше всіх пощастило тоді генералові Мундеріху, який поступив на візантійську службу та став намісником провінції Арабія.

Військовий ґеній гунів – хан Белембер – не переходить західних кордонів Візіґоди, лише ставить за Карпатами потужне укріплення Гунґвар (Гунська Фортеця). Це – обіцянка на майбутне, це його наступники приєднають Паннонію (тепер – Угорщина), а зараз є більш важливі справи.

Після перемоги у справжньому бліц-крігу 375, він створює нову державу – Гунський каганат, якому судилося, схоже проіснувати до 912 року, до смерті останнього кагана – Олега («Ольгов-когань» літописів). Голови цієї держави, кагани – хани ханів, віднині обираються (хоч і дожиттєво) на зборах представників усіх народів країни. Першим починає своє каганське володарювання, природно, звитяжний хан гунів Белембер, переможець великої війни. Столицею великодержави він обирає Київ, в Україні настає епоха гунів. Зауважимо принагідно – із цього плине, що Київ, принаймні уже тоді був не останнім містом в Україні; з тої простої причини, що задупне містечко не обирають столицею великодержави.

Враховуючи зі знанням справи сьогодні всі історичні наслідки (а пройшло більше як півтори тисячі років), ми можемо з певністю ствердити, що ця поява в Україні майбутньої великодержави – стала найвидатнішою подією першого тисячоліття нашої ери. Так само, як найвидатнішою історичною подією наступного, другого тисячоліття, – стало створення в XIII ст. Монгольського каганату. Але, перейдемо до наслідків.

Війна – є війна, хто тікає від неї самої, хто – від можливих політичних змін. Кому просто не до вподоби гуни – погани, якими – можливо, лякають вірних християнські попи. Одне слово, утворюється сила біженців. Разом із ними уходять на захід, за Дунай, армії двох ґотських держав, – розбиті, але не знищені. Разом, може, десь 10–15 % всього тодішнього населення Скитії-України, але… В очах настраханих «варварами» римлян, це ціле «переселення народів». На жаль, така абсолютно недоречна назва потрапила згодом і до підручників, повністю затемнюючи сутність справи. Бо, переселювалися, мабуть, народи – лише за тих незапам’ятних часів, коли їх кількість становила сотні або тисячі людей. А потім… Біженці переправляються через Дунай, шукаючи безпеки та притулку на теренах сусідів – Римської імперії. Але, римляни не схильні пускати їх до себе надто далеко, та всі вони накопичуються у Мезії (тепер Болгарія), мало не подвоюючи її населення. А це, як звичайно, створює стандартні проблеми: житло, їжа, праця…

Римляни, особливо ж – римська адміністрація, намагаються використати скрутне становище людей у власних інтересах: оббирають, примушують голодувати, навіть – продаватися за шмат хліба у римське рабство. Обрані біженцями представники, зокрема конунг Фрітігерн – колишній окружний суддя («годі») у Нижньому Подністров’ї, – не можуть знайти спільної мови з намісником провінції Мезія Люципінусом. По спробі останнього, запросивши до себе ґотських представників – підступно їх замордувати, – всякі відносини остаточно припинено.

Рада конунгів, на чолі з Фритіґерном, – вирішує формувати з біженців армію.

Про це хутко довідується імператор Східного Риму Валенс (364–378). Бо Рим уже є поділений навпіл із часів Діоклетіона (284–305). Він готує війська до походу на Іран, але мерщій повертає їх на північ, до Мезії. По ґотських війнах в Римі добре знають – зі скитами нема жартів. Армія складається з 30 легіонів, це все, що мав на той час Східний Рим. Одночасно Валенс запрошує допомоги Західного Риму, але… Його ударна сила – ґерманські легіони, – відмовляються від маршу на схід. Згідно умов контракту вони мають право не воювати проти родичів, своїх; вони й використовують це право. Імператор Заходу Ґраціан (375–383) поспіхом набирає римських солдатів запасу, та й та підмога спізнюється. Відмова йти на схід – не полишається без наслідків: на військових базах Заходу убивають чимало ґотських офіцерів. Рим – вірний собі, – брудно та брутально паплюжить своє власне право, римське право.

У серпні 378 ґоти й римляни зустрічаються під Адріанополем (тепер Едірне в європейській Туреччині). Бій триває з упального полудня та до темряви, наслідки – жахливі. Ґотська армія біженців, без тилу, без резервів, – знищує римську потугу. Вибито дві третини римських солдатів, вибиті всі, до єдиного, римські трибуни – генерали командувачі легіонів. Убитий сам імператор Валенс; нищівна поразка. Новий імператор Теодосій капітулює та дає ґотам добрі землі на поселення, між Дравою та Дунаєм, полишивши їм своє, власне керівництво. Питання начебто урегульоване, однак… Важко жити вільному варварському народові у межах рабовласницької імперії. Та й статус співвітчизників, що встигли потрапити до римського рабства, – залишається без змін.

Важлива подія відбувається 401 року, коли візіґоти обирають нового конунга – Аларіха Балта (376–410). Йому тільки 25 років (!), але він обдарований усім, чим тільки можна. Виправдовує своє ім’я – Аларіх (Багатий Усім). Він був дитиною зловісної війни, бо його мати тікала з батьківщини вагітною. На конунга чекають тільки дев’ять років життя, але вони знесмертять його.

Щодо прізвища (чи прізвиська?) Аларіха, то тут важко твердити щось однозначне: назва народу? – навряд. Бо, по-перше, це є назва збірна, узагальнююча, та ми вживаємо її радше тому, що сьогодні рештки цих людей живуть саме біля Балтику; тоді могла бути інша назва (як була). По-друге, закони розвитку мови є такі, що слова з дещо абстрактною чи узагальненою семантикою – з’являються радше пізно, ніж рано. Фердінанд Ґрегоровіус у своїй «Історії Риму» твердить, що це наче від «бальтес», а то є ніби почесне звання, якого Аларіх домігся на службі в римській армії. Вони там у себе, у досі зроманізованій Європі, – таке полюбляють: вистрінчуватись «по стойкє смірно» перед згнилою півтори тисячі років тому імперією. Як хтось там з отих неокресаних «варварів» (до речі – часом, їх власних предків) – якось зумів записатися до Історії, – значить? – значить пройшов римську школу, – дослужився, принаймні, до римського сержанта. Смішно, чи не так? Але, латиною «балтес» то буде пояс, перев’язка або відповідна частина кінської збруї. Отже, прийдеться пошукати самим, та десь в іншому місці.

Тюркськими мовами слово «балт» може означати сокиру, і в цьому відчувається щось тепліше. Справа в тому, що на Поділлі й далі на захід довший час жили такі собі, за римськими джерелами – скири, або – правдоподібно, просто «сокири». З цього народу походив, зокрема, конунг Одоакер, який 476 зліквідував офіційно Західну Римську імперію, перетворивши її на королівство Італію. Слово «сокира» може походити з балтицьких мов, бо сучасною литовською – «сукірвіс» – це ті, що «з сокирами». Саме з цих людей вийдуть потім, уже за слов’янської доби, відомі «кривічі», предки білорусів, за якими латиші й досі називають усіх росіян – «кріеве».

Ґот мав тюркське прізвисько? – не біда. Зайве свідчення того, як уже на той час «все переплуталося в царстві скитськім», – ґотське та гунське.

Аларіх розпочинає ризиковані військові ігри з Імперією, які кінчаються на тому, що армія візіґотів облягає Рим. Їх небагато, всього 50 000 кінних ґотів на добрих ґотських конях, але й Рим уже не є столицею, навіть – Заходу: столиця й імператор у Равенні.

Аларіх не штурмує добре укріплений Рим, він морить його голодом. Вимагає, насамперед, репарацій – відшкодування своєму народові (та – й останнім біженцям з України) за роки римських поневірянь у Мезії. Вимагає він і «негайного звільнення всіх римських рабів, які можуть довести, що вони є варвари». А це – цілком новий аспект у тодішньому міжнародному праві: конунг візіґотів виступає від імені всіх варварів, не лише скитів. Він спочатку грає з Римом як та кішка з мишою, та коли йому відмовляють у його вимогах – займає його. Едвард Ґіббон (1737–1794) у своєму монументальному «Падінні Римської імперії» твердить, що ґоти навіть не штурмували Вічне Місто. Їм уночі відчинили ворота Салара римські раби, та колишня столиця прокинулася від переможного реву ґотських трембіт. До речі, слово «трембіта» збереглося не тільки у колишньому домені візіґотів, але – в тому ж значенні – й у сучасному словникові шведської мови.

Ґоти – аріанські християни, та не плюндрують місто, але зтягують з нього – цілком офіційно, – величезну контрибуцію. Але, враження від зайняття Риму є, по всьому світові, – неймовірне: «Урбс капта!» – «Місто – здобуте!» Особливо ламентують з цього приводу батьки церкви. Адже, Рим тепер є головним осередком християнства. Вони і вбачають у цьому кару Божу за римські гріхи; яких, треба визнати, – у минулому було таки немало (див. Доп. 7)

Немало за них було зідрано й грошей, за ці гріхи. (Кажуть, що коли Аларіх назвав перед римським сенатом остаточну суму: сенатори зблідли. А старіший з них, спікер, – наважився несміливо запитати: «А… що ж тоді полишиться нам?»… На що Аларіх посміхнувся був, ніби, своєю чарівною посмішкою, та заспокоїв римських можновладців: «Як це – що? А ваші життя, достойні панове сенатори, – хіба вони так вже нічого й не варті?»

Отримавши своє, ґоти покидають Рим та ідуть на південь, подивитися землі у Північній Африці, але доходять лише півдня Італії. Там несподівано помирає великий конунг, переможець Риму (напевно – скритовбивство, отрута) та його з почестями ховають на дні відведеної на час ріки Буссенто. Саме так поховають згодом під Тисою великого Аттілу; знову – де ґотське? – де гунське? – марно допитуватись, – все переплуталося…

Сприйнявши смерть конунга як недобрий знак, ґоти повертають на північ, до Нарбонської Ґаллії (південна Франція) та перевозять туди й весь нарід візіґотів у вигнанні. Звідти вони завоюють римську Еспанію та створять там блискучу державу, чи не найцивілізованішу на той час у християнському світі. Згодом вона стане жертвою арабської навали, та – не пропаде. За якихось сім століть (!) – все відвоює назад.

Здобуття Риму варварами, дітьми біженців з України, не було для Заходу таким уже нищівним ударом, хоч і великим збитком; ми вже писали, Аларіх витиснув з імперії – скільки зміг. Важливим був радше удар по престижу, моральні збитки. Аларіх прискорив присмерк Імперії, з якою остаточно покінчить 476 другий варвар з України, та теж зі скирів. Але, про це далі.

Бо, на нас чекають іще війни Аттіли (434–453).

Оглядаючи дотихчасовий перебіг подій, ми бачимо, що причиною падіння Риму незмінно були його сталі зазіхання на землі варварів. В яких він все більше програвав, все більше втрачав з награбованого. До цього додавався незмінний же чинник: радикальна різниця соціального устрою. Рим був рабовласницькою державою, яка без праці рабів не в стані була проіснувати дня. Скитія та Ґерманія були державами вільних виробників, де громадський устрій здавна домінував, та всі керівні посади були виборними, від голови сільської громади або тінгового судді – та по кагана багатонаціональної держави. А рабство та воля, як відомо, – співіснувати не можуть.

Інститути демократії ми маємо й зараз, вони працюють і в сучасному суспільстві, та це є великим наслідком перемоги варварів над Римом, але… Чи так вона, працює – демократія, як колись? На це ми не можемо, на жаль, дати ствердної відповіді. В сучасному суспільстві вона працює – чим далі, тим гірше. В чому ж справа? Здається, що вона – цілком та повністю, – в рівні, так би мовити, політичного розвитку. Бо, тоді кожна людина була всебічно розвиненою (наскільки це дозволяло отримане від батьків), була закінченою індивідуальністю; та – відповідно, розумілася на житті. Коротше кажучи, не існувало тоді «мас», які саме тому й є «масами», що ніхто з них більше не в стані відрізнити супу від помиїв; тому й не помилялися, когось обираючи.

Але, що би там не було, скористаємося нагодою та ще раз підкреслимо оту ж, понад важливу обставину: експансія українських варварів на захід, породжена так званим «переселенням народів» – призвела до зміни соціального устрою на землях, де вони осідали. Про це дають вичерпне уявлення записи сучасних їм римських істориків. Не випадково, англійське «сосайеті» або еспанське «сосьедад» (суспільство) – перегукуються зі старим українським «сусідство». А, оскільки все воно йде від найстарішого, бо ще балтицького «сусідрауґтіс» – сусідство, громада, співдружність, – то слід гадати, що громадський та демократичний устрій був притаманний нашій країні ще за давніх кимерійських часів.

Але, це не було їх привілеєм. Пізніші прихідці до України, скити та гуни (як врешті, мабуть, і всі народи Дешт-и-Кипчак) мали подібні суспільні устрої. Отже, як ми маємо сьогодні більш-менш демократичну Європу, то це сталося тільки тому, що свого часу скитські варвари подолали Рим; та принесли на захоплені ними землі – демократію, народовладдя.

А, це є те, що й досі належно не оцінене сучасною європейською Історією.