14. Потім був Нюрнберг

14. Потім був Нюрнберг

Нюрнберзький процес над головними гітлерівськими злочинцями був навмисно проведений в місті Нюрнбергу, де скликалися всі партайтаги, з’їзди НСДАП, на яких виступав із промовами Гітлер. Це було так само логічно й символічно воднораз, як провести би суд над московськими злочинцями – саме в Москві. Він протягнувся від 20.11.1945 по 1.10.1946, зайняв загалом 403 засідання. Працювало по двоє суддів від чотирьох союзних країн: США, СССР, Англії та Франції. Головою був британський лорд Джеффрі Ловренс. Гітлер, Гіммлер і Гьоббельс на той час покінчили з собою, а Мартін Борман кудись збіг; правдоподібно – до Совєцького Союзу. Судили Гьорінга, фон Ріббентропа (про пакт Молотова-Ріббентропа на суді не пригадували), Альберта Шпеера, Роберта Лея, Ялмара Шахта, Ганса Франка та інших. Загалом – другий–третій ешелони гітлерівської верхівки.

Головний обвинувач від США, прокурор Роберт Джексон, розпочав свій виступ у такий спосіб:

Наші докази будуть жахливі, та ви скажете, що я позбавив вас сну. Але, саме ці дії змусили здригнутися цілий світ і призвели до того, що кожна цивілізована людина виступила проти нацистської Німеччини. Німеччина стала однією розлеглою катівнею. Зойки її жертов було чути в цілому світі та приводили у потрясіння ціле людство.

Шкода, що нікому, в цілому світі, не було чути зойки наших, українських жертов із московської катівні. А те, що цього ніхто не почув та не почує, – це злочин злочинів тих же московських катів; та – не тільки, бо ще й їх союзничків.

Даючи характеристику процесові в цілому, головний обвинувач від СССР, Генеральний прокурор Р. Руденко указував, що це є перший випадок, коли перед судом повстали злочинці, які захопили цілу державу та перетворили її саму на засіб своїх потворних злочинів. Це був типовий випадок, коли старший злочинець судив за злочини свого молодшого поплічника, з яким перегризся. А тому й весь Нюрнберзький процес нагадував більше зведення бандитських порахунків, ніж справедливість. До цієї останньої він мав вельми посереднє відношення.

Прокурор був, як прокурор; совєцький, а значить невігласний та недорікуватий.

Але, повертаючись до справедливості, яка у XX ст. так ніде й не показувалася, – подумаємо. Чи, може хтось наважиться твердити, що виморення України голодом 1921 та 1933 (а потім – і 1947), або масакри 1918, 1930 та 1937, – були меншими злочинами Москви? Але за них, як усі бачили, – ніколи й нікого не судили.

Стало брудна совєсть, буває, тягне за язик і там, де ліпше би промовчати. Такий собі совєцький ідеолог А. Полторак (Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983) пише:

Ідеологи реваншу намагаються звести наклепи на Нюрнберзький процес, забути та поставити під сумнів самі гітлерівські звєрства, подати присуд і всю діяльність міжнародного трибуналу як розправу переможців над переможеними. Зрозуміло, це марні намагання щодо людей, які бережуть у своїй пам’яті події воєнних років.

(с. 9)

Події воєнних років, чи їх перебріхування совєцькою пропагандою, ось у чому питання? Бо, намагання зняти з гітлерівського лайна і свої пропагандові вершки, – не покидало совєцьких протягом всього процесу.

Такий собі Л. Смірнов розпинався, що:

«…побудовані за одними й тими ж типовими проектами печі крематорієв, однакові планування таборів знищення, стандартна конструкція потворних машин смерті, яких німці називали газвагенами, а наші люди душогубками…»

(теж там, с. 100)

Зазначимо, що довгий (тривав десятки років) вишкіл німецьких льотчиків і танкистів в СССР, заборонений Німеччині Версальським договором, – не фігурував на процесі. Як і не фігурував інтенсивний обмін досвідом з боку каральних відомств обох тоталітаризмів, НКВД і гестапо, що особливо пожвавився 1933–1936. А він призвів до того, що в обох системах було чимало спільних, стандартних якщо хочете засобів покарання та нищення. Все це віддзеркалене у спогадах тих нечисленних, що випробували обидві системи нищення людей, та полишились живі.

До такої спільної власності відносилися й оті газвагени; або совєцькою пропагадовою мовою – «душегубкі».

Наш український борець з режимом за правду, генерал Петро Григоренко, пише у своїх спогадах, що за своєї першої відсидки в таборі бачив людину, яка розповіла йому про дію совєцьких газвагенів іще на самому початку тридцятих, коли ними перевозили куркулів. Класових ворогів. Привезуть їх кудись, бувало, відчинять двері, – а вони вже всі мертві, як змовились, – ну що за прикрість!..

Оскільки німецькі друзі московських більшовиків не були ще тоді при владі, та тільки ще примірювалися розбудувати за совєцькими зразками власний ҐУЛАҐ, – це повністю знімає з них підозри щодо винаходу «душєгубкі». Це наш, совєцький винахід, а його невідомий нам винахідник, щирий совєцький патріот, як не кінчив у тому ж ҐУЛАҐу, де почав, – можливо ще довго потай милувався своєю зіркою «Гєроя Соціалістічєского Труда». Бо, чого-чого, а таких винаходів на свою користь – совєцький нарід не забував…

Згаданий Л. Смірнов не був новачком у своїй брудній справі наклепу, у Смоленську теж судив німецьких військових злочинців, а безпосередньо з Нюрнбергу був перекинутий на подібний процес у Токіо. У Хабаровську він же судив потім японців, які – ніби, використовували підчас війни з СССР, тільки подумати! – бактеріологічну зброю.

Можна додати, що він же написав і післямову до твору А. Полторака, де порівняв самозахисні дії Ізраїлю в Ливані – з діями Гітлера. Отже, – ще й тваринний жидофоб.

Одне слово, господін Л. Смірнов, як і його тодішній патрон, господін Р. Руденко, обидва були типовими представниками московської тоталітарної системи; тобто – завідомими злочинцями проти людства.

Цікаві справи були тоді й з процесом в Хабаровську, проти японських військових, які воювали – ніби – бактеріологічною зброєю.

Нагадаємо для тих, кому постраждала пам’ять, що Японія заключила з СССР пакт про ненапад, та стисло його весь час дотримувалась. Совєти порушили цей пакт, як порушували, загалом, усі подібні пакти, крім хіба єдиного, – пакту Молотова-Ріббентропа. Вони напали на Японію (якби це було навпаки, було би обов’язково додане – «зрадницьки»: пам’ятаєте їхню подвійну мораль?), після її національного нещастя – скинення атомової бомби на Хіросіму; в надії – ясна річ, прихопити й собі щось із японського добра. Ну, ви знаєте, – оті чотири острівці, що їх постійно трясе та пів-Сахаліну; аби перепаскудити його остаточно. Кампанію було покінчено ще до зими 1945/1946.

Японців тоді звинувачували у розповсюдженні пошестей через спеціально заражених ними комах, переважно мух. Фігурували й речові докази, а як же! – світлини з великими купами комах, чомусь на тлі білого снігу, на якому комаха, як не замерзає, то й не рухається. Справі надали міжнародного розголосу та 100 % правильність усього підтвердив західний експерт, австрійський юрист Гайнріх Брандвайнер. В наступному він посяде певну позицію у так званому «Двіженіі сторонніков міра» (наче десь були прибічники війни!), завданням якого було заважати оборонним заходам НАТО та всіляко сприяти озброєнню СССР. Таке собі непогане втілення славетного гасла – «Пройдисвіти всіх країн – єднайтеся!» Цей комуністичний балаган проіснує аж до розпаду всесвітнього агресора.

Перед війною, 1934 у Відні підняли були збройне повстання проти республіки такі собі ліві «шуцбундовци» (12.02–16.02), яких хутко знезброїли та судили. Судив окружний прокурор Флорідсдорфу, передмістя Відня, де все відбувалося, – Гайнріх Брандвайнер; можливо – той самий «експерт». Ймовірність цього істотно підвищується за рахунок чотирьох співпадінь: громадянства, фаху, імені та прізвища.

Багацько шуцбундівців, ще перед війною, поховалося до СССР, «родіни всєх трудящіхся», але потім були, разом із іншою червоною дрібнотою, 1940 символічно подаровані НКВД – гестапо; на знак щирої приязні між новими союзниками.

Але, ми дещо відволіклися, бо на процесі було ще чимало цікавого. Наприклад, заступник головного совєцького обвинувача – Ю. Покровскій шив генерал-полковникові Альфреду Йодлю вину за масові вибухи на Хрещатику в Києві, добре знаючи, очевидно, що все це було совєцькою роботою; від початку та до кінця.

* * *

Нюрнберг – хибний у своїй основі, – мав і своє багаторічне продовження. Час від часу, деінде, хапали колишніх наці та судили. Але, судити людину десятки років потім, засновуючись здебільшу на свідченнях інших людей, скільки б їх не було, – це є типове юридичне безглуздя, враховуючи ненадійність та крухкість людської пам’яті. Однак, такі «процеси» подекуди відбувалися й через півстоліття по закінченні війни.

Повне юридичне безглуздя чогось подібного – підкреслимо це ще раз, – примушує думати, що Захід заспокоював у такий спосіб своє брудне сумління, марно намагаючись компенсувати стале потурання злочинам совєтів, злочинам, які там – «у них» – не були навіть ніколи офіційно визнані, бодай вже – затавровані.

Бо, хто й коли, який демократичний західний уряд – засудив голодомори 1921, 1933 або 1947? – а хоч і масовий терор 1937? Або депортації цілих народів, які є чистим геноцидом, згідно міжнародного права?

А засуджувати – було, що. Не станемо порівнювати військові втрати – у німців 6 млн. Тут гітлеризм надобре заощадив житті своїх німців. На відміну від сталінизму (втрати у п’ятеро більші). Скільки саме людей знищив гітлерівський режим, як це не дивно, – й досі певно не відомо; можливо – кілька мільйонів, хоч дехто ставить йому в провину значно більше. Максималізуємо, поставимо на його конто 10 млн. В той же час, сталінському режимові приписують і 60 млн. (А. Солжєніцин). Можливо, що й це є перебільшення, але… Навіть, як відняти військові втрати – вийде втроє більше. Непорівняними є й темпи. Бо більшість цього припадає на роки 1917–1947, отже… А за тридцять років гітлерівський Третій райх (протримайся він) – всього й спромігся би винищити лише 25 млн. Отже, – не до порівняння.

Отже, й не дивно, що всебічне поважання з боку західних демократій – заскарбив собі саме Совєцький Союз, – де там до нього якимось ницим наці!

* * *

Дивним він був, отой Нюрнберг, та саме з юридичного пункту зору, в першу чергу. Бо, нацистська Німеччина, що там казати, була все ж переважно правовою державою. Коли відправляли до таборів комуністів, то на це був закон про антидержавну діяльність. Коли переслідували жидів – то на підставі расових законів. Нелюдські закони? – так, безумовно. Але, що ж це тоді за «виконання злочинних наказів»? – коли ці накази не протирічать прямо законам країниі

Було, на жаль, і дещо більше. Коли приймали статут трибуналу, визначали його напрями, визнали злочинними низку дій, які вже були перед тим (!). Тобто – нонсенс із нонсенсів – закон набував зворотню силу!..

Але, на відміну від цього суду, що відбувся, хоч і не прикрасив тим репутацію XX ст., – міг би бути юридично бездоганним подібний же суд, що не стався. Від якого свідомо звільнили злочинний більшовизм його західні покровителі – «стовпи демократії».

Бо, як Гітлер прийшов до влади після всенародного голосування, проведеного у стислій відповідності до законів країни, то на чому ж базувалася влада отого їх «кремлівського мрійника»? – як його самого, так і його наступників, аж до 1991? Очевидно, на узурпації влади, на її насильницькому захопленні.

А, на підставі яких же законів грабували майно «кулаков», висилаючи їх потім цілими родинами до Сибіру? – часом – на вірну загибель? А, чи були закони, за якими селяни зобов’язані були вступати до колгоспів? Бо на західній Україні по війні, тим, хто відмовлявся – ламали ребра, або якнайменше – роздягали взимку та голяка клали на сніг (див. далі). Так, чи була стаття закону, яка би це передбачувала?

А, за якою статтею якого закону можна було віднімати у людей останню їжу, прирікаючи на загибель мільйони? А, за якими кодексами створювано оті «трійки», що вмить засуджували «врагов народа» (котрих по тому «реабілітували, реабілітували…»)?

І – наприкінці, покажіть мені відповідні Конституції закони «дружби народов», за якими можна було би депортувати до Голодного Степу цілі народи, як от татар, чеченів, тощо. Не покажете.

От тут і міг би як же розвернутися справжній міжнародний трибунал, на відміну від того сумнівного Нюрнберзького, та на мурованих загально-юридичних підставах. Бо вся діяльність так званої совєцької влади, від 1917 по 1991 і далі, – була суцільним беззаконням, суцільним злочином.

От тут би й судити – не пересудити, вішати – не перевішати… та – де там… не судили, не вішали… Всю вагу відповідальності за це несе скурвлений «вільний світ» XX ст., – спільник і посібник найбільших злочинців людської історії.

* * *

Отже, Нюрнберг був судилищем, де «західні демократи» судили тоталітарних злочинців, відносно скромних, як ми бачили, – разом із найбільшими злочинцями всіх часів і народів. Разом із совєцькою Росією, отією – від 1917–1919, 1921, 1930, 1933, 1937.

А тому й став він – не символом справедливості, а символом повного банкрутства західного світу, західного суспільства в цілому. З його демократією, ринком і мораллю вкупі.

Отже, й дозволимо собі те, що навряд чи наважиться висловити хтось інший, та те, чому хтось із зацікавлених не наважиться заперечити. А саме, що насправді гітлеризм був у Нюрнберзі не більше, ніж офірним козликом, прилюдне заклання якого мало відвернути увагу світу від головного тоталітарного злочинця XX ст. – більшовицької Росії Сталіна: такою вона є, прикра та гола правда.

Уся історія XX ст. свідчить про те, що була й є у світі одна країна, якій дозволено все, якій прощається саме те, що категорично засуджують всі: міжнародне право, гуманізм, гуманізм і демократія, звичайна людська мораль. В чому ж може бути справа? – хіба Росія є такою вже привабливою, що перед її чарами не можна встояти? Наче ні, навпаки. Отже, симпатії тут, схоже, ні до чого. Та й не симпатії та антипатії роблять політику – вирішують у відносинах поміж державами. Вирішують, насамперед, правильно визначені власні інтереси.

Очевидно, що не в інтересах західних держав було посилення Німеччини, країни, що проголосила ціллю реванш. Але, чи в інтересах когось у цілому світі було посилення Росії, яка відверто претендувала (і буде претендувати) не на якийсь там реванш, а – на світове панування? – чи ці недоумки не чули, бува, отого їх: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!»? Чули й знали, однак…

Творилися дивні справи, що на перший погляд не підлягають жодній логіці. В Мюнхені 1938 Невіль Чемберлен, ні сіло, ні впало, – дослівно дарує Гітлеру цілу Чехословаччину; коли той, всього й тільки, претендував на шматочок Судетів.

Вінстон Черчіль, разом із Франкліном Рузвельтом, так само щиро віддають СССР усю Східну Європу, коли безумовно можна було цього не робити. Чи, може вони тоді не були готові до війни, як отой Невіль Чемберлен? – далебі, ще й атомову бомбу мали… Така політика отримала назву «політики замирення агресора» та призвела до небаченого зростання совєцької потуги. Всупереч інтересам усього іншого світу, в тому числі США та Європи.

Отже, маємо ніби протиріччя, у вигляді деякої відсутності логіки. Але, логіка тим і чудова, що здатна пояснити все, в тому числі – й видиму відсутність логіки. Бо ми, якось не задумуючись, виходимо з того, що політичний діяч завжди діє так, що його особистий інтерес, – то й є інтерес держави. А, чи це дійсно так?

Бо, особистий інтерес, підкріплений відповідними грішми, – здатний подужати будь-який державний. В залежності, скажімо так, від запропонованої суми.

* * *

Але, з цим виникає й цілком нове питання, яке в історії ще не піднімалося.

Кінець нашого століття – століття неймовірних злочинів проти людства та повної безкарності, – рясніє й на афери урядового рівня. Брав хабарі Олімпійський комітет, хоча не чути про якісь кримінальні переслідування звинувачених у цьому: всього й тільки, що когось там переобрали. Спіймався на хабарах ще кілька років тому й колишній прем’єр Бельгії. Виник був і чималий скандал з хабарами й у Європейському Союзі. Не зміг переконливо пояснити походження якихось мільйонів і відставлений федеральний канцлер Гельмут Коль – «друг Б. Єльціна».

Отже, ствердимо, вбити доброго клина поміж державними і особистими інтересами високої посадовоїі особи, крім тортур, що в міжнародній практиці поки не застосовуються, – здатний тільки він – добрий хабар. Росія з першого дня була країною хабарників та хабарництва, це віддзеркалила навіть її класична література, та важко думати, що ніколи не вживала цього могутнього знаряддя й у міжнародній політиці. Можна думати, що теж – вживала й вживає, та чим далі – тим ширше. Рівно в міру прогресуючого морального розкладу світу.

Підкреслимо, все – що може цього стосуватись – буде більш-менш правдоподібними спекуляціями, не більше, але… Але, слід розуміти й те, що таємниці хабарництва – то є заразом і найбільш секретний закуток світової політики. Отже, за відсутністю остаточних доказів усе подальше слід важати тільки чимось правдоподібним, не більше: таке щось – на межі правдоподібності.

Свого часу, нагадаємо ще раз, три роки по революції в Росії, увагу американських читачів привернуло повідомлення доволі авторітетної тоді «Нью Йорк Таймс», яка писала, що від совєцьких вождів почали поступати на захід – до ворожого буржуазного світу – чималі суми грошей. А саме:

Від Л. Троцкого – 11 млн. доларів до Банку США та 90 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Г. Зінов’єва – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Від Ф. Дзєржінського – 80 млн. швайцарських франків до Швайцарського Банку.

Ну, і таке подібне. Втім, такі повідомлення незабаром припинилися, що може вказувати, як на припинення переказів, але так само й на вето – щодо повідомлень про них.

Звернімо увагу на певні цікаві обставини, пов’язані з цими фактами. А саме, все це відбувається через якихось три роки по революції, коли й влада ще не є аж такою міцною, та й країна ще не оговталась по громадянській війні. А суми це – величезні, як на свій час. Бо, як долар лендлізу (1942–1945) вважається сьогодні десь за десяток біжучих доларів, то тоді…

Звернімо увагу й на те, що такі суми переказувалися тоді за кордон із ураженої розрухою країни. А, спитаємо себе, що ж могло переказуватися потім, коли країна дещо відбудувалася та прибарахлилася?

Але, і це є головне питання, – на оплату чого йшли за кордон такі величезні гроші? Власне, навіть, не йшли, а – могли би йти? Адже, озброєння на них, як це було потім, – не закуповували. Не закуповували, наскільки це відомо, й продовольства. Бо, коли 1921 створили штучну голодівку на Поволжі та в Україні, – продовольство поступало радше gratis. Так, куда ж вони пішли, такі величезні гроші?

Перше, що спадає на думку – переводили на власні особисті рахунки; ну, як сьогодні – скажімо так. Але, порівняння з різних епох бувають і не конструктивні. Одна справа – політик сьогоднішній, що не має за душею рівно нічого. Але, тоді були дещо інші люди, у яких були ще якісь там ідеї, бодай – і гранично дурні. Та й жили вони, це ми знаємо, аж ніяк не потопаючи у розкошах, до яких просто не були призвичаєні. Л. Троцкій був свого часу вищий від Сталіна, а в еміграції жив доволі скромно. Не те, що не мав розкішної яхти, попри оті 11 млн. доларів та 90 млн. франків, але й не відпочивав, ні на Кипрі, ні на Канарах.

Та й Сталін жив у себе в Кремлі досить скромно, теж не потопав у розкошах. І тут все є більш-менш певно відомо.

Отже, наше початкове питання – куди пішли мільйониі – полишається. А, як оті гроші нізвідки самі не народжуються, але нікуди й не зникають без сліду, – питання не тільки полишається, але й загострюється.

В такий спосіб нікого й ні в чому звинувачувати не будемо – на жаль нема конкретних підстав, але тих, хто є поза підозрами – не оминемо відмітити.

Із президентів США у XX ст. – відважимося поручитись лише за трьох: Г. Трумена (1945–1953), Джона Кеннеді (1961–1963) та Рональда Рейгана (1980–1988), що ж до інших? – Бог їм суддя. Не брав совєцьких хабарів і сенатор Дж. Мак-Карті, та важко сказати, чим була би надалі Америка, якби він грунтовно не почистив її від совєцької п’ятої колони. А взагалі, кількість американських сенаторів на московських хлібах – це стисла державна таємниця; самі розумієте.

Ще невтішнішим було становище з цим у Велиобританії, головному союзнику США в Європі по Другій світовій війні.

Вінстону Черчілю, що так любив грузина Сталіна з його вірменським коньяком, – наслідували:

1. К. Аттлі (1945–1951), лейборист. Санкціонував десь 1947 продаж чотирьох десятків реактивних двигунів «Роллс-Ройс», газових турбін типів «Нін» та «Дервент», – Совєцькому Союзу. Конструкція цих двигунів становила військову таємницю, та з них і почалася совєцька реактивна авіація («МІГ-15»). Саме починалася «холодна війна» і цей акт істотно підірвав безпеку Великобританії, так само, як посилив наступальні сили СССР.

2. Г. Макміллан (1957–1963). Цей консерватор і правий за переконаннями, – стелився перед Сталіним ще наприкінці війни, виловлюючи по всій Європі совєцьких утікачів, так – чи задурно?

3. Г. Вільсон, був прем’єром двічі (1964–1970) та (1974–1976), лейборист. Поводив себе так, що про нього почали писати мало як не про совєцького агента. Скомпрометував себе повністю. За нього університет в Оксфорді остаточно перетворився на розплідник совєцьких шпигунів.

Поза підозрами зате, ясна річ, леді без докори – Маргарет Татчер.

* * *

До речі, якщо вже зайшлося про високих посадових осіб. Коли президента-демократа Б. Клінтона на рубежі століть не без певного скандалу змінив президент-республіканець Дж. Буш (молодший), то вже в лютому 2001 можна було натрапити в американській пресі на доволі цікаві повідомлення.

Ніби Б. Клінтон в останній день свого президентства помилував певну групу осіб, що відсиджували свій термін за різні протизаконні справи: торгівлю наркотиками, ухилення від податків, відмивання брудних грошей тощо. Згадували й головних – бізнесмена А. Бресуела та наркоділка К. Він’ялі.

До цього повідомлялося – чорним на білому, що це було проведено за намовленням брата дружини Б. Клінтона – Гіларі (яка перед тим стала сенатором США) – Г. Родема, який ніби побагатшав від цього аж на 200 тисяч доларів. Але – це ж тільки за посередництво, а що ж Клінтон? Зауважимо до цього, що у протизаконних махінаціях Б. Клінтона обвинувачували ще в часи його губернаторства.

Бо, в суспільстві де продається та купується дослівно все – не можуть уникнути цього ні політичні діячі, ні посадові особи, на який би верх вони не вибрались. Це – очевидно.