Доповнення 4 Людина, що відкрила витоки нашої історії

Доповнення 4

Людина, що відкрила витоки нашої історії

Були люди, не українці, та їх було чимало, які не змогли протистояти вічному чарові України, навіть приниженої та гнобленої. Вони стали її вірними дітьми та віддали їй усі свої сили та талант; часом – і життя, їх вічно пам’ятатиме й Україна. Шведку Соні Ліндфорс (за чоловіком – Русову) – великого українського педагога, поляка – видатного історика Володимира Антоновича, німця Вільгельма фон Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного) – героя визвольних змагань, що загинув у совєцьких тюрмах; німця ж Освальда Бургардта (письменника і поета Юрія Клена); великого митця, вірмена Сергія Параджанова. Або росіянина Михайла Волобуєва – видатного вченого економіста. Та, багатьох інших. Серед них не забудемо й справжнього українця, чеха Вінцента (або Вікентія) Хвойку (1850–1914).

Початок власної історії має неабияке значення для будь-якого народу, для нашого ж – особливо. Бо, нагадаємо ще раз, – він довший час, хоч і не своєю волею, але був позбавлений всього. Пограбований і з власної історії, якою щедро дотачали знизу, заради її продовження у минуле, – грабіжницьку історію Московщини.

Саме початок, сиву давнину української історії – древню Кимерію та її попередників, і відкрив світові Вікентій Хвойка; який не був, навіть, істориком чи археологом. До Києва він потрапив випадково та трагічно. Десь 1875 він знайомиться у Празі з українською родиною Олександровських та закохується в одну з їх дочок. З ними він 1876 приїздить до Києва, але його наречена раптом захворює та помирає. В. Хвойка полишається у Києві, але вже ніколи не одружується; бували колись і такі люди…

Тим часом, постійна війна Росії проти всього українського – набирає нової сили. Після указів П. Валуєва хочеться чогось більшого. Рік 1876 – то рік Емських указів імператора Алєксандра II. В них іще раз заборонена українська мова, що заборонялася й раніше, але й усе інше: українські співи та театр. Українці повинні або зросійщитись (у них це називається «обрусєніє») або оніміти. Уже гучно відсвяткували «тисячєлєтіє Росіі», не зважаючи на те, що цю назву, займану від учених німців та златинізовану, ница Московія почала ліпити до себе менше, як двісті років тому, за Петра I, а власне з 1721; з року проголошення імперії. Але, як пригарбати собі ще й усю історію Київської Русі, то – чому б і ні? Щоправда, все це виглядає так, якби хтось святкував би Н-ліття США, відраховуючи його не від 1776, а… скажімо – від висадки Юлія Цезара у Британії; щоб солідніше виглядало. Але, то є світ здорового глузду, а тут – одвічне царство російського безглуздя; «особий путь Россіі», як вони кажуть. А ще, як кажуть прості люди: «поганому виду – нема стиду»…

Проте, на притульному Київському Подолі, де В. Хвойка набуває собі невеличкої садиби, – живуть прості люди, що про всю оту шовіністичну метушню, можливо, й не чули. Бо, вони ж нікого не грабують не утискують та не зросійщують. Не мають поняття, так само, про якісь там Емські укази: розмовляють та співають як хочуть. Бо, поставити до кожної хати москальського жандарма – того не в стані й сам «самодєржєць всєроссійскій». Всі ці добрі українські люди незмірно подобаються молодому чехові, як і вся їх країна. Він починає вчителювати, навчаючи школярів того, що уміє сам, знає досконало: малювання та німецької мови. Сам він – селянський син з Лаби, та хутко набуває слави як садівник, заробляючи для Росії медалі Французької академії на Всесвітній виставці в Парижі. Але, не в цьому ще сенс його життя, та не в цьому його вбачає він сам. Людина інтелігентна, молодий чех близько зходиться з відомим істориком В. Антоновичем, великим підприємцем Б. Ханенком та іншою українською інтелігенцією Києва. Задуми є, вони великі та честолюбні. Але їх здійснення приходить не відразу; воно поглине ціле життя.

Перші відомості про те, що принесе йому згодом світову славу, – знаходимо у листі до батьків у Чехію, від 5 квітня 1891. Там він пише про це, основне в його житті, в наступний спосіб:

Наступає пора, коли я зрідка буватиму вдома, бо буду дивитися по різних місцях давнє минуле, а саме – перші сліди наших слов’янських пробатьків. Як далеко я в цьому встиг – покаже час, бо праці полишилось іще багацько. Багато, однак, з мого боку вже й зроблено.

А зроблено ним було – й насправді багато.

Якби він обмежився в археології тим, що відкрив стоянки полювальників на мамути на Кирілівській вулиці в Києві (1893), або розкопами часів Ольги та Володимира у Білгороді (1912), – то й тим уже, незаперечно, увійшов би до історії науки. Та, не це стало головним його відкриттям. Бо, він відкрив велику країну минулого – Кимерію.

Підкреслимо, що формально В. Хвойка, що не отримав належної фахової освіти, – може вважатися дилетантом, звичайним археологом-аматором, але… й це непогано. Дилетантами-аматорами були й такі всесвітньо відомі люди, як Е. Ботта, Г. Лейярд або чи не найвідоміший з них – Г. Шліман. Вони теж багацько чого знайшли, важливого та цікавого, але їх методи… вони, часом, не порізнювалися від методів звичайних шукачів скарбів. Не таким був, з самого початку, зазначимо це, Вікентій Хвойка. Він відразу, якось непомітно хутко стає не тільки фахівцем справи, а й починає розвивати та досконалити саму методику археологічної науки. Принаймні, він першим уводить до неї деталічний опис оточення знахідки, визначення її точних координат на плані розкопів, обов’язкове її фотографування на місці знаходження, цих новацій буде оцінене в належний спосіб уже після нього.

Але, головним у його житті стало те, що було непорівняно вище від будь-яких матеріальних знахідок, навіть найсенсаційніших, про це ми вже пригадали вище: він відкрив цілу епоху минулого, велику цивілізацію. Загалом – цілу країну минулого – древню Україну або трипільську Кимерію, старшу сестру античної Еллади, – колиски європейської культури.

Здійснив саме те, про що й писав у наведеному посиланні з листа до батьків: відкрив найстаріші корені слов’янських, а радше – взагалі, індо-європейських народів. Повторимо ще раз: велику культуру, цілу цивілізацію. За місцем першої знахідки, перших її слідів, він охрестив її Трипільською культурою, так вона зветься й сьогодні. Вражає проникливість нашого великого вченого, що вже тоді цілком слушно визначив зміст, місце та значення Трипільської культури для історїї Європи та цілого людства. Хоч і знав про неї значно менше (що поробиш – стріла часу!), ніж через сто років пошуків та досліджень знаємо про неї ми.

Совєцькі часи були, як відомо, вищою фазою розвитку російського імперіалізму. Це позначалося, в першу чергу, на ідеології, та не могло не позначитись на науці: імперіалізм – є імперіалізм. А Трипільська культура не мала цінності для підкріплення всесвітніх амбіцій імперії, отже… Відкриття та дослідження Хвойки, хоч і не були повністю забуті, але посувалися теж досить мляво. Та так, щоби, не дай Боже, – не підкреслити, бува, багатотисячолітню неперервність історичного процесу в Україні. Скоріше, якось відокремити, ізолювати в часі Трипільську культуру від подальшої української історії. Обмежити її тим, що можна використати для «славной історії Россійской» – княжим Києвом. Бо, скажімо, навіть пристосувати «для вєлічія Россіі» хоч би дійсно велику попередню історію Гунського каганату, – набагато перевищувало інтелектуальні можливості імперії. Навіть попри отих антів на їх моноксилах, від Б. Рибакова. Про яких потім прохопиться й Д. Ліхачьов: «анти – предки русских».

Все просування вперед у дослідженні Трипільської культури, трималося радше на зусиллях нечисленних місцевих ентузіастів.

В. Хвойка відкрив та пізнав переважно сільську Кимерію, з її біленими хатами та круторогими волами, але – вона була й міською; тоді, ще три тисячі років тому; найстаріша, поки, міська цивілізація у світі. Набагато пізніше навідав нашу країну Геродот. Тоді відходила у минуле навіть пам’ять про Велику Кимерію, а сама вона стає за шість – сім віків п. н. е., – не менш відомою Скитією. Геродот із великим здивуванням описав нам скитське місто Гелон, десь на Лівобережжі, можливо, – Бельське городище на Ворсклі. Він досить впевнено твердить про стіни, довжиною в 25 км. А то є розміри сучасного Відня або Риму. Підкреслимо знову, що багато сторіч не було в Європі міста, рівного Гелону; бо Рим сягне таких розмірів тільки через півтисячоліття, за часів імператора Августа. Але, чим же був великий Гелон? – останнім містом Кимерії, чи першим містом Скитії?

Бо, набагато раніше від Гелона існувало кимерійське місто, від якого полишилося Майданецьке городище на Київщині. Його, вже по війні відкрив із повітря другий ентузіаст, військовий топограф К. Шишкін, який теж присвятив себе трипільським дослідженням. Городище було – не одне.

Майданецьке городище було залишком величезного міста, десь площа сучасного Будапешта або Парижа. Найбільш відоме, поки, з міст Кимерії, якому й пару тисячоліть потім не буде рівних у світі. Зауважимо, що в порівнянні до кимерійських міст, інші прославлені міста початків цивілізації, – Ур, Кіш, Лагаш у древньому Шумері – то лише невеличкі містечка.

Такою була вона, європейська прабатьківщина індо-європейців, мало не вимріяна колиска людської цивілізації, леґендарна Атлантида: древня Україна.