10. Декабристи

В історії Росії є дві, найважливіші леґенди, призначення яких – якось пом’якшити понуре враження від цієї низки імперських злочинів проти людства, проти народів.

Перша з них полягає у наступному твердженні: так, насправді, бували в російській історії й поокремі злочини, але – творили їх недобрі царі; а нарід – то творець усього доброго, – будував «вєлікую Россію»: «освобождал», «добровольно прісоєдінял», «осваівал дікіє зємлі». Леґенда виникла ще в Росії царській, де звикли валити всі негаразди на минулу владу, але найбільш енерґійно експлуатувалася в Росії совєцькій – Третій російській імперії.

Друга леґенда – полягає у вихідній подвійності Росії. Так, дійсно, була Росія реакційна та відстала, – жах один. Але, – була й інша, – проґресивна, гуманна, революційна; чи, як там її ще…

Вони, ці леґенди, дещо проектуються одна на одну, але, все таки є трохи різні; остання – дещо більш совєцька, та – ще й у дусі отого псевдонаукового знахарства, – від Маркса-Енґельса.

Так, Росія насправді була подвійною, бо нерівномірно складалася з панів та рабів, що ми вже раніше досить деталічно розібрали. Але, то було в історії, в дійсності; з леґендами – дещо інакше.

Щодо леґенди першої, розрахованої на рівень совєцького лікбезу, то її спростовує відразу те, що ми вже не одного разу використовували: застосування елементарної логіки. Бо, жоден цар не в стані власноруч провести аґресію проти когось, або особисто винищити якийсь певний нарід, бодай малий; скажімо, тих же сибірських даурів. Потрібна якась допомога свого народу, отого, незмінно доброго та правильного. Бо, хоч «батько народу» Сталін і був заразом автором усіх репресій в Совєцькім Союзі, та хоч і підставив Н. Єжова («єжовщіна!!!»), але той самий Єжов не міг нічого зробити без тисяч і мільйонів катів, «вєртухаєв» та «доносчіков», тобто – якоїсь частини (та при тому – чималої!) того ж таки народу. Адже, то тільки такий, як Рой Мєдвєдєв, міг писати, що «большінство коммуністов – нє зналі». Отже, подібні леґенди розраховані, як звичайно у них, – на повного та остаточного дурня.

* * *

Але, друга леґенда є дещо складнішою, а тому й підступнішою. Персоніфікує, відповідно, вищий рівень історичної брехні; а тому – жива й досі. Попри те, що російський більшовизм, вище втілення отієї «рєволюціонно-дємократічєской Росії», – створив ніяк не царство свободи, а концтабір народів. Найаґресивніше та найґеноцидніше з дотихчасових втілень отого класичного «трєтьєго Ріма», аґресивного та рабовласницького.

Як на витоки отієї гіпотетичної «рєволюціонно-дємократічєской Россіі», – звичайно посилаються на «дєкабрістов». Це ж вони, ніби, протиставляли царському абсолютизмові – республіканський устрій, як такий собі зразок проґресивності. Попри те, що весь історичний досвід совєтів переконливо довів усьому світові, – не має жодного значення, хто там очолює імперію, цар чи ґенсек, чи президент, важливим є зовсім інше; як для миші байдуже, якого коліру є кішка.

А тому й розбір байки про «дві Росії» – і треба починати саме з декабристів.

Підрив Першої імперії зсередини запроґрамував сам її творець, Пєтр I, який наївно думав, що можна займати з Європи вогнепальну зброю, та так і не запозичити жодної ідеї. Він був людиною мало освіченою, ледь умів якось-такось писати та не мав поняття, що то є ідея. Але Єкатєріна II, що була освічена та знала, які бувають ідеї, – повинна була це передбачити, та їй дарувати – вже не можна. Бо вона, переводячи своїх панів на французьку мову – мала знати, що саме цією мовою писалися на той час найбільш небезпечні для її імперії «сочінєнія». Але, то були контакти із заходом, так би мовити, на інформаційному рівні. Наполеонівські війни створили ще більш небезпечний прецедент; уже на рівні особистих контактів. Про те, щоб скористатись наполеонівським наїздом на Росію, для якогось поліпшення власних українських справ, як це було у Польщі, ми в Україні, взагалі, не чуємо.

«Дєкабрісти» – то цілковитий продукт і виплід наполеонівських воєн. Офіцери російської армії побували в Європі, та – не тільки, але й сподобилися там чогось навчитись: побачити, як воно живуть у людей. Але, траплялися серед них квіточки й покраще. Такими були сини російського дипломата, брати Муравйови-Апостоли, що виховувалися за кордоном. Сюрпризом для них, коли вони потрапили на батьківщину, стало те, що там торгують людьми: про це їх не попередили.

Інший офіцер, Нікіта Муравйов, хотів був 17 років воювати у 1812 з Наполеоном, але його не взяли за юністю. Тоді він виправився партизанити, прихопивши з собою лист наполеонівських маршалів, яких сподівався перебити. Але, не знаючи цін заплатив селянинові золотий за щось, не взявши решти, а його мерщій «прєдставілі по начальству» – як можливого французького шпигуна. Прийшлося прийняти бідолаху до армії.

Був там і Павло Пестель, син сибірського губернатора, згодом постраждалого за казнокрадство та хабарі. Дехто, з дєкабрістів, скінчив курс університету, різні були люди. Не всі вони були проти рабства, а хто й був, то й тим не дуже припікало: їх революційність носила суто надуманий характер. Далеко не всі були й проти самодержавства.

* * *

Діяльність «дєкабрістов» офіційно починається з установлення «Союза благоденствія» (існує з 1818), хоч у нього й був попередник. Для нас є важливим не становлення, а саме наслідки діяльності, а тому й звернімося до того, чого домагалися декабристи, що вони пропонували. Будемо засновуватися на двох документах, із найбільш добре відомих, – на «Русской Правде» Павла Пестеля (1793–1826) та на окремій «Конституції» Нікіти Муравйова (1796–1843).

Пестель був рішуче, не тільки проти самодержавства, але й монархії; був і проти рабства. Проти до того, що пропонував увести законом заборону пригадувати про самодержавство або рабство. Незважаючи на те, що такий захід позбавив би громадян вільної країни можливості вивчати її історію. За його проектом Росія мала бути республікою зі звичайним поділом трьох влад, – законодавчої, виконавчої та «блюстітєльной», тобто – юридично-контрольної. Негайно мало бути знесене рабство.

Але, це ще не означає, що погляди П. Пестеля не були імперськими. Бо, то вже всередині імперії люди живляться трудом та власністю інших людей. А сама імперія – живиться цілими народами, та на ставленні до окремих народів, тільки, – безпомилково перевіряється лібералізм. А Пестель твердить, ніби: «Россія єсть государство єдіноє і нєдєлімоє», – от тобі й маєш! Бо, бачите, він відкрив хитре «правило» (абсолютно ні чим не арґументоване), ніби, як він сам пише:

Право народності існує насправді для тих тільки народів, котрі користуючись ним, мають можливості його зберегти.

А як воно так, то «малиє плємєна» у великій державі, які оту «народность» не можуть розвинути:

…не можуть загороджуватися правом народності. Бо для них воно є уявне та не існуюче.

(цит. за В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 108).

Така опора в початках та ту саме посилку, яка має бути доведеною в кінці, є характерною саме для російського мислення, дологічного та магічного; приклад досить яскравий та смішний. Він був у цьому питанні не один, то, можливо, й збрехав не першим. Бо варто пригадати з яким імперіалістичним зверхництвом писав Ф. Енґельс про прагнення чехів до національного самовизначення; або – навіть тих же поляків. Або, як буде вузлом зав’язуватись після цього дрібний білянауковий паскудник Н. Данілєвскій у своїй книжці «Россия и Европа» (1877), тільки б заперечити право на національне самовизначення. А тому, нема нічого дивного, що з Пестелем погоджуються совєцькі історики. Оті, що так полум’яно підтримували «національно-освободітєльниє двіжєнія» де завгодно, та тільки не у себе вдома, Наведемо:

Вимагаючи збереження «єдіной і нєдєлімой» Росії, «Русская Правда» виражала не націоналістичний принцип підкорення слабих або малих народів великим і сильним, ґарантувала їм можливість соціального та політичного звільнення від феодальних форм пригнічення.

(В. В. Познанский, Очерк формирования русской национальной культуры, Москва, 1975, с. 109).

Отже, самі бачите – національне пригнічення не знімала, але зате знімала феодальне. Ну, що ж, такий – із його «рєспублікой», міг, хіба що підтягнути свою «рєспубліку» десь до рівня цивілізованої Австро-Угорської монархії Габсбурґів.

До речі, цікаво подивитись, як цитований автор викручується, намагаючись пояснити близкість старого, реакційного патріотизму – та патріотизму нового, «революційного».

Але бути «в особливий спосіб притаманними до всього вітчизняного» вимагали й патріоти, реакціонери типу Шишкова. Іноді патріотичні заклики політичних антиподів були дуже схожі зовні, що дало привід деяким буржуазним історикам, а слідом за ними й академіку М. Н. Покровскому приписати декабристам нахил до націоналізму.

(теж там, с. 108)

Тут історія підставила аґресорам, що ніколи не визнавали, хоч за революціонерами (а хоч і «дємократамі») – права націй на самовизначення, – іще одну пастку. Цікаво поглянути, як пнеться її уникнути цитований автор. Він тут просто ховається за інших:

Але це не є націоналізм. За визначенням совєцького філософа Є. Ф. Петрова, «націоналізм починається тоді, коли якась нація прагне реалізувати ці інтереси (національні, О. Б.) за рахунок інтересів інших народів».

(теж там, с. 108)

Тут націоналізм спритно підмінюється на шовінізм, та це – саме тут, не протирічить дійсності. Бо «русского націоналізма» не було й не могло бути. Був завжди, тільки й єдино, – аґресивний імперський шовінізм імперських люмпенів.

І – до того. Коли нарід колонії прагне звільнитись, хіба він не робить це за рахунок інтересів народу-колонізатора?

Але, процитуємо ще дещо з того ж джерела – книги акад. М. В. Нєчкіної «Декабристы», Москва,1974, ті місця, з яких чітко простежується певна спадковість поглядів імперських «революціонерів», розділених цілим століттям.

Почнемо радше з констатації факту:

Таким чином, «Русская Правда», являючи собою плід великої особистої праці Пестеля, в той же час є ідейним пам’ятником цілої революційної орґанізації, що був обговорений та прийнятий одноголосно.

(с.75)

Далі, дізнаємося, звідки назва тієї «Русской Правды». Виявляється, що безпосередньо від Ярослава:

Він хотів цією назвою віддати належне національним традиціям та підкреслити зв’язок майбутної революції з історичним минулим російського народу.

(с.75)

Тобто був так само повним невігласом в історії власного народу, як його вороги царі, або наступні послідовники – більшовики. Бо це виглядає так, якби Томас Джефферсон (1743–1826) – назвав би свою декларацію на честь якогось документа часів Британії Річарда I Лайонгертса; щоб підкреслити зв’язок американської революції з «історичним минулим» американського народу. Але підемо далі:

Самодержавство в Росії за проектом Пестеля рішуче знищувалося. Знищувався не лише сам інститут самодержавства, але й нищився фізично весь царючий дім.

(с.83)

Більшовики через сто років саме з цього, можна сказати, й почали, повна згода. Але далі знаходимо ще більш цікаве:

Погляди Пестеля на національне питання були своєрідні та носили тавро дворянської обмеженості.

(с.87)

Чому? – а тому, що він не визнавав права націй на самовизначення (Росія, як відомо, не визнає цього права й у XXI ст.):

Права відокремлення від Російської держави інших національностей Пестель не визнавав: всі народи, що населювали Росію, мали на його думку, злитись до єдиного російського народу та втратити свої національні особливості.

(с.87)

Підкреслимо, що так само й більшовики – як же любили та підтримували оті «національно-освободітєльниє двіжєнія», де завгодно, та тільки не у себе. Бо та «Декларация прав народов России», що містить у собі й право на самовизначення була та полишається досі найбільш брехливим документом людської історії. Отже тут повна тотожність.

Далі буде ще цікавіше: «всі народи, що населювали Росію мусили злитись до єдиного російського народу» – кажете? Так тут, хіба, мається на увазі, що з них мусила утворитись «новая наднаціональная общность – совєтскій народ», чи не так? Отже й тут більшовики жодних Америк не відкривали…

Найцікавіше, як завжди, знаходимо наприкінці:

Але в цій же конституції намічалися жорсткі заходи проти «буйних» кавказьких народів. «Русская Правда» пропонувала «разделить все сии кавказские народы на два разряда – мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление и устройство, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям».

(с.87)

Який чудовий, простий та ефективний план всезагального ґеноциду! Йому стисло відповідають дії більшовиків із їх «дружбой народов». Разом із сталінсько-берієвсько-сусловськими депортаціями цілих народів, під брехню про «сотруднічєство с нємцамі». Бо кавказькі народи живого німця на власні очі не бачили. В цю ж ґеноцидно-імперську традицію досконало вписується античеченське біснування «новой і дємократічєской» Росії. До цього можемо додати, що коли підсовєцький польский уряд проводив по війні операцію «Вісла» – українців з їх одвічних земель виселювали та розподіляли «малими колічєствами» поміж поляками; а минуло дещо більше століття!

* * *

Окрему «Конституцію», від себе, розробляв Нікіта Муравйов (1796–1843), але… На відміну від «рєспубліканской» Пестеля вона ніде не затверджувалася та навіть не обговорювалася. Тому, що була конституційно-монархічною. Імператор був головою виконавчої влади, законодавчої ж не мав зовсім; був головнокомандуючим, але не оголошував воєн та не заключав миру, – то був привілей законодавчих зборів. Не мав права й покидати теренів країни.

Росія мала бути федерацією з 15 окремих держав, із окремими урядами та столицями, 13 в європейській частині та 2 у Сибіру, зі столицями, відповідно: Вільно, Гельсінки, Іркутск, Казань, Київ, Москва, Петербурґ, Ріґа, Саратов, Смоленск, Тіфліс, Тобольск, Харків, Черкаси, Ярославль. Отже, Україна мала бути поділеною навпіл, складатися з двох держав: Чорноморської (Київ), та Української (Харків).

Зауважимо, підкреслюючи певну яловість протиставлення республіки – монархії, що в подібній імперії окремі народи могли мати набагато більше свободи та культурно автономії, ніж у зрівнюючій усе республіці Пестеля.

За обома проектами столицею Росії мав бути Ніжній Новгород: велика річка, центр країни, Мінін і Пожарскій; ну, і всяке таке…

* * *

Восени 1825 в далекому Таґанрозі незабаром помер «плєшівий щєголь» – імператор Алєксандр I. А дєкабрісти з самого початку вирішили скористатися нагодою зміни влади у своїх революційних цілях. А нагода була ще й не будь-яка, а дещо подовжена. Бо, спадкувати Алєксандрові мав наступний син Павла I, – Константін, але він був жонатий не на особі царської крові, а на звичайній жінці. Забувши про це, йому поспіхом присягали, а він і собі, якось не квапився відрікатись на користь іще молодшого Ніколая I (1796–1855). До того тягнув так, що встигли навіть відбити монету з його зображенням.

Коли пригадати ту легку та невимушену зграбність, з якою за кілька годин досягли своєї мети за допомогою тієї ж армії, підкреслимо, – Єлізавєта I та Єкатєріна II… охоплює щире здивування. Все подальше здається якоюсь чистою марою. Мати в своєму розпорядженні такі сили, провести таку підготовку, – і так усе перемарнувати! – покінчити всю справу аж таким монументальним пшиком! От, що значить зіпсовані освітою (хоч, якою ж скромною!) люди. Підкреслимо, що в літературі не зустрічається порівнянь такого типу (як із двома імператрицями), але ж вони напрошуються самі собою.

Переприсягання Ніколаєві в Пєтєрбурзі було призначене на 14 грудня 1825, отже й вирішено було вивести війська на Сенатську площу для того, аби перешкодити прийняттю присяги сенатом: як тільки війська блокують сенат, увійде делеґація, заборонить прийняття присяги та… «объявіт царскоє правітєльство нізложєнним». Одночасно передбачалося зайняти Зимній палац та заарештувати царську родину; потім – Учрєдітєльноє собраніє. Ну, і таке інше. Був заздалегідь призначений «Діктатор восстанія», гвардії полковник, князь Сєргєй Трубєцкой. Але, попри таку підготовку все ж зуміли перепсувати все; а це пояснює, якоюсь мірою, які з них були вояки та чого варті. Як хтось там і переміг Наполеона, – та тільки не вони…

Війська на площу якось-такось вивели, але диктатор чомусь не з’явився. Він, бачите, дуже розхвилювався та відсиджувався у себе в Генеральному штабі: так і не дочекались «єго прєвосходітєльства». Потім виявилося, що сенат, який блокували – порожній: всі давно присягнули Ніколаю та й роз’їхались…

Якубовіч, який мав вести морську команду на Зимній, – вранці відмовився: він боявся, мовляв, що матроси підчас арешту можуть когось убити, а він же не хоче бути вбивцею, терористом. Звідси видно, до речі, і які поняття мали всі ці панки щодо військової дисципліни.

Не схотів бути таким терористом і Пєтр Каховскій, але це не завадило йому, вже на площі, застрелити вдвічі старшого генерала Мілорадовіча, який намагався, приїхавши, відмовити солдат від повстання, намовити їх розійтися.

Цареві війська хутко покінчили з бунтом цієї отари, хоч і перебивши порядно людей. За офіційними даними вбитих набігало тоді аж 1271. Щоправда, з них зівак – 931, а з них 9 жінок та 19 дітей.

Все це мусить бути покладене на совість боягузливого, а тому й так нетерпного Ніколая I, але… чи не віднести їх, якоюсь мірою, на рахунок і отієї… Як же це сказати? – орґанізації, змови? Чи, може, збіговиська нікчем та бовкунів? Втім, і вони свого отримали, аж із надвишкою. Ніколай I почав своє царювання саме з їх жорстокого покарання, а спитати – за віщо? Якщо Каховському можна було поставити на конто прилюдне вбивство, то чим заслужили шибениці останні четверо: М. Бєстужєв-Рюмін (1803–1826), С. Муравйов-Апостол, (1796–1826), П. Пестель (1793–1826) та К. Рилєєв (1795–1826)? Розправа над ними стала справжньою трагедією.

А загалом… Геґель учив, що перше явлення ідеї буває трагедією, а вже друге – фарсом. Щодо ідеї революційної, то бачимо, що як у Росії починати її з декабристів, то… є й відчутний присмак фарсу. Всі трагедії підуть потім; від царевбивців, С. Нєчаєва, В. Лєніна та – до епохи масового терору та ґеноциду. Епохи наступного ҐУЛАҐу народів.

* * *

Не вадить пригадати, як поглянув на ці події класик російської історії, на якого ми вже посилалися з інших приводів. Варто, насамперед, навести його характеристику цих людей. В ній багацько вірних спостережень, а до того таких, які дають змогу ліпше зрозуміти провал справи:

Переважно то були добрі та освічені молоді люди, які бажали бути корисними батьківщині, перейняті були найбільш чистими потягами та глибоко обурювалися при зустрічі з кожною, навіть із самою звичною несправедливістю, на яку байдуже дивилися їх батьки. Багато з них полишили по собі автобіографічні записи; з декого вийшли непогані письменники. На всіх творах лежить особливий відбиток, особливий колорит, так що ви, вчитавшись до них, навіть без особливих автобіографічних довідок, можете здогадатись, що даний твір писаний декабристом. Я не знаю, як назвати цей колорит. Це поєднаня м’якої та рівної, зовсім не ріжучої думки із задушевним та охайним почуттям, яке ледь забарвлене смутком; у них найменше солі та жовчі озлоблення; так пишуть добре виховані молоді люди, у яких життя ще не спустошило юнацьких надій, в яких перший запал серця розпалив не думки про особисте щастя, а прагнення до загального блага.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 248)

Дещо підважує він і романтику таїни, щодо «Союза Благодєнствія». Бо такі «тайниє общєства» були цілком у дусі часу, та було їх, виявляється, – чимало:

За Алєксандра таємні товариства складалися так само легко, як тепер акціонерні кампанії, і навіть революційного в них було не більше, ніж у останніх. Члени таємного товариства збиралися на секретні засідання, але самі були всім відомі, насамперед поліції. Сам уряд покладав за можливе не тільки для громадянина, але й для чиновника приналежність до таємного товариства і не вбачав у цьому нічого злочинного. Тільки від 1822 р. у чиновників наказано було запитувати, чи не належать вони до таємного товариства, та брати підписку, що до жодного таємного товариства вони надалі не належатимуть.

(теж там, с. 250)

Дещо неочікуваним є для нас твердження, ніби:

… треба додати до цього, що товариство, яке діяло тоді, ніколи не було таємницею для Алєксандра. Розповіді про донощиків, що нібито видали секрет, нічого не варті. Алєксандр все знав: головних членів обох союзів (північного та південного, О. Б.), їх цілі, читав навіть деякі з їх проектів.

(теж там, с. 253)

Все це істотно доповнює загальну картину, проливає нове світло на події зловісного грудня 1825.

Совєцька історія вбачає в декабристах початок революційного процесу в Росії, що послідовно та логічно завершився «Октябрєм»; процесу неперервного, насамперед. Але, чи так було насправді? – послухаємо, що казав божок останньої революції, Лєнін. Знову процитуємо за книжкою (М. В. Нечкина, Декабристы, Москва, 1976 с. 5–6):

Спочатку – дворяни та поміщики, декабристи й Герцен. Вузьким є коло цих революціонерів. Страшно далекі вони народу. Але їх справа не пропала. Декабристи розбудили Гєрцєна. Гєрцєн розгорнув революційну аґітацію.

Її підхопили, укріпили, загартували революціонери-різночинці, починаючи з Чєрнишевского і кінчаючи героями «Народной Волі». Ширшим стало коло борців, ближче їх зв’язок із народом. «Молоді штурмани майбутньої бурі» – звав їх Гєрцєн. Але, це не була ще сама буря.

Буря, це рух самих мас. Пролетаріат, єдиний до кінця революційний клас, піднявся на чолі їх та вперше підняв до відкритої революційної боротьби мільйони селян. Перший натиск бурі був у 1905 р.

Але, спитаємо себе, а що спільного було у декабристів, які так страхалися терору, що почасти від цього провалили справу, з бовкуном А. Гєрцєном, який кликав селян «к топору», не бачивши, мабуть, сокири на власні очі? А вже в нього – з наступними царевбивцями? Та як тут добре пишеться про отой «пролєтаріат», який потім сподобився знищити мільйони селян, а тих що не померли, – покріпачити! Це, бачите, царський вахмістр Будьоний був пролєтаріат; або молдавский розбійник Котовській…

* * *

Є такий закон історії: в імперіях революцій не буває, буває лише вибухова прискорена реакція. Бо, нагадаємо:

Англійська революція 1640 – залила кров’ю Ірландію та Шотландію, поставила на ноги наступну Британську імперію.

Французька революція 1789 – знищила аристократію, розплодивши нових панів з колишніх хамів. Замінила прив’ялий імперіалізм Людовиків на жорстокий і дієвий Наполеона.

Російська революція 1917 відновила рабство, а царський імперіалізм із його слов’янськими претензіями перетворила на всесвітній.

От, що воно таке революції в імперіях.