Доповнення 8 Дмитро Донцов

Доповнення 8

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов (1883–1973) народився на півдні, в затишному Мелітополі на вже пересохлій під совєцьким керівництвом річці Молошній, неподалік Азовського моря. То був рік неспокійного Сонця, та йому передписано було стати видатною людиною. Родина була українською, але російськомовною, а місто так само зросійщеним, та ніщо не провіщувало майбутнього. Він поступає 1900 до Петербурзького університету, не останнього, але теж російського, та… Як і чимало молоді його віку поринає до революційної діяльності, – мода часу, що тут поробиш. Але він вступає до РУПу (революційна українська партія), та на нього справляє вирішальне враження її мало не проґрамний документ – брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (Львів, 1900). Мабуть це й стало поворотним пунктом його життя, яке він присвятить дослідженню феномена націоналізму взагалі, та створенню теорії українського націоналізму зокрема.

Пам’ятного 1905 його заарештовують та випускають лише за амністією 1906. Він повертається до Києва та приєднується на часі до РСДРП, де його знову заарештовують. Звільняють лише під запоруку родини та знайомих, але йому цього задосить. Він не хоче більше полишатися в Росії, остаточно рве з нею, переходячи 1907 кордон Галичини.

З року 1914 Д. Донцов є головою Союзу Визволення України, але й чимало працює конкретно, над національною освітою УСС (Українських Січових Стрільців). З післявоєнною (Першою світовою) УНР не надто співпрацює, внаслідок угодовських позицій М. Грушевського та В. Винниченка, але допомагає Гетьманату в його зв’язках із зовнішним світом.

Після остаточної поразки Других визвольних змагань, він усе більше відходить від політичної діяльності на користь наукової та літературної. Року 1939 він вимушений, однак, покинути Галичину, внаслідок її окупації совєтами, піти у другу еміґрацію. А, із совєцькою окупацією Східної Європи не почуває себе у безпеці й там, та 1947 еміґрує втретє, за океан до рідної Канади. Стає, наразі, професором української літератури в Монреалі.

З українською мовою він надобре обізнався вже дорослою людиною, але… Якою ж чудовою була його мова! З багатим словником, яскрава та суґестивна. Велика шкода, що він не спробував себе в художній літературі. Напевно, полишився би в історії не тільки як великий український учений, але й як великий письменник.

Попереду вже не раз робились посилання на погляди Донцова, тепер лише дещо підсумуємо головне.

* * *

Погляди Дмитра Донцова на націю і на націоналізм, почали складатись ще перед Першою світовою, яка, попри те, що була війною імперіалістичною, дала свободу восьми, пригніченим імперіями, народам. П’яти – з-під Російської імперії, трьом – з-під Австрійської. Не поталанило тоді лише Україні, та почасти з власної провини, та це багатьому навчило Донцова. Його націоналізм склався вже на рік 1926, коли вийшли «Націоналізм» і «Московська отрута». Вся творчість Донцова в цілому була реакцією на духовне убозтво запитів культурно-автономічного руху, від Н. Костомарова та по М. Драгоманова і М. Грушевського. Думається з попередників його беззастережно схвалив би один Т. Шевченко. Чого тільки йому не закидали? Й ніби надмірну емоційність, чи так само ненависть до інших народів. За те, що відкидав дурну концепцію злих царів та нескінчено доброго народу імперії. Порівнювали з теоретиками націонал-соціалізму. Або його ж, автора терміна «червоний іслам», порівнювали мало не з марксистами. От давайте з усім цим трохи й розберемося. Процитуємо сучасного, об’єктивного автора:

Перемога у національній боротьбі можлива лише за умови цілковитої нетерпимості до своїх ворогів, легалізованою ідеєю «революційной аморальності». Велика ідея нації, згідно з Донцовим, має безумовно право розчавити окрему людину з її приземленими потребами. Для нього окрема людина «є засіб, нація – мета». Привести ж націю до найвищої форми буття – тобто до створення власної могутньої і аґресивної національної держави – здатна лише «каста провідників» (тобто національная еліта О. Б.).

(І. Патриляк, альманах «Молода націяW, № 1, 2001, Київ, с. 83)

Почнемо, хіба, з примату нації над людиною. Він є природний та забезпечується співвідношенням рівнів: не люди складаються з націй, а нації з людей: не стало однієї, другої, але поки є люди – живе нація. А не стало нації з її мовою і культурою – скажімо, всіх русифіковали, то чого варті ці люди без усього, голі інтер-люмпени?

До «касти провідників» – і взагалі не слід чіплятись, бо то ж є просто «еліта нації» – поняття загально прийняте. Саме та, що відповідає у нас за провал Перших визвольних змагань, як і Других. Наша сучасна еліта складена мало не цілком, як не з колишніх секретарів райкомів, то зі секретарів комсомолу, з чого маємо й відповідні результати. За десять років створили рай на землі для чиновників, а населення так і жевріє, максимум на 40 дол./міс. Такі приведуть нас до «найвищої форми буття», як же… Але, це так – до слова.

Під цим кутом зору варто порівняти переможену Німеччину, яка на 1945 була зрівнена з землею, а вже 1955 більшість її людей і горя не знала. Бо, різні вони бувають, еліти.

Далі цитований автор цілком слушно пише, що:

Однак «вольовий націоналізм» Донцова продовжував справляти сильне враження і вплив на формування світоглядних рис у молодих оунівців. Як зауважував Лев Ребет, саме ідеологія Донцова формувала «політичне обличчя» оунівської молоді.

(теж там с. 84)

Цитований автор погоджується, що це стало, в свою чергу, джерелом натхнення для Третіх визвольних змагань 1942–1950, з їх бездоганною моральною позицією; до речі, мало не єдиною. Бо вони були заздалегідь приречені тим світом, який дещо передчасно (та як же нахабно) проголосив сам себе «вільним» (!) та робив погоду. Адже, головне, що його турбувало тоді, та це, щоби не згорів, упаси Боже, в полум’ї війни людожерський режим більшовиків – Третя Російська імперія…

Саме вони, Треті визвольні змагання, й стали досконалою практичною перевіркою ідейних позицій Дмитра Донцова. Які бездоганно витримали цей тяжкий іспит. Саме націоналізм Донцова створив зоряний час України – Треті визвольні змагання.

* * *

Але, продовжимо дещо нашу розвідку. Дорікання щодо ненависті, яка є протилежністю любові – уб’ємо за методом ad absurdum, запропонувавши простий мислений експерімент. Уявимо собі лишень дві нації, перша з яких перебуває на колоніальному статусі у другої – імперської. Вирішальне запитання буде таким: які шанси звільнитись від колоніального гноблення матиме перша нація, якщо її люди палко любитимуть (замість ненавидіти) оту другу, імперське націю? Втім, оскільки відповідь запроґрамована вже в самому запитанні, наразі її опустимо.

Однак, коли люди, спираючись на творчу й конструктивну ненавість до інших людей – нарешті звільнили себе від пут імперії – можна буває почути й заклики: от, все позаду, а тепер «давайтє дружіть» – забудемо про минуле. Підкреслимо, таке щось здатний пропагувати або іноземний аґент, або неоколоніаліст, або найправдоподібніше звичайний недоумок.

Бо, сьогодні – це сьогодні, а дружно всім потрібно жити завжди; адже на одній Землі живемо, – іншої у нас не буде.

А, щодо того «забути», то це або національна зрада, або знову ж дурство. Бо національний досвід не забувають, його свято бережуть та передають новим поколінням, в повному обсязі. Бо це саме він складає в часі історію нації.