Доповнення 3 Кримська трагедія

Доповнення 3

Кримська трагедія

У низці злочинів, якою є історія усіх трьох дотихчасових російських імперій, депортація цілих народів, як і ґеноцид взагалі, – займає цілком особливе місце. Вони були найбільше властиві Третій більшовицькій – «Імперії Зла» – СССР, як втілення московської політики «дружби народов». Написати про все нема ні місця, ні можливості, та ми обмежемося класичним – виселенням кримських татар, яке відбулося 18 травня 1944.

Зробимо коротенький відступ. Конвенція з прав людини, схвалена Ґенеральною асамблеєю ООН 9.12.1948, – називає таке щось «народовбивством»: дії, вчинені з наміром знищити цілковито чи частково якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу…». Далі перелічуються методи, прямі та посередні, аж до навмисного створення для них «таких умов життя, метою яких було би суцільне чи часткове фізичне винищення». Підлягають осудові та покаранню «винуватці та співучасники» чогось подібного.

«Кримські татари», це назва не точна, та така, що дає можливість до зловживань. Зокрема, до пов’язання їх появи у Криму з часами приходу монголів 1240; бо, саме їх у Європі, чомусь, уперше названо татарами. Насправді, – це корінне тисячі років населення Криму, а його пізніша етнічна компонента – кипчаки, з’явилися там іще задовго перед монголами. Отже, така сама корінна нація у Криму, як українці в Україні, – з непам’ятних часів.

Всі ці тисячі років ми були сусідами, часом ворогували, а часом і воювали разом, проти спільних ворогів. Чимало козаків, що рятувалися від Росії, – знаходили собі останній притулок у ханаті або під дружньою йому Туреччиною.

Повзучий і сталий ґеноцид корінного населення, Росія розпочинає відразу по окупації Криму 1783; так само, як ґеноцид українців – від окупації 1709.

Уже в листі до свого коханця Потємкіна Єкатєріна II пише, що Крим слід звільнювати від «басурманов» та заселювати росіянами. Що, загалом, поступово й робилося. Пізніше до цього приєднується й великий гуманіст (ну, російський, ви ж розумієте) Достоєвскій. Наведемо дещо з його «Дневника писателя» («Полное собр. соч. в тридцати томах», Ленинград, 1991, т. 23, с. 55), цього – воістину, зразка духовного ексгібіціонізму, якого не знайти, можливо, – ніде у літературах цивілізованого світу:

До речі, нещодавно в «Московскіх вєдомостях знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та про «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати за татарами – нехай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян (так у тексті, О. Б.).

Насправді, важко вирішити, чи погодяться у нас усі з цією опінією «Московскіх вєдомостєй», з якою я від душі погоджуюся, тому що й сам давно так само думав про це ж «кримське питання». Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «не шкодувати за татарами» і т. і. не заради однієї лише політичної сторони справи, не заради одного лише закріплення окраїн, а виставляють і прямо економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари довели свою нездатність правильно обробляти землю краю та що росіяни, а саме великоруси – на це будуть значно здатніші, і як доказ наводять Кавказ.

Та, покінчує, свої та «Вєдомостєй» ламенти, – рішучим і категоричним:

… принаймні, як не займуть місця росіяни, то на Крим неодмінно накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю.

Отже, як бачите, навіть мотиви є – землю обробляти не можуть. Зауважимо, що незалежний Крим годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. Під росіянами він ніколи не годував себе сам. Це дещо відновилося лише між 1922 та 1944.

Але, капітально взялися за справу совєти, 18 травня 1944. Тоді з Криму були вивезені до Казахстану, Узбекистану або Сибіру всі його мешканці, крім росіян. Всього було депортовано майже чверть мільйона людей, третя частина тодішнього населення Криму, а саме – 228 543 особи. «Татар» з них було 191 088 (всі до останнього), решта – вірмени, греки, болгари… Нічого істотного з собою везти не дозволяли, а на збори давали аж 20 хвилин. Дорогою енкаведистські конвоїри добре наживалися: ломили шалені гроші за шклянку води.

Людей вивозили до східного Казахстану, до місцевості Бетпак Дала, більше відомої під назвою Голодного Степу, де скидали просто неба. Через рік від них полишилося менше половини. Інших «інородцєв» запроторили теж, кого у Казахстан, а кого – й до Сибіру.

Наведені вище дані стосуються власне Криму. Але до цього прихопили ще десь півмільйона людей зі «звільнених» вже (тобто – окупованих совєтами) частин України. Тих самих, болгар, греків, але до них прихопили ще більше українців. Розглядався й проект повного виселення цих останніх «с юга Россіі», отой – Сталіна-Жукова, але… Було визнано ще тоді: таке поки що технічно не по силах інтернаціональній великодержаві, побудованій на «дружбє народов». Отже, поки депортувати за вибором, нищити на місці, а там…

Офіційним мотивом Державного комітету оборони, очолюваного Сталіним (що й приймав рішення про депортацію цілого народу) була, ніби, «зрада» кримського народу (!): співробітництво з німцями. Підкреслимо, що тут був застосований принцип колективної відповідальності, засуджений згодом у Нюрнберзі (правда, тільки щодо німців). До цього нагадаємо, що героїв війни серед кримських татар на той час було, у відсотковому відношенні, – чи не більше, ніж серед будь-кого. Що до «зрадників», то… В часи Горбачова, коли знову постало питання про повернення вигнанців, російське ТАСС все щось там мимрило про «татарскій батальйон», який ніби формували німці. Хай і так буде, формували, от і будемо відправлятися від нього.

Чисельність батальйону становить приблизно 600 людей, отже… Як пригадати, що славетна «Россійская освободітєльная армія» (РОА) ґенерала Власова складала десь півтора мільйони, то воно й вийде, що на одного татарського «зрадника» припадало аж 2500 російських, – як, нічого? У відсотковому відношенні – теж, ушестеро більше. Не будемо перебільшувати провини «власовцєв», але… треба ж і совість мати, бо – ніхто не думав за це відправляти всіх росіян до Сибіру. Хоч на цьому наполягає елементарна логіка. Але, хто й коли у Москві користувався звичайною логікою? – там цей сюжет – невідомий. Та, й нечувана річ, підкреслимо ще раз, за зраду когось – карати весь нарід. Нечувана – крім Росії, яка сама поставила й ставить себе поза межами цивілізованого світу.

Але, батальйон (як він дійсно був, таке ще потрібно довести!), це одне; другим було те, що в Криму існував потужний рух опору німецькій окупації. Котрий, як можна легко здогадуватись, складався переважно з корінних кримчаків. Та всі сліди існування якого по депортації корінного населення Криму (крім московських зайд), – були ретельно знищені, але… Марність совєцької брехні завжди полягала не лише на очевидності неправди, але й на тому, що вони ніколи не могли донищити до кінця доказів правди. Так само й тут: є безліч контрсвідоцтв: не було «сотруднічєства с нємцамі», не було «кримского правітєльства во главє с ханом Асаном Білялом»… Був опір німцям, запеклий та затятий; була совєцька брехня.

Бо, інакше, – чому би за зв’язок з партизанами були спалені німцями села Баксан та Аргин, а в селі Улу-Сала розстріляно 60 мирних людей? Для створення «мертвої зони», знову ж, проти партизанів, – в гірському Криму було зрівняно з землею 127 сел, з них 105 – татарських.

За голови партизанів Ібрагіма Аметова, Абдул Керіма Аширова, Ісмаїла Велієва, Ібрагіма Ісаєва та Бекіра Османова, – було призначено нагороду по 26 000 дойче марок. (!) за кожного; не бачимо тут, якось, російських прізвищ…

А от теж, досить цікаве повідомлення (де автор, щоправда, посилається на працю Е. Шамко, «Дорогами кримських партизанів»):

У селі Каракіят під Сімферополем знаходився штаб підпільної організації під керівництвом Абдули Дагджи (підпільна кличка «дядя Володя»). Підпільники здійснювали диверсії на залізниці та об’єктах ворога, збирали розвіддані, визволяли полонених, збирали зброю, продовольство, ліки. Їх викрили провокатори Зоя Мартинова і Тетяна Андреєва. Частину заарештованих повісили, частину розстріляли в радгоспі «Червоний». Зараз там стоїть обеліск з написом: «Комуністам і комсомольцям, що загинули від звірячої розправи німецьких фашистів – від комсомольців Сімферопольського району». Прізвища загиблих не вказані.

(Е. Давиденко, Важке повернення, журн. «Україна», № 26, 1991)

Дуже зворушує, насамперед те, що як там серед «комуністов і комсомольцєв» втерся якийсь «бєспартійний», – на нього наплювати. А, що прізвища не вказані, то це цілком природно, – прізвища не ті. Але, хай би тоді вже вказали прізвища обох провокаторок, то ж уже не соромно: відбірні росіянки!

До речі, про той же радгосп «Червоний» брехали, ніби там німці спорудили свій концтабір з «пєчамі», в яких «татари» спалювали людей (природна річ – «русскіх»). Але, шкода, доведено, що там навіть отих «пєчєй» не було…

Чимало подібної брехні розпускалося з подачі якогось там Мокроусова, якому Кримський обком ВКП(б) перед смертю доручив очолити партизанський рух у Криму. Він рясно брехав, як про власні успіхи, так і про ненависних йому «татар». А його – слухали, попри те, що він виявився людиною абсолютно безвідповідальною, вкінець спитим, до пропиття розуму алкоголіком. Людиною юридично недієздатною.

Але, як бачите, кримські татари все одно були депортовані. Це показує, наскільки непереносною для більшовиків буває звичайна істина. Особливо, як вона протирічить власним божевільним намірам…

Про інших депортованих, яких теж було чимало, – греків, вірменів, болгар та українців, нічого не писали, наче їх не було взагалі.

Замість вивезеного корінного населення – завозяться численні переселенці з Росії: їдуть родинами, навіть цілими «колхозамі». На початок 1945 до Криму переселено вже 17 040 родин, та все – ще попереду, Всі вони були розселені по татарських домівках, добре влаштованих господарствах. Так він створювався, уславлений солженіцинський «русскій пєрєвєс», але… Працьовиті та трудолюбні люди на чуже, як відомо, не ласяться. Перше, що вони зробили, так це перерізали та з’їли «под водку» всю худобу та домове птаство. Потім почали вирубати на зимове опалення татарські сади та виноградники. Проївши та промарнувавши татарське добро, вони почали вимагати допомоги від влади; потім – почали розбігатись, поповнюючи собою ряди міського люмпенства. Так не виправдалися надії турботливого Фєдора Міхайловіча на те, що вони будуть «гораздо способнєє». «Оновлений» Крим ще тоді, по війні міцно сів на утримання сусідньої України, на якому перебуває й до сьогодні; перебуває на її шиї.

Але, вивезти людей на смерть до Голодного Степу, то було лише половиною справи. Треба було замісти сліди, ліквідувати те, що залишилося по них. Як тоді, першого разу, – у 1783; історичний інстинкт спадкового злочинця. А ліквідувати – було чого. Бо з часів деякої культурної автономії в совєцький період – з’явилися численні паростки нової самобутньої кримської культури. А по музеях Криму ними було турботливо зібране те старе, що вийшло цілим із попередніх російських погромів (pogrom – так сьогодні й пишеться по словниках Європи; а от sputnik – так чогось і не прищепилося).

Тепер підлягало повному знищенню все, що могло нагадати про існування кримського народу в Криму в минулому.

Підлягали знищенню всі письмові або друковані матеріали кримською мовою або кримських авторів. Та – не тільки. Спалювалися, згідно з інструкціями, твори російського графа Л. Толстого, перекладені на кримську мову. Ноти романсів та арій російських композиторів, де були кримські тексти. Навіть «безсмертні твори» Лєніна та Сталіна, тією ж мовою. Підлягали знищенню будь-які документи з кримської, не імперської історії; навіть – тисячолітньої давності; навіть унікальної цінності. Спалено було всі експозиції музеїв народного мистецтва. Що можна було спалити – палилося; що не горіло – розбивалося. Одночасно була проведена нова архітектурна чистка. Були знищені (іноді – під фіктивним приводом воєнних ушкоджень) древні будівлі, які випадково вціліли від попередніх руйнувань.

Разом із народом мала зникнути без сліду його культура, та взагалі, все, що про нього нагадувало.

Так було здійснене друге російське «покорєніє Крима».

Було довершене знищення цієї древньої культури, набагато старішої від російської. Яка, за свідоцтвом учених експертів, увібрала до себе культурні традиції своїх попередників: кимеріян, таврів, ґотів і кипчаків; так само, як із цих історичних народів Криму склався його сучасний нарід.

Тих самих великих традицій, додамо від себе, з яких пустоцвіт Росії не сприйняв ніколи й нічого. То був іще один історичний злочин у низці багатьох, багатьох інших; не менш мерзенних.

Формальна «рєабілітація» (виявляється, що жертви ґеноцидного злочину – ще потрібно «реабілітувати», – яке безмежне совєцьке нахабство, який нечуваний цинізм!) «рєпрєссірованних народов» давно відбулася, але… Це сталося лише указом «Вєрховного Совєта» від 5.09.1967, за царювання отих двох «висуванців 1937-го» – Л. І. Брєжнєва та А. Н. Косигіна; а на «мєста» були віддані накази – не сприймати це серйозно. На те, щоб спрацювало хоч це – порожня формальність, – скільки ж зусиль та років життя, змарнованих по російських таборах та «псіхушках» – прийшлося витратити відважним борцям за волю кримського народу: українському ґенералові Петру Григоренку та кримчанину Мустафі Джамілеву! – та, чи тільки їм одним?

На повернення рештків цих людей на батьківщину потрібні сьогодні чималі гроші. За всіма законами справедливості їх повинен сплатити злочинець СССР, усі обов’язки якого успадкувала Росія, але з цієї – не візьмеш. Щось на це знаходиться тільки у не до кінця дограбованої «старшім братом» України. Але, при подібних засобах саме лише повернення займе багато десятків років.

А ті там, у Москві – всесвітньому центрі ґеноциду, – взагалі роблять вигляд, що це їх не стосується. Їх цікавить, тільки єдино: «русскій Крим», «русскіє Куріли»…