Доповнення 1 Михайло Грушевський

Доповнення 1

Михайло Грушевський

М. С. Грушевський (1866–1934), від початку та до кінця був головою УЦР (Української Центральної Ради), а згодом і першим президентом УНР (Української Народної Республіки). А значить, подобалося це йому чи ні, а був центральною (принаймні – формально) постаттю Других Визвольних Змагань.

Він народився в родині гімназіального учителя «русской словєсності». Родина була зросійщеною, та хоч Михайло Грушевський і побачив світ в Україні, але виїхав із неї вже 1870 разом із батьками на Північний Кавказ, – то, що ж там могло полишитись у пам’яті? – в оті чотири роки? В наступному він бачитиме рідний край десь тричі, раз на три роки, підчас літньої відпустки, яку родина проводить у діда з боку матері, священика с. Сестринівці Бердичівського повіту. Оці три поїздки й було все, що пов’язувало його з батьківщиною, аж до студентських років. Потім він поступає відразу до третього класу гімназії в Тифлісі, де його зацікавлення українською переходить на єдино можливий за тих умов літературний рівень; в кінці починає писати сам та заскарблює прихильність самого Івана Нечуя (Левицького). Відмінно закінчивши гімназію 1886, Грушевський поступає до Київського університету, та починає жити, в якій-неякій, а Україні. Він радо вітаний у професора Володимира Антоновича та інших членів Київської громади, яку він поповнює.

Потім, по закінченні, 1891, у Львівському університеті створюється кафедра української історії, та за авторитетною рекомендацією В. Антоновича, він і потрапляє туди, як викладач української історії. Він хутко захищає необхідну дисертацію, але не лише працює в університеті, а й віддає чимало сил Науковому товариству ім. Т. Шевченка (НТШ). Яке чомусь може вільно існувати в Австро-Угорщині, але – шкода, для чогось не повинно існувати в Росії. Тому його потім, 1915, підчас російського наступу, – першим погромить «казачья команда». Товариству він віддав двадцять років свого галицького життя, чимало для нього зробивши; тут його заслуги применшити неможливо. Гідного соратника знаходить він в особі Івана Франка, з яким разом видавав «Літературно-науковий вісник» (окрім досить авторитетних «Записок НТШ», куди також чимало пише). На превеликий жаль він, схоже, так і не віддав належне пересторогам І. Франка щодо підводних каменів соціалістичної ідеї, яких той висловив із властивою йому геніальністю, та чи не першим у Європі; а значить – у світі. Втім, можливо, що він тоді взагалі не надто цікавився соціалізмом. Хоча і входив у політичне життя.

Зокрема, він брав участь і в перетворенні 1899 товариства «Народна Рада» – в Українську національно-демократичну партію, яка проголосила кінцевою метою незалежну та соборну Русь-Україну. Ця ж партія представила до парламенту у Відні обґрунтований проект коронної національної провінції, яка обіймала би українські землі імперії. Він вивчався та неодмінно був би реалізований, якби Росія не спровокувала Першу Світову: їй тільки української провінції не вистачало…

Коли в Росії склалася «рєволюціонная сітуація» 1905–1907 та у Пєтєрбурзі став видаватися навіть «Український вісник» – М. Грушевський в серії статей викладає свою точку зору на українську проблему. Це все є досить знайоме та досить банальне. Росія повинна стати демократичною та федеральною, отже… свій шматок федеральності має отримати й Україна: національно-культурну автономію – «і зайцу дан клочок мєдвєжьєго ушка…»

Тобто, оте саме убоство, що весь час фігурувало у «державницьких» претензіях наступної УЦР.

Обміркуємо дещо ситуацію. Росія тоді, 1709–1711, брутальною силою і безоглядним терором приєднала Україну, заливши її кров’ю безвинних людей, пригадайте вирізаний Батурин, пригадайте роки наступного рабства; так, чи ж були підстави у будь-якого українця турбуватись, – а – що ж там буде з отією Росією? – очевидно, ні. Бо, чим гірше для Росії, тим краще для України. Визвольний рух мав би за будь-яких умов набути характеру загальної Коліївщини. Поготів, на таке щось Росія є понад чутливою: досить висадити в повітря кілька мостів, і «распоряжєнія єго вєлічєства» прийдется знову рік везти до Якутска, як у добрі старі часи. Простіше кажучи – шлях ірландських шінфейнів. Але ж, ні, ми – культурні люди, – подайте нам Христа ради шматочок автономії. Значить, – що ж? – уже відчували себе частиною Росії, хіба не так? От і не дивно, що замість автономії – отримали чергову різанину жандармського полковника Муравьєва; адже – не тією мовою, яку вони розуміють, ви розмовляли з ними, панове. Ми толерантні, кажете? – Ой, радше, байдужі до всього…

А ще при цьому вважають себе нащадками козаків: не до віри. Хіба що отих – «реєстрових», що рівно змагалися за кожну зайву вакансію; хоч королівську, а хоч і царську. Дивні, дивні люди населили Україну у XX ст., нічого не скажеш…

Але, повернемося до професора М. Грушевського. На часи революції він був уже відомим українським істориком, але – що ж він, власне, там зробив? Якщо формулювати коротко, то він тільки відновив істину. Але, з іншого боку, – чи не на цьому полягає обов’язок історика, чи не саме це є його вищим можливим досягненням? Бо в російській історії, з самих її початків, з XVIII ст., зі шкіри вилазили, пнулися представити справу так, ніби від Олега та по біжучого російського монарха, – тягнеться неперервний історичний ланцюг російської історії; власне – «русской історії». А Україна – це глуха «окраіна вєлікой дєржави Россійской», якісь там «малороси» «где-то на югє Россії»; та, більш-менш успішно впоїли цю дурість і світові. Цьому дуже сприяло підкрадене Пєтром і слівце «Русь» («якби не ми, то як вас величать?», Л. Костенко), та з великим рейвахом відсвятковане фіктивне «Тисячєлєтіє Россіі». Але, процитуємо краще з цього приводу сучасну точку зору:

За основу історичної схеми М. Грушевський обрав самостійний розвиток українського народу. Він заперечив наявність «общерусской» історії, як і «общерусской» чи давньоруської народності, засвідчивши, що Київська держава – справа генія українського етносу, появу якого учений позначив IV ст. н. е. Так само він відкинув будь-які претензії російської історіографії на давньоруську історію, вказавши, що російська історія має шукати власне коріння у Володимирському та Московському князівствах.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 22)

Викладено стисло та точно, але – дозволимо собі дещо продовжити. М. Грушевський чудово ствердив факт, та не зробив з нього, можливо, подальших висновків. Що й відбилося в кінці на його власній концепції національно-культурної автономії.

А висновки тут – дуже й дуже прості. Як Росія має починатись з Володимирського та Московського князівств, з яких Володимирське було колонією Києва, а Московське – вже його колонією, – то треба робити й завершальний крок. Ствердити, що як колишні колонії Києва остаточно звільнилися від нього внаслідок війни 1169, то й наступні претензії Росії на Україну є не більш обґрунтовані, аніж були би претензії США чи Нової Зеландії на Великобританію; або Сенегалу – на Францію.

Отже, й виникає питання, як усе це є в принципі давно відоме, то чому ж повз цього проходили і продовжують проходити українські історики; від Грушевського, який не міг цього не розуміти, – та по наш час? – інерція мислення, чи може щось гірше?

Може тому, що це є несумісне з якимись там автономіями?

На виправдання такого, чи то невігластва, чи то національної сліпоти, було складено спеціальну психологічну мотивацію, виправдання, про яке доволі відверто пише Валентин Мороз. Вважаючи, таку мотивацію за абсолютно хибну. Мотивація – не надто складна. Це те саме, класично російське, негідне українців, як би воно: «І нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті». Тобто, не дратувати росіян вимогами повної незалежності, а там потихеньку щось і собі вибороти.

Завчасний та повний психологічний прорахунок тут полягав на тому, про що вже писалося вище, – на повній різниці підходів, ставлень. Бо для середнього росіянина, після трьох століть окупації, все що є українське, ще полишилося ним, – є невимовно дратівливе, не до сприйняття. Отже, він однаково не захоче чути, що про незалежність, що про якусь там «автономію». Для нього є однаково неприйнятне все, що може послабити підґеноцидний статус України – безправної російської колонії. Пригадайте, не треба далеко ходити, вислів нашого видатного історика Ярослава Дашкевича:

Правду кажучи, я не зустрів навіть найдемократичнішого росіянина, близької мені людини, яка б серйозно думала й визнавала, що Україна має бути незалежною державою. Може, це усвідомлювати гірко, але це, на жаль, правда.

Автор – теж не зустрічав, та й від людей про таких не чув. От тільки – до чого тут оте – «на жаль»? Колонізатор та грабіжник – полишається колонізатором та грабіжником, та жаль з цього приводу, – почуття абсолютно недоречне.

Українець терпить над собою москаля, але не полюбляє поляка, а поляк – розумніший від нього, тому завжди живе краще. Так от, і вчіться ж у нього, у поляка. Це він вигадав оте несмертельне гасло: «За волю, нашу і вашу!», але подумаємо – до кого він за цей час із ним звертався? Добре відомо, – до кого завгодно: американців, кубинців тощо. Але ж – тільки не до росіян; ніколи, навіть у тому 1917. Може виникнути слушне запитання, а – чому? – відповідь проста. Тому що підданому імперії не потрібно жодної там волі, крім однієї-єдиної, – «волі» гнітити інших. А такий партнером у визволенні нікому бути не може; якраз навпаки. Навіть у тій куцій та зачуханій «автономії». Бо, ще раз – з аґресором жодного співжиття бути не може, його треба тільки бити, аби хоч не нахабнів; тоді, може, й відстане нарешті. Чим і керувалися, загалом, наші предки докиївської епохи.

А, як покепкувати, то можна ствердити що в простому народному гаслі революційних часів: «Бий «красних» поки не побіліють, бий «бєлих» поки не почервоніють!» – було більше історичного та державницького сенсу, ніж у всіх Універсалах УЦР разом.

Завинив наш великий історик і ще в одному, – з отим дурним: «Україна не лише для українців». До чого це, власне, було? Адже можна було на той час у Берліні стати на Александерплятц та волати щоголосу: «Німеччина – для німців!»; або так само в Парижі вилізти на пляс де Конкорд та ревіти: «Франція – для французів!» – ніхто би й не прислухався, не обернувся, ґарантую. Бо там відомо з дитячого садку, що в Німеччині живуть німці, які розмовляють німецькою мовою, нікого дозволу на це не питаючи; а тому й країна одвіку зветься Німеччиною. А у Франції, скажімо, так само живуть з непам’ятних часів французи, та розмовляють собі своєю, французькою мовою. А, чи живе там, бува, хтось інший – не німець, не француз? – а як же, безумовно; як їм там подобається, ясна річ. Та, як вони самі поважають закони країни. А тут – на тобі, вибачаються (так, так, дійсно): «Україна не лише для українців», самі себе роблять національною меншиною, сміх і ганьба. Відлуння цієї малоросійської дурості довелося почути, ні більше, ні менше, як 1991, коли хтось там наляпав, що нам потрібна така українська держава (цитую за пам’яттю); де: «Росіянинові буде краще ніж у Москві, а жидові краще ніж у Тель-Авіві», щось подібне. Все добре, все так, але… Про українців у їх власній країні тут взагалі, наче не йшлося.

Отже, внаслідок цієї багаторічної естафети ідіотизму стає не зайвим запитання: «А, чи знайдеться коли-небудь і українцеві місце в Україні?» – радимо обміркувати; саме тому, що поки – наче не знаходилося.

Абсолютно практичною – життєвою дискредитацією поняття національно-культурної автономії, – стала вся практика семи десятків років існування так званої УССР; не «автономії» – бери більше, «рєспублікі». На кінець існування якої українців в Україні було рівно стільки ж, скільки у 1913, а українська мова практично вийшла з ужитку. Але, що розумному перестрога – то дурникові втіха.

Отже, весь досвід трьох минулих епох: царської, совєцької та незалежної (ми вживаємо офіційної термінології), – вчить нас одному: безпечне для України та українства співіснування російського та українського, – мислиме лише на міждержавному рівні та під стислим з боку України державним контролем. Бо навіть російські мова та культура настільки просякнуті насьогодні духом імперської аґресії, що вимагають і в самій Україні жорстокого контролю на державному рівні. А дотеперішня влада номенклатурників московського вишколу (як і московського патріархату), які на людях з великим трудом намагаються спілкуватися кепською українською, а вдома з полегшенням переходять на «общєпонятний» – «вєлікій і моґучій», – цьому завданню аж ніяк відповідати не може: в жодному разі, вона повинна піти; краще для неї – добровільно.

А український націоналізм сьогодні, як він хоче зберегти націю – повинен модернізуватися; стати більш визначеним, пильним та рішучим. Бо наш історичний ненависник продовжує своє, та буде продовжувати, схоже, за будь-яких умов. Але, знову повернемося до теми.

Потерпівши остаточне фіаско з отією «автономією», М. Грушевський наприкінці березня 1919 – залишає Україну. Але, як нам повідомляють:

То не були туристські поїздки багатого професора. М. Грушевський використовував найменші публічні можливості для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в Україні. У Парижі 26 липня 1919 р. оголосив про намір створити Комітет незалежної України – міжпартійну громадську організацію, яка б мала інформувати світовий загал про мету і перебіг боротьби українського народу за національні інтереси.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 29)

Новий комітет, – це аж як важливо. Особливо, коли одні воюють багнетами, а другі – комітетами. Втім… Комітет незалежної України; можна сказати – нарешті виспався, але… У жовтні 1919 він звертається до українських есерів, бо – бачите:

Ніхто не знає соціалістичного вашого кабінету, навіть Директорії, тільки Петлюру, і для світу те, що діється, є єдиноборством двох генералів – Петлюри і Денікіна, в ґрунті речі реакційних, не демократичних.

(теж там, с. 29)

Це – власні слова М. Грушевського, а крім того:

М. Грушевський пропонував ЦК партії покласти край такій диктатурі, зробити уряд і Директорію відповідальними перед Конгресом трудових рад. У разі неможливості того домогтися він наполягав на виході членів партії з уряду. М. Грушевський рішуче засудив Варшавський договір С. Петлюри із Ю. Пілсудським.

(теж там, с. 29)

Тобто, не втримався й із еміґрації метнути свій «ніж у спину рєволюції», своєї – української; коли, дослівно, вирішувалася її доля. Петлюрі, бачите, заздрив, що за люди… Отже, і цей колишній «національний демократ» – скотився, нарешті до червоного болота, хоч у соціалісти подався дещо раніше, іще за УЦР. Що ж ним рухало? – прикрість від власних невдач? – вульґарна заздрість до Петлюри, політика (на скільки ж голів?) вище від нього? Єдиної (крім гетьмана) людини тих часів, яка щось зрозуміла та була й на щось здатна? – важко відповісти.

Грушевський, за лихим прикладом Винниченка, вилаявши Петлюру починає шукати щастя у більшовиків, хоч на них, здається, безпосередньо й не працював. Спочатку пише листи, секретареві ЦК КП(б)У, польському недоноскові С. Косіору; потім і українському прем’єрові, міжнародному пройдисвітові невідомого походження, Х. Раковскому. Пропонує від себе співпрацю та радить запровадити багатопартійність. Більшовики на листи, як відомо, взагалі не відповідають, а багатопартійність? – чи ж не завідома дурість: чи дарма вони стільки сил поклали, поки забезпечили собі монополію на владу?

Втративши на цьому остаточно інтерес до політики, професор Грушевський пориває з есерами та полишається один. Зі старими друзями, до яких несподівано перекинувся ще в часи УЦР – розірвав, нових – не набув.

Повернутися в Україну та остаточно присвятити себе науці, Грушевський вирішує тільки десь 1923. Стає це – з досить цікавої причини:

Розпочата совєтською владою політика українізації спонукала його до повернення. Наприкінці 1923 р. було полагоджено формальні моменти для переїзду М. Грушевського в Україну. 10 листопада 1923 р. Політбюро ЦК РКП(б) ухвалило не заперечувати «проти допущення проф. Грушевського в СССР». 28 листопада президія ВУЦВК затвердила охоронного листа вченому, де зазначалося, що ніяких переслідувань і звинувачень за його попередню політичну діяльність влада не допустить. Нарешті 31 грудня М. Грушевського було обрано академіком ВУАН. Шлях на Батьківщину був відкритий.

(теж там, с. 30–31)

Щодо «ніяких переслідувань і звинувачень», то це, як у нас кажуть, цілком відносится до того класичного, даруйте: «зарікалася свиня гівно їсти»; більшовики, та щоб не переслідували!.. Але, прокоментуємо дещо, аби все стало на свої місця. Політика українізації, про яку тут ідеться, – була дозволена та стимульована Москвою, і цього досить. А там, як відомо, всі триста років (а може – ще й з 1169) – люто ненавиділи все українське. Та, пригадайте ще собі попередні та наступні роки шаленої русифікаці; то, як же накажете розуміти оту «українізацію»? Які вигоди міг мати від неї наш спільний та улюблений «старшій брат»? – який без користі для себе й не кихне. Пояснюємо – то була одна Велика Провокація, задумана, скоріше всього провокатором із провокаторів, – «вєлікім Сталіним». Бо, до цієї політики (а, як могло бути інакше?) приєдналися всі національно свідомі люди країни, та тим невимушено й відмінно засвітили себе в очах «орґанов», а тому тоді, 1930 та пізніше, – їх залишалося тільки акуратно зібрати та розстріляти. Як воно й сталося. Що то була чиста провокація й нічого більше, тоді зметикувала принаймні одна, близька до цього заходу людина, нарком освіти М. Скрипник. Який, зрозумівши нарешті, до чого був причетний, – відібрав собі життя, але це вже нікого врятувати не могло.

Версії, що це була геніальна робота його, Великого Провокатора, – якось не зустрічав, хоча це й здається цілком очевидним радше, банальним. На цю блешню, як бачимо, попався й досвідчений учений, М. Грушевський, а тим штучно підкоротив собі життя; думати, думати треба, панове…

Професор Грушевський з охотою поринув знову до наукової діяльності, читав лекції, займався дослідженнями, збирав біля себе талановиту молодь. Більшовики йому до пори сприяли, а 1929 «далі» навіть академіка, але в учених колах він не дуже прижився. Зокрема не любив його за політичну флюґерність твердий та послідовний націоналіст Сергій Єфремов, який був у керівництві Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). А більшовики, зі свого боку, планували М. Грушевського на президента ВУАН, коли у вигаданому процесі над неіснуючою СВУ (Спілка визволення України), – знищать С. Єфремова, разом із доброю частиною старої української інтеліґенції. Та не втрималися (як же можна, от вам і охоронний лист!) від того, щоб покінчивши з СВУ – 1931 заарештувати й М. Грушевського. Бо, він же там колись очолював УЦР, та хоч нічого й не вшкурав, але – нема на світі когось більш мстивого ніж московський більшовик. Було заплановано черговий сенсаційний процес УНЦ (Украінского національного цєнтра). Очікувалося, що саме Грушевський дасть «трєбуємиє показанія», тобто, оговорить кого треба: кого накажуть.

Але, не так сталося, як гадалося. І Грушевський відмовився «давать показанія», і оговорювати практично вже не було кого, всі вже були в СЛОНє (Соловєцкіє лагєря особого назначєния); а нові – не наросли. Енкаведисти були настільки скандалізовані провалом справи, що навіть відпустили Грушевського на волю; хоч і без дозволу покидати Москву.

Він протриває ще три роки, та загине 1934 в Кісловодську на лікуванні. Підчас досить рутинної хірургічної операції, як писали, по видаленню карбункула.

Ми щиро сміємося з приводу сталінського «дєла врачєй», але тільки тому, що «дєло» – сталінське; тобто – звинувачення є завідомо брехливе. Але… чи знайдеться у світі хоч одна нормальна людина, яка наважиться твердити, що більшовики у своїх бандитських акціях по нищенню людей, – не використовували й лікарів? Дозволимо собі думати, що такої людини, принаймні – серед психічно здорових, – не знайдеться. Отже…

Пригадайте смерть М. В. Фрунзе, пригадайте смерть М. С. Грушевського…