9. Перша війна «нової Росії»

9. Перша війна «нової Росії»

Внаслідок «распада СССР» утворилась, поруч із іншими й «новая Россія», то, як же вона? Що з нею? Вона народилася, не забудемо цього на щиті «пєрєстройкі і гласності», так би мовити, на вершині демократії. Бо ж не забудемо, й перший президент «новой Росії» Б. Єльцін – колишній «пєрвий Свєрдловского обкома» зумів прийти до влади умілим використанням демократичних настроїв – пригадайте уславлену «защіту Бєлого дома». Коли він два роки потім його ж обстрілював, – то вже за кордоном і не лічилося: демократичний камуфляж уже був натягнений на «новую Росію» в очах одвічно недоумкуватого Заходу.

Росія, що очолила була «парад сувєрєнітєтов» 12.06.1991, зовсім не потурала чомусь такому у себе вдома. Хоч і позаключала для проформи (але ж офіційно федерація, хоч насправді «єдіная і нєдєлімая») якісь там договори зі своїми «суб’єктамі фєдєраціі». Рештками народів, що жили колись на її теренах ще задовго перед нею. Все було би добре, та от не підписала жодного такого «договору» маленька Чечня (або Ічкерія); щось там її не влаштовувало, а Москва чужим іще ніколи й нікому не поступалася. Так виник політичний конфлікт, а політичні конфлікти повсюдно ліквідуються політичними ж засобами; так уже ведеться у світі, але не тут.

Російські порахунки з Чечнею сягають іще часів кінця Першої імперії, початку ХІX ст., коли Чечня стіною стала на шляху російського імперіалізму на південь, де царська вояччина й промордувалась півстоліття, поки нарешті щось там вшкурала. Поки не було взято аул Гуніб, резиденцію імама Шаміля – натхненника й провідника національного опору загарбникам. Іще підчас отих перших «кавазскіх воєн» було широко практиковано тактику випаленої землі, захоплення й утримування закладників, втім як і прямий ґеноцид. Хто цим цікавиться, може ознайомитися з враженнями російського очевидця подій («Кавказские рассказы», «Хаджи Мурат») письменника і офіцера в минулому – Лева Толстого (1828–1910). Жахливі були часи…

Іще тоді, після отієї Першої чеченської війни, були проведені й перші депортації, переселення. Які, нагадуємо це, за міжнародним правом вважаються ґеноцидом.

Потім, вже після 1917 був складений і оприлюднений найбільш брехливий в історії людства документ, відомий під назвою «Дєкларація прав народов Россіі». Там під’яремним народам імперії обіцялося дослівно все, й усім: свобода, незалежність, відокремлення від імперії. Але, з усього цього «всього» народи не отримали рівно нічого.

Замість обіцяних «Дєкларацією» свободи і незалежності, колишні «народи Россіі» отримали звичне – ґеноцид та русіфікацію. Бо, принаймні, в сьогодняшній Україні русифікація продовжується ефективніше ніж будь коли. Хоч офіційно, зверніть увагу, Третьої імперії вже немає.

Тому й не дивно, що голова цієї Третьої російської імперії – Сталін не забарився 1944 остаточно розрахуватися з чеченським народом. Роблячи ставку звично і «по-русскі» на те, що «война всє спішєт». Викинувши весь нарід напризволяще у пустелі Середньої Азії. Привід на це був як провокаторський так і абсурдний: «за сотруднічєство с нємцамі». Бо німці до тих чеченців і близько не дісталися. Але, бачите, «сотруднічали» всі – діти, жінки-домогосподарки, літні люди…

Року 1956 «ліберальний» Хрущов «демаскував, прилюдно разоблачіл» Сталіна, поставивши першим із його злочинів – «культ лічності», ні більше, ні менше. Саме під цією придурковатою назвою й увішло все це до історії. Про головне – злочини ґеноциду він і пари з рота не пустив, а це й визначає ціну всій їх партійній «крітікє і самокрітікє». Але, сказавши «а», треба колись сказати «б», та в кінці, через десятки років бюрократичної тяганини, ґеноцид був офіційно визнаний. Не злочином ґеноциду, ні, – що ви, що ви!.. А так, деякою помилкою, може навіть несправедливістю, та насильницьки депортованим дозволили повертатись. Власне, навіть і не так, не могли вже більше затримувати на місцях виселення.

Та на це пішли роки самовіданої боротьби багатьох людей доброї волі, яких за це таскали по таборах і псіхушках. З цієї нагоди згадаємо добрим словом і наших героїчних співвітчизників – Петра Григоренка та Мустафу Джаміля.

Отже й чеченський нарід, а власне те, що від нього полишилося зміг якось повернутись додому вже мало не в «пєрєстройку», коли комунякам на часі було не до звичного ґеноциду. Та, не встигли вони влаштуватись, як об’явилась «новая Россія» сучасна, з приватною власністю («пєрєдєл собствєнності») та демократична аж до останньої клітинки; вже четверта. Але, оте чергове перевтілення розпочала зі звичного ґеноциду, такого собі своєрідного інваріанту російської історії.

Тертя розпочалися з виборами президента республікі Ічкерія 1991, на яких замість чергового ставленика Москви (як треба) переміг патріот, ґенерал Джохар Дудаєв (1944–1996). Він був яскравою особистістю й усебічно освіченою людиною, інтелектуалом, з тих, що світ знав хіба в минулому, чи не наймолодший з ґенералів авіації СССР.

Випадково довелося почути про цю видатну людину XX ст. дещо раніше, ніж широкому загалові, та про це варто буде дещо згадати. Систематично, навідуючи естонське місто Тарту, мені поталанило хутко знайти спільну мову з місцевими патріотами та стати там своєю людиною. То було вже десь на початку другої половини вісімдесятих, та тоді в Південній Естонії стояла бригада стратеґічної авіації, командування якої й перейняв ґенерал Дудаєв, ставши автоматично й місцевим комендантом, як Південної Естонії так і міста Тарту. У черговий приїзд кинулося у вічі, що російських вояк, які патрулювали цілодобово вулиці Тарту, ніби підминили. Військові патрулі, зазвичай, мають стежити за своїми ж, аби не шалалися марно вулицями. Але цих завжди було над усяку потребу, вони поводили себе як окупанти, та могли причепитись до кого завгодно. Тепер їх не лише відчутно поменшало, а й поводити себе стали цілком коректно. Довелося поцікавитись у естонських друзів – у чому ж справа? Надто незвично все було. Вони розповіли, що «пєрєстройка» врешті дісталася й їх. У них тепер військовим комендантом молодий чеченський ґенерал авіації, що вже за рік став вільно спілкуватися естонською мовою; та й своїх підтягнув, щоб припинити поводити себе як в окупованій країні.

По тому, вже після 1990–1991, пригадуючи криваві інциденти в Баку, Вільнюсі, Ризі та Тбілісі, подумалось, що їх якось зуміла уникнути чи не найбільш нашпигована російськими переселенцями, та чи не найбільш націоналістична з усіх країн імперії – Естонія. В цьому мала бути неспірна заслуга тодішнього військового коменданта Тарту. Він, людина честі, категорично відмовлявся виконувати тодішні людожерські накази з перебудованої Москви. За це вже потім, Ліга Свободи прибалтійських народів Америки надала йому 1994 свій Знак Свободи.

Після обрання ґенерала Джохара Дудаєва президентом Ічкерії загострилися протиріччя з центральним урядом у Москві. Ічкерія не забажала підписувати федеральний договір, щось їх не влаштовувало, а Москва… Москва чужого не упустить. Конфлікт був чисто політичний, та мав бути вирішений політичними методами, але цього не прагнула Москва. На переговори не йшли, а блокували, лаяли, паплюжили, погрожували, провокували. Нарешті домовилися розпочати переговори 12.12.1994, у першу річницю російської конституції. Всі полегшено зітхнули, але передчасно. Бо, «Россія – государство воєнноє, і прізваніє єя бить грозою свєта». Напередодні початку переговорів російська армія трьома танковими колонами посунула на Ічкерію; не втрималися таки від своєї злочинної «розборкі», як перед тим двічі на вулицях Москви. Досвід у них, хоч і не сказати що позитивний, уже був. Їх перший наступ на Джохаргала (колишній Ґрозний) у листопаді 1994, під виглядом «оппозіціі». Новорічний наступ покінчився на тому, що з 64 танків прославленої Кантєміровской дивізії було спалено 32, захоплено 20 – повний і ганебний провал. Ганебний навіть для армії відомої у світі переважно своїми ганебними провалами.

* * *

Друга чеченська війна 1994–1996 не була навіть війною: «что ви, что ви!», «Ми мірниє люді і наш бронє…». В чиєму наскрізь пропитому мозкові в Москві визріла її ідіотична назва – важко сказати, але була довгою як та удавка: «Навєдєніє констітуціонного порядка в Чєчнє». Назва як же благородна! Ви ж знаєте, у фахових бандитів ніколи не скажуть просто: «убіть». Скажуть культурно – «замочіть» («і конци в воду», як колись на фінських річках).

Але закони світу прості. Все, що робиться за допомогою військової сили, за допомогою аґресії є війна.

Сили в цій війні були насправді неспіврозмірними. Бо Росія, хоч уже й напіврозкрадена «пєрєдєламі собствєнності», але була в 2500 разів більше від малої Ічкерії, та в 150 разів більше за населенням. Мала всі види зброї, мислимі і немислимі, – крейсери, атомові субмарини, ракети, танки, літаки. Ічкерія не мала майже нічого. Проти неї до війни з легко озброєними бійцями було задіяно все: важкі танки та артилерія всіх калібрів, установки масового знищення «Град», найсучасніші надзвукові бомбардувальники – останнє слово російського воєно-промислового комплексу (ВПК). Не вживано ще, хіба, атомових бомб або отруйних ґазів. Але, все це ще буде далі, у Третій чеченській війні імперії: будуть навіть заклики скинути на Ічкерію атомову бомбу, як з боку офіційних осіб Росії, так і з боку (яка ганьба) простого народу.

Чи не найбільш безглуздим вчинком отієї безглуздої аґресії проти власного народу (адже більшість населення Ґрозного складали саме росіяни) став новорічний штурм Джохаргала. Його ідея належала черговому «міністру оборони» Павлу Грачєву: у просторіччі «Паша-мерседес». На військових справах він, як звичайно, не надто знався, у них це знання падає з набуттям наступної чергової зірки. А тому й те, що мало бути за задумом тріумфальним завершенням війни – обернулося найбільшим військовим погромом за всю Другу чеченську війну. Вони відкотилися назад, полишивши тисячі трупів, та ще десятки ж танків, спалених разом із танкістами. Наведемо дещо зі слів очевидця – уривки з репортажів Алли Дудаєвої:

Ніякі «ланцюги миру» з дітей, жінок і старих по всіх кордонах Чечні та Інгушетії не могли зупинити колони танків. Їх зупинили тільки гранатомети й тисячі трупів. Жахливою була ніч 31 грудня, але ще жахливішим було те, що полишилося по ній. Обгорілі солдати, що звішувалися з люків російських танків, або викинуті вибухом на сніг.

(журн. «Свобода народів», Львів, 1995, № 2, с. 30)

Радив би звернути увагу на оті марні «ланцюги миру» з дітей, жінок та старих, що намагалися зупинити російські танки. Таке щось може свідчити лише про невиправно європейський триб мислення чеченського народу, але, самі подумайте, чим це мало бути для совєцьких танкістів, які перед тим з холодною кров’ю чавили на вулицях Баку машини швидкої допомоги (оті з червоним хрестом)? Разом із усім, що в них було… Вони цими ланцюгами не лише нічого не досягли, а ще надали добрячу поживу московським журналістам, які мерщій написали, що «бандформірованія гонят впєрєді сєбя мірноє насєлєніє». Пам’ятаєте, оте їх улюблене: «дєтєй, старіков і бєрємєнних жєнщін».

Але й це ще не все. Війна була настільки брудною, наскільки буває з боку Росії, де «славниє традіціі» ЧОН ведуться з Петровських часів (вперше забезпечили перемогу над шведами під Лєсним 1708). Бо в Ічкерії вони воювали не лише з «боєвіками», але ще охочіше з мирним населенням, бо, не забудемо, головною метою війни був саме ґеноцид. Однак, де потрібно там воювали й зі своїми. Продовжимо цитування, воно того варте:

Кілька разів ми бачили, як вертольоти, що супроводжували танкові колони, розтрілювали ракетами танки, що поверталися назад. Їм ніде не було спасіння. Одного разу танк розвернувся та збив вертольот, що його переслідував. І це не єдиний випадок, в місті Ґрозному на початку січня танк, що йшов першим, попавши під обстріл на площі, розвернувся та відкрив огонь по своїх. В Наурському районі вночі повели когось розтрілювати на берег ріки, селяни подумали – полонених; коли солдати пішли, вони розкопали могилу, повідомити рідних – хто загинув. Виявилося, що там лежали двадцять російських солдатів, що відмовились воювати, їх посвідчення мають бути у місцевих жителів. Робилося все, аби правда не потрапила до Росії. Перед приїздом комісії трупи солдат розкидувалися в мішках з вертольотів по лісах Чечні, щоб дикі звіри понищили свідоцтва злочинів російської армії.

(теж там, с. 31)

Отже бачимо й певні позитивні ознаки часу. Якщо підчас «Вєлікой отєчєствєнной» ще зберігався респект (якщо можна так сказати) до ЧОН, то тепер і в цьому є зміни. Все не так як колись. Солдат вже розуміє, що його батьківщина справедливих воєн не веде, та що часом воно не гріх покласти трупом і власного надзирателя-чонівця. А, як іще точніше сказати, то він уже в такому стані, що йому байдуже, кого саме вбивати, свого чи чужого. Будуть, неодмінно, й подальші зміни. Поготів, вони збираються міняти свою призивну потолоч – випускників «дєдовщіни» на «контрактніков», убивць-рецидивістів. А такому, самі розумієте, море по коліна, та він охоче покладе трупом контрактника, поставленого за ним наглядати. Стануть вони великою проблемою й для своєї Росії, коли повернуться додому. Бо їм байдуже кого різати, тортурувати, грабувати або ґвалтувати. А в Чечні вони цим усім головним чином і займалися, бо воювати? Це ще потрібно уміти, а до того надто високо цінують вони свої шкури. Як один із таких заявив журналістові в Чечні: «Торговать, пахать і сєять нє умєю. Воєвать в Чечнє, ето єдінствєнний способ чєстно заработать дєньгі». Цікава то штука, як бачите, ота їх російська чесність; чим гроші заробляють…

А ще, хіба, не цікаво, що люди мають приплачувати своїм життям тільки тому, що цю наволоч – бачите, ніхто (!) не навчив працювати. Або якби, скажімо, такому спину батогами зі шкіри обідрати – як тоді? Чи не побіг би сам «пахать і сєять»?

Значення танка в сучасній Росії ніяк не слід применшувати. Танк став там у XX ст. національним засобом транспорту, геть витіснивши класичну але застарілу «русскую тройку» (ту саму, від якої гидливо «сторонятся народи»). Першим, здається, став давити танками біснуватий Хрущов: у НДР 1953, в Угорщині 1956; сподобалося – став давити й вдома: в Темір Тау, в Новочеркаську. На танках в’їздив до Чехословаччини й Афганістану кремлівський пияка Л. Брєжнєв. Сприйняв у них цю практику й як же «перебудований» М. Ґорбачов, в січні 1990, 1991 в Баку та Вільнюсі. В Баку танки на вечірніх вулицях роз’їхали чимало машин разом із людьми, в тому числі й три машини швидкої допомоги, про які вже неможливо було не знати – що то є. До речі, там командував військами такий собі подаючий надії російський ґенерал А. Лєбєдь (1950–2002). Який свою лебедину пісню уже проспівав. Тоді в Баку російські війська понищили більше тисячі людей. Кажуть, що їх підбирали військові вантажні машини, а потім топили тіла в бухті. За віщо загинули ці люди? В ім’я чого?

В Джохаргала совєцькі танки нарешті дочекалися свого, потерпіли повний провал.

Великого галасу у світі наробило свого часу захоплення людьми полковника Шаміля Басаєва отієї лікарні в містечку Будьоновську, з більше як сотнею закладників. Чеченські бійці там не те, що нікого не скривдили, але й не повелися нечемно. А коли вийшли всі продукти – допомагали закладникам чим тільки могли. Неросійські джерела інформації по цьому почали уникати слів «терор» або «закладники», бо на тлі всезагального терору Москви – це так не виглядало. Не додав популярності Росії й наказ штурмувати лікарню. З цим уся російська влада повністю провалилася на очах у всього світу. Втім, тоді все ж іще вистачило розуму припинити військові дії та піти на переговори; не робити подальших провокацій людям полковника Ш. Басаєва.

Установленню мирних відносин не сприяла й «мирна» діяльність Москви, її сталий пошук зрадників власного народу, злочинних маріонеток, на яких можна опертися в чужій країні. Забезпечити вже їх руками ґеноцид та зросійщення чеченського народу. Того разу вони відкопали собі в Москві якогось Доку Завгаєва, що давно пішов у непам’ять. Потім уже на рубежі століть – кримінальника Гантемірова, або ще якогось Кадирова…

Але, підведемо певні підсумки тієї першої війни «нової Росії». Зробимо це, однак, не власними силами, а радше словами зрадницьки убитого президента Ічкерії, ґенерала Джохара Дудаєва – з його інтерв’ю для української ґазети «Шлях перемоги»:

Росія вибрала своєю жертвою малі народи і знищує їх. Якщо у світі є терористична держава і в цілому нарід, то це є Росія і російський нарід. Тут тероризм зведено до рангу вищої політичної влади: терор, фізичне насильство, фізичне знищення беззахиснх дітей, жінок, старих, хворих. Росія повністю стирає з лиця землі міста, а хто встиг вийти з-під руїн, той гине від кулі аґрессора, який не робить винятку для чеченців чи не чеченців. У Ґрозному жило багато росіян, українців, вірмен, євреїв і інших народів – всього понад сто. Окупанти не ділили людей на мусульман, християн, юдеїв, а знищували всіх підряд, руйнували церкви, мечеті, синагоги. Високоточною зброєю, залповим вогнем, артилерією вбивали беззахисних людей, які не сподівалися такого дикого варварства. Це – людоненависницька ідеологія і практика вищого керівництва Росії.

Слова стовідсотково справедливі, та ми тут здавна простежили історичний шлях тероризму і ґеноциду в Росії. Але, можна дещо й доповнити: чому ж «ідеологія і практика вищого керівництва Росії»? Далеко не тільки. Бо вище керівництво себе під кулі не підставляє, воно сидить у кремлівському теплі та спокої. До того, це керівництво обрав російський нарід, який в тій Чечні воював і воює, втілюючи в життя політику ґеноцида. От він, і тільки він, – несе за все це історичну відповідальність: і за тероризм, і за ґеноцид.

* * *

Подивимося, чого ж вони там у тій Чечні досягли? Оті «защітнікі Родіни»…

Підчас невдалих штурмів Джохаргала за Другої чеченської війни було понищено (за доволі скромними підрахунками) десь 20–30 тисяч мирного російського населення. Бо ж, нагадаємо, його кількість там істотно перевищувала кількість чеченів. А значить, головним чином нищили своїх, хоч і в цьому у них є своє ж виправдання, неоцінена народна мудрість: «лєс рубят – щєпкі лєтят». От і налетіло тих «щєпок» аж 20–30 тисяч; а сюди додайте ще більшу кількість тих же росіян, що хоч і полишилися при житті, але без даху над головою. Втім, тут розрахунок простий – на місце перебитих своїх можна нагнати нових, а от понищених чеченців уже ніхто не поверне.

Не станемо тут занурюватись до стихії військових злочинів: різанин, тортур, калічень, зґвалтувань та грабунків, справжним морем яких була Друга чеченська війна, а істиним океаном стала Третя. Коли, скажімо, чеченам на всякий випадок ламали пальці, щоб вони не могли потягти за спуст вогнепальної зброї. Бо ж, не забувайте, між цими двома війнами пройшло цілих три роки, та подальше озвіріння було доволі помітним.

Натомість ознайомимося хоч коротко з двома примітними обставинами цієї війни, які з іще більшою силою проявлять себе в наступній – Третій чеченській війні.

Першою з них був наказ тодішнього голови ФСБ (Фєдєральная служба бєзопасності, колишнє ЧК, НКВД і т. д.) – інтеліґентного ґенерала В. Стєпашіна – про негайний розстріл усіх «підозрілих» чеченів, віком від 12 років та аж по 60 (можна подумати, що хтось там питався про їх вік, поготів про «підозрилість»!). Це є цікаве тому, що тут чітко простежуємо національну традицію. Адже, що можна страчувати «врагов народа» з 12 років – то ще наказ «вєлікого Сталіна» з 1937. За духом і формою цей наказ досконало вписується до юридичного визначення міжнародного злочину ґеноциду, яке фігурує в діючих (а, як виявляється, то власне не діючих) документах ООН.

Другою ґрунтовною прикметою чеченської війни, що заслуговує на увагу, є «Моздокскіє фільтраціонниє лаґеря» – відтворення тих Освенцимів і Тремблінок, де творили жидівський Голокост ідейні близнюки російських комуністів – німецькі наці. Вони є цікаві не лише тим, що побудовані за класичними вже зразками російського ҐУЛАҐу, але й на національній традиції набагато старішій – работорговій: звідти (хоч і далеко не завжди) можна було людину викупити за гроші. Трупом – значно частіше, живим зрідка та калікою. Там вибивали людям зуби, очі, відбивали нирки; а як правило, переламували пальці, щоб вони не могли більше стріляти в росіян. За Третьої чеченської війни ці лаґеря були поширені настільки, аби через них можна було пропускати й жінок; незмінно ґвалтуючи, ясна річ.

Підчас обох останніх Чеченських воєн все більше поширювалась практика викрадення, як і убивства, представників іноземних гуманітарних орґанізацій, що опікувалися чеченськими біженцями. Оскільки чеченці поза підозрою, адже припинення діяльності таких орґанізацій не їм на користь, то зрозуміло хто їх робив.

* * *

До Третьої чеченської війни Четверта імперія готувалася три роки, деталічно освоючи досвід попередньої. А тому вона капітально порізнювалась від попередньої, насамперед своєю дистанційністю. Спочатку далекосяжна артилерія та авіація знищували чеченські поселення з усім, що там було живого. А вже потім приходили недолугі вояки, окупанти, добиваючи все, що залишалось при житті. Це у них називалося «зачісткой». Неоціненою перевагою такого трибу війни було те, що в такий спосіб вони мінімально ризикували власними шкурами. А до того, чого вони варті як солдати, вичерпно довела минула Друга війна.

Втім, і попри це масове порушення законів, Божих як людських, чимало людей спромоглося врятуватися від окупантів до братньої Інгушетії, де вони поки що не наважуються робити свої бандитські «зачісткі». Там вони живуть просто неба, в палатках, в голоді та холоді, але ще живуть. Все питання в тому, чи спроможеться Росія остаточно блокувати достави гуманітарної допомоги?

Іншою особливістю Третьої чеченської війни стало її пропаґандове забезпечення брехнею, якось недооцінене в минулому. А саме недооцінка пропаґандової брехні чимало нашкодила минулим разом: створився Комітет солдатських матерів проти злочинної війни. Почав щось там вякати з приводу різні в селі Семашки Сергій Ковалєв, єдина тепер людина в Росії, стурбована людськими правами; ну і всяке таке інше… Тепер все це було налагоджене від початку. Бо тим разом якось призабули, що Великі Злодійства потрібно розпочинати з Великої Брехні. Батьківщина тероризму цього разу виявилася – що би ви думали? Жертвою чеченського терору, ні більше, ні менше.

* * *

Тому всі три роки велася шалена наклепницька античеченська пропаґанда. Щоденно вигадувалися нові «убивства», нові «зникнення», нові «тєракти». Та не тільки, було й діло. Бо ж їм, по-перше, заповітував іще їх «вєлікій Мічурін»: «Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє – наша задача!». По-друге, хіба забули, навіщо вони існують взагалі? Але ж і це давно відомо – «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»! І «дєлалі». Адже, потрібно було залізне пропаґандове забезпечення, головне – проти світової громадської думки. Отого, їх одвічно недоумкуватого Заходу. А для цього й почались, забезпечені власними силами, «теракти» – підриви багатоповерхових житлових будинків. Не лише поблизу Чечні, в Буйнакську, але й у самій Москві. Що завадило поширити їх ґеографію? Розповімо дещо нижче. Вибухи були понад імпозантні та унесли не одну сотню життів власних російських громадян. Але на що тільки не підеш заради національної місії – ґеноциду…

Отже, наче все було добре, наче все так, але… Опит населення, кимось проведений по гарячих слідах у самій Москві, дав дещо дивні показники. Питання було одне та просте: «Де ви бачите джерело цих вибухів?» Так от, десь 63 % опитаних показали на… Кремль! А вже інші, менше 27 % – на Кавказ. Все це було влітку 1999, а вже восени ті, хто готував черговий подібний теракт – попалися на гарячому. Хоч і чисто випадково, не поталанило. Вони увечері вивантажували лантухи з вибухівкою до підвалу одного з багатоповерхових житлових будинків в Рязані, якраз коли пізно повертався з роботи мешканець під’їзду, інженер Васільєв. Йому здалися підозрілими погано замазані московські номери машин есбістів, та він і дзенькнув собі до міліції. Ті приїхали, прилапали есбістів та трохи прибили: щоб не «качалі права». Були свідки, пішли гуляти чутки… Для влади створилася не будь-яка проблема – пояснити все це народу. Другого дня з Москви щось мимрили про якісь там «учєнія», припустимо й так – з чого власне оті «учєнія»? Як завозити до підвалів справжню вибухівку? А потім, «учєнія» з того як її підривати?

Такою була інтимна історія цих «тєрактов», винуватців яких і досі не знайшли. Але, легковірний світ давно звик ковтати все, що йому не піднесуть із Москви, та все якось обійшлося – повірили й у «тєрорізм»… Зрозуміло, що той «схід від Перемишлю» – це щось. Але у тих краях, на захід від леґендарного Перемишлю, живуть не менш дивні для нас, принаймні, люди. Бо вони й досі не здогадуються, що брехати можна не тільки на звичні 100 %, а, як зайде потреба, то й на 200 %, на 300 %… На скільки занадобиться.

* * *

Отже, на відміну від Другої чеченської війни, яку російський уряд змушений був припинити значною мірою внаслідок протестів своєї ж власної громадськості, Третя чеченська війна пройшла на «ура». Чи то внаслідок висадження у повітря частини цієї громадськості, чи то з причини невилікувальної придуркуватості Заходу. Вичерпно довівши, що навіть порядні за переконанням люди, але легковірні, – то так само: людське сміття ні до чого.

Як же поставились до Третьої чеченської війни в Україні? Поставилися різно, відповідно до того: хто є хто? Бо, як ми покажемо далі, з 1991 продовжували існувати дві України: влади та народу. Та прірва поміж ними зробилася глибше, ніж будь коли, ніж навіть у совєцькі часи. Втім, і це не є відкриттям, ні секретом: про це почали писати та говорити ще перед зміною століть.

Совєцька номенклатурна верхівка в Україні загравала й заграє зі Заходом (а, у кого ж іще гроші позичати?) та є в той же час вірним стратеґічним партнером (поки на побіґеньках) російської імперії. От і цікаво буде тут процитувати опінію не кого-небудь, а колишнього українського прем’єра, та ще з найбільш довготривалих – висуванця президента Л. Кучми. На той час він уже не був прем’єром, був тільки депутатом ВР, але спромігся вмістити у російській ґазеті «Труд», 19.06.1998 свою статтю «Оптимистическая трагедия восточных славян». Це було «открытое письмо А. И. Солженицыну», котрий перед тим у тій же ґазеті щирими сльозами бобра оплакував незалежність (чи може – «самостійність?») України – «Славянская трагедия», «Труд», 29.05.1998. Оскільки «етіх украінцєв», навіть прем’єрів, в Росії не дуже знають, ґазетка порекомендувала читачам колишнього прем’єра України П. Лазаренка в такий спосіб (тут і далі гріх було би щось перекладати):

Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго-востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.

Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його «Громадою», а з ними й оті «две трети здешних избирателей» – як своїх прямих союзників у справі «воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года». Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не «воссоєдінілісь» пропонує наступне:

Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющаяся на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.

Отже, розберімося. Нам пригадують тут «Северный Кавказ», а це – зрозуміло, йдеться про чеченський національно-визвольний рух – протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим «Симферополем»? – тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким тоді заселили Крим.

От і пропонується створити військові частини карателів двох держав (?) і однієї імперії, які й будуть оті національно-визвольні рухи «усмірять». Таскати для імперії каштани з вогню, там, «где только потребуется». Дивно, дивно… Та, дивно не те, що ви думаєте. А дивно те, що хоч пройшло вже роки, та П. Лазаренко сидить вже давно там, де йому природнє місце від народження – в тюрмі, а… його плідна ідея й досі не реалізована; оце дивно.

Але, помимо отієї влади кримінальників і крадіїв, природнє місце якої теж давно всім відоме, та яка царювала у нас із незначними перервами аж із отого зловісного 1709, – є ще й український нарід. То, а як же він, а що ж він?

Втім, попри всі турботи влади – буває часом і можна довідатися, якої–ніякої, а правди.

Нашого багатообіцяючого президента «за поніманіє позіціі Россіі в чєчєнском вопросє», чи щось таке, – похвалив «сам» – російський посол у Києві: є всі підстави пишатись. Але, й ми – нарід, теж не нітимося. Була на українському телебаченні така собі цікава та добра передача «Проти ночі», на каналі УТ-2. От вона й провела телефонний опит на тему: «що би ви вдіяли, зустрівши чеченського «боєвіка»? – та й дала свої чотири варіанти відповіді. Виник опитування був наступний: 24 % – убили би, 6 % – донесли «куда надо». Це, схоже, люди відомі – голосують за «лівих» та носять портрети Сталіна. Тобто, саме ті, про яких і досі невідомо – а що ж вони в отій Україні забули? Десь ще 7 % – трималися би осторонь, а от аж 63 % – того «боєвіка» прийняли би, нагодували, та ще й боєприпасів на дорогу видали (якби ж мали!).

Може бути й таке «поніманіє», як бачите.

* * *

А поки в Ічкерії перетвореній на руїни – мало хто живе. Залишки мирного населення збігли до братньої Інгушетії, а бійці за свободу подалися в гори. «Совєт Бєзопасності» в Кремлі прийняв рішення про перетворення гірської Чечні на незамешкані терени, та він став відомий пресі. Однак, на Захід не подіяло й це, адже, стосується не їх.

Наприкінці грудня 1999 перед черговим вирішальним штурмом Джохаргала, російська вояччина розкидала над обложеним містом листівки доволі своєрідного змісту. Вони теж стали відомі світові. Там попереджувано мирне населення міста, а його там було не менше 50–70 тисяч, що той, хто місто не покине – розглядатиметься як «боєвік», з усіма наслідками. Варто уявити це собі, всі старі, жінки, діти, немовлята, – всі «боєвікі». За своїм нахабством та бандитським цинізмом, цьому ультиматумові нема рівних у світовій історії. Якщо вам будуть казати, що там були передбачені якісь забезпечені від обстрілів коридори для виходу з міста, – не вірте, бо й це чиста брехня.

Але, знову повернемося до конечної мети чеченських воєн – ґеноциду. Навряд чи варто перебирати всі події, порівнюючи по пунктах, порівнюючи з тим, що записане у відповідній резолюції ООН. Бо там було все. Включно до останнього: по російському ТБ показували вивезених до Росії чеченських дітей, ніби тих, що втратили батьків. Тепер у Росії з них виховуватимуть «русскіх», тобто яничарів, безбатченок, яких там так люблять. Тяжка відповідальність…

Увесь час твердилося й твердиться, що війна в Чечні – то внутрішня справа Росії. Але й це є брехнею. Принаймні – з юридичної точки зору. Справа в тому, що Ічкерія, вже писали, не підписувала нового Федерального договору, а значить і не може вважатися частиною Росії. На цю обставину указував свого часу ще президент Ічкерії Дудаєв.

* * *

Але, було й дещо позитивне. Остаточно, на наших очах здохла брехлива байка про «дві Россіі», яка – годі казати, засмічувала людські голови цілих півтора сторіччя. Невже не чули? – тоді ще раз нагадаємо.

Одна Росія – то класична, імперіалістична царська, так би мовити. Хоча – підкреслимо, жодні царі не могли би й уявити собі, яке буяння імперіалізму наступить – коли скинуть нарешті отих царів. Але, це тільки одна – зла. А є ж ще друга – добра, проґресивна та демократична. Правда, вона все чогось мовчала – і підчас «покорєнія Кавказа» («Смірісь, Кавказ – ідєт Єрмолов!»), і підчас польських повстань. А потім, придумавши «Дєкларацію прав народов Россіі» та захопивши після 1917 владу в імперії, вчинила її народам таку криваву баню, що світ здригнувся. Розквіт демократії стався, ніби, підчас отієї «пєрєстройкі і гласності», та щось там наче й було. Тому нам уже з початку дев’яностих все правлять про якусь «дємократічєскую Россію», але повторний ґеноцид чеченського народу геть перекреслив і цю дурну бовканину.

Виявилося остаточно, що Росія й духовно є одна – «єдіная і нєдєлімая»: імперіалістична та ґеноцидна. Жодної іншої не було ніколи і немає, а царська та совєцька – то були не більше як дві боки тієї самої бляшаної медалі. Нема там жодних здорових сил, немає людей, які би навіть усвідомлювали собі, яке всесвітніх масштабів зло вони продовжують творити.