8. «Распад СССР»
8. «Распад СССР»
Зауважимо, що ми зберігаємо тут цю просту та знайому всім формулу, хоча все могло бути значно складніше, ніж це повсюдно вважається.
В усьому світі й досі хибно розуміється сутність таких дарунків XX ст., як німецький «Тисячолітній Райх», або московський СССР. От мовляв, яке неподобство виникло у цивілізованому XX ст.! – ну, як у того А. Солжєніцина – була собі чудова з чудових Росія («которую ми потєрялі»), яка простувала собі до «свєтлого будущєго» під впевненим керуванням патологічного (навіть – для Росії) жидофоба П. А. Столипіна, а тут… Прийшли якісь нікому невідомі люди – більшовики – та накоїли невідомо що.
З такими поглядами – ні зрозуміти історії, ні витягти з неї належних уроків, не кажучи вже про те, аби щось там змінити (на краще).
Не дарма ми тут віддали стільки часу й зусиль на простежування саме того імперіалістичного стрижня, який пронизував і поєднував Володимиро-Суздальську Русь із часу її усамостійнення 1169, наступну Московію та всі три російські імперії, аж по кінець XX ст.
Так само було з гітлерівською Німеччиною: якби не було перед нею імперії неписьменного Карла, або величної імперії Штауфенів, вона була би іншою. Якби зайшла потреба – можна було би й тут простежити неперервність історичного процесу.
Втім, нещодавно хтось зі спостережливих соціологів зауважив, що в структурі та традиціях сьогоднішніх японських промислових об’єднань – дзайбацу – можна ясно помітити орґанізаційні принципи та традиції середньовічних самурайських кланів.
Але, повернемося до нашої безпосередньої теми.
Динаміка розвитку послідовних російських імперій – містила в собі оптимістичний елемент. Якщо відлічувати державність Московії від остаточного припинення ординських данин 1480, то вона проіснувала до 1721, перетворена Петром I на Російську імперію (першу). Отже, всього 241 рік. Першу імперію по Кримській війні замінює Друга 1861–1917, отже – ще 140 років. Друга проіснує, як бачимо, тільки 56 років. Згідно з такою динамікою Третя Російська імперія – СССР – не мала би пережити Другої світової, але – ви ж бачили – врятували. А потім підгодовували колективно ще мало не півстоліття, витративши на це ще нові 100 млрд. доларів США. Так людство навчилося в XX ст. не лише псувати середовище, але й історію.
Але, й це все пішло на марне. Чергова зміна імперій все одно сталася 1991.
* * *
Коли десь за менше ніж двадцять років перед кінцем століття Совєцький Союз безнадійно відстав у гонитві озброєнь із США (яку сам і нав’язав), – всі зрозуміли: без наслідків це пройти не може. Поготів, до цього додалися п’ять років поразок у нескінченній Афганській війні з отим її дурацьким «огранічєнним контінгєнтом». Наче у розпорядженні недолугих кремлівських старців могло бути й щось там «нєограніченноє»! – сміх один…
Відповіддю на ці зовнішні поразки наче мала стати «пєрєстройка і гласность», але… «Пєрєстройка» нічогісінько не перебудувала, а «гласность» 17 днів промовчувала катастрофу на Чорнобилі; хоч остаточно замовчати так і не спромоглася: Європа не дала.
А тут наспів ще новий виклик у вигляді американської проґрами «зоряних воєн», яка мала раз та назавжди покінчити із багаторічним совєцьким ракетно-ядерним шантажем.
Потрібно було щось робити, якось та відповідати.
А ситуація додатково ускладнювалася звичною для них гризнею за владу. М. С. Ґорбачов, що надумав утвердити реформований та більш здатний відповідати на виклики США Совєцький Союз, провівши на цю тему березневий референдум 1991, – зустрів гідного конкурента в особі ним же висунутого з моря «пєрвих» прудкого Б. Єльціна. Вони хутко почали розпльовуватися, та схоже що боротьба між ними й мала наслідком отой формальний «распад СССР». Сучасники й прийняли його за саме такий, німало не задумуючись над подіями: от був і розпався; на превеликий жаль для всіх.
Однак, простежимо за ланцюжком подій.
В березні 1991 М. С. Ґорбачов проводить свій всенародний референдум, де більшість (хоч і не така вже переважаюча) висловлюється за оновлений Союз. Пригадаємо, як ще Сталін мудро зауважив, що на совєцьких таємних виборах перемагає не той, хто голосує, а той, хто підраховує голоси. А тому й прийматимемо надалі всі дані їх виборів на схід від Перемишлю, не сушачи собі голови, яким шляхом вони отримані – голосуванням чи підрахунком; оскільки до правди – все одно не докопатися.
На відповідь установлюється «парад сувєрєнітєтов». Заявляє 12.06 про свою незалежність (а, це від кого ж, власне?) Росія, а відповіддю на це було, схоже, оте серпневе ҐКЧП. Ініціював його на відповідь Б. Єльціну, правдоподібно, М. С. Ґорбачов, але сам залишився ніби на узбіччі. Доручив він цю справу купі нікчем, які діяли мляво та все й провалили.
У відповідь на ҐКЧП українська комуністична Верховна Рада 24 серпня приймає Декларацію незалежності, де Україна об’являється нейтральною та позаблоковою державою. А така передбачливість може свідчити й про чужу московську підказку. Бо оте єдине, що могло би забезпечити справжню незалежність України – було би її евентуальне приєднання до НАТО, а воно виключалося позаблоковим статусом, отже… Ніхто більше, не виключаючи Росії, про позаблоковий статус і не подумав, а тут – ба, яка передбачливість…
А до того цей же позаблоковий статус не заважив подарувати Росії Сєвастополь під військову базу. А значить – перетворити його на звалище смертельно небезпечного сміття, як отой їх Мурманск.
Та й той, хто знає українських комуністів хоч трохи, повинен розуміти, що без московської санкції – вони і рота розкрити не насмілилися би: кого вже кого, а націонал-комуністів серед них не було і навіть бути не могло.
«Распад» був довершений офіційно і формально з’їздом трьох голів новоутворених підчас «парада сувєрєнітєтов» держав у Білій Вежі, що від імені Росії, України та Білорусі підписали відповідні угоди про ліквідацію СССР та установлення натомість якогось СНҐ (Союза Нєзавісімих Государств), – очевидного всім містка до чергової російської імперії.
А це стало й остаточним вирішенням у старій сварі поміж Б. Єльціним та М. Ґорбачовим 1987, коли Єльцін дозволив собі на Політбюро отой критичний виступ, а Ґорбачов запроторив його за це до якогось задупного будівельного міністерства. Не тільки миттєво знявши з голови МГК (Московський ґорком) КПСС, але й погорозивши: «Я тєбя в політіку – большє нє пущу!»
Тепер Єльцін сповна помстився йому за всі кривди, зграбно та спритно висмикнувши з-під самонадіяного Ґорбачова те краще, чого він був доробився в житті: крісло президента СССР. Бо ж по Біловезьких угодах той став просто ніхто. Отут і міг переконатися кожний, що то є оті комуністи – «люді особого склада», як казав ще «вєлікій Сталін»; розвалити враз отаке громаддя, аби тільки витягти крісло з-під конкурента! – це ж треба…
Втім, чи законним все це було? – як лічилося в СССР на той час аж 15 «рєспублік», а «ліквідували» його всього три? До того, й уславлені «Бєловєжскіє соглашєнія» вже не існують: їх не тільки не ратифікувала Російська Дума, а й навпаки – денонсувала, полишивши незалежність України та Білорусі у підвішеному стані. Зауважимо, однак, що напевно й такий виник було заздалегідь передбачено.
Запитуваний потім про СНҐ, співавтор Біловєзьких угод Леонід Кравчук підносив СНҐ не як місток до нової імперії, а як – бачите – «спосіб цивілізованого розлучення». Нагадати б йому, що саме на той час, коли відбувалося оте «розлучення» – СНҐ існував лише на папері; та не заважав прес-аташе Б. Єльціна Павлу Вощанову бовкати на початку 1992 про «возможность обмєна ядєрнимі ударамі мєжду Росієй і Україной». А цей твердо знав, що на Україні нема жодної ракети, яка не була би під московським контролем, та могла би бути спрямована на Росію.
Деякі спогади особистого характеру. Уважне співставлення різних ніби вторинних, але значущих подробиць історії – привело свого часу нас до гіпотези, що отой «распад СССР» – жодним там розпадом насправді не був. А був плановим наслідком далеко ідучої чергової змови проти народів, своєрідним театральним дійством, якщо хочете. Яке мало прикрити перегрупування сил перед створенням чергової наступної імперії. Та, ясна річ, ще більш аґресивної та антилюдської. Ці міркування були викладені в статті: О. Борґардт, «Змова», у львівський ґазеті «Нескорена нація» (квітень, 1994). Заснованій ще членом Гельсінської групи паном Іваном Кандибою. То була одна з нечисленних дійсно українських та патріотичних ґазет, та мені завжди буде приємно пригадувати часи співробітництва з нею.
* * *
Розглянемо коротко рушійні сили подій.
Державно-капіталістична совєцька економіка з її класом колективних власників – номенклатурою КПСС – виявилася збитковою, неспроможною конкурувати з приватно-капіталістичною, що й продемонструвала поразка у гонитві озброєнь. До того ж і колективним власником – номенклатурі – колективна власність порядно набридла; хотілося чогось свого, кровного: як у всіх людей.
Але Совєцький Союз – пригадаємо, як «родіна всєх трудящіхся» десятками років очолював уславлене (та ним же й створене) «протівостояніє двух сістєм». Яких? – ну, це всі знають: звірячої системи капіталізму, побудованої на нелюдській «експлуатаціі чєловєка», та совєцького соціалізму – вільного від будь-якої експлуатації: де всі отримують свої – «по труду».
І от після всього цього «родіна всєх трудящіхся» має перейти до нелюдського експлуататорського капіталізму? – немислимо! Отже, вже саме з цієї причини СССР мав припинити своє існування, принаймні – формально.
Те, що при цьому буде втрачена Прибалтика, народи якої так і полишилися нескореними, попри депортації, русифікацію та демографічну аґресію, – не лічилося. Таку дрібноту завжди можна повернути військовою аґресією, що – до речі, вже не одного разу й робилося.
До цього додавався ще один вагомий арґумент на користь формальної ліквідації Третьої Російської імперії – астрономічні борги. Вони на той час тільки офіційно становили десь більше 100 млрд. доларів США, але – чи це було все? Щоправда, всі борги та зобов’язання приймала на себе Росія, але – всі розуміють, спадкоємець – то не боржник. Та й весь наступний хід подій показав слушність вихідних міркувань. Суму було реструктуровано, мало не вдесятеро, та й те навряд чи колись буде сплачено.
Совєцький Союз був єдиною в своєму роді країною, що півстоліття жила на західні подачки, вкладаючи величезні накопичені капіталістами гроші в політичну деструкцію світу, а з ним – і всього капіталістичного суспільства. Та відповідно себе поводив. На це свого часу звернув увагу автора його колега, проф. Ілля Резнік. Він помітив, зокрема, що всі «зміни курсу» в СССР суто пропаґандові, ясна річ, курс був один – на світове панування – співпадали з періодами, коли виникала чергова потреба у фінансових вливаннях (а старих було – по саму зав’язку).
До всього цього додавався й чинник унутрішній – підйом національно-визвольних рухів, що привернув до себе увагу виступом казахських студентів в Алма-Аті восени 1986, підтриманий згодом в Прибалтиці та інших республіках. Він був як же слабкий, але…
В покійному СССР – так – існував дисидентський рух, доволі різноманітний за складом та цілями. Але то був здебільшу правозахисний рух, який ніколи не вимагав від антилюдської влади особливих реформ соціального устрою, а вимагав тільки – єдино – дотримування своїх же власних совєцьких законів. В Росії таких помірковано переслідувано («Я т-тєбє покажу Констітуцію!»), але в колоніальних «рєспубліках» таким страху заради ліпили за старою пам’яттю ще й тавро «націоналіста»: найбільш тяжкий політичний злочин в ґеноцидній країні «дружби народов». Бо, коли вони насправді ставили на перший план долю свого народу, – їх просто безжально нищили, убивали. Як Марченка або Стуса.
Як перед ними – мільйони інших.
В перебільшенні небезпеки національно визвольних рухів в країні московського ґеноциду було безпосередньо зацікавлене КҐБ, це піднімало його престиж та значення в очах антинародної влади.
Так він і стався – «распад СССР на отдєльниє рєспублікі»; можливо – й заздалегідь запланований. Чи існує план зібрати їх знову докупи? – так, безумовно, але… План є план, і не більше. Можна думати, що в СССР існували деталічні плани військової окупації кожноі з країн світу; як і списки тих, кого в цій країні належить розстріляти, а кого відправити до Колими, і – що ж? Бо таке щось, як «р-раз – два – разбєжалісь!», а потім «р-раз – два – сбєжалісь!» – може існувати лише в хворому московському розумі. Є й плани, а як же…
* * *
Чи так воно все було насправді? Це питання полишимо відкритим, бо ми не мали і не маємо жодного реального доказу, що підтверджувало би ці міркування. Отже, – самі гіпотези. Хоч і доволі правдоподібні, хоч і підкріплені логічним аналізом.
Сьогодні всі 15 «рєспублік СССР» розпалися на шість принципово різних груп, частин, які матимуть – відповідно, й різне майбутнє.
Це одинока Молдова, що має під боком потужного родича – Румунію.
Це так само одинокий Таджикістан, що має однак і потужну діаспору в сусідньому Афганістані.
Дві кавказькі країни – Грузія та Вірменія, одинокі у світі, без родичів як і без доброзичливих сусідів.
Тюркський масив: Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Туркменія, Узбекістан. Про них не можна сказати, що там кипить політичне життя, або продумуються моделі майбутнього, але є й незаперечні успіхи. Казахи, що були у власній країні національною меншиною – тепер становлять більшість. Як вони цього домоглися без галасу та скандалів – то їх секрет. Ці – схоже, не пропадуть.
Три країни Прибалтики: Естонія, Латвія і Литва, – завжди були шматочком чужої Європи в тілі СССР, та туди благополучно й повернулися. З ними – жодних проблем.
Останніми є три уламки колишнього СССР, де практично нічого (за цілих десять років, не забудемо!) не змінилося в кращий бік, у бік відходу від антинародної совєцької влади: Росія, Україна та Білорусь. Де совєцька влада прибарахлилася усіма зовнішніми ознаками демократії, та готова до будь-яких іспитів майбутнього.
* * *
Але, дозволимо собі ще одне не зовсім невірогідне припущення. Всі пам’ятають післявоєнні роки, коли й у світі пройшов «парад сувєрєнітєтов», коли ООН почала поповнюватися новими незалежними країнами, колишніми колоніями окремих імперіалізмів минулого. Що й зуміли звільнитися, хоч і внаслідок національно-визвольної боротьби. Сьогодні в ООН налічується вже дві сотні держав.
Так, колоніальні потуги були послаблені імперіалістичною Другою світовою, але не лише цим можна пояснити феномен, як такий. Бо протягом XX ст. докорінно змінився сам хід історії, та причини цього були науково-технічні, а власне – економічні. Розвинулися економіки країн з колоніями, а це змінило й підхід. Загарбницький військовий імперіалізм замінився імперіалізмом економічним, більш досконалим та більш ефективним. А головне – не обмеженим жодними кордонами взагалі: вкладай гроші де хочеш та за це й грабуй кого хочеш.
Володіння колоніями стало не вигідне, взагалі.
Бо, й дійсно, держава, яка володіє певною колонією – несе й пряму відповідальність за все, що там діється, але – навіщо? – чи бува не краще пустити її самопас (на оброк): ті ж вигоди, але вже без жодної відповідальності. Так, хіба це не набагато краще?
Отже, чи не був отой «распад СССР» – отаким запізненим приходом до тями й на схід від Перемишлю? – раптовим порозумнішанням і останньої імперії світу? На жаль, подібну думку приходиться повністю відкинути. Не лише тому, що де ж там пошукувати розуму на схід від Перемишлю, але головне тому, що імперський синдром з переходом від імперії до імперії – досі тільки підсилювався.