10. Війна невідомих солдатів

10. Війна невідомих солдатів

Перша Світова війна була жахливим іспитом для Європи, але мала й деякі позитивні історичні наслідки. З трьох імперій в Європі, нової та енерґійної, щойно об’єднаної Німецької, як же старої Австро-Угорської, що доживала свій вік, та одвічно аґресивної Російської, – була істотно прикартана перша, розпалася на вільні народи друга, та втратила аж п’ять пригнічених нею народів третя, та найбільш злоякісна.

Друга світова – була війною реваншу, та не принесла нічого доброго, відновивши в усій могутності Третю Російську імперію, яка по неї й робила погоду в Європі, тільки частково врівноважена та стримувана Сполученими Штатами. Вона не лише повернула собі всі п’ять пораблених нею народів, але втягнула до себе й вільні нові народи: чехів і словаків, болгар, югославів, румунів, албанців тощо. Ніколи перед тим ця найбільша за два тисячоліття небезпека для людства – не була такою потужною. Частиною Великого Реваншу стала й совєцько-фінська війна, «зимова війна» 1939/1940.

Третя Російська імперія – Совєцький Союз, була чи не найбільш потужною та войовничою з усіх трьох створених цим народом імперій, але історія не порадувала її перемогами; таких було ще менше, ніж у її попередниць. Після першої ж із них – катастрофічно програної Польської 1920, коли прийшлося розплачуватися за нищівну поразку шматами чужих земель, України та Білорусі, – фінська війна була чи не першим серйозним військовим випробуванням. Але й воно не увінчалося успіхом, провістивши воістину піррову перемогу у «Вєлікой Отєчєствєнной». Про цю останню списані тони паперу, але про польську – чи є щось взагалі? Часом пишеться таке щось не відмовимо собі в приємності процитувати ще раз:

У літніх боях були розгромлені основні сили армій Пілсудського та їх залишки викинуті за межі нашої землі.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 292).

Як відомо, все було навпаки – з польських земель були викинуті залишки розгромлених армій Будьоного та Тухачєвского. Про фінську ж там взагалі нема нічого, жодного слова, наче такої війни взагалі не було. Одне слово: невідома війна невідомих солдатів.

Покійний Совєцький Союз мав звичку усім колоти очі своєю «політікой міра»: «ми – за мір! – і, жєлатєльно, – вєсь!» Та й позаключав пакти про ненапад з усіма сусідами, на яких претендував, ще 1932 (Польща, три держави Прибалтики, Фінляндія). А Польща була забезпечена пактами про ненапад – з усіх боків: з СССР та з Німеччиною.

Але, пакти – пактами, а все вирішив пакт Молотова-Ріббентропа, що чітко поділив інтереси спільників, Гітлера та Сталіна, які все одно, хутко перегризлися. За цим пактом совєтам віддали Прибалтику та Фінляндію.

Прибалтику захопили без труду, бо там надто вже покладалися на угоди та пакти, яких Росія, чи то самодержавна, чи то «пролетарська», – ніколи в житті не дотримувалася.

Але з Фінляндією все вийшло набагато складніше.

Офіційно з аґресією проти невеличкого народу розпорядилися «по-русскі» просто, пам’ятаєте? – не «освободіть» так «воссоєдініть». Благо, в складі Росії ця країна вже була. А здавна полишалася у Росії (вона й зараз є) така собі зросійщена «Карєльская ССР», на чолі якої став комінтернівський більшовик Отто Вілле Куусінен, – він пам’ятав, ще з дитинства, кілька фінських слів. Отже, планувалося «братскоє воссоєдінєніє» внаслідок переможної війни. До півмільйона одвічно відсталих росіян та горстки зросійщених «карєлов» – приєднується три мільйони вільних європейських фінів, – непогано?

Війну мав вести «Лєнінградскій воєнний округ» (ЛВО) (мовляв, ми з ними лівою рукою упораємося), очолюваний К. Мєрєцковим, найбільш нездарним зі совєцьких ґенералів (ну, після отого Ґ. Жукова, зрозуміло). Він щойно провалив кампанію в Еспанії та повернувшись додому ледь врятував життя доносом на маршала В. Блюхера, який чимось не подобався Сталіну. Але, як звичайно, не покладаючись на власні сили, до ЛВО нагнали чимало людей з України.

Фінляндія, після Польщі, була першим шматком чужого, який за пактом Молотова-Ріббентропа, приходилося брати силою, та тут справи пішли значно гірше. Бо там була людина, котрої не знайшлося в інших, та про неї варто дещо пригадати. Бо, як же потрібні такі люди країнам, що звільнились від імперії!

Коли 1918 фінський нарід зумів подолати у себе п’яту колону Москви та відбитися від наступу більшовиків (вони тоді були зайняті пригарбанням значно більш ласого шматка – України), провідну роль у цій боротьбі відіграв колишній царський ґенерал – Карл Ґустав фон Маннерґейм (1867–1951). Він походив зі старої осілої у Фінляндії шведської родини та був гарячим патріотом батьківщини. Він добре знав ненажерливість і підступність сусідів на півдні, новоявленої «родіни всєіх трудящіхся», а насправді – Третьої Російської імперії, що ненажерливістю та агресивністю набагато перевищувала обидві попередні. Як міністр оборони своєї країни, він звів уздовж совєцько-фінського кордону ланцюги потужних укріплень (1929–1939), всесвітньо відому «Лінію Маннєргєйма».

Взагалі, слід зауважити, що наскільки подібні фортифікаційні споруди виправдали себе підчас позиційної Першої світової, – пригадайте хоча би уславлений Верден, настільки не придалися у Другій, із розвитком малих пересувних фортець – танків. Не менш досконалу «Лінію Мажіно», що прикривала Францію зі сходу, німці просто обійшли, а дві лінії доволі солідних совєцьких укріплень, вздовж старого та нового кордонів, – наче й взагалі не помітили, лише дещо затримавшися під Брестом та Києвом. Але, не так сталося тут. «Лінія Маннерґейма» витримала суворий іспит.

Совєти ґрунтовно підготували війну (тут не слід чогось применшувати!) та сподівалися на найбільше. Карєльская АССР була 1940 перетворена на союзну республіку, – Карєло-Фінскую ССР, та до неї, після перемоги у війні, мав приєднатися фінський нарід. Виключаючи, зрозуміло, тих, які відразу будуть розстріляні або депортовані до братської могили народів Сибіру. З Москви був отриманий наказ – «починати!»

Як завжди у них, від Пєтра I починаючи, або – чому ж так пізно! – пригадайте ще брудні провокації проти Новгорода Івана III та Івана IV, – все почалося з незграбної та брутальної провокації: «бєлофінни напалі на СССР!» (далі – свинячий вереск) – ніби обстріляли щось там на совєцькій теріторії. «Бєлофінни…»; перед ними були «бєлорумуни, бєлополякі…» А ще перед тим – і просто «бєлиє» – втілення усього найгіршого на грішній землі. Звернімо увагу, що цей колір у половини людства вважається символом чистоти; у другої – символом скорботи по втраченим дорогим людям. А у цього людського сміття, це – ба, – символ всього, що їм вороже. Так, чи не є це, саме по собі, незаперечною ознакою того, що самі вони – були та є антилюдством?

Совєцька розвідка мала на той час загальні плани «Лінії Маннерґейма», багато чого можна було передбачити та запобігти. Але війну розпочали у літніх одностроях. Коли справа не пішла – відігралися на розвідці, зняли ґенерал-лейтенанта Проскурова та призначили ґенерал-лейтенанта Голікова. Цей потім – перед 1941, прийняв концепцію Сталіна та Берії; клявся, що Німеччина в жодному разі не нападе на СССР.

Для чергової загарбницької війни було зігнано (сміх один!) – «національно-освободітєльную армію», зібравши скільки можна було отих зросійщених «карєло-фіннов». Втім, кажуть, більше 20–25 тисяч нашкребти не вдалося. Куди вона поділася потім – історія промовчує. Принаймні – совєцька.

Так двохсотмільйонний Совєцький Союз розпочав чергову «освободітєльную войну» (безумовно – «справєдлівую»!) проти маленької Фінляндії. Якби вона увінчалася успіхом, ніхто у нашому цинічному світі XX ст. її б і не помітив, але – так не сталося. У естів та фінів побутує прислів’я, що кожен із них в стані упоратись із десятком росіян, та якби звідкілясь не з’являвся одинадцятий, то… Що ж, можна сказати, що це прислів’я, вироблене, певно, ще тоді, в часи шведських воєн XVII–XVIII ст., – працювало й тепер.

Кожен узятий дот «Лінії Маннерґейма» (хоч плани деяких були заздалегідь добуті совєцькою розвідкою, єдиним, що в СССР працювало добре) – оплачувався горою власних трупів, більшою від самого дота. Шалені втрати спричинювали добре укриті та добре вишколені фінські снайпери. Дивізії, що потрапили у оточення (а були й такі) – бували винищені до останнього. Совєцька авіація чомусь не хазяйнувала у фінському повітряному просторі, а – чому ж? – на жаль, це важливе питання так і полишилося не дослідженим. Блискавичні напади фінських лижних команд, які так само несподівано з’являлися, як зникали, – тероризували та дезорґанізували совєцькі тили. Як у німців зимою 1941 під Москвою, – були постійні проблеми з одежею: у добрих тулупах ходили тільки командуючий К. Мєрєцков та приставлений до нього від Політбюро Лєв Мєхліс.

Все це, зазначимо, було ще перед тим, як маршал Ґ. Жуков привчив перемагати, закидуючи ворога горами гарматного м’яса.

Іноді думалося тоді: а, як фінів було би не три мільйони, а хоча би тридцять, як же тоді? – чи не знали би вже ми всі фінську мову? Та чи не жили би не в російських злиднях, а у фінському добробуті?

Хоча совєти, метр за метром, уперто просувалися вперед, але їх сил вистачило лише на сто днів такої війни, а кінця не було видно, та 11 березня 1940 був укладений якийсь відносно почесний для обох сторін мир. Совєти, за гори своїх трупів (переважно – українських), відкраяли собі шматочок Фінляндії та забезпечили військово-морську базу на півдні, на фінському півострові Ганко; яка, втім, ні для чого не придалася. Адже, всі знають, – російський флот нікого не перемагав від часів Чесми та адмірала Нахімова. Фіни теж розуміли, що чимось поступитись аґресорові – все одно треба. Бо той, як відомо, захопивши хоч шматочок чужого, якось на час угамовується; це в них уже чи не генетичне.

Нова «союзная рєспубліка» була аж 1958 повернута «в пєрвобитноє состояніє» – нишком знову перетворена на «Карєльскую АССР в составє РСФСР», а О. В. Куусінен остаточно втратив надії побувати на батьківщині, за нове пораблення якої все життя так самовіддано боровся. Так воно наче все повернулося «на кругі своя». Але, – не так уже й все.

«Західні демократії», блудливі та крутійливі, хоча вже й втягнені до війни, – байдуже спостерігали нерівні змагання фінів із аґресивною великодержавою, а сусідні шведи (нейтрали!) – заборонили постачання зброї до Фінляндії через власну територію. Попри – можливо, й волю шведського народу. Бо, чимало доблесних шведських добровольців воювало на боці фінів. Серйозно розглядала можливість допомоги фінам наша ОУН, але у неї були на той час свої невідкладні проблеми.

Подальша історія хутко показала, що аґресія проти Фінляндії була невибачальною стратеґічною помилкою. У «Вєлікой Отєчєствєнной» Сталіна підносили як великого стратеґа, але таким він не був, та фінська війна це демонструє наочно. Якби її не було, то підчас наступної війни Фінляндія зберігала би нейтралітет, так само, як Швеція, та не було би зайвого фінського фронту, та у повній безпеці з півночі був би Лєнінград, який у жодному разі не потрапив би до блокади.

Отже, елементарна стратеґічна помилка «Вєлікого стратєга» напередодні великої війни. Скажуть – він розраховував на перемогу. Але, стратег – тому і стратег, що прораховує всі можливості.

Таке ставлення, в цілком природний спосіб, штовхнуло Фінляндію в обійми Гітлера в майбутній війні зі Совєцьким Союзом 1941, чогось іншого тепер – годі було очікувати. Втім, то були чи не похмуріші часи в історії фінів. Бо, одна справа відстовувати батьківщину від зазіхань сусіднього тирана, а зовсім інша – воювати з ним, допомагаючи іншому тиранові. Приречену та похмуру двозначність такого стану відтворить 1954 Вяйне Лінна в романі «Невідомий солдат». Деякі співвітчизники дорікатимуть йому навіть брак патріотизму.

Щоправда й фіни, обмежившися окупацією Пєтрозаводска, – не воювали під Лєнінградом, хоч і могли би. Зате й совєти, перемігши врешті та дійшовши Ельби – Фінляндію не окупували. Годі тут шукати якісь людські міркування. Вони просто ще добре пам’ятали піднесений ім п’ять років тому урок. А фактичний переможець совєтів, маршал К. Г. фон Маннерґейм, був 1944 обраний президентом Фінляндії.

Совєцькі історики й досі пнуться бодай щось врятувати для себе від цієї безнадійно програної війни. Бовкають навіть, користуючись тим, що давно все було та почасти забулося, – совєцькі ніби таки прорвали «Лінію Маннерґейма» та открилі дорогу на Гельсінкі. От тільки чогось відразу змінюють тему при запитанні, а чому ж тоді вони у березні 1940 не увійшли до Гельсінкі, а уклали мир?

Так само й досі напускають туману й щодо кінця війни 1945. Мовляв, Сталін не схотів окупувати Фінляндію. Знову брешучи, бо для Сталіна такого «не захотів» (захопити чуже!) – не існувало. Коли міг – брав, а не брав – значить не міг – руки короткі.

Поготів на совєцьких чекала наново відремонтована «Лінія Маннергейма», а президентом США став Гаррі Трумен. Якому інтереси власної країни були непорівняно ближчі, ніж інтереси «друга і союзніка Сталіна». Отак воно було насправді.

Гітлер тієї пам’ятної зими 1939/1940, у свою чергу, пильно придивлявся до перебігу фінської війни, яка не подавала нового союзника у вигідному світі. Її виники, безумовно, прискорили здійснення плану «Барбаросса».

Які ж були остаточні підсумки цієї зайвої та глупої війни, продиктованої не так стратеґічними міркуваннями, як одвічним прагненням захоплювати чуже?

Притульні та красиві, як із казки Андерсена фінські міста Вііпурі та Сортавала – доживають свій вік понурими російськими «уєзднимі городішкамі», темними та брудними як завжди; напіврозваленими та напівголодними.

Було передчасно обірване або незворотньо покалічене життя сили людей. Відносно невеликої (абсолютно) кількості фінів та значно більшого числа совєтських (пригадайте оте старе фінське прислів’я). Тільки в часи «гласності», до півстоліття війни, яке ніким і ніде не було відзначене, – були подані офіційні втрати, вони становили, ніби, 70 000 убитих та удвічі більше поранених. Дані, як звичайно у совєтів, – цілком невірогідні; з ними війна йшла би «до побєдного конца». Не буде, можливо, перебільшенням, оцінити кількість убитих на 200 000, при – знову ж – удвічі більшій кількості поранених. Серед цих була чимала кількість обмерзлих, без рук та без ніг. Для таких, кажуть, щоб не хвилювати населення, були створені спеціальні закриті заклади, де вони сиділи дожиттєво. А рідних сповіщали, що – «пропал бєз вєсті». Так це чи ні – не перевірити; бо, все змінюється, – не змінюється лише Москва…

* * *

Поразка СССР у війні з маленькою Фінляндїєю була досить очевидною, бо так легко совєцькі зі своїх намірів не резиґнують, та на це потрібно було покласти трупом за 100 днів мало не чверть мільйона солдатів, – рівно по 2000 за добу. Але, й досі не припиняються дурні намагання обернути поразку на перемогу.

* * *

Наприкінці семидесятих у колишньому СССР сталася чергова шпигунська афера: перебіг на захід працівник ҐРУ (государствєнноє развєдуправлєніє) Владімір Різун. Та незабаром став писати книжки (псевдо – В. Суворов), – про совєцьку розвідку, про війну: «Аквариум», «Ледокол» тощо. Йому, ніби, було тоді ж винесено в СССР аж подвійний смертний вирок: один за втечу, другий за книжки. Але, він досі живе в Англїї, невідомо де, хоч діти й ходили до школи та його, бачите, так і не вдалося вбити.

Все це останнє – мало схоже на правду, але схоже на байки. Бо кого КҐБ хотіло убити – тих уже давно убило. Але, то вже проблеми самого історика. Він, віддамо належне, добре простежив складні відносини Сталіна й Гітлера. Уважно простежив як Сталін після серпня 1939, ретельно готував удар у спину Німеччині, але так і не встиг його нанести: його випередив Гітлер у червні 1941. Але, не можна погодитись з В. Різуном у його оцінці Фінської війни. Вторинної? – як сказати, може – й ні.

Справа в тому, що В. Різун твердить, ніби у Фінській війні совєти зробили неможливе, а значить в кінці перемогли. Ну, не вони власне, а «Вєлікій Сталін», якого В. Різун саме тут держить за великого вождя і стратеґа.

Зазначимо з самого початку, що цій людині (як і силі його співвітчизників), часом не так не вистачає документів, як звичайної логіки. Що однозначно плине з уживаної ним арґументації, доволі дитинчої, як це буде видно далі.

Він, бачите, надибав десь там у себе в Англії комп’ютер стратеґічного призначення, який бездоганно знає, за яких умов можливо воювати, а за яких – зась. От він – Різун – і питається в комп’ютера, а чи воно можна воювати, коли мороз 20-ти градусів нижче нуля? – відповідь категорична – ні! А, чи можна воювати, коли лежить півтора метри снігу? – відповідь одностайна – ні!! Хіба не вичерпний доказ? Доказ саме того, що совєцькі люди, гнані тоді чонівцями на Лінію Маннерґейма – створили неможливе, попри все – перемогли!

Шкода тільки, що він не спитався, – а чи можна воювати, не отримуючи на позиціях тричі в день гарячої кави? Бо певний, що він отримав би третє, рішуче – ні!!!

Отже, треба розуміти, що всі ці граничні параметри можливості війни закладали до комп’ютера англійські ґенерали, звичайні люди та на свій власний суб’єктивний розсуд. А тому й усі ці неґативні відповіді стратеґічного комп’ютера – рівно нічого не значать та значити не можуть; не є доказом будь-чого.

Він не розуміє, або радше робить вигляд, що не розуміє всього цього, що як вирішили англійські ґенерали, скажімо, що за умов морозу нижче десяти градусів воювати не можна, то й комп’ютер аж нічого іншого вам не відповість. Твердить також, що совєцькі війська прорвали Лінію Маннерґейма. Добре, але чому ж тоді не ринули вглиб Фінляндії, не окупували її, так і не приєднали три мільйони європейських фінів до своєї вошивої «Карєло-Фінской ССР»? – чому, відповідайте!

А, чому ж не окупували Фінляндію після своєї «побєди», тоді ж 1945? – коли окупували половину Німеччини, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію та половину Австрії.

Бо, є добре відоме, що після 1945 нога жодного совєцького солдата й не намагалася стати на землю Суомі. А чому? – теж відомо, бо стояла наново відремонтована Лінія Маннерґейма, яку так і не вдалося більше ніж надщербити, та гостинно закликала, запрошувала: «ідіть, ідіть до мене, мої любі совки, нові гори майбутніх трупів!» А принциповий ворог імперії Зла, єдиний переможець війни маршал Карл Ґустав фон Маннерґейм – був обраний своїм народом 1945 – президентом країни. І все це – тут, поруч, рукою подати до «совєтского Лєнінграда». А вони, убогі «переможці» 1939/1940 – нічого не могли вдіяти на це неподобство; та й мовчали собі, як лайна повний ріт набравши.

Отак воно все було насправді.