9. Батурин

9. Батурин

У нашому XX ст., рясному на звірства та злочинства (без покарання!), як жодне попереднє, обійшли весь світ назви Лідіце або Хатинь, знищені німцями населені пункти, разом із їх людьми; або, так само – в’єтнамське селище Сонгмі. Десятки, сотні безвинно загиблих людей. Але, все це – сута дрібнота в порівнянні до Батурина.

Перехід Мазепи на бік Карла XII у жовтні 1708, – викликав негайну реакцію у московському таборі: треба було, будь там що, а покарати; як не самого гетьмана, так його столицю. Такою вже вона була, психологія отих рабовласницьких бестій. Туди й посунув зі своїми поплічниками холоп ватажка московських злочинців, – князь Мєншіков, аби випередити шведів – «упрєдіть нєпріятєля».

Однак, під стінами добре укріпленого міста, якого обороняла добра залога, Мєншікову прийшлося зупинитись. Кількаразові лобові атаки дозволили тільки заповнити московськими трупами рови круг міста. З відчутними втратами окупанти відступили від міста на північ, за Сейм. Чи то для перегрупування та підсумування втрат, чи то для повного відступу.

Але, Москва не була би Москвою, якби будувала свої перемоги на розумі або доблесті, а не на чийомусь зрадництві.

А в Україні могло не вистачити політиків, чи героїв, кого завгодно, та тільки не зрадників; на брак саме них, вона, здається, ніколи не терпіла, іще від ґотських часів. От такий собі прилуцький полковник Іван Ніс, нишком і вислав до Мєншікова свого попихача, а той і намовив його повернутись вранці, бо знає дірку, через яку можна непомітно потрапити до міста. Для московитів то була справжня знахідка; бо, одна справа лізти на стіни, ризикуючи власною шкурою, а зовсім інша, то різати горла сплячим, безборонним, майже нічим не ризикуючи; саме те, що треба. Як у них кажуть: «По Сєнькє і шапка…»

Але, що там робили московити над своїми єдиновірцями – ми описувати не будемо – надамо слово іншим; спочатку – вже знайомому нам простодухому авторові:

…коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися й були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що причунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного за одним перев’язав.

(Історія русів, Київ, 1991, с. 262)

Але, що ж там було далі, коли оборонці міста були зрадницьки вирізані (або перев’язані)? – вивісив над містом російський прапор та призначив військового коменданта міста? Та ні, погано ви про них думаєте… Продовжимо наше ознайомлення:

Позбувшися Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепи участі не брали, вибив їх усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем четвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові види тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков?

(теж там, с. 262)

Бо, й дійсно – хіба то була людина? Мабуть на цьому й полягала свого часу найбільша помилка так званого класичного гуманізму: вважати все, що ходить на двох ногах та здатне розмовляти, – людиною. Наш автор продовжує:

Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публичні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і небі погребай їх!». Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченими коштовностями та скарбами, міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міста палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю.

(теж там, с. 262)

Зупинимося знову, для деяких коментарів. Звернімо увагу на оті «урядові будинки з їх архівами», – вельми характерну заувагу. Справа в тому, що московський геноцид не обмежувався, як бачимо – ще тоді, – винищенням самих неросійських народів (а, в першу чергу, численнішого з них – українського), але й викреслював ці народи з історії. Так і бачимо, що київська історія України була украдена, аби продовжити свою, московську історію, – в минуле. А післякиївська повинна була нищитись; що й спостерігаємо.

Друге зауваження буде стосуватися того, що все це приписується Меншікову; цілком слушно, але… Не він, особисто, різав кожне немовля, він несе лише загальну відповідальність за все. А виконував все це, вирізував тисячі людей – головний злочинець світової історії – добрий та православний нарід московський.

Але, продовжимо нашу подорож нескінченною дорогою московських злочинів проти людства.

Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало. Народ, зазнавши лиха безодню неглибну, на щастя (відзначено мною О. Б.), приписував гірку недолю свою самим Шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені у сього ж народу молоко і м’ясо.

(теж там, с. 262–263)

Оте його бідолашне «на щастя» – з головою видає автора, та коли його десь там у передмові малюють мало не українським патріотом – сміх бере. Він – добра промосковська людина, та тим ліпше для нас. Бо, в такому разі та в такій якості, він радше буде применшувати оті московські геноцидні «подвиги», ніж їх перебільшувати. Ну, а ті шведи… хіба то взагалі люди? – то ж дикі бестії. Бо, хоч жінок із немовлятами й не ріжуть, але… тільки подумати: нахабно жеруть м’ясо по середах та п’ятницях, запиваючи молоком; та ще й, це ж треба: купленим у православного народу! – істі нелюди…

Але, попри те, що Москва відстоювала, без сумнівів, – праву справу, бовкливість російських істориків щодо подробиць цього відстоювання (у дусі описаних вище), – з часом заникає на очах.

Наступний патріот, Н. И. Костомаров, відбовкується всього двома реченнями:

Тоді Батурин був спалений. Жителі, від мала до велика були піддані поголовному знищенню, виключаючи начальників, котрих полишили для казні.

Та, ще:

Загальні свідоцтва одноголосно твердять, що жителі Батурина були понищені у найбільш варварський спосіб.

(Н. И. Костомаров, Мазепа, Москва, 1992, с. 252)

Тактовний та сором’язливий В. О. Ключевскій взагалі обходить питання Батурина: нема в індексі до т. 4 «Сочинений», – такої географічної назви, як «Батурин»; нема, як нема.

«Иллюстрірованная Исторія СССР» – якогось там Мазепи, й взагалі не знає, а значить – не знає й Батурина (Москва, 1974, с. 73). Пригадана, всього й тільки, – Полтавська перемога 1709, а більше… більше нічого не було! – хіба ви щось чули? От так треба писати історію кримінальної держави всесвітніх злочинців.

Цілком сучасні історики, хоч і безумовно, іще совєцької формації, вирішують це питання дипломатично, пишучи лише про те, що:

Росіяни випередили шведів – фортеця була зруйнована, запаси вивезені, а все інше було предане вогню.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.603)

Тут, бачите – «фортеця була зруйнована», всього й тільки. А, що при фортеці було ще ціле місто, де жили пара десятків тисяч людей, яких було вирізано до ноги, – навіть не згадується. От, як треба зачищувати кримінальну історію злочинців, щоб із неї мати все, як годиться; як у людей.

А трохи далі, піднімаючи до небес гідності та якості «князя» Меншікова, пєтровського пройдисвіта без роду-племені, ця двійка прохоплюється, зокрема, й такою тирадою, помилуйтеся:

Після зради Мазепи в останніх числах жовтня 1708 р. Пєтр, не сподіваючись на успіх, доручив Даніличу (так у тексті, О. Б.) здійснити спробу заволодіти Батурином, де були зібрані величезні запаси провізії, пороху та артилерії та куди вже поспішали шведи з Мазепою. Мєншіков у найкращий спосіб виконав доручення государя. Він випередив шведів, штурмом узяв Батурин, захопив усі запаси, а все інше спалив.

(теж там, с. 666)

Отже, недарма ця сторінка позначається «антихристовим числом» – 666. Бачите – «штурмом взял Батурін»! – ай, що за молодець, це ж треба! Перед ними всі, абсолютно всі згідно писали, що Батурин упав унаслідок зрадництва, а вони – ба, – відкриття зробили: «штурмом взял».

Вже з цього кожен може побачити, чого вона є варта, російська історія кінця XX ст. Що ж, не забудемо, брехня – це теж своєрідний різновид агресії; того єдиного, що їм так добре знайоме.

До речі, останнє з наведених посилань займане з розділу під назвою – «О «птенцах гнезда Петрова»». Це вже від того, їхнього класика з його «лєгкостью в мислях нєобикновєнной», із його ентузіастичної «Полтави»:

За ним вослед неслись толпой

В пременах жребия земного,

Сии птенцы гнезда Петрова –

В трудах державства и войны.

Тут ми переконуємося, що поет не ліпший від оспівуваних ним. Бо, погодьтеся, – «вослєд нєслісь толпой» – позначення вельми неадекватне для наступу під Полтавою. А до того, у нас кожна селянська дитина знає, що оті «птєнци», чиї б вони не були, – тільки їдять та серуть до гнізда; та чимало насеруть, поки зможуть хоч трохи злетіти… Але там, у них, – зійде, що завгодно; такі вже люди (?), що тут поробиш.

На закінчення звернімося до питання менш принципового, радше другорядного. У передмові до «Історії русів» не одного разу звертається увага на ненадійність приписування авторства цієї книги Григорієві Кониському, архиєпископові Білоруському, та… перелічуються інші можливі автори. Серед них, зокрема, Александр Безбородько, що був якийсь час навіть канцлером імперії; але й це не задовольняє видавців, та вони добираються аж до такого собі Архипа Худорби, з козацької старшини, сучасника отих, попередніх.

Думається, що по-перше, саме це питання не є таке вже важливе, а по-друге…. Для більш-менш свіжої людини є доволі очевидним, що від стилю та підходу книги – за версту відганяє попівством. Бо, зверніть увагу, що навряд чи звичайна людина, хоча би й православна, так носилася би з отими молоком і м’ясом по середах та п’ятницях, що їли шведи на очах у православних, ображаючи їх глибокі релігійні почуття. Чи так вже це було для них важливо? – поґотів, знайомих зі звичаями католиків та реформатів. А цей мотив ми зустрічаємо аж у двох місцях; є й інші подібні приклади.

Що не мали на той відповідальний час великого розуму українські люди, то помітно з усього, але – чи аж до такого ступеню?

Схоже по всьому, що книга написана саме попом, а таких, серед евентуальних авторів «Історії русів», – крім Кониського, більше немає.

* * *

До цього всього нагадаємо ще раз: безвинно знищені у Батурині і околицях десятки тисяч мирних людей, – ніколи й ніким помщені не були.