1. 1947. Останній совєцький голодомор

1. 1947. Останній совєцький голодомор

Поновна, третя російська окупація України після перемоги над Гітлером, попри депортацію мільйонів людей, – не вирішила «украінского вопроса». І. Сталін та Ґ. Жуков створили чудовий план переселення українців на Колиму, але… Дуже хутко виявилася його утопічність: совєцька влада мала сили та засоби для депортації, скажімо, мільйона людей, але була безсилою перед десятками мільйонів. Отже, вирішено було спробувати вчинити новий голодомор в Україні, який і розпочав хутко набирати силу, вже десь із лютого 1947.

Засоби, якими його започинала та роздувала московська влада – були ті самі, – випробувані, перевірені та відпрацьовані ще тоді, 1933: висмоктування із сіл України виробленого там збіжжя – почалося від самого її «звільнення» та посилювалося з року на рік, не зважаючи на те, що по війні села ніяк не були багатшими ніж тоді, 1932. У колгоспах видавали, бувало, по 100 гр. зерна на трудодень, оцінюючи заробіток на трудодень десь у 20 коп. А хліб на чорному ринку тоді коштував 200 карб. буханець, рівно удвічі більше, ніж у середньому по Росії підчас війни.

Якось прожити було би й можна, якби по селах не лютували (як тоді 1933) різні уповноважені мінзаготівлі, які мали право конфіскувати навіть урожай городини з присадибних ділянок або худобу, навіть домашні речі: все на рахунок якихось там натуральних податків.

Після війни, з її пірровою перемогою, – не вистачало всього: насіння, тягла, пального. Але, весна 1946 видалася особливо напруженою; потім була посуха. Урожайність упала до мінімальних показників, але розрахунки свідчать, що й за таких умов Україна могла би не лише прогодувати себе, але й віддати якісь помірковані побори на прокорм «старшєго брата», але… Саме в цьому – у поборах та визискові трудящих, – комуністи ніколи не знали міри.

Трошки з того, що й досі, мабуть, є «совєршєнно секрєтно».

По селах лікарі ще навесні доносять у райкоми, що 7–10 % людей (!) потребує ліжок у стаціонарі, з приводу крайнього ступеню голодного виснаження (дистрофії). При цьому кожний четвертий з доставлених до лікарні – за статистикою помирає: запізно привезли.

Виникає явище, добре знайоме нам і сьогодні, – перевищення смертності над народжуваністю. «Благополучною» для місцевості на той рік вважалася статистика 3 на 1, бо подекуди доходить і до 10 померлих на 1 народженого. Рівновага установиться тільки десь після 1950.

Надто зворушливе враження справляє, як завжди, «забота партіі і правитєльства», спеціально щодо голодуючих. «Пєрвий» у Вінницькій області, досить урожайній та самодостатній, такий собі Стахурскій, розсилає по райкомах інструкцію (власного виробу):

В Гайсинському районі 16 квітня 1947 року в прокуратурі виникла справа по обвинуваченню громадянки с. Карбовки, Г. А., у людожерстві. Період весни відкриває ще більші можливості по знаходженню додаткових ресурсів харчування, а саме: збирання зелені, пригодної для споживання, виготовлення муки з пирію, рогози, улов риби в ставках.

Завдання партійних орґанізацій використати всі ці багаті резерви, щоб покращити харчування тих сімей, які терплять особливу нужду… Партійні орґанізації повинні посилити пильність і ще більше провести виховну роботу серед трудящих району.

(журн. «Україна», № 24, 1992, с. 29)

Що ж тут сказатиі – більшовицьки турботливо та більшовицьки безграмотно. Крім того, звичайного у них, – неймовірно глупого.

Як подобаються оті «ще більші можливості»? Слід було би, здається, й написати не просто «покращити харчування», а – «ще більше покращити», але – що ж, часом і партія буває не на висоті. Поготів, сам отой Стахурскій та його зграя – мукою з пирію, з «багатих резервів» – напевно не живились.

Нагадаємо з цього приводу, що на 10 травня того року на Вінничині було тільки офіційно зареєстровано більше 100 тисяч дистрофіків, половина з них – діти. Як видно, цього разу партійні орґанізації, що мали «посилити пильність і ще більше проводити виховну роботу серед трудящих», – трохи не дотягнули…

Того літа за «раскраданіє хлєба», тобто за потаємне зрізання або збирання колосків, – ідуть судові процеси по всій Україні, засуджуються до таборів тисячі людей, переважно жінок, матерів.

Однак, цього разу сталінський голодомор так і не сягнув масштабів 1933, – людських жертв було чи не вдесятеро менше. Чи це тому, що схаменулася влада? – радше ні, скоріше вона злякалась. Бо, нарід був уже не той. Восени, коли треба було з піснями та прапорами везти хліб державі, звичного ентузіазму не спостерігається, з цим не поспішають. Матеріали НКВД (ті самі – «совєршєнно сєкрєтно») свідчать по всіх областях України про наростаючий опір владі. Відчувається, що за роки війни в країні плідно попрацювало революційне підпілля ОУН. З’являються численні листівки із закликами до збройного повстання, до знищення Сталіна, – «Смерть Сталіну!», «Після Гітлера час на Сталіна!» і все частіше бринить із них несмертельне гасло ОУН: «Воля народам, гідність людям!» – те, що для них найстрашніше. Бо саме на паплюженні людської гідності, на придушенні свободи, одвічно стояла імперія.

А їх сталінська влада – нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!

Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея – Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, – не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.

Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч… іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.

Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, – ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, – тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до «союзу»: до «дружби народов», до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.

* * *

На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.

Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки – зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років «в отдалєнниє мєста Совєтского Союза», де вже працював на статусі засланого. Бачите, – не судом, навіть не якоюсь «трійкою», а – звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?