Доповнення 2 Володимир Винниченко

Доповнення 2

Володимир Винниченко

Володимир Винниченко народився 1880 у родині не надто заможних селян неподалік Єлісавєтґрада. Як він пригадує сам, виніс із дитинства ненависть до поміщиків, на яких усе життя вимушений був гнути спину його батько. В цьому, певно, й були корені його майбутньої класової позиції, яка незмінно тягнула його у бік більшовиків; його перше, старіше протиріччя з реаліями життя.

На це накладалося наступне, друге протиріччя, яке він відчув, вступивши 1890 до Єлісавєтґрадської гімназії. Це протиріччя національне, між старою національною культурою та хамським ставленням до неї з боку офіційної імперської культури, яка так і не стала національною. Кпини над його українською мовою, яка була та полишилась єдиною перепоною для останньої русифікації, та незмінно дратувала його російських співучнів і вчителів; а це, в свою чергу, провокувало ще більшу затятість з боку впертого хлопця.

Насправді, це не були два окремі протиріччя, але тільки різні боки непримиренного протиріччя між єством обох націй, демократичною сутністю України – та тоталітарним змістом рабовласницької Росії. Однак, до розуміння цієї простої (а разом – як же складної!) істини, – Винниченко так ніколи і не зумів піднятись. Він усе життя гадав, що досить ліквідувати соціальну несправедливість, і… повсюдно автоматично настане «дружба народов».

На жаль, перевірити це так нікому й не судилося. Бо, більшовицька суміш державно-монополістичного капіталізму з класичним російським рабством, навряд чи могла претендувати на соціалізм; хай би хоч у першому наближенні. Попри те, що «дружба народов», яка ефективно замістила собою не лише минуле «обрусітєльство», але й прямий ґеноцид, – в цьому суспільстві дійсно існувала.

Усього цього В. Винниченко, на відміну від Д. Донцова, С. Єфремова або М. Міхновського – так ніколи й не зрозумів. А тому й нема жодних підстав відносити його до українських націоналістів; українство він сприймав у виключно декоративний спосіб, а на це держави – не потрібно.

Спрямованість до самоствердження, яку ми спостерігаємо в ньому з дитячих років, здатна робити дива, часом створювати й геніїв нації але – тільки тоді, коли до цього є ще багацько іншого. На жаль, навіть освіта цієї людини так і обмежилася всього тільки єлісавєтградською гімназією. Яку він сам охоче пригадував потім, саме життєві негаразди українських батьків, а до них – насмішки та переслідування в російській гімназії саме за українство, – ніби й сприяли утвердженю його в цьому самому українстві. Що ж, все мало так бути, але – куди ж воно поділося потім, оте його українство? – коли впливовим членом українського уряду – він незмінно працював на користь Москви. В самий відповідальний час свого життя; аж поки все й не розвалилося.

А поки, він самоутверджує себе далі, де тільки може. На початку 1902 він вступає до РУП (Революційна Українська Партія), а вже на її першому з’їзді наприкінці року – обирається до її керівництва. Потім його призивають до армії, але він, зінсценізувавши самогубство (!), – тікає до Галичини. Але, ще через півроку його, разом із Д. Антоновичем, прилапують на кордоні з чималим вантажем марксистської літератури та заганяють до дисциплінарного батальйону. Він отримує амністію лише у 1904, з нагоди народження царєвіча Алєксєя.

Полагоджує він і особисті справи, його дружиною стає Розалія Ліпшиць, дочка доволі відомого петербурзького банкіра. Це, мабуть, якоюсь мірою підстраховує їх існування, хоч – не подумайте – не заважає їм полишатися переконаними соціалістами.

По хуткому провалі «революції» 1905, Винниченко вимушений перейти на нелегальний стан, часто тиняється по закордонах і починає писати. Дебютує збіркою оповідань з символічною назвою «Краса і сила», пише п’єси, потім – і романи. Знову ж, хутко набуваючи не так репутації або літературної слави, як розголосу. Бо, одні критики підносять його до небес, а інші – взагалі заперечують.

В ці роки він дбайливо та старанно культивує свій імідж: високий лоб під зачіскою, розлетисті брови, бездоганні вуса, не довгі й не короткі, бездоганно обрита з усіх боків борідка на самому підборідді; до того бездоганий чорний костюм: відомий письменник і драматург. Він, загалом, не палить, але на світлинах часом між пальців дорога сиґарета. Самовпевненість, приправлена щіпкою зверхності, – промінить з кожної клітини. Позувати він умів – геніально, цього не відняти.

Його вважають письменником європейського ранґу, та можливо таким він і був. Але, можна закинути йому й брак ориґінальності, бо це радше еклектик, автор бестселлерів. Відчувається вплив старших – започаткувателів експресіонізму, від дана Германа Банґа (1857–1912) до зовсім уже скандально відомого поляка Станіслава Пшибишевського (1868–1927). Є щось і від Джека Лондона (1876–1916) з його ніцшеанським культом сильного героя. Є й певні паралелі з кумиром на час російського читача – Лєонідом Андрєєвим (1871–1919). Одне слово – рясна данина читацьким та глядацьким густам часу.

Додому він повертається остаточно у травні 1914, перед самою війною, плідно працюючи в журналі «Украинская жизнь», який редагує Симон Петлюра, а революція 1917, як стверджують щоденникові записи, стала для нього повною несподіванкою; таке не свідчить про велику глибину політичного мислення. Він мерщій поспішає до Києва, аби не пасти задніх, але перша його спромога увійти до складу УЦР – несподівано провалюється, приходиться чекати Всеукраїнського національного конгресу, на якому він нарешті тріумфує та стає головою Генерального Секретаріату УЦР.

* * *

Але, що ж наш письменник та свідомий соціаліст там, у секретаріаті поробляв, – чи ж, бува, розпалював вогонь Визвольних Змагань? Надамо слово іншій людині, Валентину Морозу з його «Україною у XX столітті». Там він пише про діяльність В. Винниченка наступне:

Отже, немає можливості (при всьому бажанні) повірити в широковідому винниченківську версію, яка каже, що діячі цього типу розпалювали вогнище української сили. Факти (повторюємо) вказують на щось інше: гасили, а не розпалювали. Гасили часом дуже брудною водою. Досить прочитати статті Винниченка про непотрібність української армії, щоби збагнути це: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»

Крім власних статей і промов на тему непотрібності (!?) української армії, Винниченко густо поміщав у редагованій ним «Робітничій газеті» також «листи читачів» на цю тему. (Це був, так би мовити, прелюд пізнішої більшовицької тактики, яка все робила «за бажанням трудящих»).

(В. Мороз, Україна в XX столітті, журн. Україна, № 28, 1992, с. 17)

Автор, наведених рядків можливо, не працював у совєцькій пресі та не знає, що ці «листи читачів», як правило, писалися в саміх редакціях. А це й призводило до того, чого й треба було досягти:

Всі «революційні» частини, зорганізовані лівими партіями, як правило розбігалися або переходили на бік червоних росіян. Формацій же дійсно стабільних, «болбочанівських», ліві партії боялися і розпускали їх при найменшій можливості.

(теж там)

Так працював троянський кінь «соціалізму» – на імперську російську ідею у Других Українських Визвольних Змаганнях.

Продивимось тут іще одну ситуацію, – Винниченко і… прихід гетьманату. Про це він записує до щоденника наступне:

Купка недобитків кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів і грабіжників зібралася і інсценізувала державний переворот. За ним стояла важка, озброєна до маківки постать прусського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося скинути Раду, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків. За який-небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року.

Який же український запис, тільки подивіться! Але, українство полягає не на тому, щоб росіян іменувати кацапами, та навіть переважно не на тому. Злість застить йому очі, бо слово «інсценізувала» тут зовсім не до речі, протирічить наступному реченню, де їм уже, виявляється, вдалося «скинути Раду» (теж мені, письменник). А, хіба є правда в подальшому: «встановити монархію (!), вернути царських приставів, цензорів, шпиків». Чи був гетьманат «старою картиною до 1917 року»? – і як він усе це побачив у перші дні перевороту (запис від 18 травня)?

Це запис людини, яка хоробливо чіпляється влади та ладна стерти з землі того, хто їй цю владу віднімає. Та не бачить правди навіть для себе. Чи може сподівається на те, що його записи колись побачать світ та ця червона брехня затьмарить правду?

Гетьманські офіцери йому, бачите, «кацапські», а як же бути з колишнім жандармським полковником із Єкатєрінослава, «командующім Муравьєвим»? – чи він, бува, хтось інший?

Звернімося до досить виваженого повідомлення з цілком офіційного сучасного джерела:

Для В. Винниченка гетьманський режим ворожий і соціально, й національно. Тож невипадково влітку 1918 р. він вдався до контакту з Х. Раковським, більшовицьким керівником російської делегації на мирних переговорах з Українською Державою. Вони обговорювали можливість підривної діяльності проти гетьманського режиму. Із 18.09.1918 р. В. Винниченко очолив опозиційний до влади Український національний союз, до якого увійшли всі українські соціалістичні партії. Офіційно УНС восени вів переговори із гетьманом про входження своїх представників до уряду. 18 жовтня такий уряд було сформовано. Проте В. Винниченко разом із М. Шаповалом таємно готували повстання.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 39)

Отже, для нього гетьманат є «ворожий і соціально, й національно». Отже, орґанічно не переносив він навіть того скромного, але послідовного українства, яке запроваджував гетьман. Добре. Але сам сколочує якийсь «Український національний союз», в якому українського було рівно стільки ж, як у більшовицькому пройдисвіті Х. Раковскому.

Але, спробуємо радше розібратися в логіці подій. Отже, УНС вів із гетьманом переговори щодо входження до уряду та домігся свого. Цей «національний» (не більше, але й не менше!) союз – сколотив Винниченко. Та й домігся входження до уряду, як він там писав? – «встановленої монархії» з її «царськими приставами» та «шпиками». Але – навіщо, виникає запитання? Невже заради щирого співробітництва на користь України? – далебі, навіщо йому та Україна? Заради відновлення власної влади. Бо, «таємно готує повстання». А, значить уся ця дурість з урядом, – навіщо вона була? – правильно, замилити очі гетьманові. Провокаторська акція, зверніть увагу, у суто більшовицькому густі.

Тому що перед цим, пригадайте, В. Винниченко радиться з Х. Раковскім, від отієї маріонеткової совєцької України, з Юрієм Коцюбінськім та іншими московськими аґентами. Обговорюють вони, ні більше, ні менше, як можливості спільної «підривної діяльності проти гетьмана» яка й покінчується більшовицькою окупацією Києва та розстрілами тих, хто наважується розмовляти на вулицях українською мовою. Пряму відповідальність за це несе голова Генерального Секретаріату УЦР.

* * *

Зробивши свою справу, товаріщ Винниченко, разом із своєю половиною, – відбуває за кордон, покинувши Директорію на Петлюру, якому (в котрий раз!) доводиться розхльобувати накоєне дурнями або зрадниками. Бо Україні, це Винниченко добре розуміє, – він навряд чи зможе принести більше шкоди, ніж уже приніс. А більшовикам він просто ні до чого; більше не потрібний: використаний повністю.

До речі, як ми вже цього суб’єкта пригадали; Хрістіан Раковскій, це відомий міжнародний пройдисвіт, злочинець, що розшукувався на той час поліціями кількох європейських країн, та був приблизно таким самим «соціалістом», як отой «Мішка-Япончік», що згодом поступить в Одеську ЧК. Гетьмана Винниченко зневажав, з Раковскім мав справи. Що ж, скажи мені, хто твоі друзі…

Остаточно демаскує себе В. Винниченко на початку 1920, перекинувшись відкрито до більшовиків, створюючи закордонну групу КПУ з ґазеткою «Нова доба». Більше від того, його обирають до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК) на ІV Всєукраінському съєзді совєтов, та він остаточно нахабніє заявляючись особисто до Москви вимагати недоплаченого. Там зустрічається з Лєніним, Сталіним, Троцкім, Зінов’євим… Звідти двічі виїздить до Харкова, торгується, торгується… Йому вже згодні «дать» навіть члена ЦК КП(б)У. Але, він вважає, що поклавши до більшовицьких ніг Україну – заслуговує більше, набагато більше: претендує на члена Політбюро ЦК КП(б)У!

Але, тут совєцька золота рибка страйкує, та наш претендент опиняється біля розбитого корита. Однак, таке щось, як ґосподіна Винниченка – знітити важко. Він і постановляє для себе, що більшовицький виноград для нього ще надто зелений; визнати в чомусь поразку власного «еґо», – будь-що не може. Записуючи до щоденника (20.07.1920) наступне:

Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів… Партією керує невеличка група – Політбюро ЦК РКП і Оргбюро.

А, де ж ваші очі були раніше, дозвольте запитати, достойний пане? – чи так уже нічого й не бачили? – «Кто бил нічєм – тот станєт всєм…», чи не так?

Але, призупинимось на цьому ще дещо, поміркуємо. Зробимо простий віртуальний мислений експеримент: поставимо на місце В. Винниченка кого-небудь із сучасних йому діячів Визвольних Змагань. Чи міг би того ж 1920 вільно приїхати до Москви, скажімо, Симон Петлюра, та почати торгуватися, спираючись на соціалістичне минуле, за посади у більшовицькій Україні? Та – бодай, навіть хтось із полковників УСС: Василь Вишиваний, Євген Коновалець або Андрій Мельник? Або ж, врешті решт, сам невдаха гетьман, Павло Скоропадський? Де би вони всі у той же день опинились?!

Нагадаємо, що троє з них були убиті більшовиками – Петлюра та Коновалець – за допомогою кіллерів, а на Вишиваного довго полювали, поки вбили 1951 у київській тюрмі. А цей, бачите, колишній голова Генерального Секретаріату УЦР, – ще їздить та виторговує собі посаду. Відчуваєте тепер різницю? – чи ж і цього замало щоби повністю збагнути ролю цієї людини у Визвольних Змаганнях?

Потягнувши гарбуза, він повертається додому, до закордону, де у своїй «Новій добі» починає відчайдушно демаскувати більшовиків, що не пустили були його до свого Політбюро, куди йому аж так свербіло. Та робить це настільки успішно, що вже наступний, «V Всєукраінскій съєзд совєтов» спеціальною резолюцією оголошує письменника В. Винниченка, – «враґом народа».

Не дивно, що він вимушений у сільському відлюдді свого Мужену (Франція) – існувати практично у повній ізоляції, бо й національну справу зрадив, і зі своїми перегризся. Тому він дуже цінує спілкування з молодшим від нього на двадцать років українським художником Миколою Глущенком, що проживає з 1925 постійно в Парижі; як то кажуть – з молодих та ранній. Він був у дєнікінській армії та з її рештками потрапив за кордон. Йому надав змогу закінчити художню школу в Берліні гетьман Павло Скоропадський (на власні гроші), та він добре орієнтуючись у ринковій кон’юнктурі, хутко стає модним художником. Добре йдуть квіти – пише квіти, добре йдуть натюрморти – пише натюрморти; пише й портрети, це – найвигідніше. Хоч, переважно, отих – рожевеньких: Анрі Барбюса, Ромена Роллана… Однак, приймає у себе переважно правих: білогвардійців, українських націоналістів тощо.

В цьому немає нічого дивного, бо він давно завербований НКВД та трудиться як той мураш, шпигуючи на користь «родіни всєх трудящіхся». Буває у нього й Винниченко, який сам дещо малює, та весь час застерігає його: не треба, мовляв, приймати цих людей у себе. Бо, це може заважити майбутньому поверненню на батьківщину, за якою він так нудьгує. Він, навіть, іще раз перевершує самого себе, надсилаючи Глущенкові анонімного листа доволі ідіотичного змісту; де попереджає зокрема, й проти… самого себе! – подивіться:

Ви приятелюєте з відомим еміґрантом В. Винниченком. Про стосунки з ним у Лаванду, Марселі й тепер у Парижі відомо радвладі. Поки не пізно, хочу порадити Вам негайно припинити контакти з Винниченком, звичайно, якщо Ви дійсно зацікавлені в поверненні до Радянського Союзу. І чим швидше припиниться це приятелювання, тим краще буде для здійснення Вашого задуму. Про цього листа нікому не розповідайте, окрім дружини.

Ваш щирий доброзичливець

Париж, 12.12.35.

Глущенка завербували закордонні чекісти. Він – людина не обтяжена моральними принципами та радо погоджується перетворити своє паризьке ательє на шпигунське кубло. Йому допоміг стати на ноги гетьман? – ну, що ж, при нагоді продасть і гетьмана. До нього ходять друзі, полковник Василь Вишиваний або націоналіст Дмитро Андрієвський? – тим ліпше, легше буде їх продати. Коротше, йому притаманний весь той нескладний комплекс антилюдських рис, який неодмінно супроводжує для кожної людини поняття «совєтскій развєдчік».

В Україні розстрілюють її Відродження? – Глущенкові байдуже: його не розстріляють. Знищили всю Бойчуківську художню школу? – тим краще, менше буде конкурентів. В Україні десять мільйонів українців стали жертвою голодомору? – хай собі; адже він – не стане. Його житєве призначення – шпигувати на користь катів його батьківщини.

Він створив чималу шпигунську сітку та накрав для Москви багацько секретів та військових таємниць, але її все одно били. Та сама завалилася отого 1991. Чимало оббріхував він і борців за волю України, чого варте хоча би таке:

Берлінська організація ОУН, керована Коновальцем, зарахована до штату ґестапо на правах особого відділу (перша брехня, О. Б.). В передмісті Берліна на кошт німецької розвідки побудовані казарми для українських націоналістів і ведеться формування військових загонів (друга брехня, О. Б.)…

От, невідомо тільки, чи не оті, бува, «військові загони» розстрілювали в окупованій Україні – українських націоналістів… Брехав він за так, не за добрі долари, які сплачують, скажімо, своїм розвідникам в американському ЦРУ. Совєцькі брешуть із чистого патріотизму (совєцького, зрозуміло), або, принаймні, за «блаґодарность в пріказє». Бо за свою брехню цей, цілком посередній мазун, матиме згодом «народного художніка СССР» і лавреата Державної премії ім. Т. Шевченка; та ще – привілей померти у власному ліжку. Хоча саме до цього – у них ніколи не можна бути певним. Все це є повністю закономірне, бо в Совєцькому Союзі брехня замінювала талант і розум. Бо найжорстокіше переслідувалися саме вони – талант та розум.

Продовжимо дещо наше знайомство, бо живемо в часи, коли й із Миколи Глущенка можуть зробити національного героя. Дещо пізніше, коли Москва вже прибрала полковника Є. Коновальця, він пише своїм хазяям (10.06.1940) наступне «донєсєніє»:

У підготовці аґресії Німеччина широко використовує українські націоналістичні організації під прапором боротьби за створення «самостійної України». Для націоналістичних осередків запроваджено ряд матеріальних та правових пільґ, серед української еміґрації проводиться значна пропаґандистська робота. Націоналісти призначаються на різні посади у міністерстві внутрішніх справ, в армії, поліції та прикордонних військах під приводом підготовки державних, політичних і військових діячів для майбутньої соборної України.

Для Москви чогось такого було досить, аби прискорити війну проти Німеччини, але… Все це звучить сьогодні особливо правдоподібно у світлі подальших подій, коли по проголошенні у Львові в червні ж 1941 «самостійної України», – гітлерівцями було запроваджено широко закроєні репресії проти українців, заарештований С. Бандера, кинуті в концтабір, з якого вже не повернуться, його брати, тощо.

От вам і націоналістичні орґанізації (котрі «широко використовує Німеччина»), от вам і націоналісти та їх «ряд матеріальних та правових пільґ». Непогано? – жодного слова правди, чи не так?

Досить очевидно, що цією людиною рухала, знову ж, не стільки полум’яна любов до «родіни всєх трудящіхся», скільки полум’яна ненавіисть до всього, що є україньке.

Повищі посилання побрані зі статті В. Попика «Ательє на вулиці Волонтерів», журн. Україна, № 30, 1990, с. 21–22. Понад повчальним є те, про що далі повідомляє нас автор про свого підопічного, художника Миколу Глущенка, який врешті навідав батьківщину:

У 1937 році він приїхав до Києва, де влаштовувалась виставка його картин. Його гостинно зустріли київські колеги. Попереду багато відвідин, прогулянка на пароплаві по Дніпру, відверті розмови, цікаві розповіді про життя-буття в Парижі, Берліні. Настрій чудовий.

Іще б пак не «чудовий настрій», іще б пак не «відверті розмови», адже настав нарешті 1937 – рік Великого полювання! – а всього якихось чотири роки тому – українців поменшало як не на десяток мільйонів. Як же не радіти.

* * *

Але, від дрібного совєцького сексота – повернемося до нашого сюжету, українського письменника В. Винниченка в еміґрації.

Він, попри те, що з ним ніхто не бажає мати справу, – не заспокоюється, лізе, куди тільки може; в усі дірки.

Винниченкові часом ставлять у заслугу його політичну далекоглядність, мовляв:

Одним із перших він передбачив характер і напрямок маячних експансіоністських планів німецького фашизму, і ще 1937 року говорив про можливий воєнний конфлікт між Гітлером і Сталіним за ласий шматок – Україну, що зрештою приведе й до виникнення світової війни.

(П. Федченко, журн. Україна, № 22, 1991, с. 33, звідти ж побрані й уривки із «Щоденників»)

Досить порівняти це з тим, що відбулося всього через два (так, так, усього тільки два) роки: поділ Польщі та Другу світову. А за Україну – ніхто й не думав сваритись: її совєти просто підклали Гітлеру, тимчасово, зрозуміло.

Отже, в жодному разі, – політиком ніколи не був і не став.

Він не втрачав надії повернутися в Україну й після війни, з хвилею «возвращєнцєв», та звернувся з цим до єдиної людини, яку ще знав, – до «міністра іностранних дєл УССР» – самого Дмитра Мануїльського; перед революцією – однопартійця та колишнього працівника «Дзвону». Того самого, який на чиюсь відомість про смерть Сталіна – відгукнувся по-партійному: «Ето провокація!»

Важко сказати, чи запам’ятався Мануїльський для історії ще чимось, але Винниченка до Союзу так і не пустив. Не сам, зрозуміло, людинка смирна та боягузлива, а після поради з Москвою.

Коли надобре прикрутить, і соціаліст, буває, згадує про націю. Так сталося й з Винниченком, який у ЦР про якусь там націю не дуже й пригадував, намагаючись розчинити її у «соціалістічєском братствє». А за гетьмана, коли прикрутило, узявся й за Український національний союз. Погортаємо ще трохи його щоденники. Запис від 7.09.1934, коли він остаточно перебрався у той свій притулок у Мужені:

А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сил, щоб могти мати право самій рішати, кого зі своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два–три роки, може двадцять–тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли-небудь здадуться.

Що ж, по минулому, 1933, не можна не визнати, що оте – «стати на ноги та набратися сил», – чи не особливо актуальне; не кажучи про загальну перспективність. А от – розміркування від 27.07.1950, на день народження:

… а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немов би ставляться прихильно до тебе (та й то: виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе…). А матеріально ти ще самотніший: ти на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити?…

Досі було відомо, що на націю треба всім працювати, бо тільки тоді й можна буде не загинути всім, нації; та не питати себе: «А, що я від цього матиму?» – класичне запитання малороса, що ж тут поробиш… Колись і він сам чимало зробив, аби вона – нація, так і не стала на ноги; тепер – очікує зворотнього. Та, шкода, знову не вгадує, бо вона – бачите, й через півстоліття не «набралася сил». Та, невідомо, чи набереться тепер коли-небудь взагалі…

І ще одне. Поставимо тут остаточно, всі крапки над усіма «і». Працювати на Україну, це означає працювати проти хижої Москви. Бо, то саме вона, і ніхто інший, зробила Україну своїм ворогом № 1, століттями боролася проти нашої нації, мови та культури. А це розуміли тоді, підчас Визвольних Змагань, – далеко не всі; все бувало вибачаються – «Україна не тільки для українців», не подумайте. Та, чи спромігся би це колись зрозуміти В. Винниченко, що перших життєвих успіхів зазнав у Москві та Пєтєрбурзі?

Але, було би несправедливістю до В. Винниченка не згадати про його статтю в газеті «Українські вісті» (28.11–2.12.1948, Новий Ульм, Німеччина) – «Була, є й буде». Вона була написана до 20-річчя отієї, мабуть, українофобної вихватки М. Горького, що його роман «Мать» – «нєт нєобходімості пєрєводіть на малороссійскоє нарєчіє»; але – не тільки, не цілком. Стаття свідчить про те, що на той час В. Винниченко дійшов нарешті істини у національному питанні; та так, що до неї навряд чи щось можна додати. Йдеться про те, що саме тоді І. Сталін, не в стані проштовхнути до ООН всі «рєспубліки Союза» – зумів цього домогтися для України та Білорусі: вимушений був обмежитися всього трьома голосами в ООН від СССР. З цього приводу В. Винниченко слушно пише:

Ми розуміємо, що для Москви Україна в Організації Об’єднаних Націй є тільки декорація, у цій коньюнктурі корисна їй. Ми знаємо, що коли настане час викидання на горище всіх декорацій ленінсько-сталінського комунізму, то України в тому числі не буде. Не буде по-перше тому, що світові демократичні держави так легко, як диктатури, не викидають на горище свої принципи, визнання вирішення, що коли б настав час ліквідації СССР, то Україна, прийнята в ООН як рівноправна, самостійна держава, мала би усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування. Це – один наслідок гри більшовизму в декорації.

А другий є той, що ми, українці, тим паче не викинемо на горище те, що ми здобули як реальність, як свою власність, здавна, з віків належну нам в нашій революції відновлену і тільки придушену більшовизмом. І здобули не через великодушність чи ідейність Кремля. Коли грабіжник через ту чи іншу «коньюнктуру» буває змушений вернути частину награбованого ним, то це розумні люди приписують не великодушності й не ідейності його, а необхідності, примусові.

Оце добре, оце, нарешті, – так. Та, покінчує статтю теж добрими словами, подивіться:

Але, нас ви й тим не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежності. І в якій би формі, чи то царсько-валуєвській, чи в демократично-«федеративній», чи в большевицько-союзовій ви не заперечували її й не кричали: «Нє било, нєт і бить нє может!», ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом і чином:

Була, є й буде!

Як бачимо – нарешті все усвідомив, правильно й до кінця; але – як же пізно це сталося, на превеликий жаль…