4. Польський наступ

4. Польський наступ

З проникненням польської шляхти до українських земель Литовського князівства – місцеві справи докорінно змінюються. Можна думати, що саме перспектива такої всебічної агресії, а насамперед – теренової, – саме й спонукала польську шляхту до Кревської унії, та не литовські пущі були їй потрібні.

А шляхти цієї, яка й була керівною силою у королівстві Польському, було там чималенько, та особливо зростає її кількість з проникненням до України. Професор Пал Маґочі в своїй монументальній «Історії України» наводить досить цікаві цифри:

Порівняно до останніх європейских країн того часу, польська шляхта складає відносно більший відсоток населення країни. Більше від того, її відносні та абсолютні кількості зростають. В той час, як на 1569 (по Любельській унії, що остаточно покінчила з Великим князівством Литовським, О. Б.) було більше 50 000 благородних, що становить 6,6 % населення Польсько-Литовської співдружності, у 1648 це число зростає до одного мільйона, або 9 % населення. З благородних у 1648 від 5000 до 10 000 були магнати, а інші 900 000 або більше, – шляхтою.

(П. Р. Магочі, Історія України, Сіетл, 1997, с. 142)

Шляхетське проникнення до України характерне побудовою на українських землях все більшої кількості фольварків (великих латифундій), – та це хутко дає про себе знати. Як польський експорт зерна до Європи у 1491–1492 становив усього 12 000 тон на рік, то він зростає до 140 000 тон на рік 1563 та сягає вищої кількості у 250 000 тон у 1618.

Цей експортний бум, що нечувано збагачував польську шляхту – творився цілком трудами надобре закріпаченого українського селянства.

А закріпачення творилося теж, не відразу. Українське селянство у Великій Литві зберігало громадський устрій старих часів, разом із громадською власністю. На чолі громади стояв обираний голова – отаман. Громада розпоряджалася власністю, утримувала церкву та творила суд. По селах німецького права статус різнився тим, що була індивідуальна власність на землю, а адміністративні функції виконував спадковий війт.

Стан селянства ж у Польщі був відмінний від українського, та не у кращий бік. Крім певної данини та робітних послуг місцевому шляхтичеві, якому й належала земля, там є ще обов’язкові селянські відробітки, називані панщиною. У XV ст. вони ще не надто обтяжливі та становили півмісяця робочих днів (від сходу до заходу сонця) річно, але зі зростом екпорту збіжжя – підвищуються далі. Холмська шляхта з 1477 заводить її у себе вже в обсязі одного робочого дня на тиждень, а сейм із 1519 приймає це законом по всій Польщі, збільшуючи разом у 3,5 рази. У другій половині XVI ст. панщина виростає до 2–3 днів на тиждень; помимо отих «робітних послуг», які вже взагалі не є чимось обмежені.

Рівнобіжно з цим іде всякий інший утиск. Року 1447 Казимір, син Йоґайла, передає селянське судівництво до рук панів у Литві, а з 1454 – й у Польщі.

Українські селяни втрачають і право на володіння землею. Коли в Литві вони могли вільно купувати, продавати та успадковувати землю, то польське право здавна передбачало володіння землею лише за шляхтою. Тепер усе це починає розповсюджуватися й на Литву. Вже 1444 католицький арцибіскуп Львівський зганяє селян з дідівських земель, забираючи їх землі собі.

Селянам, що віднині працюють на панській землі, забороняється переселюватись; тепер вони – кріпаки.

Все це не проходить без сліду, та по Любельській унії 1569 в Україні стає неспокійно. Розпочинається низка селянських збройних повстань, яка зіллється згодом, у половині XVII ст. – до спалаху Козацьких Воєн за звільнення.

На Україну суне й зграя католицьких попів, та утиски майнові доповнюються утисками релігійними. Пам’ятаєте, як красиво подав це свого часу пан Міхаль Бобжинські, професор із Кракова, написавши про оту зграю панів та попів, що посунула на Литву під проводом самого Йоґайла? Для деяких українців заводиться навіть назва: «поляк руського віросповідання». Вона переконливіше, ніж будь-що інше, свідчить про колонізаторські зазіхання та широку полонізацію населення, яке, втім, полонізуватися не надто бажало.

Але, підіб’ємо деякі підсумки. Подивимось на сусідів Великої Литви та на її відносини з ними. Бо, ці відносини були й відносинами України, яка їх не тільки відчувала на собі, але й певною мірою формувала, як рівноправна складова Литви.

Роль ордена – є найменш дискусійною, бо він був організацією, яка свідомо творила злочини проти людства. Вітавтас, після Ґрюнвальду, може й наказав би скарати на горло отих «лицарів», що потрапили до литовського полону, та це було б цілком слушно з боку справедливості. Але, його руки були зв’язані поляками, єдиновірцями ордена.

Роль Польщі, цього троянського коня західного католицизму у великодержаві, – теж є більш-менш ясною. Але, як же воно було з іншими сусідами?

Про відносини з Москвою дає чи не вичерпне поняття досить характерне посилання на один із сучасних імперських варіантів російської історії, а саме:

Багаторічна напруженість у відносинах Московського князівства з Великим князівством Литовським обумовлювалася входженням до його складу розлеглих споконвічно російських, білоруських та українських земель. Боротьба за повернення захоплених Литвою земель стала одним із основних напрямів зовнішньої політики Івана III. Московський уряд не одного разу заявляв литовським послам, що всі землі, які входили колись до Київської держави, є «отчиною і дідизною» московського великого князя. Литовський уряд, зі свого боку, неодноразово протестував проти титулування Івана III «государєм всєя Русі», вбачаючи в цьому претензії Москви на споконвічно російські землі по верхів’ях Оки, по берегах Десни з її притоками, по течіях Сожа та Дніпра.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 240)

Як бачимо, Литва у цих відносинах стояла на юридичних нормах міжнародного права. Росія, як завжди, спиралася на власні, встановлені нею ж «закони». Аргументувала якимись там мітичними та ідіотичними «отчинами і дідизнами». А від кого ж вони пішли, дозвольте запитати, оті «отчини і дідизни»? – чи бува не від отих всюдисущих Рюриковичів? То зауважимо на це, що правлячі двори Європи були на той час теж поріднені між собою, та хіба не ближче отих Рюриковичів, а от на чуже – рота не роззявали.

Але, візьмемо хоча би оті землі від Качібею Вітавтаса, якого з часом перехрестять на Одесу, замиливши людям очі черговим «основанієм города», – та по річку Рось, відвойовані литвинами у монголів, – як же з ними? Бо вони, це добре відомо, ніколи не входили до складу Київської Русі (хіба, що на щедрій мапі І. Крип’якевича), але – для Росії й вони були «отчиною», чи не так? Монголи, у яких останніх відвоювала ці землі Литва – на них потім офіційно не претендували. Примирились із реаліями Історії. Коли ж у Вільні сядуть польські князі та остаточно занедбають велику справу Вітавтаса, – монголи при нагоді повернуть їх собі, не посилаючись на якусь там минулу «отчину».

А тому нема й нічого дивного, що найнормальніші відносини (принаймні – на наш, теперішній погляд) були у Великої Литви саме з Алтин Орду. Країною, що не поступалася їй за рівнем культури.

Спочатку ці відносини були, як годиться, ворожі. Бо, не забудемо, що й сама Литва була відповіддю на монгольський виклик. Але, принаймні в кінці – вони стають доволі приятельськими, навіть партнерськими. Вітавтас із певним непокоєм спостерігає за міжусобицями в Алтин Орду, які можуть її послабити. А це, в свою чергу, може посилити того, хто недружній усім – Московію. Тому Вітавтас підтримує Тохтамиша та надає йому притулок після його поразки у битві народів на Тереку 1395, проти Тімура, який сам тоді ледь вистояв. А переможець Тохтамиша Тімур, власник та розпорядник найбільшої на той час військової потуги світу – жорстоко переслідує переможеного Тохтамиша. Але, спиняється на литовському кордоні, не ризикуючи загризатись із грізним литовським кунігасом.

До речі, й битва з Едиґеєм на Ворсклі 1399 – була спробою повернути владу в Алтин Орду саме Тохтамишеві. Та провалилася завдяки польським союзникам.

Отже, спір, змагання та партнерство з Алтин Орду, – були змаганнями рівних; чи не єдиними на той час.