11. Друга світова

11. Друга світова

Вона покінчилася капітуляцією Німеччини 8 травня 1945; капітуляцією гітлерівського Тисячолітнього райху, але вже без Гітлера, що цю війну офіційно розпочав.

Коли Гітлер демократичним шляхом прийшов до влади в Німеччині на виборах 1932, – ніщо не звістувало скорого приходу війни. Лише на партайтаґу 1936, черговому партійному з’їздові наці в Нюрнберзі, – стало відоме те, що безпосередньо та хутко привело до неї. А саме, виявилося, що по багатьох країнах Європи та світу живуть німці; але й це не було новиною. Нею стало тепер те, що їх треба захищати («цу фертайдіген»). Дослівно так, як потім, після 1991, – чомусь потрібно «защіщать русскіх». Від кого та від чого саме – полишилося невідомим, як тоді, так і тепер. Зауважимо, що першість у засвоєнні та відтворенні цієї гітлерівської ідеї в нових умовах, – належить російському президенту Б. Єльціну та російському ж письменникові А. Солжєніцину. Втім, як тоді, так і тепер, – це був тільки добрий на вигляд привід на те, щоб захопити чуже.

Бо той, хто народився собакою – ніколи не помре вовком. Бо імперії на те й призначені, аби захоплювати чуже, – не «освобождать», так «защіщать».

Але Гітлер, голова молодої ще тоталітарної держави, яка протистояла «західним демократіям», – коливався. Визначитися йому допоміг І. Сталін, його старший тоталітарний співбрат. Ми тут будемо дещо повторюватись, але це не вадить. Правда – завжди є правдою.

Совєцьку імперію на той час некало почуття неповноцінності, меншовартості. Бо поза її межами перебували вільні народи Прибалтики, Фінляндії, Польщі; колишні багатовікові здобутки царизму, прямим спадкоємцем та продовжувачем якого була нова та небачена совєцька влада. З Польщею вона спробувала була воювати 1920, але потерпіла нищивну поразку від поляків та українців, – вимушена була розплатитися в Ризі шматами Білорусі та України. Тепер настав час це все повертати; був і відповідний союзник. Країна, яка незважаючи на оте – «Пролєтаріі всєх стран – соєдіняйтєсь!» – все своє не так довге життя була у розбраті з цілим світом (як не воювала, то готувалася), – почула безпомилково: її час настав; слушний час.

Існують і досі красиві леґенди про «пєрєговори СССР с западнимі дєржавамі», але – на те ж вони й «западниє»; все це, як і діялося, то заради того, щоб відвернути увагу, в черговий раз обманути власний нарід, бо вони – «западниє дєржави», нагадаємо знову, – не могли розплатитися за союз чужими землями, а гітлерівська Німеччина, принаймні – в принципі, – могла.

Отже, пакт Молотова-Ріббентропа був не випадком, не помилкою, навіть не вимушеним перепочинком, як нам замилювали очі. Він був – неминучістю. Так само, війна мусила розпочатися з Польщі, якій Росія ганебно програла розпочату нею 1919 загарбницьку війну, та відтоді палала жагою помсти. Сталін пообіцяв тоді виступити 1 вересня 1939 проти Польщі на боці Гітлера, і… не виступив, уміло підставивши тільки-но набутого нового друга та союзника. Гітлер був у нестямі від подібної підступності, яка цілком перекладала на нього відповідальність за початок Другої Світової війни. Відносини вдалося якось такось наладнати тільки братськи поділивши Польщу, після особистої зустрічі двох диктаторів під Львовом.

Ця підступність та фактична поразка Росії у зимовій війні за захоплення Фінляндії, – запроґрамували ту війну, яку знаємо ми, що отримала назву «Вєлікой Отєчєствєнной», та для нас – українців, – такого сенсу ніколи не мала. Гітлер, побачивши, що від нового союзника мало користі (крім стратеґічної сировини, яка з вересня 1939 рікою потекла до Німеччини, істотно продовживши війну), а сам він у військовому відношенні полишає бажати вельми й вельми кращого, – прискорив план «Барбаросса» (підписаний 18.12.1940).

* * *

Так само оповите брехнею (це ми теж пригадували) народження «Велікой Отєчєствєнной», – «на нас прєдатєльскі напалі!» Чергова байка для дурнів, призначена прикрити власну нікчемність та безпорадність на початку війни.

Як вона протікала, ця війна, сьогодні знають усі, та не на цьому нам слід зупинятись. Про це вже добре писали та ще не раз напишуть. Про тих, хто попри нездарність командування, власним умінням та мужністю долали розумного, підступного та сильного ворога. А, саме таких не бракувало ніде, але… Перемагає тільки одна сторона.

Постійні нагадування тодішнього «Гроссдойче рундфунк» – «Всі воюють за себе, Німеччина воює за відновлення справедливості!» – так само мало відносяться до дійсності, як згодом і назва «Вєлікая Отєчєствєнная». Бо там було, як відомо, санкціоноване «західними демократіями» не тільки пораблення трьох народів Прибалтики. По тому – чого ж були варті оті «тижні пораблених народів» у США? Було віддано московському тоталітаризмові – ще сім країн Європи; не кажучи вже про шмат самої Німеччини. Понурою та жахливою за наслідками була вона, ота Друга світова; війна суцільних втрат. На відміну від Першої світової, яка – що би там не було, а дала незалежність аж семи народам. Не лише зліквідувала Австро-Угорську імперію, хоч і доволі нешкідливу, але й дещо потіснила загарбницьку Російську.

Добре, дуже добре, що вже зараз якесь півстоліття по її закінченні, – майже нічого не полишилося з наслідків цієї війни, – пала Берлінська стіна, розпався «соцлаґєрь», мало не розпався навіть сам ҐУЛАҐ народів – СССР. Лише дві незагоєні ранки цієї війни полишаються на мапі світу: «Калінінградская область РФ» та «русскіє Куріли», але – будемо щиро сподіватися, що згодом загоїться й це.

Однак, полишилися й невигладні сліди цієї марної війни: калічена психіка цілих народів, що так і не вилікувалися від червоної чуми; та будуть лікуватися, правдоподібно, ще сотні років. Бо таке лікування треба проводити орґанізовано та цілеспрямовано, а сучасне людство – далі від Homo sapiens, ніж будь-коли.

Були в цій війні, як звичайно, переможені й переможці. Відомий німецький письменник Еріх Кестнер, тоді ще нікому невідомий солдат німецького вермахта, писав 1943:

Коли б ми раптом звитяжили

під дзвін литавр, гарматний грім,

Німеччину б перетворили

в суцільний божевільних дім.

Коли б ми раптом звитяжили

ми стали б вище інших рас:

від світу вмить відгородили б

тоді колючим дротом нас.

Коли б ми раптом звитяжили

вщент розгромивши всіх підряд,

в країні стало б у надвишку

служальців, дурнів та солдат.

Тоді б всіх мислячих судили

і тюрми б повними були.

Якби ми тільки звитяжили…

На щастя ж – нас перемогли!

Перемогли Німеччину – дійсно «на щастя» для неї, та повоєнна Західна Німеччина довела це всього кілька років по війні. З переможцями (хоч і пірровими) було значно гірше. Тут сповна збулося провидіння Кестнера: насправді «відгородили колючим дротом», та насправді, мало не перетворили на «суцільний божевільних дім». Бо, ті, що самі збожеволіли – почали запирати до божевілень людей, що зуміли зберігти залишки розуму. Що ж до «служальців, дурнів та солдат»… Ну, це кожний і сам бачив. Вони не тільки ще й досі живі, особливо – «дурні»; та робиться їх не менше, а більше. Бо хоробрі люди, справжні солдати, що багацько зрозуміли для себе на війні та прирекли собі – «повернемося – будемо жити інакше», – нічого вдіяти не змогли. Їх тоді, по війні, зустріли черговою хвилею масових репресій сталінського режиму; так «ми звитяжили». Неподільно воцарився один переможець – «Вєлікій Сталін».

Травень 1945 міг стати справжньою весною народів, бо під Гітлером побувало 16 країн Європи, але – не став. З тієї причини, що цю весну геть приморозила тінь єдиного переможця великої війни, – ґенераліссімуса І. В. Сталіна – «Вєлікого Сталіна». Бо половина звільнених від Гітлера народів негайно опинилася під ним, «вождєм народов». Совєцький – московський імперіалізм – вийшов на світову арену.

Марними та глупими будуть намагання лицемірних істориків лицемірного XX ст. представити цю війну, як перемогу над тоталітаризмом. Бо насправді її кінець став початком співіснування людства з тоталітаризмом; ери повільної, повзучої піддачі йому.

* * *

Досить дивні речі, дивне відношення до цієї безплідної війни, можна часом спостерігати й у наші дні, більше як півстоліття по війні. Коли можна було би усе збагнути та дещо отямитись. Але, все це не в дусі XX ст., так само дурного, як і мерзенного. Так, наприкінці 1999 у Чехії було урочисто відкрито пам’ятника Вінстону Черчілю; ну, тому самому, що великодухо подарував не свою Чехію та Словаччину (разом із іншою Східною Європою), своєму спільникові Сталіну. Але, це несправедливо хоча би для того, що перед ним був Невіль Чемберлен, що так само великодухо подарував усе це, знову ж – не своє, – Адольфу Гітлеру, на кілька років раніше; то й починати з отими пам’ятниками – треба було саме з нього. Бо ж, першим попихачем тоталітаризму був саме він, а Черчіль був тільки другим.

* * *

І. Сталін, закінчивши всього тільки духовну семінарію, зумів обвести круг пальця своїх конкурентів – союзників, абсольвентів світової слави Оксфорду та Ґарварду (до чого ж непомірно роздутою буває слава цього світу!), впевнено наклавши руку на половину Європи. Бо був, схоже на те, неординарною людиною, яку одні й досі безпідставно вважають «гєнієм чєловєчєства», а другі – не менш безпідставно, – всього тільки звичайним злочинцем. Він не був ні ґенієм, ні військовим, але був добрим політиком дещо стратеґом (попри грубу помилку з Фінляндією) та орґанізатором; а до того мав у своєму розпорядженні невичерпні запаси гарматного м’яса. Тому й переміг.

* * *

Не сталося весни народів і ще з однієї причини. По «звільненні Європи» негайно розпочалося нове Велике Полювання, не гірше від отого славетного з 1937. «Союзники» – служки на побігеньках у «Вєлікого Сталіна» (може – крім американців) – вишукували повсюди людей, які свого часу збігли від совєцького поневолення, та передавали їх Сталіну, звідти, де не було його власних окупаційних військ. Добровільно виконували в Західній Європі функції довгих рук КҐБ. Особливо ретельною була в цьому доблесна британська армія, що підчас війни відзначалася, тільки єдино, не перемогами над німцями, а своїми доблесними евакуаціями. Спочатку з Дюнкерку, потім із Крети, потім… Особисту відповідальність за ці злочини проти людства несе Гарольд Мак Міллан, що згодом дослужився до прем’єр-міністра Великобританії. Жертвами цього полювання на відьом могли стати всі. Емігранти (дехто – ще з часів революції), військовополонені з німецьких таборів, що бажали уникнути таборів совєцьких, ті, що пішли з німцями з окупованих земель, остарбайтери, – чи не всі могли бути видані англійцями НКВД. Їх пасажирськими ешелонами відправляли на схід, де на кордоні пересаджували у товарні ешелони, які йшли вже просто до Сибіру і далі, до Колими. Лише дві країни Європи, так ніким і не окуповані, Швайцарія та Ліхтенштайн, – не видали жодної людини.

Припинив цю вакханалію наш Іван Багряний, який з табору для переміщених оприлюднив брошуру, в якій ясно й чітко роз’яснював, чому він не хоче повертатись до тоталітарної держави. Брошурою зацікавились американці та негайно цикнули на своїх не в міру старанних британських попихачів.

Так Великобританія в цій війні відзначилася двічі. Спочатку продавши Гітлерові в Мюнхені Чехословаччину, а потім щедро віддавши Сталіну всіх тих, хто не хотів жити під ним. А, спитаємо, що вона за це (та з цього) – мала? Чи все це тільки заради того, щоб згодом перетворити власну розвідку на кубло та розплідник совєцьких шпигунів? – дивні люди…

* * *

Війна найбільше далася взнаки двом країнам Європи – Білорусі та Україні. Їх шматками Росія розплачувалася з Польщею два десятки років тому, за оту нищивну поразку Будьонного з Тухачєвскім на Віслі. Тепер настала їх черга. По них німці вільно просувалися вперед, а от здача німцям російського Смолєнска була в секретному наказі № 66 військам Західного напряму, – прирівняна до «ізмєни Родінє». Відносно легко (а найправдоподібніше – навмисно) віддавши їх (Білорусь та Україну) під німецьку окупацію. Сталін не помилився. Бо німці, така ж сама «раса господ», – так само безоглядно винищували повсюдно національно свідому еліту інших народів. Хоч, і віддамо їм належне: ніхто з них не пнувся підчас окупації перевести нечисленні українські школи та університети, що спомоглося відкрити наше українство, – на німецьку мову. Але, у справі нищення небажаних людей союз Гітлера та Сталіна бездоганно пропрацював усю війну. Гестапо сумлінно виконувало чорну роботу НКВД, а Бабин Яр та подібні йому – стали німецьким продовженням сталінського ҐУЛАҐу.

Таке ставлення мало свої наслідки, та рух опору в Україні надовго став проблемою № 1, що для Берліна, що для Москви.

Французьку комуністичну партію називали потім «партієй расстрєлянних», та… Не всі знають справжню причину. Справа в тому, що з початку війни та аж до червня 1941, французькі комуністи слухняно співробітничали з німцями – поки дружили Сталін та Гітлер. Після цього виловити їх, мало не всіх, та ліквідувати підчас окупації, – не становило великого труду. Цікаво, що коли десятки років потім у Ліоні судили військового злочинця, гестапівця Клауса Барбьє – його захищав відомий адвокат-комуніст. Вирок був символічний, бо Барбьє пригрозив здемаскувати провокаторів гестапо, на той час – чільних осіб Франції; не тільки комуністів від Жоржа Марше, але й «діячів опору».

Чогось подібного не було і не могло бути в Україні, де опір окупантам був із самого початку очолений націоналістами. Під впливом політичного ґенія Степана Бандери – ОУН–УПА стала на той час (і взагалі) єдиною у світі справжньою демократичною силою. Яка воювала не з Гітлером проти Сталіна, або ж зі Сталіним проти Гітлера (як оті «союзники»), – а воювала проти тоталітаризму взагалі. От цим людям, на відміну від багатьох, – нема в чому дорікнути.

Повертаючись до тодішнього гасла «Гроссдойче рундфунк», можна з чистою совістю використати його на свій спосіб: якщо всі воювали за себе (а так дійсно було), то бійці УПА були єдиними на світі, хто воювали за відтворення справедливості, як такої. За волю, незалежність та людську гідність; проти імперіалізму, тоталітаризму та поневолення.

Проти Гітлера та Сталіна воювали свідомі українці – душа справи, але – не тільки вони. До них поступово приєднувалися інші, – татари, узбеки, вірмени, – військовополонені. Були й жиди, що рятувалися від гітлерівського нищення. Це була справжня дружба народів, чиста та щира, закріплена потім в Антибільшовицькому Блоці Народів (АБН).

Не вони, несмертельні герої Української Повстанської Армії визволили тоді Україну. Але їх сумління є чисте – вони зробили для цього все, що могли. Набагато більше, ніж звичайні люди. Бо їх надихали ідеї вольності, свободи народів та гідності людей. А таке щось – важко применшити.

* * *

Німецькі наці спалили Хатинь в Білорусі, американці – якесь Сонґмі у Вьєтнамі. Про це світ не забув і не забуває. А от як воно справи з отими десятками хатинів та сонґмів, що полишили по собі московські енкаведистські карателі 1945–1953 по Західній Україні, – хто знає про них сьогоднї? Та, хто несе на собі тяжку кримінальну відповідальність за те, що про них взагалі ніколи не чув світ?

Під тінню недовговічного та давно переможеного фюрера, – як же притульно почувають себе інші фашизми, усіх кольорів. Як зручно в цій тіні безпечно творити все нові й нові злочини проти людства. Світ спокійно дивиться на це, наче воно так і треба: адже – фашизм давно переможений. Так, німецький нацизм дійсно, давно переможений. А Німеччина розплатилася за свої мільярдами марок. Москва знищила в десятки разів більше людей, не відшкодувавши нікому й копійки. Навпаки, її підтримують, над нею клопочуться; їй усі позичають (без жодної надії на повернення): а ну, як ще когось там знищить… Так, як же з цим?

Тому приходиться повертатись до того самого знову й знову: а чи були у світі справжні антифашисти, крім воїнів УПА, які відчайдушно воювали проти Гітлера й Сталіна разом? Чи все це, антифашизм, – то дурна мара або ж політичне шахрайство? А в дійсності є тільки прибічники одного тоталітаризму та супротивники іншого?

Що ж, усі необхідні факти історії на наш час є відомі, та хай вирішує таке кожен для себе, на власний розсуд (як він є) та на міру гнучкості власного сумління.

Отже, таке закінчення цієї війни, як кривавої так і неплідної, обернулося для вільного демократичного світу не перемогою людства над тоталітаризмом, а радше початком вимушеного співіснування з ним. Співіснування, за яке вільний світ мало не заплатив потім ядерним голокостом.

Втім, поки нічого не можна вважати остаточно виключеним: можливо, ще заплатить.