7. Знищення Криму

7. Знищення Криму

Знищення Криму, поряд зі знищенням Польщі, було чи не вершиною діяльності німецької повії на російському троні, двома найвищими її досягненнями; а значить – і вершиною Першої імперії. Читач може й обуритись тут словом «досягнення», але – що ж тут сказати? – краще пригадайте досконале визначення Т. Шевченка: «той мурує, той руйнує, той неситим оком…» Для них таке щось – саме й є воно, досягнення. Квола Друга імперія вже не змогла ліквідувати чиєїсь незалежності, а Третя… Як і матиме успіх в цій галузі антилюдської діяльності, то тільки й єдино, завдяки дурості та продажності тих, хто представляє так званий «вільний світ».

Крим удалося знищити тільки 1783, коли було знищено Велику Січ Запорозьку, яка прикривала доступ до нього. Та де далеко не всі й дотримувалися примітивної політичної мудрості Івана Сірка, – завжди бити «басурмана»; тільки за те, що він є «басурман». Хоч добре відомо, що за добрі гроші той же Сірко сумлінно воював, бувало, за тих, кого у нас не гребували вирізувати прибічники «правої віри».

Не обходилися без допомоги татарів Криму й наші визнані гетьмани. Не мав би, можливо, таких видатних успіхів проти поляків Богдан Хмельницький; не обходились без них, ні Петро Дорошенко, ні Кость Гордієнко. Це Крим давав притулок, і Петру Іваненкові, і Петру Суховієнку. Бо, для політика, що розуміється на справах, Крим був природним запліччям та союзником України проти Москви. Не дивно, що коли поволі гинула Україна, обернена на московську руїну, – почав гинути й Крим.

Але, не всі розумілися на політиці тоді, не всі розбираються в ній і тепер на початку III тисячоліття. А тому, досить прикро буває читати щось подібне, написане ніяк не від розуміння сенсу історії:

Здобуття Чорного моря. В зовнішній політиці головна мета Росії забезпечити собі владу над Чорним морем. Для України найважливішою подією було опанування Криму російськими військами в 1783 р. Перестало існувати це розбишацьке гніздо, що протягом трьох сторіч безнастанно руйнувало українські селища. Але Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар, – це завдання виконала Росія і зробила Крим своїм бастіоном над Чорним морем. В 1798 р. Росія вперше здобула право свобідного переїзду для своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли; від того часу питання про владу над проливами стало одним з найважливіших питань європейської політики.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 254)

Ми не перший раз посилаємося на це джерело, на цю історію, та час пояснити, чому саме. У першу чергу для того, що вважаємо її найбільш об’єктивним із історичних видань совєцької епохи. Вдаємося, також, до значно більшої за обсягом із сучасних видань, книги П. Р. Маґочі. Отже, – розберемо попереднє висловлювання, саме з пункту зору об’єктивності. Найгіршою похвалою для наведеного вище, може бути тільки ствердження очевидного факту: щось подібне могло би бути залучене до будь-якого підручника російської історії. Вражає й нескладність мислення: «розбишацьке гніздо»… «Україна була надто слаба, щоб власними силами знищити татар…», – такі міркування можна вибачити тому, хто вивчав історію в початковій російській школі, а не дипломованому професорові історії; що тут поробиш, – великодержавницький підхід. Чи не надто хутко забулося, скільки ми перемагали з татарською допомогою?

Але, не менш цікаве й те, що наступило далі, по зруйнуванні отого «розбишацького гнізда».

* * *

Знищення татар відкрило епоху чорноморської колонізації. Широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання. Перед у колонізації вело дворянство, нове панство, що від російського уряду дістало окремі соціальні і економічні привілеї. Вже до кінця XVIII ст. поміщики набули в південній Україні вісім мільйонів десятин, а в дальшому часі збільшували свої простори, нерідко усуваючи з земель козаків та селян, що були тут першими поселенцями. На Правобережній Україні більшість панів становили поляки, як магнати Потоцькі, Браницькі та ін.; поруч з ними велику власність мали московські дворяни; тільки на Лівобережжі збереглися землевласники-українці, нащадки козацької старшини. На південних землях творилися величезні латифундії; на Київщині на поміщика припадало пересічно 460 десятин, на Полтавщині – понад 800, на Катеринославщині – 1100, на Херсонщині – 1200, в Таврії – 3500, а бували й велетенські господарства, як гр. Скавронської, що мала 55 000 десятин. Окрім дворян, починали купувати землю також великі купці та промисловці, як банкір жид Штіґліц.

(теж там, с. 254)

Отже, з окупацією Криму розпочалася шалена московська економічна та демографічна аґресія проти України, яку автор, утім, звалює персонально на якихось там Потоцьких та Браницьких. Ну, й – зрозуміло, на жида Штіґліца; наче навмисно, для того, щоби хтось інший прочитавши про це, – мав би підстави звинувачувати в антисемітизмі всіх українців. Чи ж у Росії не було російських або німецьких банкирів? – чи може вони землі не купували? Певно, що були, а от прискіпався ж до отого ницого Штіґліца…

До речі, а оті повищі «землевласники-українці, нащадки козацької старшини» з Лівобережжя, – хто ж то такі? – чи не ті, бува що раділи заведенню 1785 в Україні російського рабства? А предки яких чи не найбільше галасували в Переяславі за «союз с Москвой», а потім скидали Івана Виговського? – чи не ота, бува, малоросійська потолоч?

Пишучи про те, що «широкі степові простори до того часу були слабо заселені, і аж тепер почалося їх загосподарювання», – автор знову повторює московські ж побрехеньки про якесь там «Дике Поле», хоч як українець – мав би знатися на справах. Нагадаємо правду: всі ці терени здавна були паланками Великої Січі Запорозької, здавна адміністративно упорядкованими та загосподарьованими, хоч і без ужиття рабської праці та без істотних порушень екологічної рівноваги.

Історія Криму, географічно тотожнього Кримському півострові, є доволі добре відомою. Від кимеріян і до грецької держави Мітрідата, до наступних ґотів і візантійців. Здавна мали на ньому свої прибережні колонії й італійські ґенуезці. А Віллем Рубрук, що їздив із посольством до кагана монголів – пише, що чув іще подекуди ґотську мову, хоч це було вже в часи монголів.

Саме з усіма цими, підкреслимо – аборигенними народами (до того – з нашими історичними родичами, як не предками) і пов’язаний той Крим, що склався в історії. Ті, кого тепер називають татарами, були просто останньою етнічною складовою.

Саме з ними й пов’язаний той Крим, який ми знаємо, – Крим кипчаків. Це – тюркський нарід, на честь якого араби охрестили наш Великий Степ: Дешт-и-Кипчак – Степ Кипчаків. Вони були відомі також як половці або куни (кумани). На початку приєднання Криму до Алтин Орду, адміністративним центром півострова аж до XV ст. – було місто Крим, що й надало йому загальну назву (тепер – Старий Крим). Перші кримські золоті монети з’являються в обігу 1266, за хана Менґу Тімура. Упадок міста пов’язаний з приходом іншого Тімура – Ленка, після перемоги у битві на Тереку 1395, над ханом Алтин Орду Тохтамишем.

Монголи, що цікаво, не чіпали чужих колоній у Криму, розуміючи їх важливість для торгівлі власної держави. Найбільшою з них стала ґенуезька Кафа (тепер Феодосія), заснована вже 1266, за монголів, – великий торговий порт, із якого вивозили до Західної Європи хутра, шкіри, шовки, тканини та східні прянощі. Цікаво, що серед предметів експорту був і хліб, та в досить великих кількостях. А це не може не свідчити й про широкі торгівельні зв’язки Криму з континентом, із Україною. Під ґенуезцями місто проіснувало до 1475, до вторгнення турків-османів.

Великий мандрівник та учений – географ, бербер Ібн Баттута з Танжеру, що навідав Алтин Орду на початку XIV ст., не лише милувався білими ночами у далекій північній Пярмі, але й ретельно описував усе, що бачив. Він пише, що нарахував у Кафі дві сотні суден нараз: військових як вантажних.

Кримське ханство було самозабезпеченою державою, та існувало не за рахунок грабунку або імпорту продовольства; скажімо, за нафтодолари (або за експорт рабів). Так, воно було самодостатнім, оте – в опінії недоумків – «розбишацьке гніздо», та годувало у себе силу людей. За совєцьких часів, по війні, населення Криму (уже російське) складало десь 2 млн. людей та не могло себе прогодувати. Навіть кефір привозили раз на тиждень із Москви за 1000 км (!), а виноградники були ними вирубані на опалення. А колись, у ханські часи воно було не менше 5 млн., та – не голодувало. Бо розгалужена система зрошення дозволяла плідно використовувати кожний клаптик землі на сухуватому півострові. Про це писав, зокрема, знавець Криму, наш Максим Кирієнко-Волошин:

Основою всякої господарки є вода. Татари і турки були великі майстри зрошення. Вони уміли зловити найменший струмочок води, спрямувати його глиняними трубами до водоймища, наче кровеносною системою зросити сади та виноградники на схилах гір. Ударте киркою по будь-якому, сповна неплідному схилові пагорба, – ви наштовхнетеся на уламки гончарних труб; на верху полонини знайдете воронки з обточеними овальними каменями, якими збирано росу; у будь-якій купі дерев під скелею ви розрізните здичавілу грушу та вироджену виноградну лозу. Це означає, що вся ця пустеля ще сто років тому була квітучим садом.

(М. Волошин, Коктебельские берега, Симферополь, 1990, с. 216)

Він, М. Волошин, вбачав у татарах людей інтелігентних, що досконало знали умови свого життя, а тому й перетворили колись усю країну – на квітучий сад. Годі казати, що це ставлення інтеліґентної ж людини, – ніколи не було ставленням класичної російської культури, яку найменше відрізняла інтеліґентність, та яка споконвічно поділяла світ на «нас» та… «на всякую прочую дрянь»…

Відомий російський Ноздрьов від літератури, «нєістовий» В. Бєлінскій, мандруючи Кримом на чужий кошт (він, схоже, вважав таке щось питанням принципу), – зауважив, що зустрів там три схожих нації: татар, баранів та верблюдів; дуже дотепно! Його соратник Ф. Достоєвскій, той – від «жідішєк і полячішєк», менш хамуватий, хоч і не більш розумний, – теж цікавився татарами; так само, нічого про них не знаючи. Розумував він про них у таких словах:

До речі, нещодавно у «Московскіх вєдомостях» знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять сміливу думку, що нема чого жаліти по татарах – хай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян.

(Ф. Достоевский, Полное собр. соч. в 30 томах, Ленинград, 1981; Дневник писателя за 1876 год, с. 55).

Пишеться це з повним співчуттям до ідеї «Вєдомостей», хоч автор отих кримських татар ніколи на власні очі не бачив; але вже знає, що вони – люди недобрі. Та, ще виставляє на доказ слушності власні доводи:

«…єслі не займут мєста русскіє, то на Крим набросятся жіди і умєртвят почву края»

(теж там, с. 555)

Але, від одвічної шовіністичної дурості Достоєвского, повернемося до нашого М. Волошина, який ліпше знався на справах. Він зауважує десь, що попередні завойовники Криму – його не руйнували, та сьогодні це міг би бути археологічний музей Європи, не гірший від Єгипту або Еллади, – Мекка світового туризму, але… з таким сусідом як Росія – ніхто довго не протягне, настав і час Криму. Як пише нам Максим Волошин:

Але у XVIII ст. Дике Поле затоплює Крим новою хвилею варварів. Цього разу це більш серйозно та надовго, бо ці варвари – росіяни, за їх спиною не хитливі та плиткі води кочового народу, а тяжкі підмуровки Санкт-Петербурзької імперії.

(теж там, с. 215).

Автор чітко і однозначно використовує слова, та бачить за ними справжній хід історії:

… для царства Ґіреїв, що вже сприйняли духом та кров’ю усю складну спадщину Криму з його грецькими, ґотськими та італійськими рудами, безумовно, росіяни були тільки новим вибухом Дикого Поля. І поводять вони себе так, як звичайно поводили себе зайди з Дикого Поля: жорстоко та руйнівно.

Іще з першої половини XVIII ст. з походів Мініха та Лассі, починається знищення вогнем та мечем кримських садів та осель. Після приєднання за Єкатєріни, Крим, відрізаний від Середземного моря, без ключів від Боспору, здаля від своїх торгівельних шляхів, задихається на дні глухого мішка.

(теж там, с. 216)

На наш погляд М. Волошин тут дещо зловживає отим «Диким Полем», трохи призабуваючи про те, що з нього ж колись прийшли до Криму й кипчаки, але – з іншого боку, – як же ще створити у звичних російському читачеві штампах поняття безглуздої орди?

Хоча «прісоєдінєніє Крима к Россії» відносять до 1783, це було тільки фіналом трагедії; бліцкріґів в історії імперії, так само нездарної у справах військових, як і у будь-яких інших, – не бувало. Її солдат, спадковий раб та холоп, надихався у полі жагою грабунку, а в облозі – смертельним страхом справедливості, можливого покарання за постійні військові злочини; з таким сміттям багацько не навоюєш. Всі захвати досягалися кропіткою працею по розкладанню противника, накопиченням дрібних успіхів із великою перевагою сил та великими ж втратами. Адже, життя раба – небагацько й варте…

* * *

Перші серйозні спроби вдертися до Криму починаються ще у XVII ст. Року 1687 стоп’ятидесятитисячне військо намагається напасти на Крим, та пішки долає й Перекоп. Напад був повторений через два роки, під тим же князем Ґоліциним, та з тим же успіхом: багатотисячні втрати – без жодних боїв.

Критичним став тільки рік 1736, коли справою зайнялися не коханці чергової цариці, а західні військові фахівці; коли Мініху вдалося нарешті форсувати Перекоп та прорватися аж до Бахчисараю. Одночасно ірландський пройдисвіт, граф Лассі захопив Карасу на сході Криму та поруйнував більше тисячі сіл. То був початок кінця.

Але, сил на захоплення Криму – вистачило тільки 1783.

Ще перед тим, «царіца-матушка» замислила видатну за масштабами провокацію проти Криму, – запропонувала переселитись до Росії «на новиє зємлі» (тобто – українські), – всім кримським християнам; якими були переважно греки та вірмени. Провокація мала подвійну ціль:

1. Послабити Кримську державу, бо в руках греків та вірмен була більша частина кримської торгівлі.

2. Створити враження, що в Криму християн переслідують за віру, та виправдати в очах християнської Європи військову аґресію проти Кримського ханату.

Втім, із цієї чергової Катькиної афери – небагато вийшло. На ту її блешню попалося всього 30 000 людей, не більше 10 % усіх християн Криму, та й з тих незабаром вимерла мало не половина. Бо, ясна річ, ніхто там зроду жодних християн не утискував. Єдине, чого вони не могли – так це заходити до мечетів.

Російська історія, яка звикла хизуватись «побєдамі русского оружія», про Крим чомусь не надто розписує. Сучасна «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974, с. 85) лише коротко рапортує з цього приводу, що:

… у 1783 р. Крим і Прикубання були приєднані до Росії; Азовське море стало російським; до російського підданства перейшли 50 тис. кочовиків-калмиків, яким відвели землі поміж Волгою та Маничем.

От так, взяли собі – й перейшли («ми тут посовєтовалісь і рєшілі…».

Сором’язливий В. Ключєвскій, який не згадав навіть про Батурин («что ви, что ви, ми такого ґорода нє знаєм…»), пригадує про приєднання Криму, як про доконаний факт, не вдаючись до подробиць.

Зате вдається до них шотландський мандрівник, професор мінералогії університету в Кембріджі, Едвард Даніель Кларк, що полишив деталічний опис своїх подорожей Росією, Україною та Кримом. Сьогодні то є, мабуть, видавницький рарітет, але чимало з нього виклав Юрій Липа (Призначення України, Львів. 1938, с. 43–44).

Мандрівники, які будь-коли навідували Кримське ханство, в один голос свідчать про те, що весь Крим складався зі старовинних та понад добре утримуваних міст, в яких можна було наочно, від одної будови до іншої, – прослідкувати всю багатотисячолітню історію Кримського півострова. Але, все у минулому, бо все воно – було навмисно понищене.

Сьогодні кожний, хто бував у Криму – добре знає, що там практично нема жодної старовини – як не було. Є щось там від ґенуезців у Судаку, є стара кругла башта в Алушті.

Відкопали щось там і в Херсонесі, якийсь мощений дворик та льох під ним; от і все.

А, чому так сталося й розповів нам професор Е. Д. Кларк, який усе це в подробицях описав. Як руйнували, кирками та ломами («протів лома – нєт прієма», з гордістю кажуть вони й досі), – добре збережені дома Херсонесу, а те, чого не брали ломи – підривали порохом; поки не зрівняли міста з землею. Так само, абсолютно, вчинили з іншими містами Криму. Та, хіба тільки Криму? Подивіться на Казань, на Хаджі Тархан (Астрахань), подивіться на Булгар, Сарай або Сарай аль Джедід, – чи знайдете від них хоч цеглину? – ні, ніде й нізащо.

Чому та навіщо – неважко зрозуміти. Це вроджений інстинкт волоцюжного аґресора, що народився й виріс на чужій землі: захопивши щось чуже, нищити все, що полишилося по законних власниках землі. Щоб, як хтось спіймає за руку – можна було сказати: «А, что такоє? – а до нас тут нікто нє жіл: ето ми пєрвиє освоілі…» Одне слово, як висловився з цього приводу професор Кларк:

«Як тільки прийшли московіти все вмить було зруйноване. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою – плюндруванням. Розбивали, калічили, нищили все, що створили цивілізовані люди».

Так само було стерто з лиця землі Алустон, Кафу й Керчь, та всі інші, менші міста Криму.

Або, повертаючись знову до нашого експерта, Максима Волошина:

Замість пишних міст із Тисяча та Однієї Ночі росіяни побудували кілька убогих «уєздних городов» за російськими трафаретами та почасти від потьомкінського романтизму, почасти для катерининської реклами назвали їх псевдокласичними іменами – Севастополів, Симферополів, Євпаторій. Древня Ґотія від Балаклави до Алустона забудувалася непристойними імператорськими віллами в стилі залізничних буфетів та борделів, та готелями у стилі імператорських палаців. Цей музей дурного густу, що претендує на суперництво з міжнародними європейськими вертепами на Рів’єрі, очевидно, так і полишиться в Криму єдиним монументальним пам’ятником «Русской епохі».

(теж там, с. 216)

А наостанок повернемося знову до того літературного громили, збіглого поповича В. Бєлінского, «рєволюціонного дємократа» за покликанням та літературного Ноздрьова за сутністю. Порівняємо ще раз його враження, втілені в наступні слова: «Прибывши в Крымские степи, мы увидели три новые для нас нации: крымских баранов, крымских верблюдов и крымских татар. Я думаю, что это разные колена одного племени: так много общего в их физиономии», – із враженнями, скажімо, того ж М. Волошина, сто років потім. Він вважав, що: «В будь-якому татаринові відразу почувається тонка спадкова культура, але нескінченно крихка і нездатна себе відстояти».

А тут, на превеликий жаль, і «відстоювати» прийшлося не від когось-там, а від багатовікових громил воїстину всесвітнього масштабу, небачених в історії.