КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ

КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ

Коломацькі статті 1687 року та нове обмеження прав України. — Засилля воєвод. — Стрілецький полк при гетьмані в Батурині. — Вторгнення у володіння Запорожжя, спорудження військових городків. — Виснажливі козацькі походи на загад царя та каторжні будівельні роботи (Петербург, Канал Волго-Дон, Кавказька лінія та ін.). — Приборкання Семена Палія руками Івана Мазепи. — Придушення повстання Петрика та дезорієнтація людності запереченням утисків з боку Москви. — Глобальні антиукраїнські наміри Петра І. — Руйнування Батурина та Запорозької Січі. — Обрання гетьманом І. Скоропадського за царським вибором. — Царський резидент-наглядач при гетьмані. — Негласний нагляд за гетьманом і старшиною, — неподання царем традиційних статей при виборі гетьмана. — Новий порядок вибору полкової старшини (1715). — Настановлення на полковничі уряди росіян, — незатвердження статей, поданих І. Скоропадським (1718). — Роздача українських земель російській знаті. — Варварські витівки та самоуправства О. Меньшикова, — заснування малоросійської колегії, зневажання гетьманської влади. — Обмеження економічної самостійності України. — Короткочасне відновлення гетьманства. — Правління гетьманського уряду. — Військові реквізиції, участь козаків у загарбницьких війнах. — Останній гетьман Кирило Розумовський. — Централістська політика Катерини II. — Крах гетьманства. Ліквідація Запорозької Січі. — Запровадження в Україні російської адміністративної системи. — Закріпачення селян. — Зрівняння української знаті з російським дворянством.

22 липня 1687 року під Коломаком, де стояло козацьке військо, відбулася рада, на якій обрано гетьманом Івана Мазепу, котрий був до того генеральним осавулом. Його кандидатуру підтримав командуючий російським військом князь Василь Голіцин, а був він «їхньої царської пресвітлої величності ближній боярин і новгородський намісник, охоронник великої царської печатки і державних великих і посольських справ воєвода».

Тоді ж «Запорожському війську і всьому малоросійському народові» були дані «від великих государів та всеросійських самодержців» традиційні статті при обранні нового гетьмана, відомі в історії, як Коломацькі. Вони ще більше обмежували владу гетьмана та обтинали козацькі права і вольності.

Кількість реєстрових козаків зводилася до тридцяти тисяч чоловік, селян у козаки велено «не писати і не приймати». Всі підлягали оподаткуванню на військо, крім «митрополичих, архиєпископських, єпископських і монастирських підданих», а також були вільними від усяких військових поборів «маєтності генеральної старшини і знатних та заслужених осіб».

Гетьманові заборонялося не тільки писати до інших государів, а й читати «присильні листи» від них, про що просила генеральна старшина — на те «указано» було відмовити. Листи мали передавати в Москву, «в приказ Малої Росії».

Десята стаття настільки характерна, що її варто подати повністю:

«Коли трапиться надалі такий гетьман, який, забувши страх божий і превелику невимовну милість до себе великих государів, почне чинити в містах Малої Росії якісь заколоти, так, як чинили те Івашко Брюховецький та інші, то їм того поміж себе остерігати, і вивідувати, і писати про те до великих государів, до їхньої царської пресвітлої величності, і ніяким гетьманським заколотам не вірити».

На гетьмана і старшину накладалося, щоб вони «всілякими мірами і способами з’єднували малоросійський народ з великоросійським народом і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньої царської пресвітлої величності, державою спільно, як однієї християнської віри, і щоб ніхто не подавав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські».

Замолоду Іван Мазепа був на службі при польському королі як джура, а потім як урядовець для особливих доручень. Брав участь у дипломатичних місіях до гетьманів Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері. Служив у гетьмана Петра Дорошенка. Будучи генеральним осавулом при Іванові Самойловичу, користувався його довір’ям, залучався до найважливіших дипломатичних заходів. Донос на гетьмана Іван Мазепа не підписував, залишаючись у тіні.

За перші дванадцять літ гетьманування Іван Мазепа, сповнюючи волю царя, здійснив 11 літніх і 10 зимових походів. Дбаючи про військову потугу України і маючи спеціальний вишкіл, він заклав у Батурині ливарню для виготовлення гармат.

Щедро опікувався Іван Мазепа розбудовою духовності України-тут він був незрівнянним за видатками й осягами меценатом. Ось тільки вибірковий перелік об’єктів його доброчинства: великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря, мур довкола нього, позолочення бані Печерської церкви, золоті чаша, митра і оправа Євангелії для цієї церкви, великий срібний підсвічник для неї ж, позолочення бані митрополичого собору в Києві та золота чаша для нього, церква Київської колегії з гімназіями, церква св. Миколая Київського та інші церкви у Києві, Чернігові, Батурині, Глухові, Переяславі, пожертви на монастирі, на київських бурсаків та ін. Сам Мазепа блискуче володів пером, був поетом, знав вісім мов, виплекав знамениту книгозбірню, про яку Пилип Орлик уже на чужині писав:

«Незабутня для мене й досі велична бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато-багато ілюстровані стародавні рукописи! Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні».

«Що найбільше вражає дослідника в Мазепі, це гармонійний розподіл у його натурі розуму, волі й почуття, розподіл надзвичайно рідкий», — зазначає глибокий знавець тієї епохи Ілько Борщак. Завдяки цьому гетьман зумів увійти в довір’я жорстокого й суперечливого своєю вдачею Петра І.

Маючи «тонкий та ніжний» розум (за означенням одного з перших його біографів Жана Руссе), Іван Мазепа наскрізь бачив і розгнуздану натуру Петра І, який цивілізував Росію варварськими методами, ціною великої крові, і захланність його придворної знаті, яку всіляко мусив задобрювати щедрими гостинцями, примовляючи у вузькому товаристві: «Москва гроші любить».

«Це був ураган, порівнюючи з легким вітром його попередників, який нісся на Україну», — так характеризує епоху царювання Петра І та його методи Ілько Борщак.

Цей ураган мав змести і козацький устрій, і всю автономію України. Ще 1703 року грізний самодержець розробив проект, за яким хотів раз і назавжди знищити вогнище свободи. Він замислив після смерті Мазепи або навіть усунувши його, ліквідувати козаччину, виселивши українську людність на східні кордони Великоросії, або чи не всуціль колонізувати край росіянами і німцями. Тож у квітні 1707 року недвозначно заявив, що має намір реорганізувати козацьку армію, себто перетворити її на регулярні російські полки.

Упродовж десятиліть нищив козаччину, поступово і невідступно. Тільки за останні п’ять років свого царювання він погнав на виснажливі будівельні роботи 150 тисяч українців, кожен шостий із яких був до смерті заморений каторжною працею і знущаннями російських наглядачів. Ось яку моторошну картину змальовує генеральний писар Пилип Орлик при спорудженні Печерської фортеці у Києві — це 1706–1707 роки:

«…Полковники з старшиною часто приходячи до гетьмана з жалями оповідали, що пристави коло тої фортифікаційної роботи козаків палицями по голові б’ють, вуха шаблями обтинають і всяку наругу чинять. Козаки, покинувши доми свої, косовицю і жнива, зносять тяготу і спеку на службі царського величества, а там великоросійські люди дома їх грабують, розбирають, палять, жінкам і донькам чинять насильства, коней, худобу і всяке майно забирають, старшину б’ють смертним боєм».

А те, що Петербург зведений на козацьких кістках, — доказаний і незаперечний історичний факт. Полковник Іван Черняк залишив таке свідчення про «канальні» роботи на Ладозі, до яких були приневолені 10 тисяч синів України:

«Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того».

На рідну Україну повернулася з третина тих нещасних, більшість же знайшла собі останнній притулок у північних мочарах і болотах. 1716 року десять тисяч козаків вислала копати канал Волга — Дон, згодом ще додали поповнення. Інший великий загін будував укріплені лінії на Кавказі, над Тереком.

Замість того, щоб боронити від ворогів Україну своїм військом, Росія, навпаки, для своїх завойовницьких устремлінь до Чорного і Балтійського морів настійно залучали козацькі сили. Також козаки були вимушені скроплювати своєю кров’ю простори Лівонії, Литви, Польщі, Саксонії.

Про нищівний наступ царя на українську державність гетьман Іван Мазепа з болем говорив восени 1708 року, звертаючись до війська, коли вперше відкрив йому свій виклик деспотичному поневоленню:

«А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха людина до нас от самого царя того; бо ви бачите, що він походить от коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену карає народ той своєвільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти і перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких її уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові от військ московських, і з проханням потвердити договірні статті, при відданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв поличниками й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею».

Справді бо-влада такого могутнього гетьмана, яким утвердив себе Іван Мазепа, була все ж ілюзорною, бо була утяжена царською рукою; володар України був під пильнуванням російського полку, переміняти старшину був позбавлений права, не міг перечити втягненню України у спільну грошову систему, був приневолений своїми руками асимілювати свій народ (за тими ж Коломацькими статтями, якими впроваджувалися мішані шлюби). Щодо останнього, то у відомому доносі Василя Кочубея звідомлялося, що всупереч цим статтям Мазепа забороняє українцям одружуватися з росіянками і дружити з ними.

Спілка імперського центру так тяжіла над усім, що гетьман вимушений був навіть дрібні справи залагоджувати з царем, випрошуючи відповідного указу.

Російські війська, за свідченнями одного зарубіжного дослідника, «своїми грабунками, підпалами, побоями та гвалтуваннями скидалися швидше на карну експедицію, ніж на союзне військо». Після перемоги під Полтавою ці полки діяли на Україні як завойовники. Власне, ще до трагічного липня 1709 року «московський дракон» своїм смертоносним вогнем спопелив гетьманську столицю Батурин, у травні 1709 року було зруйновано Запорозьку Січ.

«Росіяни кинулися на безборонних запорожців, і тут сталася страшна кривава розправа, — розповідає Дмитро Яворницький. — при цьому усі курені й усі будівлі в Січі були спалені, багато зимівників навколо Січі знищені дощенту. Полковник Яковлев, а особливо Галаган, діяли при цьому з не-чуваною жорстокістю».

І там же наводить моторошне свідчення про ті екзекуції: голови лупили, шию до плахи рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали й чинили те, чого і в поганстві, за давніх мучителів не водилося: мертвих із домовин, не тільки із товариства, й чернеців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили й вішали.

156 отаманів і козаків стратили, декого повісили на плотах і пустили їх Дніпром на пострах іншим.

6 листопада 1708 року у Глухові за участі лише чотирьох полковників на гетьмана було обрано Івана Скоропадського, Стародубського полковника, який хоч і був утаємнений у плани Мазепи, але був млявий і нерішучий, тож Петро І віддав йому перевагу перед вольовим Павлом Полуботком, за якого було подали голоси виборні. Столицю гетьманську велено було перенести з батуринських руїн до Глухова, ближче до російського кордону.

А. Ізмайлов став першим резидент-наглядачем при гетьмані, його співправителем чи навіть більше — царським контролером. Він мав стежити: щоб не було «шатости», тобто невдоволення російським пануванням, щоб не було спроб відновити Запорозьку Січ; щоб міста, які підтримали Івана Мазепу, платили в російську казну данину по два битих єфимки з двору; вводився контроль за зборами в гетьманський скарб. Саме резидент (а не гетьман) мав приймати посланців від чужоземних держав.

Були в царському приписі й секретні пункти: про негласний нагляд за гетьманом, старшиною і полковниками (по суті розгалуження дій створенної 1699 року Петром І Таємної Канцелярії і на Україну), починаючи від гетьманської резиденції).

Українське військо переходило під російських генералів. Загарбану артилерію з Батурина і відвезену в Москву, повернуто лише частково.

У грамоті на гетьманство, одержаній Іваном Скоропадським після безнастанних домагань 5 січня 1710 року цар обіцяв, що його «милість і увага» «забрана не буде, але ще більше примножиться». Як вона «примножувалася» видно було вже з грамоти гетьманові від 30 липня 1708 року, за якою «належні великого государя справи» порядкувати він мав «спільною порадою» з резидентом.

Царською грамотою від 22 січня 1715 року запроваджувався новий порядок вибору полкової старшини (на раді мали визначати двох-трьох кандидатів, а вже з них гетьман, за погодженням з резидентом, призначав на уряд). Цар дедалі частіше почав ставити на посаду старшину своєю монаршою волею. Цим він намагався обсадити Україну вірною йому адміністрацією, сіяти недовір’я між гетьманом і старшиною та між старшиною і народом.

У Гадяч призначив серба Милорадовича, котрий дуже збиткувався над народом, брав хабарі, чинив кривди і визиск. Толстого було наставлено на Ніжинський полк. Цар домігся від Івана Скоропадського, щоб той видав за цього свого фаворита свою п’ятнадцятилітню дочку.

Гетьман пробував зупинити ту російську повінь, але те було йому не під силу.

1718 року, будучи в Москві, Іван Скоропадський подав у Колегію іноземних справ нові статті, але вони, за дрібними винятками, не були затверджені. Він, як заявив один з сучасників, «стояв за Україну не грозьбою, а просьбою». Гетьман же прохав, щоб Київський воєвода не посилав йому указів; щоб росіяни не заводили в українських містах кабаків; щоб у Глухові не було коменданта, бо його накладно утримувати; щоб вивели з Глухова один полк у Росію; щоб на посади не присилали іноземців та сторонніх; щоб було дозволено їх обирати, з подальшим затвердженням царя; щоб забрали з України переселенців-розкольників, які кривдили місцеве населення, відбирали ґрунти; щоб українцям вести справи з російським урядом тільки через Колегію іноземних справ; дозволити вибрати переяславського полковника; підпорядкувати гетьманові призначених царем полковників Г. Милорадовича і Ф. Танського і т. ін.

Резидент Ф. Протасьєв 1718 року одержав таємне доручення виявити, хто з гетьманського оточення благонадійний до царя і може посідати уряд. Цих вірнопідданих цар щедро обдарував, роздаючи їм українські землі, а ще раніше — конфісковані маєтності Івана Мазепи та його прибічників. Російська знать, яка одержала володіння в Україні, заводила там свої кріпосницькі порядки.

Величезні маєтності в Україні набув Меншиков — чотири міста, 187 сіл, 14 слобід… Як розповідає «Історія Русів», гетьман Іван Скоропадський, «шукаючи полегшіу тягарах, покладених на народ Малоросійський, і без того вкрай зруйнований війною, моровицею та сараною, подарував Князеві Меншикову свою урядову Гетьманську

Почепську волость з містом Почепом і просив його вистаратися у Царя милості для народу».

Незважаючи на цю щедрість гетьмана, Меншиков був його непримиренним ворогом і дозволяв собі незбагненні для цивілізованого світу витівки. Так, прибувши до козацької столиці Глухова, він звелів звести на майдані кам’яний стовп і вмурувати в нього п’ять залізних спиць, за числом голів — гетьманської та генеральних старшин.

Всесильний фаворит приєднав до подарованої волості кілька сотень, обклав поспільство повинностями і вважав усю Почепчину за своє удільне князівство. За Мазепи, якому належала ця волость, козаки йому нічого не платили, а Меншиков обклав їх, як посполитих, обтяжливими податками.

Великою згубою для козаків були далекі військові походи. У двадцяті роки сімнадцятого століття цар невідступно посилав у походи козацькі загони, особливо, коли почалася війна з Персією: у Дербентський похід 1722 року — 10 тисяч козаків, стільки ж у Сулацький похід, і так щорічно. Статистика про людські втрати вражаюча: із 6790 козаків, які стояли 1725 року під Дербентом, загинуло і померло 5183, 961 захворів і був відпущений додому, здоровими лишилися тільки 646.

З 1723 року українське козацьке військо було передано під командування князя М. Голіцина. У січні 1722 року гетьман І. Скоропадський прибув до царя Петра І, щоб вітати його з новим титулом «імператора», і подав йому скаргу на самоуправство князя Меншикова, а також два прохання — про виведення з України російського війська і ствердження прав і вольностей України. Хоч цар приязно прийняв старого гетьмана, проте прохань його не вволив. Більш того, вирішив заснувати Малоросійську колегію, яка зводила нанівець владу гетьмана. Той, від імператора вже, іменний указ був для Скоропадського, як пише автор «Історії Русів», громовим ударом.

До колегії входило шість російських офіцерів, під командою яких було окупаційне військо в Україні, а очолив її президент бригадир С. Вельямінов. Це була послідовна політика винищення автономії України, бо ще 1720 року цар обмежив права генерального судді, приставивши до нього російську судову канцелярію. Таку ж, військову уже, канцелярію приставили і до генерального писаря. Та цього виявилося замало, надійшла черга і до гетьмана. Запроваджуючи цю узурпаторську установу, цар запевнив українців, що вона постала «не для чого іншого, як тільки для того, щоб українського народу ніхто не кривдив, ані неправими судами, ані зловживаннями старшин».

Малоросійська колегія взяла до своїх рук фінанси України, податки і зайнялася неймовірним здирством. Так, 1722 року з населення України було зібрано 45,5 тисячі рублів, а 1724 року вже 241,3 тисячі.

І. Скоропадський протестував проти такого зневаження гетьманської влади, але до нього вже не дослухалися, і він з того горя невдовзі помер, залишивши наказним гетьманом Павла Полуботка.

Петро І постійно обмежував розвиток економічної самостійності України. Відомо, що І. Мазепа особливо пильно дбав про розширення міжнародних зв’язків української промисловості і торгівлі, які здійснював через Гданськ і Кенігсберг на Балтійському морі, а також через Краків і Бреслау. 1701 року цар видав указ, за яким Україна повинна була експортувати продукцію через Арханхельс, що було дуже збитково, зважаючи на такий довжелезний шлях до виходу товарів у Європу. Імпорт же міг потрапити в Україну тільки через московських купців, сюди ж завозилися російські вироби низької якості. Петро І став також на перешкоді інтеграції економіки обох частин України-Лівобережної і Правобережної. В Україну російський уряд нагнітав мідну монету (а срібло залишав в обігу тільки в Росії). Було заборонено вивозити з України в інші держави (окрім Росії) селітру — важливу сировину, з якої виготовляли порох, а також і вугілля, яке вже тоді добували на Донеччині. Заборони наростали з кожним роком, у їх переліку з’явилися: воловий юхт, сало, віск, клей, смола, овочеві шкури і вовна, всяке збіжжя, все те, що Україна могла продавати і мати зиск (крім рогатої худоби і тютюну).

По смерті Петра І Верховна потайна рада, перед загроженням війни з Туреччиною, покладаючи особливі надії на козацьке військо та відвертаючи причину незадоволення його, ухвалила обрати гетьмана, зменшити податки, повернути суд в українські руки, тобто, як було записано, «сделать некоторые удовольствия и приласкания». Та цього не було приведено в життя. І тільки 1727 року після скасування Малоросійської колегії гетьмана було обрано — ним став сімдесятирічний Миргородський полковник Данило Апостол. Вибори відбулися під наглядом тайного радника Федора Наумова, який став резидентом при гетьмані. Традиційних статей не було стверджено, але зовнішня політика і військові справи лишилися прерогативою Петербурга. Військо козацьке підлягало російському фельдмаршалові. Цар лишив за собою право дарувати козацькі землі.

1731 року імператриця Анна Іванівна нагородила Данила Апостола орденом Олександра Невського, і тоді ж було звелено йому звести оборонну від кримських татар земляну лінію з багатьма фортецями і редутами, а мала тягнутися вона від Дніпра до Дінця. Ця гігантська споруда забрала немало років, упродовж яких знемагало ЗО тисяч козаків і селян.

Гетьман Данило Апостол дбав про економічне піднесення України, упорядкував державний бюджет, добився поліпшення умов для української торгівлі, підпорядкування Києва гетьманській владі та ненадовго. Не вдалося вирвати у московської бюрократії право на повну свободу української торгівлі.

По смерті гетьмана, що сталася 17 січня 1734 року, наступника не велено обирати, а було засновано нову колегію під назвою «Правління гетьманського уряду». Складалася вона з трьох урядників російських і трьох українських, які мали засідати нарівні — перший по правий, а другий по лівий бік від її президента генерал-поручника сенатора князя Олексія Шаховського. Він отримав потаємні інструкції: всі негаразди попереднього правління звертати на гетьманів, без яких, виходило, тепер настане справедливість, а також, у розвиток Коломацьких статей, усіляко заохочуючи шлюби між українцями і росіянами, водночас віднаджуючи козацьку старшину від одруження з польською та білоруською знаттю і навіть з одноплемінними правобережцями.

У Росії наводила жах на всіх Таємна канцелярія, якою тепер опікувався могутній Бірон. Відділення цієї катівні завели й в Україні під назвою Міністерська канцелярія, або Таємна експедиція. Ця царська інквізиція, за «Історією Русів», «змушувала тремтіти малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах».

Запорожці, після румовища 1709 року, у травні 1733-го року неподалік Нікополя заснували Нову Січ, а наступного року перейшли під владу Росії. За умовою, підписаною в Лубнах, їм прощалися всі «провини», надавалися землі (нинішня Дніпропетровщина), платня від уряду, право жити за своїми «порядками і звичаями», але підлягали командуючому російським військом в Україні.

Як і раніше, козаків посилали на війну — спочатку на Польщу проти Лещинського (20 тисячне військо), а згодом у Крим, під командування фельдмаршала Мініха. Після однієї поразки через його прорахунок він озлобився на козаків і посилав їх на вірну загибель, у найнебезпечніші ділянки бойовиськ. Чергові походи на Очаків і Азов… Усі ці війни виснажували людські й матеріальні ресурси України, на землях якої роками стояла постоєм величезна російська рать. Тоді в народі з’явилася така приповідна ілюстрація до того військового побиту: «Москалики-соколики! Поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте і останні корови!»

Мініх вів бойові дії, приносячи в жертву десятки тисяч козаків. До того ж він спустошив Україну нещадними реквізиціями: 1738 року, приміром, у населення було забрано 40 тисяч волів, до обозної служби присилували 50 тисяч селян. Через це було занедбано хліборобство, багато ланів нікому було засівати та й нічим було орати.

Майже шестилітня російсько-турецька війна поглинула 34200 українців (при тодішньому мільонному населенні Гетьманщини — це величезні втрати), завдала збитків на півтора мільйони рублів.

Цариця Єлизавета прихильно ставилася до України, бо після коронації 1742 року взяла шлюб з колишнім українським козаком Олексієм Розумом, переінакшеним у Петербурзі на Розумовського, в якого Єлизавета, ще будучи царівною, закохалася, любов до напрочуд вродливого козацького сина передалася і його батьківщині. 1744 року Єлизавета здійснила пишну подорож в Україну, поклонилася святиням Києва «по своєму набожеству» і гостювала у свекрухи Розумихи.

У Києві козацька старшина попрохала царицю відновити гетьманство. Справу було залагоджено, у цариці вже був і кандидат — чоловіків брат Кирило, якого було послано закордон на навчання. Щодо України було трохи послаблено централізовані віжки: після смерті президента Малоросійської Колегії Бібікова нового вже не присилали, Гетьманщиною правила Колегія, були виведені в Росію окупаційні полки, дозволено продавати збіжжя.

17 лютого 1750 року в Глухові гетьманом України, якому судилося бути останнім, у вельми урочи тій обставі обрано 22-літнього Кирила Розумовського.

К. Розумовському було дозволено перенести столицю в Батурин, він почав його активно забудовувати, навіть ішлося про відкриття університету, але, як відомо, 1764 року історичний плин зробив дуже крутий поворот — і з того нічого не вийшло.

Користуючись прихильністю імператриці, гетьман встиг добитися цілої низки полегшень і якісних змін: ведення українських справ із Сенату було передано в Колегію закордонних справ, Києв і Запорожжя знову були підпорядковані гетьманові, було скасовано різноманітні внутрішні податки. Одначе навіть милостлива Єлизавета на кардинальні уступки не йшла: Україна не здобулася на фінансову автономію. 1754 року гетьману велено було звітувати про прибутки і видатки свого державного скарбу; не було повернуто право вільних зносин з чужеземними державами; Україну і надалі виснажували участю у загарбницьких війнах.

Катерина II, яка в червні 1762 року вирвала скіпетр з рук свого чоловіка, взяла за девіз у державній політиці слова «Недокінчене завершуємо!» Щодо України, то вони виявилися фатальними. Вінценосна німкеня була противницею будь-яких автономістичних устремлінь і окремішності у краях імперії. В таємній інструкції генерал-прокуророві князю Вяземському вона наставляла:

«Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними в таком же оснований есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностию глупостию. Сами провищим также Смоленскую легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу. К тому приступ весьма легкий, если разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях, когда же в Малороссии гетьмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетьмана исчезли, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

Крах гетьманства був прискорений спробою козацької еліти здобутися на спадковість у роду Розумовських. Поки старшина радилася про це з гетьманом, російські коменданти дали знати в Петербург, а всю свою оружну силу привели в бойову готовність. Розумовського спішно викликали до столиці, а на всю козацьку артилерію наклали арешт.

Гетьман був приневолений зректись булави, про що наприкінці 1764 року було оповіщено в царському манифесті, яким «задля добра українському народу» засновувалася Малоросійська Колегія на чолі з президентом, він же і генерал-губернатор. До цього органу входили чотири високі великоросійські сановники і чотири українці з генеральної старшини. Тож 1764 року, за словами М. Аркаса, «кінчається хоч і гірке, та все ж схоже на самостійне, життя України»!

Малоросійський генерал-губернатор Румянцев упродовж 20-літнього правління краєм упроваджував у життя інструкцію цариці: «старатися викоренити серед українців погляд на себе, як на народ цілком відмінний від росіян», поступово переводив колишню Гетьманщину до стану провінційної губернії».

Катерина II вирішила нанести найдошкульнійший удар Україні — ліквідувати Запорозьку Січ.

Придворному історику німцеві Г. Міллеру було височайше доручено «обгрунтувати», що Січ взагалі немає прав» на свої землі. Його догідливі доповідні записки, перейняті ненавистю і злобою до козацтва, лягли в основу царського маніфесту про ліквідацію Січі.

Та ще в 50-ті роки уряд скасував вибори в Січі. Катерина II, одразу ж після воцаріння, почала втручатися в козацьке самоврядування, їй не сподобався своєю незалежністю кошовий отаман Петро Калнишевский, який прибув на її коронацію у вересні 1762 року, і вона звеліла обрати нового отамана. Та одначе Калнишевський був обраний і вдруге 1765 року. Рішення про скасування виборів було приведене в життя через опір козацьких мас, були тільки окремі обмеження.

Запорозьку Січ, яка досі Підпорядковувалася Петербургу передали у відання Київського генерал-губернатора та Малоросійській Колегії.

В російсько-турецькій війні 1768–1774 років запорозькі козаки, як завше, були на найвиразливіших ділянках бойових дій і здобули Росії не одну перемогу. Козацьким військом під час турецької кампанії командував ненависний уариці кошовий Петро Калнишевський, незважаючи на свій похилий вік (народився 1690 року). І досяг таких успіхів, що цариця змушена була нагородити його золотою медаллю з діамантами, а козаків — грамотами та грошима.

Імперія розпросторювалася на Причорномор’я. Січ перестала бути форпостом на тривожному колись порубіжжі. Уряд боявся, що, придушивши повстання Пугачова, може мати черговий вибух в Україні, детонатором якого буде Січ. Тому 23 квітня 1775 року сановний Петербург виніс Запорозькій Січі смертельний вирок. Новоросійський генерал-губернатор Григорій По-тьомкін доповів план каральної акції, і рада при цариці його схвалила. Це сталося 4 червня 1775 року, несподівано і підступно, коли ще й запорозькі посли не повернулися з Петербурга, куди поїхали відстоювати свої вольності. Січова старшина була піддана жорстоким репресіям: 85-літнього кошового Калнишевського було заслано на Соловки і посаджено в темний каземат, де він промучився до 1801 року, але й після звільнення Олександром І залишився в монастирі і прожив ще два роки. Військового писаря Івана Глобу заслали до Сибіру, в Білозерський монастир. Військового суддю Павла Головастого — в Тобольський монастир. Віддано до суду, з конфіскацією майна військового старшину Андрія Порохню, полковників Мусія Чорного, Степана Гелеха, Івана Гаранджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мойсея Головка та інших старшин.

29 червня 1775 року з’явився указ Сенату про знищення Січі й згодом маніфест цариці. В ньому оповіщалося народові:

«Мы восхотели чрез сие объявить во всей нашей Империи, ко общему известию нашим всем верноподданым, что сечь Запорожская в конец уже разрушена, со изтреблением на будущее время и самого названия Запорожских козаков, не меньше как оскорбление «нашего императорского величества через поступки и дерзновение, оказанные от сих козаков в неповиновение нашим высочайшим повелениям».

Основна частина запорожців, приспавши пільність грізного Текелі (попросилися в нього ніби на рибальство), втікла на «дубках» вниз і згодом, з дозволу турецького султана, заснувала Задунайську Січ. Старшині, яку поминули репресії, було надано офіцерські чини, багатьох призначено на «уезды», на які була розбита загарбана територія, декому перепали й додаткові землі. Так заохочували до вірної служби цариці.

1783 року Кримське ханство було приєднане до Російської імперії. Внаслідок другого розділу Польщі 1793 року Росії дісталися Київщина, Поділля, значна частина Волині та Білорусії.

Полковий устрій колишньої Гетьманщини 1781 року було замінено на намісницький — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Слобідсько-українську губернію було перейменовано на Харківське намісництво.

1783 року царський указ скасував козацький устрій України — 10 козацьких полків перетворив на карабінерів, по 6 ескадронів у кожному. Вони становили окремий корпус «Малоросійська кіннота».

1783 року українських селян позбавили права лишати своїх панів, тобто вони стали закріпаченими. 1785 року «Жалувана грамота дворянству» зрівнювала українську знать з російським дворянством, відривала її від свого народу, національного кореня. Ця милість прихилила українську шляхту до цариці, якихось відчутних протестів у зв’язку з ліквідацією автономії вона вже не виявляла, крім поодиноких спроб відновити Гетьманщину.

А ще в грудні 1768 року цариця розпустила Законодавчі збори, роздзвонивши перед тим про них, як продемократичну акцію, на всю Європу. Щодо України, то з цим були поховані мрії кращих її синів про відновлення своєї державності і припинення імперської експансії.