ПЕРЕДУМОВИ ТА СУТЬ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО ДОГОВОРУ 1654 РОКУ

ПЕРЕДУМОВИ ТА СУТЬ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО ДОГОВОРУ 1654 РОКУ

— Генеральний сейму Чигирині 1650 року, пересторога Черкаського протопопа Ф. Гурського про спілку з Москвою. — Застереження запорозького козацтва. — Україна перед доконечною потребою мілітарного союзу. — Вичікувальна позиція Москви, неподання допомоги проти Польщі.Відмова московських послів «учинити віру» за царя на Переяславі. Нагорода Бутурліну за непоступливість. — Різне трактування договору: двосторонній, порушення якого одним із суб’єктів, призводить до втрати його чинності (Б. Хмельницький); односторонній політичний акт з милості царя (російська дипломатія). — «Перша дипломатична побіда Москви» (в. Липинський) — відібрання присяги російськими урядниками в частини населення України. Спротив цій присязі.Березневі статті 1654 року та регламентовані ними заборони. — Різні правові дефініції угоди з Москвою.

Протягом кількох століть Переяславська Рада 8 січня 1654 року трактувалася російськими, а пізніше радянськими істориками, як вияв споконвічного прагнення українського народу жити спільно з російським у єдиній державі — чи то була царська Росія, чи СРСР. Як же було насправді?

Щодо споконвічних прагнень до воз’єднання, то таких не виношував ні український народ, ні гетьман Богдан Хмельницький, який навіть готувався разом з татарами йти походом на Московію, а посланцям путивльського воєводи заявив:

«Я все: і городи московські, і Москву зломлю. Та й хто на Москві сидить, і той від мене не відсидиться, — за те, що не вчинив цар помочі на поляків ратними людьми».

Після Білоцерківського договору з Польщею від 18 вересня 1651 року, Україна втратила Брацлавське воєводство, а чисельність реєстрового війська було зведено до 20 тисяч (із 40 за Зборовським договором), стало остаточно ясно, що без мілітарної допомоги їй сам-на-сам Польщу не здолати, не вирватися з-під її тяжкого гніту.

Союзництво з турками і кримськими татарами, людьми чужої віри, нехристями, як їх називано в народі, не могло мати підтримки в широких масах. До того ж татари були союзниками непевними, їх легко було переманити золотом у стан ворога в найскрутніші моменти. Як під Берестечком, коли вони не лише знялися з позиції і подалися геть, а й захопили в полон гетьмана Богдана Хмельницького та генерального писаря Івана Виговського, які кинулися їх завертати.

Ще раніше, на генеральному сеймі в Чигирині у травні 1650 року, куди з’їхалися посланці від султана турецького, царя московського і короля польського, гетьман Богдан Хмельницький, як оповідає «Історія русів», заявив урядникам і чиновникам, котрі

«заразилися властолюбством і присвоєнням собі начальства і непідлеглості», а тому були проти будь-якої чужоземної протекції, «що він більше от них знає, яко постарілий у справах політичних, якому саме урядові в народі Малоросійському бути належить. А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відритої з усіх сторін і незручної до укріпленння, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків».

Старші козацькі достойники з гетьманом на чолі схилилися до протекції Москви, яко «єдино племінної», але молодші противились і устами «партизана свойого і оратора Осавула Генерального Боруна» свої контраргументи висловили таким чином, що

«в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у вищій мірі і що в них, окрім Божого і Царського, нічого власного нема».

І бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в нього не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами царськими, і в проханнях своїх завжди пишуть вони, що б’ють чолом; щодо посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені в бранців та невільників, і тії кріпаки, або, за їх назвою, «крестьяне обох статей», себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказувати своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом, є те саме, що кинутися з вогню та в полум’я.

Черкаський протопоп Федір Гурський, котрий «був шанований в народі як видатний богослов та проповідник», збурив на тому зібранні пристрасті і так подіяв своїм виступом «на депутатів найпростіших, на всіх козаків», що " вони підняли одвертеремствування і галас проти Хмельницького». А промова його зводилася ось до чого (за аналогією до Євангельської притчі про дари Ісусові-немовляті від трьох царів і волхвів — золото, ладан і мирну): дарунки від трьох царів, піднесені в Чигирині, знаменують, що народ буде жити і вкриватися в те, що ті дарунки загорнуті: польські — в килими, турецькі — в шовк, а московські дари

«суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він у рогожі і підрогожі». «І ці висновки суть і вірні і перевищують усіх оракулів в світі», — закінчив своє слово знаменитий витія.

З-поміж козачих докорів Хмельницькому, якого на тому сеймі називано навіть «запроданцем та зрадником вітчизни», був і такий, що він хоче віддати їх на поталу, «в неволю добровільно» і до того ж

«такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших…» — тож і стояли на тім, що «ліпше нам бути у безперервних війнах, за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі».

Бо, коли з таким народом об’єднатися, не вгавали козаки, то

«або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять на вулицях своїх і розпуттях…»

Літопис Самійла Величка подає лист Богдана Хмельницького до запорожців про те, що московську протекцію він не хоче чинити без їхнього зізволення і поради. Низове козацтво побажало завершити цю справу на користь вітчизни і всьому Запорозькому війську, висловивши таку пересторогу:

«Але як писатимете пакта, то звольте, ваша гетьманська милосте, додивлятися до того самі, щоб не було в гьому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного предконвічним правам та вольностям».

Богдан Хмельницький, плекаючи державну ідею, не тільки мав намір здолати Польщу («Лядська земля згине, а Русь буде панувати…»), а й відновити стару Руську державу на всіх етнічних українських теренах. Москва не втручалася в українсько-польську війну, посилаючись на «вічний мир» з Річчю Посполитою, хоча і побоювалася їхнього примирення (потенційний блок проти неї). Утвердження козацької держави непокоїло Москву ще й тому, що ставало перепоною для здійснення її домагань щодо спадщини Київської Русі. Хмельницький ще восени 1650 року в присутності московського ігумена Суханова не таївся зі своїм наміром піти на царя (у спілці з турками, татарами, волохами та ін.), якщо «государ нас… під свою державу не прийме». Таке нахваляння Москва, якщо і не сприймала за докончене, то, тасуючи свої політичні карти, не скидала з рахунку. Та коли підвернулася нагода, подарована Москві самою історією, «присовокупить» Україну безкровно, мирно та ще й на її прохання, то вона цю нагоду використала сповна. Російський уряд дивився на Україну, як на повсталу частину Польської держави, як на провінцію, що її кортіло прибрати до рук. Важливо й те, що мати під боком самостійну державу, козацьку республіку з її традиційними вольностями Росії аж ніяк не хотілося, бо така вільна сусідська країна була б постійною загрозою самодержавному ладові, нагадувала б росіянам про можливість іншого життя, на засадах права і законності.

1648 року, урочисто прибувши до Києва, гетьман радився з церковними ієрархами і старшиною. І тоді дійшли згоди про необхідність звернення до Москви за допомогою в боротьбі з Польщею.

Але Москва не квапилася ні з військовою, ні з дипломатичною допомогою. Тимчасом 1649–1653 роках на Україні перебувало 13 посольств від царя, які вивчали можливість союзу. Гетьман також відправляв своїх послів до Москви.

У серпні 1653 року через козацьке посольство Григорія Яцьковича та Лавріна Капусти справу про союз з Московською державою було залагоджено, і 11 жовтня Земський собор ухвалив розпочати війну з Польщею, а гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким прийняти «под високую руку государя».

Союз із Московською державою Хмельницький розглядав як двосторонній договір, що покладав би на обох його суб’єктів зобов’язання, в разі порушень яких він втрачав би юридичну силу. Російські ж дипломати дивилися на цей союз, як на милість царя, тобто односторонній політичний акт, за яким не стояло ніякого правового гаранту, чого вони навмисне уникали.

Тож військово-політичний союз України з Московською державою у трактуванні Земського Собору і всієї подальшої російської дипломатії модифікувався у формулу «під Государеву високу руку».

Надзвичайна дипломатична місія московського уряду — «велике посольство» із трьох вищих достойників, на чолі з ближнім боярином і намісником Тверським Василем Бутурліним, духовенства і почту 200 стрільців отримало вказівку царя їхати у Київ і «к Хмельницькому от себе послать», щоб також прибув туди. Але гетьман вибрав для переговорів Переяслав, зважаючи на антиросійську опозицію вищого українського духовенства й уникаючи надмірних урочистостей.

31 грудня 1653 року це посольство прибуло до Переяслава, а ще 23 жовтня цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів

«объявить войску идти войной на недруга земли русской и веры православной — короля Речи Посполитой и Литви — Яна-Казимира».

8 січня 1654 року відбулася генеральна рада, яка ввійшла в історію під назвою Переяславської. Московські посли в своїх звідомленнях, у «статейному списку» дуже її прикрасили (щодо кількості народу, ентузіазму і т. ін.). А вранці того ж дня в гетьмана була «тайна рада» з полкониками й генеральною старшиною, де зійшлися на тому, щоб укласти договір з російським царем, і окреслили процедурну схему.

На генеральній раді Іван Виговський прочитав царську грамоту, а Василь Бутурлін і Богдан Хмельницький обмінялися промовами. Бутурлін обіцяв, що цар буде тримати гетьмана і все військо Запорозьке у милості і «от недругов ваших в обороне и защищенье».

Після ради гетьман з послами поїхав до соборної Успенської церкви.

На пожадання гетьмана, щоб посли «учинили віру» за царя, тобто від його імені присягнули і таким чином, прилюдно, в церкві ствердили союз і запевнили народ в готовності боронити Україну польскому королю не видавать»), в непорушності вольностей та внутрішнього устрою козацької держави, Бутурлін категорично заявив, що «всякой подданой повинен веру дать своєму государю», а вони присягати за царя не будуть. Водночас від царського імені обіцявся боронити Україну і не посягати на її вольності. Це вельми збентежило козацьку старшину, яка інтуєтивно відчула ту прірву, яка розділяє дві держави з відмінними політичними цінностями і традиціями. Гетьман полишив послів у церкві й пішов обмірковувати ситуацію з Старшинською Радою, яка доручила полковникам Павлові Тетері й Григорію Лісницькому переконати послів у необхідності присяги. Та ті виявилися непоступливі, кілька разів заявивши, що «говорить о том непристойно», але запевнили, що слово государя перемінне не буває. Гетьманові й старшині (а вже вечоріло) нічого не залишалося, як прийняти ці слова на віру, за акт, рівнозначний присязі, і вчинити публічну присягу тільки зі свого боку.

Саме за цю непоступливість у Переяславі цар Олексій Михайлович надав Бутурліну звання «дворечества з путем», яке мали тоді в Московській державі тільки два достойники, та інші нагороди.

На перговорах гетьмана з послами після Переяславської ради йшлося про антипольську коаліцію, про військові дії проти Польщі, зокрема про участь у них Москви. Хмельницький забажав мати царське військо у Києві. Бутурлін витлумачив це ширше, ніби гетьман просив царських воєвод і в інші міста. Якогось чіткого уточнення чи опротестування з українського боку тут не сталося. Але весь час гнітило якесь занепокоєння і недовір’я, посіяні відмовою послів присягнути. Тому 12 січня до них з’явилася делегація на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським і попрохала дати «письмо за своїми руками» про непорушність вольностей, прав і маетностей, мотивуючи це тим, «чтоб всякому полковнику било что показать, приехав в свой полк», бо в противному разі це викличе сум’яття серед козаків.

Старшину непокоїло прибуття до міст московських урядників, які мали приводити до присяги людність. Бутурлін пояснив, що після виконання цієї місії, вони Україну залишать. Це питання тоді було настільки важливе, що спеціально розглядалося на Старшинській Раді, яка дала згоду на приїзд «присяжних людей». Це гостре почуття недоторканості своєї вітчизни ще не вивітрилося, як станеться згодом, тому така прискіпливість до вторгнення, навіть короткочасного, урядників чужої, хоч і союзної держави. Однак за великим рахунком, це був програш гетьмана. Як зауважив В’ячеслав Липинський, «відібрання присяги від незначної частини старшини, міщанства, козацтва безпосередньо «на царя» це перша дипломатична побіда Москви, котрою голосно хваляться московські посли…»

17 січня Богдан Хмельницький із Корсуня звернувся з листом до боярина Василя Бутурліна з проханням як найшвидше надіслати російські війська до Києва:

«…чтоб к Киеву днем и ночью с ратью поспешилися, что там лутчше все православне и все Войско его царского величества Запорожское утешится, как услишит, что рать его царского величества к Киеву будет».

Така була віра у союзницьку допомогу. Про те, що сам накликає в Україну ворожу, агресивну їй силу, гетьман і не помишляв, виходячи зі своїх шляхтечних переконань щодо царської опіки та віри «в милость премногую».

Цей же мотив виразно вчувається і в присязі гетьмана цареві:

«Милість Божа над нами! Як за давніх часів за великого князя Володимира, так і тепер родич їх великий государ, цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Русі самодержець, зглянувся на свою батьківщину Київ і на всю Малу Русь ласкою своєю, як орел покриває гніздо своє, так і він зволив прийняти нас під свою високу руку. Київ же і вся Мала Русь — вічне їх, а ми раді великому государеві служити щиро всіма душами своїми і голови свої складати за його многолітнє здоров’я».

На жаль, двоглавий орел покрив українське гніздо не з думкою гро захисток, а з хижим наміром прибрати його до своїх пазурів.

У жалуваній грамоті Гетьман і Військо Запорозьке названо «підданими» московського царя. Це «підданство» мало таке розгорнуте трактування:

«… И нам, великому государю и Сину нашему государю цесаревичу Алексею Алексеевичу и наследникам нашим служити и прямити и всякого добра хотети, и наших государскмх неприятелей, где наше государское повеление будет, ходить с ними битися, и во всем бити в нашей государской воле и послушаньи на веки».

Підданство зводилося до номінальної протекції царя над Україною, тільки до певного контролю. Цар здобув право одержувати з України грошову данину. Цю одноразову суму щорічно мали збирати місцеві органи й передавати до царського скарбу через надісланих із Москви людей. Отже, фінансова адміністрація залишилася в українських руках.

Уже в травні 1654 року з Москви прибули агенти для відібрання доходів, але гетьман відклав цю справу надалі. Фактично до кінця XVII століття статті про данину лишались не виконані.

За договором 1654 року влада гетьмана залишалася необмеженою, її він одержував за вибором війська Запорозького і мав довічно. Ніяким обмеженням не підлягало і право вибору гетьмана — про особу новообранного треба було повідомляти Москву. Він же повинен був складати присягу цареві.

Договором у цілому забезпечувалася внутрішня автономія України.

Згодом гетьман Пилип Орлик, звертаючись до європейських держав з маніфестом, дав таку оцінку Переяславській угоді та її наслідкам:

«Всім відомо, що Ясновельможний Гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам’яті, добровільно, не будучи ніким примушений, підчинив руський народ і козацьку націю Московському цареві. І в урочистім пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю і руський народ… Всі знають, що після смерті Ясновельможного Гетьмана Богдана Хмельницького, блаженної пам’яті, Московська держава порушила різними способами закони й вольності козацької нації, підтверджені в свій час нею самою; цар хотів закріпостити в рабство вільний руський народ».

Європейські держави дивилися на Україну після Переяславської угоди як на вільну і незалежну. Показовий щодо цього лист шведського короля Густава ІУ, який 1656 року писав до Богдана Хмельницького:

«Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорозьким зайшов певний договір, що полишив свободу народові цілою і непорушною».

Сам російський уряд під час укладення договору і в перші роки після нього визнавав Україну вільною державою. В «статейному списку» Бутурлін називає дві окремі країни — «Государево Московское государства и Войска Запорожского Украина».

Лише при зносинах Москви з Україною, в своїх українських актах, цар Олексій Михайлович вдається до нового відтепер титулу — «всея Великие й Малые России самодержец». Задля цього і була відповідна «печать Малоросійская».

Військо Запорозьке відокремлювалося від Московської держави кордоном (і митним у тому числі — московські купці, як і чужоземні, мали платити мито, українським купцям не було вільно торгувати у Московщині), до 1709 року росіяни не мали права на придбання маєтків на Україні.

«Отже, Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України і Московщини, гарантованою протекцією московського царя над Україною й оформленням новим — українським — титулом царя, — пише у своєму дослідженні «Українсько-Московська угода 1654» Олександр Оглоблін. — Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України й Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі й ворожнечі».