Слово про Івана Ільєнка
Слово про Івана Ільєнка
З Іваном Олександровичем мені пощастило познайомитись у січні 1985 року, коли він прийшов до редакції «Літературної України», у відділ публіцистики. День у день, спілкуючись по спільній праці, обмінювалися думками щодо тих чи тих публікацій, зачіпали також явища суспільного життя, літератури. А час був непростий, щиро сказати, просто ганебний. По завершенні брежнєвщини один за одним йшли в небуття генсеки, і по всьому відчувалося, що мають настати якісь зміни, бо й економіка, і суспільне й духовне життя зайшли в глухий кут. Спільність думок і поглядів здружили нас, а коли настала горбачовська «перебудова», зросли надії і сподівання на кращі, принаймні вільніші часи. Адже хто-хто, а працівники «ідеологічної сфери», як тоді казали, мабуть, дужче за інших спізнали важку руку тоталітарного режиму. Не минула «чаша сія» й Івана Ільєнка. Навчаючись в аспірантурі Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він видав у видавництві «Молодь» у популярній серії «Життя славетних» книжку «Г. Квітка-Основ’яненко», і пильні літературознавці угледіли якісь націоналістичні збочення чи ухили, публічно й друкованим словом шпетили автора, а затим було йому запропоновано лишити аспірантуру «за власним бажанням». Так само згодом змусили його піти з посади директора меморіального музею Лесі Українки, бо не зміг в усьому годити чиновникам від культури… Тож хай і повільно, а часи змінювалися на краще, поновився процес реабілітації державних діячів, так званих «ворогів народу», відкрився доступ до архівних матеріалів, що стосувалися письменників, в’язнів і смертників гулагів, із забуття й заборон поверталися не тільки імена, а й твори літераторів, що досі були приховані від читачів. І тут, сказати б, в Івана мовби виросли крила, він сповна віддався цій благородній меті, працював у архівах, писав від редакції прохання до «відповідних інстанцій» про надання певних документів, матеріалів, зустрічався з людьми, родичами письменників, які полягли її катівнях НКВД або скоро відійшли після колимських поневірянь.
День у день, віддаючись редакційній роботі, Іван знаходив час, переважно нічні години, для роботи над давно задуманою книжкою про М. Рильського, зокрема про замовчувані факти переслідування, перебування в Лук’янівській в’язниці. Нариси про реабілітованих літераторів увійшли до збірника «З порогу смерті», який підготував письменник О. Мусієнко. А розповіді про незнані, трагічні сторінки життя, тяжку долю А. Кримського, М. Вороного, В. Науменка, Остапа Вишні, Зінаїди Тулуб склали власну книжку «У жорнах репресій». Не шкодував Іван часу і зусиль, аби залучити до висвітлення цієї теми істориків, письменників, усіх, хто міг би подати документи, спогади, простежити долю людей — жертв тоталітаризму. Тісно заспілкувалися з ним відомий історик Ю. Шаповал, заступник голови СБУ генерал В. Пристайко, а потім Іван Олександрович став їм добрим помічником, порадником при підготовці документальних книжок про голодомор тридцять третього, про трагічне десятиріччя М. Грушевського в Радянській Україні.
Можна тільки дивуватися, як за таким огромом роботи викроював він години для роботи над цією справді капітальною працею, що вимагала глибокого занурення в історичні джерела, переважна більшість яких досі була за сімома замками або ж уперше потрапила в Україну.
Серед близьких йому людей цих украй напружених років була й Людмила Волянська—Шара зі США. Про це знайомство, їхнє спілкування варто розповісти докладніше, бо так уже сталося, що саме завдяки її турботам, фінансовій допомозі й з’явилася па світ ця його лебедина пісня. Цій дружбі він завдячував мені. А було це так. Під час Шевченківських свят на Чернігівщині, на крутому зеленому пагорбі над тихим Словом, де «три верби схилилися, мов журяться вони», разом із Анатолієм Солов’яненком, іншими митцями співала й Лілея Волянська з Канади, донька Людмили Іванівни. Згодом познайомились, розбалакались. Виявилось, що дід її, батько Людмили Іванівни, був серед патріотично налаштованої молоді, що рушила на захист України під
Крути, і серед тих небагатьох, котрим судилося жити. Зрозуміло, пізніше, 30-го, і його дістала «червона куля» в катівні НКВД. Отож познайомившись з Лілею Волянською, а згодом і з її матусею Людмилою Іванівною, я на їхнє прохання звернувся з листом від редакції до СБУ з проханням розшукати справу Івана Шарого. На щастя, вона збереглася, значилась № 242 у Полтаві. Згодом деякі подробиці життя Івана Шарого допоміг з’ясувати Іван Олександрович, який саме тоді упорядковував збірник «Герої Круг», куди увійшов і мій нарис «Справа № 241: І. Шарий та інші». До речі, Лілея та Людмила Волянські теж взяли участь у поповненні цієї книжки. Так склалася наша дружба, творчі взаємини… Вересневого вечора 1996 року перед від’їздом Людмили Іванівни до США ми сиділи у скромній оселі Івана Олександровича за святочною вечерею, яку приготував він, гомоніли про життя-буття, обмірковували подальші творчі плани. Іван тішився, що завершив, нарешті, працю над цією книжкою, а Людмила Іванівна передала йому для опрацювання, укладання в книжку свій творчий доробок — статті, нариси, спогади, які впродовж десятиліть друкувала в газеті «Свобода» (США), інших тамтешніх виданнях… А через неповних два місяці довелося мені писати їй скорботного листа…
Останнім часом Іван Олександрович скаржився на недугу, але ні на день, ні на годину не давав собі спочинку, мовби передчуваючи, що треба встигнути зробити якомога більше. Нарешті умовили його перепочити, кудись поїхати. А поки клопоталися про путівку, приятель-лікар порадив лягти на обстеження. Але ж і в лікарню Іван Олександрович прихопив з собою чималу течку паперів і кілька днів після медичних процедур сідав у палаті за столик попрацювати. Привітний, товариський, він з притаманною йому щирістю, гумором спілкувався з медперсоналом, колегами по палаті. Такими були його останні дні земного буття. Колеги по роботі, головний редактор Василь Плющ, який заприятелював з Іваном Ільєнком ще за студентських літ, робили все, залучили найкращих столичних фахівців, але намарне…
Життя Івана Ільєнка обірвалося на самому злеті, у розповні задумів, творчих планів. Але ж, якщо вірити в те, що доля людини наперед визначена, доведеться погодитись і з тим, що зоря судилася йому не найкраща. Народився 1943 року в селі Краснопілці поблизу Кагарлика, коли ще в Україні ревіли гармати. Мати Фросина Іванівна зробила все, щоб виходити серед воєнного й повоєнного лихоліття синочка, та сама скоро тяжко занедужала. Іван виховувався в школі-інтернаті в Чорнобилі, а благословіння на творчість одержав від Максима Рильського, якому надіслав свій вірш. Не міг сподіватися Максим Тадейович, що саме цьому обдарованому юнакові судиться скласти перший правдивий життєпис видатного поета (книжка «Жага»). Та і трудовий шлях, як мовилося, був щедрий на терни. Людина чутливої душі, він був свідомий того, що відміряно йому в цьому світі небагато. Десь за рік до фатального дня чітким розгонистим пером виповів свою останню волю, скріплену, як написав, «Печаллю мого згасаючого серця». Вірний, щирий син своєї «малої батьківщини» — невеличкого села Краснопілки, заповідав поховати «в могилу до моєї нещасної матері — до неї я повернуся після цієї короткої прогулянки…» А звертаючись до тих, хто був найближче йому, написав такі слова прощання: «Спасибі всім, до кого я горнувся, побіля кого серцем стрепенувся». Тож серед найближчих згадаймо тітку Ганну, яка стала йому другою матір’ю, її дочок Тетяну та Любу. Це біля їхньої хати в Краснопілці спинився сумний кортеж із Києва, в кімнаті, куди залюбки забігав хлопчаком, перебув останню ніч серед рідних, близьких у скорботній тиші й мерехтінні свічок… Востаннє були коло нього сестри Віра, Ольга, брат Володимир, побратим Анатолій Шаламай з родиною… Горнувся Іван до щирих людей, зі студентських літ близько спілкувався з Нілою Підпалою (нині в меморіальному музеї М. Рильського, який вона очолює, зберігається зжовклий аркушик з теплими словами майстра про вірш ще школяра Івана Ільєнка), Еммою Бабчук, Діаною Сливинською, Лідою Харчук, Людмилою Зінчук, В. Недільком, І. Семенчуком. Пізніше співпраця поєднала його з Олексою Мусієнком, Сергієм Білоконем, Миколою Жулинським, Сергієм Гальченком. А коли сталося так, що він опинився без роботи, а, отже, за наших умов без шматка хліба, попри застереження обачних адміністраторів, таку відповідальність узяв на себе письменник Володимир Югов, належно оцінивши і творчі можливості Івана Ільєнка, і його чесноти. Ще замолоду заприязнився з колегою по літстудії при видавництві «Молодь» поетом Юрієм Капланом, творча доля якого в чомусь схожа з Івановою: лиш з відродженням України, через два десятиріччя, мав змогу сповна явити свою творчу потугу. Саме Юрій Григорович, вірний давній дружбі, узявся здійснити видання цієї книжки.
Це, зрозуміло, лише окремі штрихи до небуденної постаті нашого сучасника, скромна данина пам’яті друга, колеги по праці в «Літературній Україні».
Отож — перед вами книжка «В пазурах у двоглавого». Читаючи її, ви не тільки ознайомитесь з непростими, здебільшого трагічними сторінками історії до 1917 року (а ще попереду — понад сім десятиліть червоної більшовицької наруги, влади, яка найжорстокіше здійснювала ту ж таки імперську колоніальну політику Росії царської). А також усвідомите, яку величезну працю здійснив автор. На жаль, ми не мали змоги вмістити представлену ним бібліографію, якою творчо скористався під час роботи над книжкою. А ще відчуєте, що спілкуєтесь з людиною, яка пропустила болі, горе свого народу крізь душу і серце, глибоко перейнялася усім, що зазнала Україна в пазурах двоглавого, пізніше під червоним стягом. Воздвиг він цим і собі рукотворний пам’ятник, якому судиться, віриться, довге життя, — книжку, яка повніше розкриє очі тим, хто ще не скинув облуду минулого, допоможе очиститись від вад, які вкорінились у наш народ за століття визиску й рабства, повніше усвідомити свою відповідальність за подальшу долю України. З цією метою й написана ця книжка.
Спасибі, Іване, вічна тобі шана, слава і пам’ять.
Вітольд Кирилюк