ДОБА РУЇНИ

ДОБА РУЇНИ

Курс Москви на інкорпорацію України. — Доба руїни. — «Тяжко плакані времена». — Фальсифікація статей Б. Хмельницького у Переяславі 1659 року. — Репресії над родичами і сподвижниками І. Виговського. — Україна, розтерзана між Росією і Польщею. — Міф про царя, як єдиного заступника українців. — Зиск Москви від колотнечі за булаву. — Задобрювання генеральної старшини і полковників. — Розшарування козацтва на знать і рядове товариство. — Павло Тетеря. — Чорна рада 1663 року. — Іван Брюховецький та його запобігання перед Москвою. Закликання в Україну воєвод. — Опір запорожців насаджуванню ратних людей на січові землі.Андрусівський договір 1667 року. — Віроломний акт з боку Москви. — «Пересторога» т. Бобровича (1668) про «московську, гірше єгипетської неволю. — Виступ І. Брюховецького проти Москви, його універсал до народу. — Конфлікт з П. Дорошенком. Трагічний кінець І. Брюховецького. — Державницька ідея П. Дорошенка та незгуртованість козацької верхівки. — Розбій турецьких союзників, чинений в Україні.Відвернення від П. Дорошенка широких мас. — Внутрішні міжусобиці.Російський царизм проти умогутнення України. — Зречення П. Дорошенком гетьманства та його заслання в Московщину. — Д. Многогрішний. Глухівські статті 1669 року. Обмеження ними прав України. Заохочення колаборантства. — Заведення компанійських полків. Російські стрільці при Гетьмані.Змова проти Д. Многогрішного, репресії проти його родини і соратників. — Заслання до Сибіру І. Сірка. — Конотопські статті. Обрання гетьманом Г. Самойловича. — Знищення Чигирина як оплоту українства. Змова проти І. Самойловича та заслання його в Сибір. — Репресії щодо його сина чернігівського полковника Г. Самойловича.

Налякана й розлючена спротивом Івана Виговського, Москва вирішила петлю навколо вольностей України затягнути тугіше. Для царя та провідників його політики курс щодо України тепер було націлено на повне приєднання, включення до своєї імперії.

«…Добу, що наступила після смерті Б. Хмельницького та протягом щось з тридцять років, М. Костомаров назвав «Руїною», а сучасники висловлювалися про неї, як про «тяжко плакані» времена»» — свідчить в праці «Історичні традиції української державності» Андрій Яковлір.

Коли рада на Жердовій долині біля містечка Ржищева зреклася Гадяцької угоди й ухвалила знову пристати до Московського царства, то було обумовлено водночас добиватися більше прав, ніж випливало з Переяславської угоди (необмежена гетьманська влада, виведення з України російського війська, непорушна самостійність української церкви та ін.). Козацькі посланці на чолі з Петром Дорошенком прибули до князя Трубецького, і він звелів збирати раду в Переяславі для присяги цареві.

Так звані Жердевські статті Москву не влаштовували, в’язали її по руках і статті березневі, тому царська дипломатія пішла на відвертий фальсифікат — статті Богдана Хмельницького було зухвало підмінено, а нерозважливий тодішній гетьман Юрій Хмельницький, не постерігши обману (та й не маючи снаги противитися йому), ті статті підписав. Так було обкарнано крила вольностей України.

Тепер новообраний гетьман мав їхати «до Москви на государеві пресвітлі очі», йому заборонялося приймати чужоземних послів і посилати своїх в інші держави (під претекстом економії, «щоб не збавляти грошових та всяких інших витрат Запорозького війська»). Доданими статтями регламентувалося:

«… завжди бути готовими до государської служби гетьманові з усім військом, куди лишень буде його царське зволення»; «де укаже великий государ, послати на його, государеву службу, кілька полків, і йому, гетьманові, посилати ті полки без жодної відволоки»; «гетьманові бути вірним і навіки невідступним і не зваблюватися ніякими лядськими оманами. Також не вірити ніяким вимовам про Московську державу, а хто почне заводити посвари, то таких людей карати смертю, а про всілякі посварні справи писати до великого государя»; «без указу і повеління великого государя його царської величності, самому гетьманові з усім Запорозьким військом нікуди не ходити на війну й нікому з навколишніх держав не допомогати; бути у своїх, царської величності черкаських містах, у Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, в Браславі, в Умані, своїм, його царської величності, воєводам, з ратними людьми для оборони від ворога»; «у городах, містах і містечках у Білій Росії нині і надалі не бути черкаським залогам»; «коли гетьман буде встановлений на гетьмування за указом його царської величності і за вибранням усього війська, а тоді вчинить якийсь переступ, то війську без указу його царської величності самим гетьмана не замінювати… також і гетьман не може без ради і поради усієї черні вибирати когось у полковники й інші керівні люди»; «всіх полковників та інших керівних людей пообіруч Дніпра гетьман не може карати на горло без висланого на суд посланця його царської величності»; «щоб в усіх містах брати з війтів, бурмістрів та міщан харч і підводи для тих людей, які будуть послані від великого государя до гетьмана Запорозького війська…».

Окремими статтями узаконювалася смертна кара для тих «із старшин чи будь-якого іншого чину, чи з козаків і міщан, хто не вчинить присяги його царській величності а також для тих, хто порушуватиме і не виконуватиме ці статті».

Спеціальна стаття іменувалася «Про зрадників Виговських» і вимагала віддати в царські руки дружину й дітей Івана Виговського, його братів та «інших Виговських, які є лише в Запорозькому війську». Чого тоді стало варте козацьке лицарство, коли під цією статтею рада («і гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь») засвідчили одностайний послух.

Тож Трубецький повіз у Москву не тільки нові Переяславські статті, прийняті під його диктатом, у місті, обложенному 40-тисячним військом, а й виданих у бран родичів Виговського — Данила, Василя, Юрія, Іллю (дружина гетьмана врятувалася), Самійла схопили в Бихові. Усіх їх заслали до Сибіру, серед них і полковника Данила Нечая. Данила Виговського замордували в Калузі.

Ясна річ, що ці умови не задовольняли українську сторону, але місія, відряджена до Москви на чолі з полковником Петром Дорошенком, ніякої полегші не домоглася.

Щоб заволодіти Правобережною Україною й остаточно розірвати Галицький трактат, царський уряд обірвав перемир’я з Польщею і послав улітку 1660 року проти неї двадцятитисячну армію під началом В. Шереметьева та двадцятитисячний корпус козаків, очолений Т. Цюцюрою. Під Чудновим поляки й татари оточили їх переважаючими силами. Ю. Хмельницький, який надійшов туди 17 жовтня, там же, на полі бою, підписав з поляками договір, що відновлював Гадяцький, але вже без посилання на «Велике князівство Руське». По суті він відцурався від Москви. Шереметьев змушений був капітулювати, віддавши кілька тисяч козаків у татарську неволю.

У Корсуні відбулась «Чорна рада», на якій Юрій Хмельницький був подтверджений гетьманом від імені короля. Він розіслав своєрідний ультиматум до воєвод, щоб вони залишили Україну, та ті чіпко трималися за свої фортеці.

Україна опинилася розтерзаною навпіл; Правобережна — під Польщею, Лівобережна — під Росією. Проте тут були цілі полки, які не хотіли скоритися цареві. Полковники Переяславський Сомко та Ніжинський Золотаренко повелися заподатливо перед окупаційними російськими військами і обидва рвалися до булави. Вони й підбили на свій бік ще полк — Чернігівський. На Раді в Переяславі Сомка обрали наказним гетьманом. Золотаренко ж, зазнавши поразки, посилав доноси у Москву на Сомка, вдаючись до послуг давнього запроданця протопопа Максима Филимонова, який за вірну службу цареві був висвячений на єпископа Мефодія і посів Київську метрополію, бо митрополит Діонісій Балабан не визнав влади Московського патріарха. Сомко воював з гетьманом Юрієм Хмельницьким, заручившись підмогою князя Ромодановського. Розбитий під Каневом, Юрій Хмельницький, чи то збагнувши нездатність тримати булаву, чи, зваживши на нарікання козаків, зрікся своєї високої посади і 6 січня 1663 року постригся в ченці під іменем Гедеона. Гетьманом став Павло Тетеря.

Польща прагнула прибрати під свою корону і Лівобережну Україну, а Москва зі свого боку мала спокусу також заволодіти всією Україною. Тут зіткнулися різні внутрішні течії — пропольська і промосковська, та оскільки у кожній з них не було одностайності, то упродовж десятиліть чинилося щось несуєсвітне, тому цей період й ввійшов у історію під назвою «Руїна». Москва, прискіпливо стежачи за незгодою між старшиною та козаками особливо випильновуючи кривди, яких зазнавали останні від своєї панівної верстви, насаджувала в масах міф про царя яко єдиного їхнього заступника та оборонця. З іншого боку царедворці потурали старшині, загоджуючи її всіляко, роздачею маетностей або ж підкупляючи звабними соболями (неподатливі на цей заторг українці прозвали їх «царськими котами»).

Так Україна розпалася на два гетьманства обабіч Дніпра. Правобережного гетьмана Павла Тетерю історики характеризують «проворним і хитрим… що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшині» (М. Грушевський), «великим себелюбом, який мало клопотався про долю рідного краю» (А. Аркас). Він, як уже згадувалося, призвів до страти Івана Виговського, а також написав донос королеві на Івана Богуна, звинувативши його у зраді, і поляки того розстріляли. Таким братовбивством був позначений шлях цього булаводержця, який врешті-решт, прихопивши військовий скарб та клейноди, архів, майно і гармати, подався до Польщі. Наказним гетьманом залишив уманського полковника Михайла Ханенка.

Багато спричинився до руїн Іван Брюховецький, який, ставши восени 1659 року кошовим Запорозької Січі, привласнив собі небувалий титул «кошового гетьмана» і намірився на булаву всього Війська Запорозького.

Щоб закріпити свої позиції, Брюховецький у вересні 1665 року з величезною свитою прибув до Москви — у цій заподатливості він був перший з українських гетьманів. Там, звісно, таким колінкуванням були втішені й обсипали вірнопідданих милостями. Водночас їм нав’язали кабальні для України умови.

Щоб породичатися з Москвою, Брюховецький випросив собі молоду й одружився з дочкою боярина. Цар його також пожалував чином «боярина», а багатьох із старших (і тих, хто був у свиті, і тих, котрі лишалися дома) — возвів у «дворяни».

Брюховецький «бив чолом цареві всіма українськими городами». Це означало, що всі податки з міщан і селян мали йти до царського скарбу, туди ж віддавав і прибутки з продажу горілки, з млинів та митних зборів, Гетьтьман вволив і невідворотне бажання Москви, попрохавши воєвод з ратниками до Чернігова, Переяслава, Канева, Ніжина, Полтави, Новгорода-Сіверського, Кременчука, Кодака й Остра.

Віднині воєводи в українських містах були не тільки начальниками залог, а й перебирали до своїх рук адміністративне й фінансове управління. Брюховецький також просив царя прислати в Київ на митрополита особу з російського духівництва. За це плазування, крім боярської шапки, Брюховецький отримав у вічне володіння Шептаківську волость на півночі Чернігівщини, старшина й духовенство також були обдаровані маетностями. Всі поважні особи, які були в цій місії, на прощання одержали й традиційні соболі. Проте один з цього товариства, військовий писар Захар Шийкевич додому не повернувся: він противився такій кабалі, посварився з старшинами і його, з гетьманового звоління, заслали до Сибіру.

Москва обсадила Україну переписувачами та збирачами податків — таких утисків і такого розору люд ще не знав. Повинності були визначені надто тяжкі.

«… Він (І. Брюховецький — Авт.) безрозумно знищив давні малоросійські вольності, — дає оцінку гетьманові Самійло Величко, — бо допустив і дозволив безоглядно бути по всіх малоросійських містах воєводам, які, згідно з тим дозволом, відразу ж наїхали за монаршим указом у Малу Русію, й почали панувати з великими і безпошанівним всенародним малоросійським утяженням».

Гетьман просив також загін російських стрільців для своєї охорони, а також війська, щоб придушити непокірних, винищити збунтовані міста і села.

«Повернувшись на Україну, — оповідає Дмитро Яворницький, — гетьман Брюховецький зустрів тут одностайну ненависть з боку простих козаків, українських мас, усього духовенства, зокрема колишнього друга, а тепер найлютішого ворога єпископа Мефодія, і особливо Запорозьких козаків. Разом з Брюховецьким ворогами стали й росіяни».

Новообраний кошовий атаман Іван Ждан, або ж Ріг, звернувся до Брюховецького з листом, у якому були такі дошкульні рядки:

«Прочули ми, що Москва буде на Кодаку; але її там не потрібно. Зле чиниш, розпочинаючи з нами сварку; зброя не допоможе в полі, якщо вдома не буде ладу. Хоча царська величність виявив тобі честь, але гідність отримав ти від Війська Запорозького. Військо ж не знає, що таке боярин, знає лише гетьмана. Зволь, вельможність твоя, чинити з нами по-справжньому, як раніше було, бо не завжди сонце в сірячині ходить, і не знаєш, що кому злий жереб приніс, і пам’ятай давню філософську притчу, що щастя на швидкому колі дуже швидко обертається; у світі все звикло ходити, як тінь за сонцем; доки сонце світить, доти й тінь, а як насуне темна хмара, то й місяця не пізнаєш, де тінь ходила».

Брюховецький ловив і відсилав у Москву як колодників «всіх підозрілих осіб на Україні, котрі можуть сіяти нелад серед козаків», і попереджував царя і листовно, і через посланців, що «запорожці ненадійні».

Царському послові Леонтьеву боярин-гетьман пояснив, що причиною заворушень на Запорожжі є «несправедливості, кривди, утиски, насильства й неймовірні бідування жителям», які чинили воєвода Протасьєв та інші начальники російських ратників. Чоловіче населення покидало домівки і сім’ї, втікало на Запорожжя, і там дізнавалися про всі ті збиткування.

Обурення всієї людності викликав узурпаторський акт з боку царського уряду, а саме укладення в Андрусові 13 січня 1667 року договору про перемир’я з Польщею на тринадцять років. Згідно з цим Лівобережна Україна залишалася за Москвою, Правобережна — за Польщею (Київ поки що два роки мали тримати росіяни). Запорожжя підпадало під спільну зверхність царя і короля.

Стаття чотирнадцята установлювала кордон між Росією та Польщею біля Києва й по Дніпру і містила пункт «про покарання свавільних і неслухняних людей, на якому б тількі боці вони не з’являлися», — над ними мало бути «вчинено без милосердя, згідно з інквізицією, покару».

Отже Україну було поділено. Без відома козаків, яких не запросили в Андрусово, і тільки 12 лютого стольник Телепнєв повідомив про наслідки переговорів гетьмана Брюховецького. Той попередив царського посланця, що «від запорожців слід чекати великого заворушення». Свій протест проти царської сваволі, проти посягань на свої одвічні права козаки виявили не по-лицарському, вбивши московського посла Людиженського, який прямував у Крим до хана, але справжнім призвідцем тієї розправи був сам гетьман, який озлобив доблесне воїнство нашестям воєвод.

Кошовий атаман Остап Васютенко послав Брюховецькому листа, який починався докором у тому, що гетьман замість хліба простягнув запорожцям камінь, та ще й сподівається на вдячність. Далі йшлося про те, що московський государ довго тішив козаків листами, мов дітей яблуками, всілякими обіцянками, запрошував вірно служити, а тепер, уклавши союз з польським королем і наміряючись замиритися з ханом, почав обмежувати в усьому козаків.

Український шляхтич Т. Бобрович 1668 року написав твір «Пересторога», в якому оплакував поділ України та приготовлену для неї"московську, гірше єгипетської, неволю». Будучи царським посланцем, він, замість поклику до вірності і покори Москві, ратував за єдність і одностайність, засвідчував свою відданість рідній Батьківщині.

«Про таку для нас всіх і для милої Отчизни уготовану загибель з біллю раненого серця кричу і віщую. Бо коли я замовчу, каменіє возопіють!» Але забуду Тебе Єрусалиме», Ненько моя, мила Отчизно, бідна Україно,» забвенна буди правеця моя», якою добра твого ради оце пишу. «Прилипни язик мій до горла мого», яким Тобі і всім Твоїм милим синам, єдиноутробній братії, всьому християнському народові, в Україні сущому оголошую!..»

Перед загрозою неминучого повстання Брюховецький змінив орієнтацію і на Водохреща 1668 року зібрав у Гадячі таємну раду полковників, яка дійшла згоди про спровадження з України воєвод і ратників.

В універсалі до народу Брюховецький пояснив, що змушений «від руки і приязні московської відлучитися», позаяк Москва хоче разом з поляками

«Україну милу отчизну руйнувати, пустошити і в ніщо обернути, вигубивши у ній всіх від старшин до немовлят».

А у відозві донським козакам писав, що Москва вирішила

«всіх православних християн на Україні… винищити мечем або загнати в Сибір, Славне Запорожжя й Дон зруйнувати, на дикі поля для звіриного життя обернути, або ж іноземцями заселити і Москва хоче спочатку Україну скорити, а далі про винищення Запорожжя і Дону дбатиме, чого їй, Боже, не допоможи!»

Але то вже було запізніле прозріння — народ від нього відсахнувся, полковники протоптували таємну стежку до Петра Дорошенка, який уже вимагав від Івана Брюховецького відступитися гетьманства. Тим часом цар звелів князеві Ромодановському навесні вирушати із свого Бєлгородського воєводства на Україну.

Брюховецький же гетьманства не зрікся і рушив проти Дорошенка, з яким зійшовся 18 червня 1668 року на Сербинському полі біля Диканьки. Більшість його козаків перейшла до Дорошенка, і той звелів доставити до нього Брюховецького. Коли сотники і козаки привели його, то Дорошенко махнув рукою — і ті прийняли це за присуд і на очах Дорошенка «розшарпали» свого гетьмана:

«взяли безбожного Брюховецького як недостойного раба і почали шарпати і плаття на ньому різати і палками, дулами, чеканами та рогатинами, як скажену собаку, убили його і нагого покинули».

Гетьман Петро Дорошенко виношував ідею об’єднання України, «цілості отчизни», західні території якої означав Перемишлем і Ярославом. Для втілення цього покладався на внутрішню злагоду й згуртованість:

«Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам так прихильний, як ми самі собі є приятелями».

Але ті, від кого залежала єдність України, не були «приятелями» між собою. Знову починається веремія за здобуття булави. Запорожці проголосили гетьманом Степана Вдовиченка, і той пішов війною на Петра Дорошенка, разом з татарами захоплював міста і села, грабував, палив і вигублював та брав у полон своїх же українців. Згодом на Запорожжі виставили гетьманом Петра Суховія, проти якого також мусив воювати Дорошенко.

Хвилі історії виносили на поверхню таких авантюрників, які збурювали маси, роздмухували полум’я громадянських воєн, встеляли рідну землю трупами одноплемінників. Таким не йшлося про незалежність Вітчизни.

Відволікання сил на пригашення внутрішніх конфліктів сковувало можливості Дорошенка для його визвольних змагань. Так, кілька років поглинуло приборкання гетьмана Михайла Ханенка, прибічника Польщі, якого вона настановила після Суховія. За намови Москви проти Дорошенка виступав і кошовий Іван Сірко. Коли зайшлося на відкриту війну з царськими військами, на бік Москви стали лівобережний гетьман Дем’ян Многогрішний та полки Канівський і Черкаський.

Коли 22 березня 1669 року на чорній раді біля Корсуня, у якій взяло участь 500 правобічних і 20 лівобічних старшин, Петра Дорошенка обрали гетьманом обох частин України, між Правобережжям і Лівобережжям виникла міжусобна війна. Многогрішний послав проти новообраного гетьмана військо, яке здобуло під Ромнами перемогу. З другого боку, три полки — Полтавський, Миргородський та Гадяцький перейшли на бік Дорошенка.

Цар усіляко намагався прихилити до себе Дорошенка, взяти його під протекцію разом з польським королем. З цим перебувало у гетьмана кілька послів. У січні 1668 року він нарешті погодився, але поставив вимогу, щоб під цією протекцією об’єдналися обидві частини України, що унеможливлювалося Андрусівським договором.

Під протекцію Дорошенко схилявся перейти за таких умов: на Україні не буде ні російських воєвод з військом, ні урядників; він стає гетьманом усієї України; непорушність козацьких вольностей і прав; Москва не претендуватиме ні на які податки.

До речі, Петро Дорошенко мав неабиякий дипломатичний досвід, зокрема ще до гетьмування спілкувався з високими московськими достойниками і самим Олексієм Михайловичем, отож знався на їхній переговорній тактиці. З козацькою місією він свого часу їздив до Москви домагатися рівноправності у взаєминах України і Росії, але там лишилися глухими до цієї справедливої просьби.

Ні польський король, ні турецький султан, ні російський цар не бажали умогутнення України в єдиній державі та ще під проводом такого вольового гетьмана. До цього слід додати постійне внутрішнє міжусіб’я, щоб зрозуміти причину невдач Петра Дорошенка. Зоря його згасла. На раді в Чигирині він віддав козацькій громаді булаву, а згодом — гетьманські клейноди: прапори і турецькі санджаки відіслав до Москви.

«З тріумфом волочили українські прапори вулицями Москви по землі й складали їх під ноги царя, а тої: велів виставити їх на три дні на показ народові», — такий історичний епізод наводить Дмитро Дорошенко.

Царський уряд разпорядився, щоб Дорошенко склав присягу лівобережному гетьману Самойловичу і командуючому царськими військами на Україні Ромодановському. Коли той відмовився, у вересні 1676 року тридцятитисячне військо ратників і козаків підійшло до Чигирина. Після капітуляції Дорошенко 19 вересня зрікся гетьманства.

У березні 1677 року він, на вимогу царя Федора Олексійовича, прибув у Москву відбувати почесне заслання. Спочатку він був дорадником у зносинах з Туреччиною і Кримом, згодом його призначили воєводою у Вятку. Доживав віка у пожалуваному йому селі Ярополче Волоколамського повіту, де й помер 9 листопада 1698 року, маючи від роду 71 рік.

У березні 1669 року в Глухові відбулася рада для остаточного вибору гетьмана й підписання нового договору про підданство Лівобережної України, що ввійшов в історію під назвою «Глухівських статей». Перед цим Д. Многогрішний відправив до царя «чолобитників» — генеральних обозного Забілу, осавула Гвинтовку і судцю Домонтовича, які, не ремствуючи, вислуховували догани бояр за невірність Брюховецького і добилися таки проведення цієї наради. На ній були присутні царські посли Ромодановський, Матвєєв і Богданов.

У преамбулі до договору йшлося про те, що «великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець», «звелів прочитати в народі статті, які були дані за указом його царської величності колишньому гетьманові Богданові Хмельницькому і всьому Запорозькому війську», а також нові, «за чолобиттям», «щоб надалі не було такої зради, чвар і розлиття християнської крові, як учинилося від зрадника Івашки Виговського, від Юрашки Хмельницького та інших однодумців».

У другій статті проголошувалося запевнення в недоторканості прав і вольностей, якими цар «ударував гетьмана і все військо цього боку Дніпра». Та це було явне лукавство, бо вже в наступному пункті видно, як саме він «ударував». Гетьман просив, щоб «його царська величність не вказував бути воєводам і ратним людям у малоросійських містах, оскільки від них були численні сварки і дскуки, від того й війна почалася». Та цар не вволив цього бажання, а вказав бути воєводам і війську в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові й Острі — «для оборони від ворогів і щоб надалі не було ні від кого в малоросійських містах ніякого хитання та зради». І хоча було застережено, що воєводи «матимуть начальство» над ратними людьми, та це не застраховувало від їхнього втручання в усі справи, урядування, навіть у церковне життя.

Шоста стаття містила положення про «вдарування дворянською честю» старшини, яка буде «бити про них чолом», а також про царські грамоти на маєтності.

Стаття дванадцята забороняла «гетьману і всьому війську» «приймати від навколишніх государів усілякі присильні листи» (з подальшою їх передачею, як то обіцяли козаки, в Москву). У мотивації цієї відмови неприкрите ошуканство, бо нагадувалося, що й Богданові Хмельницькому та іншим гетьманам «не велено було ні з якими государями чинити спілкування, бо від того в малоросійських містах чиниться великий розлад». Водночас за березневими статтями 1654 року така заборона поширювалася на зносини тільки з двома державами — Туреччиною і Польщею.

Про грабіжництво царських військ на Україні свідчить наступна стаття, в якій козаки били чолом про повернення «дзвонів, риз, начиння, книг, образів і всілякого срібла», забраних полком Ромодановського.

У вісімнадцятій статті містилася заборона гетьманові спілкуватися безпосередньо з чужоземними державами, необхідно було по суті справи писати до великого государя.

Стаття дев’ятнадцята узаконювала донощицтво. В ній ішлося про «гетьманські посварні зачини» в Україні: «того поміж себе остерігатися і вивідувати та писати про те до великого государя, а тим гетьманським посварам не вірити».

Ця стаття, а також двадцять друга — «Про малоросійські посвари, коли б виникли від кого», в якій вимагалося карати смертю тих, «від кого зчиняться якісь посвари в малоросійських містах» (а отже, й учасників національно-визвольних змагань), були мовби міни сповільненої дії, закладені у механізм гетьманської держави.

Це були три імперські завоювання царизму:

— узаконення розколу України навпіл;

— постій на її території окупаційного війська;

— офіційне схвалення донощицтва українців на свого гетьмана та старшину.

Якщо поглянути на список тих, що «на раді були і до статей руки приклали», кидається у вічі суцільне перекручення українських прізвищ на російський лад. Навіть гетьмана Дем’яна Гнатовича Многогрішного записано там «Дем’ян Ігнатов». І таким чином багатьох інших — генеральну старшину, полковників, сотників і писарів: Іван Самойлов, Іван Домонтов, Карп Мокрієв, Петр Ворошилов, Павел Михайлов, Андрей Васильєв, Іван Воробей, Роман Сергієв, Павел Павлов і т. д.

За Многогрішного було заведено своєрідну гвардію — «компанійські полки» — спочатку при гетьманові, а потім і при полковниках, які мали їх за охоронну дружину.

Цим Многогрішний не обмежився, а випросив у царя стрільців, які його оберігали і яких утримував. Так відтоді повелося при кожному гетьманові, що було для Москви дуже вигідно.

Представники генеральної старшини, а також відсторонені гетьманом від своїх урядів полковники, за допомогою стрільців, схопили Дем’яна Многогрішного в ніч з 12 на 13 березня 1672 року і таємно, закутого в кайдани, відправили в Москву. А з ним Генерального осавула Павла Грабовича і полковника Матвія Гвинтовку. Арештували і гетьманового брата Василя. До Москви виїхав генеральний писар Карпо Мокрієвич, який повіз донос на повергнутого гетьмана з обвинуваченням на 38 пунктів, у першому з яких було зазначено: «Безпрестанно он списивался и братство и дружбу имел великую с Петром Дорошенком, и хотел он же поддаться турскому салтану». Це був наклеп, бо нічого кари гідного за гетьманом не числилося.

У квітні 1672 року Дем’яна Многогрішного почали у Москві катувати і допитувати, що замишляв він проти Москви; потім катували сина його і брата Василя і приятеля Матвія Гвинтовку та Генерального осавула Павла Грабовича.

За цими політичними засланцями шлях на Сибір був уторований і для славетного козацького полководця Івана Сірка. Та після численних клопотань запорожців, навіть польського короля бранця доставили в Москву, де цар приневолив його присягнути на вірність. Цей акт відбувся у присутності всього аеропагу — патріарха, Священного собору та сановників. Але ще півроку козацького звитяжця не відпускали в Україну — на тому наполягав гетьман Іван Самойлович.

Він усіляко запобігав перед Москвою. Трьох своїх синів був відправив туди, щоб вони зажили ласки самодержця, водночас ті стали закладниками, запорукою вірності батька. Дочку видав за боярина Ф. Шереметьева і виклопотав для нього воєводство в Києві. Москва крізь пальці дивилася на доноси, що сипалися на Самойловича, але на кардинальні поступки, яких він домагався, не йшла. Так, царський уряд рішуче відмовив передати під регімент гетьмана Слобідську Україну. Натомість він став вельми ручним гетьманом на московському налигачі. Тяжкий і непрощенний гріх перед своїм народом взяв він на душу, пособивши Москві поглинути українську церкву 1686 року — підпорядкувати її московському патріархові. За це йому в царській грамоті обіцяно було «сотворити божествену благість мздовоздаяння». І справді, пожалували золотого ланцюга і два діамантові клейноди.

Не менший злочин цього гетьмана перед Україною — це потурання Москві і навіть співучасть у потопті й нищенні Правобережжя, якого йому не довелося прибрати під свою реальну владу, хоч гетьманство його туди й сягало. Таємна російська інструкція про знищення Чигирина яко козацької столиці й оплоту українства і зігнання відтіля людей була втілена у життя не без допомоги Самойловича.

Попри всю свою лояльність до Москви, гетьман усе ж таки волів відчувати себе господарем України. Він бойкотував нав’язану йому російську грошову систему, а основне противився зближенню Росії з Польщею. Та, незважаючи на його спротив, навесні 1686 року, в Москві було укладено з Польщею «вічний мир», який потверджував Андрусівську угоду. Польща відмовлялася від претензій на Лівобережжя, віддавала цареві Київ та довколишні місцевості між річками Стугною й Ірпенем. Запорожжя лишалося у підданстві цареві. За передачу Києва Москва мала сплатити Польщі 146 тисяч рублів. Середнє Києвське Подніпров’я Польща не повинна була заселяти, щодо нього мали домовитися пізніше. Царський уряд зобов’язався іти походом на Крим.

Самойлович не приховував обурення умовами цього миру, найбільше допікало закріплення на Правобережжі Польщі, він навіть послав протест польському королеві, а щодо дій царя та його дипломатів відкрито заявив:

«Не послухала мене дурна Москва, замирилася з ляхами, тепер купила собі лиха за свої гроші».

Гетьман боявся експансії Росії в Крим, бо тоді б Україна і з півдня була б обставлена її військом. Є припущення, що він таки мав таємні зносини з Кримом і гальмував туди російський подвиг. Та все ж змушений був брати участь у невдалому поході Москви на Крим 1687 року. Вину за це Голіцин переклав на Самойловича.

Продажні соратники Івана Самойловича в чолобитному доносі до царствуючих Івана і Петра Олексійовичів просили:

«Для лучшего управлення мопаршеских своих дел и для утоления многих слез изволили указать с него уряд гетманский снять… и чтоб по снятии его с гетьманства не бил и не жил на Украине, но со всем домом взят би его к Москве и, яко явной изменник их ц. прес, величества и В.З. бил казнен».

Без суду і слідства гетьмана та його сина Якова було заслано до Сибіру — батька в Тобольск, а гетьманича з жінкою — в Єнисейськ. Повторилася історія з неправедною покарою Дем’яна Многогрішного, бо в разі провини гетьмана він підлягав єдиному судочинству — Генеральній Раді Війська Запорозького. Така дика сваволя царського уряду щодо гетьманів перекреслювала всі його «жалування» вольностей і прав.

Маєтності гетьмана Івана Самойловича (на велику суму — близько півмільйона золотих) та двох його синів полковників Григорія та Якова (третій — Семен помер 1685 року) були конфісковані. Повністю їх не передали до військового скарбу, як того просили новий гетьман і генеральна старшина, а тільки з половини — другу частину було заграбастано в «царської пресвітлої величності казну».