ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, НАСАДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСТВА

ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ, НАСАДЖЕННЯ МАЛОРОСІЙСТВА

Культивування імперією перекинчества, зрадництва і яничарства. — Малоросійство. — «Хвороба бездержавності», «національне пораженство» — комплекс меншовартості. — Вимушена деформація національного менталітету. — Заохочення цареслав’я, царські милості одописцям. — Каральні акції царизму як паралізуючий чинник волі українських діячів. — Російські впливи на українську психіку. — Історична селекція — на користь нації, а не яничарства. — Ці процеси в оцінках Т. Шевченка, М. Костомарова, І. Франка, В. Самійленка, М. Лисенка, М. Грушевського, Є. Маланюка, А. Донцова, Б. Цимбалістого та ін.

Цілковите ігнорування, заборона державницьких означень «Україна», «українець», «український», насаджування замість них — «Малоросія» і похідних, — а таке ошуканство чинилося упродовж століть — не могло не розмити і так нестійкого, не закріпленого сприятливою державною атмосферою й опікою, почуття глибинного українства чи бодай елементарного причисления себе до України, українського народу. З цього погляду показовий соціальний опит, наслідки якого доповів Л. Падалка на археологічному з’їзді 1902 року в Харкові у рефераті «Что сказал народ Полтавской губернии относительно своего бита?». Окрім іншого, під час опитування підлягало з’ясуванню питання, цікаве не лише для етнографів: як називали полтавських селян — «хохлами», «малоросами» чи «козаками». «Хохли» — розцінювати як глумливе прізвисько, «малороси» — як назву книжну і мало їм відому. Малоросами називали себе тільки ті, що навчалися у школах. Поодинокі респонденти вдаватися до назви «запорозьке покоління».

Найпоширенішим серед селян було прізвисько «хохол», яке часто сприймалося з образою, як лайливе.

Отож, давню козацьку славу було занедбано, школа витворювала з українців «малоросів», які, на глум собі, дедалі частіше ставали «хохлами».

Не випадково Микола Лисенко на початку 1910 року писав у Полтаву до Григорія Маркевича, видавця і культурного діяча, про загальний заник на ниві національного життя, збайдужіння до його потреб, відступництво і перекинчество: «Що вам живеться погано, то це не диво, бо коли ж уряд тепер не тисне, крім чорної сотні і такої іншої рвані-наволочі? Але й поділом же вам, полтавцям, коли ви всі дожилися до того, що у вас громади, гурта, громадського свідомого життя немає, — усі ви, філістери, позамикалися у своїх господах, позалазили на українську фортецю — піч, і байдуже всім вам до всього на світі: аби мені, мовляв, тепло та спокійно було… Ніодпору, ні протесту, ні солідарності між собою… Може, гостро я кажу, але жовч кипить од лукавства землячків, які все покидали, зреклися усього святого і пішли услід за розбишацьким режимом і кривославієм, приспособившись до пирога государственного і обчеського».

Тож меткі ті поповнювали чиновницьку рать од волосних правлінь до сановного Петербурга, ту братію, яка, за визначенням Шевченка, зугарна була «писати та підписувати — та драти з батька й брата». Цих прислужників трону він затаврував такими словами: «Раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі».

Верхи віддалялися від народу не тільки переконаннями, психологією, а й звичаями, навіть своїм одягом та обладунками. На зміну кунтушу прийшов віцмундир, козацькій шаблі — коротка шпага, козацьким чубам (оселедцям) — напудрені перуки… Збереглося цікаве свідчення того, як на такі перелицювання дивилося селянство: «То таки, бувало, вийде або на коня сяде, уже пан як пан, а тепер — абищо, німець не німець, так собі підщіпаний».

У листі М. Костомарова, надрукованому у «Колоколе» О. Герцена, невипадково наголошувалося, що дворян-малоросіян немає, за винятком небагатьох, які не відвертаються від чистих народних джерел. І раніше, «они били чужие, — писав автор листа, — хотя и происходили из нашей крови; прежде они становились поляками, теперь — великороссиянами». Ця податливість на чужі впливи, до служби чужинцям дала підстави Д. Донцову з гіркотою заявити, що жодна нація не може похвалитися такою величезною кількістю запроданців, як українська.

Тож зросійщення велося не лише прийшлими з Великороси, а й своїми манкуртами, яскравий зразок якого подав журнал «Украинская жизнь». Директор Олександрійської семинарії на Херсонщині повідбирав у учнів українські книжки, заборонив їм спілкуватися українською мовою, давши при цьому таку настанову: «Ета литература и все украинофильское движение представляет из себя не более, как результат болезненности его представителей. Поверьте, я сам некогда увлекался и носил серую шапку, но теперь за один ваш отвратительний акцент я, увидите, сделаю випуск в три человека. Прошу вас, господа, бросьте етот язик — ето хамство».

Щоб збагнути природу такого патологічного явища, коли рідна мова стає «хамством», звернімося до листа І. Франка до галицької молоді («Літературно-науковий вістик», 1904, № 5). Великий речник національного відродження пояснював, що автократичний доктринаризм знаходить собі найменше опору не тільки тому, що українське слово було «сковане і закнебльоване», а головно тому, що маса українців була вихована на тих самих ідеях автократичного доктринерства й ігнорувала український партикуляризм, соромилася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії».

Страх за свою долю, боязнь репресивних акцій з боку адміністрації зводили людей, передусім інтелігентської праці, до покори, дехто зовсім полишав небезпечну ниву українознавчих студій, не кажучи вже про діяльну участь у патріотичних організаціях.

Прикладом того, як каральні акції царизму паралізували волю українських діячів, згубно діяли на їх психіку, є знівечена доля Ореста Левицького (1849–1922), видатного історика, дослідника козацької України та стародавнього побуту, в радянський час другого президента ВУАН.

Змолоду він був беручким членом Київської громади, разом з О. Русовим виступав у перших аматорських постановках опери

М. Лисенка «Різдвяна ніч». Та коли 1885 року, з нагоди очікуваного приїзду до Києва царя Олександра III, довідався, що перебуває під негласним наглядом поліції і на час царського побуту має залишити Київ, то стривожився так, що нервово захворів; це на нього подіяло так гнітюче, так його сполошило, що він відійшов від громадських справ, перестав писати листи українською мовою, навіть до найближчої рідні, попередивши її, аби й до нього писали виключно «по-русски».

Розкриваючи цей «тяжкий під’яремний стан душі Ореста Івановича», М. Грушевський зауважував: «Для мене як історика українського життя, се одна з надзвичайно проречистих ілюстрацій того психологічного процесу, котрий переходило українське громадство під російським режимом протягом кількох століть, того глибокого каліцтва, яке вражає нас не раз навіть у найбільш світлих і благородних людях, і, очевидно, довго ще тяжітиме над нашим життям». Це написано 1922 року, в некролозі О. Левицького.

Від слова «Малоросія» постав умовний термін «комплекс мало-російства», тобто комплекс меншевартості, неповноцінності українців порівняно з державною російською нацією. В офіційній російській державі не було місця для українського патріотизму, тому над любов’ю до України завжди тяжіла боязнь її вияву, по суті то була любов крадькома. Цей комплекс накладав свої стереотипи навіть на діячів, котрі були ідеологами українства, як, приміром, на М. Костомарова, який в останній період життя свого став прибічником вигаданої слов’янофілами тези, про те, що українській літературі судилася роль літератури «для домашнего обихода».

Оскільки українська старшина і духовенство відчужилися від свого народу і фактично поповнили загальноімперські структури, національна свідомість українців, не підперта інтелектуальною потугою, була позбавлена ідеологічних чинників.

Геополітична «межовість» України (між Сходом і Заходом) під дією історичних чинників, йшли з імперського центру, в соціо-психічну та культурну «межовість». Це, з одного боку, витворювало козацько-лицарський тип, ідею жертовності за батьківщину, а з другого боку, у зв’язку з відсутністю державності, породжувала вже згаданий комплекс меншевартості.

Звідси беруть витоки соціально-утопічне мрійництво, візія загальнолюдського царства, що не могло не позначитися на великому відпливі українських національних сил у загальноросійське річище революційної боротьби наприкінці XIX — початку XX століть.

Говорячи про насадження малоросійщини, не можна поминути спеціального дослідження Є. Маланюка «Малоросійство», написаного «в сорок першу річницю проголошення Державности», тобто 1959року.

«Що ж таке малорос? — запитує письменник і активний учасник визвольних змагань 1917–1921 років. — Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках, часом — і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо-патологічного і зовсім не такого простого характеру, як на перший погляд здавалося б. Завдяки такому, а не іншому, перебігові історичного процесу на нашій землі, тип малороса ставав (принаймі, по містечках і містах) масовим, а що найгірше, традиційним.»

Можна з певністю твердити, що «продукування» малоросійства започатковане в Москві ще під час побуту там козацьких послів у березні 1654 року для укладення договірних статей, коли ті високі достойники за спиною гетьмана вдалися до царської ласки, виклянчивши собі маєтності.

«Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — пише далі Маланюк, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім суть проблеми…»

А оскільки мозок нації уражений, паралізується національно-державна воля, а на грунті малоросійства постають «агентура й п’ята колона Москви». Цю хворобу Маланюк осягає в ретрос-пективі — від полковника полтавського Мартина Пушкаря, якого називає «зловісним символом малоросійства по Хмельниччині, символ зневічення перемоги під Конотопом, що веде хід нашої історії аж до полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина — то був плід довгих десятиліть».

Малоросійство, за дальшим визначенням Є. Маланюка, це також «затьмарення, ослаблення і — з часом — заник історичної пам’яти». «систематичне впорскування комплексу меншевартості («ніколи не мали держави», «темне селянство», і т. п.)». Цікаво простежити, які вичерпні епітети добирає він до характеристики малоросійства, а слово в нього, блискучого поета, полеміста, точне й виважене: «імлисто-хитке», *зрадливо безформене», «невиразно-обоюдне», «часом, просто Юдине». А комплекс малоросійства — «складний», «заплутаний», «замаскований», «змінливий». Машина малоросійства за царів зеленцем нищила й отруювала українську душу. Витворювалися імперські міфи, часто навіть в екзотичному обрамленні, «Історія русів» оповідає про приїзд цариці Єлизавети 1744 року до Києва. Студенти Київської Академії демонстрували «всякі дивожні явища, щоб її потішити. Царицю вітав перевдягнений із студента засновник міста князь Кий, з короною і жезлом у фаетоні, запряженому двома крилатими пегасами (тіж студенти). Він зустрів Государиню на березі Дніпра, край мосту, привітав її поважною промовою і, називаючи своєю наслідницею, запрошував до міста, як свого володіння, і поручав його і весь народ Руський під милостиву її опіку».

Коли ж 1789 року до Києва завітала Катерина II, то таж академія, вітаючи її, величала одою «На всевожделенное прибитие», в якій крім пишного славослів’я, звучала самопересторога:

Против Роса восставать,

Неистовством своим гордиться,

И силю превозноситься,

Есть с самим Богом в брань вступать…

Це не перший вияв плазування і раболіпства, причому в останньому слові, можливо, і всупереч емитологічній істині, прочитується «ліплення раба», а ліпити ж його тодішні столичні ідеологи з малоросів, які в їхніх руках ставали податливою глиною, замість бути неподоланним кременем. Та й самі із себе ж ліпили…

Взагалі панегірики були типовим явищем у Європі, особливо в Польщі, в Україні вони дбайливо культивалися передусім у Києво-Могилянській академії. При друкарнях були вратні посвятисти, один із них, чернігівський, Лаврентій Кризонович навіть уславився як винахідник «конклюзій і афікацій». Дифірамбами здебільшого польсько-латинськими, за узвичаєною традицією, величалися військові походи, пізніше цареслів’я, як, наприклад, «Из Малороссии. Задушевное слово дорогой памяти… Александру II…» (Одеса, 1897) П. Карнаушенка.

Зрощені на щедрому українському грунті піїти, як пише Є. Єфремов, почали «запобігати царської ласки і вносили розпусту в літературні звичаї, плодили без ліку облесливих панегіристів, сіяли нещирість і підлизництво. Письменники навперейми забігали в Москву з голосними посвятами своїх творів і тріскучими панегіриками». Гонорар отримували рублями, соболями, медом і навіть сіллю.

Тому влада з-поміж цих корисливців легко знаходила охочих для розколу і підриву національного руху.

Витворення типу чиновника-малороса «з циновими гудзиками» — це теж працювало на деформацію менталітету. Розгалужена бюрократична система російської адміністрації перемелювала і поглинала національний елемент, виховувала в ньому пристосовництво, крутійство — цей процес можна назвати культивуванням «шельменкізму» (за іменем знаменитого героя Г. Квітки-Основ’яненка писаря Шельменка, який усіма своїми діями і набутим досвідом потверджував суть свого прізвища).

Такі волосні писарі ставали не тільки перевертнями, а й п’явками на тілі своїх земляків. Не випадково І. Баштовий (І. Нечуй-Левицький) у книжці «Українство на літературних позвах з Московщиною» визвав таку гірку істину: «А коли якому й нашому припаде вища адміністративна посада, то виберуть вже такого, що в пильності й підлесливості поліційній та обрусючій завзятості перейде самого закатованного ката… В таких душах нічого нема, окрім кар’єри та своєї кишені».

Певна річ, не всі піддавалися такій ерозії. Адже Панас Мирний чи Олександр Стороженко, класики нашого красного письменства, були водночас високими посадовцями. Саме причетність до духовної України, до служіння їй словом врятувала їх від розчинення в сановному чиновницькому морі.

Місцеве українське панство рано полишало рідні гнізда, для довершення освіти воно обсідало столиці, при цьому послаблювалися, а то й переривалися живі зв’язки з батьківщиною. Та все ж українство навіть у них не було вбите остаточно: лишалися якимось солодким відлунням у душі згадки про почуті в дитинстві пісні, не в усіх були зовсім притлумлені симпатії до рідного народу, мови, історичних переказів.

Микола Садовський, розповідаючи про тріумф трупи Марка Кропивницького 1886 року в Петербурзі, наводить приклади такого прозріння. Землячки, яких було рясно в урядових установах, почали поступово признаватися: «Я-де тоже малоросе, но уже давно с Украины и говорить не умею, хотя все понимаю; очень-очень приятно познайомиться…»

Десь уже в XIX столітті усталився такий тип: свідомий українець і «общеросс», «смотря по обстоятельствам». Оця роздвоєність не давала змоги розбудити царство національної летаргії, яке живилося ще й тим, що українці увесь вік були чужими на своїй землі. Звідси пасивність, інертність, нехіть до громадської роботи, глухість до потреб національної преси (знаменита «Основа», потоплена не стільки цензурою, як байдужістю земляків).

Як спожалів М. Драгоманов, «нікому було привчити українців пишатися своєю славою». Де вже там пишатися, коли все це заново зазнавало глузування, а вся державна потуга спрямована на виховання «духовного холопства», холуйства, раба, песього обов’язку перед Московщиною» (М. Грушевський).

У праці «Російські впливи на українську психіку» (1913) Д. Донцов окреслив ті перешкоди, що стояли на шляху цього пробудження: це москвофільство в українстві, безмежне схиляння перед російською культурою, «дивна якась духовна залежність від поглядів поступових російських кіл».

Ідолопоклонство українських інтелігентів перед російською культурою відривало їх від безпосереднього контакту з європейським культурним світом, тому «факти літературного невільництва, взяті разом, роблять гнітюче враження.»

Ще М. Драгоманов застерігав, що українська література не стане на свої мідні ноги, поки не братиме всесвітні просвітницькі ідеї безпосередньо з Західної Європи, а не з Москви й Петербурга. «Все діло в двоїстості національної психіки сучасного українця, яка робить з нього раба чужих ідеологій» — цю тезу Д. Донцов підпирає посиланням на наївну віру українців у те, що «російське суспільство, а з ним і правительство, коли не тепер, то в скорій-будучині зрозуміє цілу несправедливість і шкоду для Росії насильницької русифікації 27 мільйонів російських українців».

6 грудня 1915 року на відкритому засіданні науково-літературного відділу Товариства імені Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові Гнат Хоткевич у доповіді «Про українську інтелігенцію» окреслив такі її основні вади:

«а) сварливість — що її прояви подибуємо як у князівських міжусобицях, розбратах гетьманів, полковників, сотників козацького війська тощо, так і у взаєминах діячів останнього часу;

б) дріб’язковість, що заважає за дрібними інтрижками здебільша «шкурного» характеру, або за інтересами дрібнотубовими, одностайно іти шляхом загально-національних ідеалів;

в) грошоробство, що заважає ідейній роботі, а також тяжіння до теплих містечок, що посівши їх, українські інтелігенти «страха ради юдейська», старанно замітають сліди перебування в будь-якій, навіть просвітницько-культурній організації;

г) відсутність гарячоїлюбови до свого рідного, чого не подибуємо в інших слов’янських націях, наприклад, у чехів, поляків тощо. Поклоняння Шевченкові в масі інтелігенції — традиційне, не щире: лише то є добрим, що «схвалено москалем або німцем»;

д) найбільша схильність «псуватися» за наявности влади над іншими — схильність, що притаманна всій Нації («доти був чоловіком, поки соцьким не зробили»), як народу, так і верхам його».

Поставивши розгорнутий діагноз цієї хвороби національного характеру, активний діяч нашого відродження називає і її причини, з яких видно, що деформації українського менталітету породжені історичними обставинами, а саме підневільністю народу, котрий опинився на становищі «пасинка своєї батьківщини».

Хоткевич не лише фіксує вади, а й ставить перед інтелігенцією імператив — поклик до їх подолання: «Український інтелігент мусить бути лицарем своєї ідеї, щоб не зраджувати її «лакомства ради нещасного», і не думати, що достатньо тільки пропагандувати ідею (навіть оголошуючи її), а не проявляти хоч деякі самопожертвування на її користь, якщо не мучеництва Шевченка, Франка і деяких інших українських діячів.»

Коли говоримо «система витворювала», «система деформувала», то маємо на увазі абсолютно всі чинники, які сукупно затягували українство в тугий вузол, накладали на нього свій відбиток. Усього тут не охопити. Відомо, приміром, що під час обрання на гетьманство Івана Мазепи, козаки гукали — і це без якоїсь сторонньої спонуки, а від сердця: «Ради за великих государей умирать и кровь свою проливать и в подданстве у них желаем бить вечно» (цитую М. Костомарова «Мазепа»), Це вже за якихось тридцять з лишкою років підданства Москві така жертовність в ім’я «великих государей» увіходила у свідомість волелюбних козаків, а що вже говорити про селянство та обивателів.

Система широко насаджувала доносительство, саме звідси ота «агентурність», яку в українському менталітеті постеріг Є. Маланюк. Згадаймо, що при своєму обранні на гетьмана І. Скоропадський відкрито, в церкві, присягав доносити цареві «о всякой шатости и склонности к сношениям с неприятелями в малороссийском народе». Не вірячи доносам, які сипалися в столицю на I. Мазепу, за ним все ж вирішили мати пильне око — думний дяк Українцев таємно доручив генеральному писареві В. Кочубею наглядати за гетьманом. Якщо вже друга особа в Україні піддавалася на це, то що вже казати про «агентурність» нижчих і зовсім рядових.

Усяка послуга імперії на шкоду українства щедро винагороджувалася: всі наказні полковники, які виступили проти І. Мазепи, одержали звання справжніх, а також жалувані грамоти на села й маєтності. Іван Ніс одержав полковницький уряд у Прилуках і похвальну грамоту за сприяння при взятті Батурина. За вірність царю щедро обдарований був і полтавський полковник Полуботок. Та коли, ставши наказним гетьманом, він домагався прав для України-отже, не в усіх національна честь була приспана царською ласкою — то опинився в Петропавлівській фортеці, яка стала для нього могилою.

Система насадження малоросійства і похідних від нього ніби в розрізі показує Борис Грінченко у книзі «Тяжким шляхом». «Оце ось дуже характерна у нас річ: лайка. Ніхто так не огудить свого власного ж діла, як український інтелігент… а може, й не тільки інтелігент… Цю рису в нас історія виробила (…) А звичайно, що перекинутися до чужої національності, можна тільки зневажаючи свою. І ми довгі віки те й робили, щоб зневажати своє, то вбиралися в чуже пір’я (…) Дак оця ось нахильність зневажати свою національність, що вироблялася в нас історично, вона ж не могла згинути тепер зовсім, не могла не покинути сліду в нашій психіці».

Грінченко зупиняється на типовому явищі в середовищі української інтелігенції — її двоїстості, породженій національним занепадом. З одного боку вона обстоює потребу рідної школи, права українського письменства, автономію України, а з другого боку і водночас — виховує своїх дітей без усвідомлення їх українцями, відгороджуючи їх від тієї ж мови і народу, дивиться на всі питання «чужиницькими очима» зденаціоналізованої юрби, «жене в обійми якоїсь загальноросійської партії, якій до тієї автономії байдужісінько…»

Цікаво простежити деякі моменти у стосунках І. Мазепи з запорожцями, яких він наставляв на бездоганне служіння цареві, бо й сам десятиліттями служив йому вірою і правдою. Тому, коли пробив час виступити проти царя, не так уже й багато знайшов спільників: своїми ж руками він плекав і змушений був історичними обставинами плекати вірних слуг престолу.

Спростовуючи один з чергових доносів, І. Мазепа в листі до царя перейшов таки межу самооборони: «Нужно, однако, с нашим народом обращаться человеколюбиво и ласково, потому что если такой свободолюбивий, но простой народ озлобить, то уже потом трудно будет суровостью приводить его к верности».

Чи думав тоді ясновельможний гетьман про те, що без цього народу йому не здійснити свої заповітні потаємні замисли, а коли вони стануть явними, то як цей народ, уярмлений «в послушании и верном подданстве», до них поставиться, самопрозріє?

А здорова ж основа самозбереження у нашого народу була завжди. Він примруженим оком, тамуючи зневагу, дивився на всіляких перекинчиків, українські кістки яких, за висловом Б. Хмельницького, «обросли польським м’ясом» (турецьким, німецьким, російським чи ще якимось). Мабуть, тому народ у своїх піснях і славив Байду, що той не відступився від рідного, навіть за корону, прийнявши смерть «на гаку». Тому, власне, будучи окрадений матеріально й духовно продовж століть, з деформованим менталітетом, у якому все ж ніякими репресіями не вдавалося до кінця витравити українство, саму сутність народу, він залишався самим собою. «Великі бурі перейшли через наш народ, — писав з цього приводу Микита Шаповал у статті «Новітнє яничарство» (1922). — І хоч багато яничарів тлумило наш дух, але ще більш прибавило борців. Історична селекція в народі відбувається на користь нації, а не яничарства».