1.1. Структури Вермахту в РКУ та політичні передумови залучення українців до військової колаборації

1.1. Структури Вермахту в РКУ та політичні передумови залучення українців до військової колаборації

Протягом першого півріччя радянсько-німецької війни гітлерівські війська окупували більшу частину України. Її територія була поділена на три основні складові — Галичину, приєднану до Генерал-Губернаторства, Буковину і Трансністрію (зону довкола Одеси та Ізмаїлу), передані Румунії, та власне Райхскомісаріат «Україна» (РКУ; детальніше про це у наступному розділі). У прифронтовій смузі окуповані українські землі перебували під управлінням тилового командування груп армій Вермахту. Дана смуга включала Сталінську (Донецьку), Харківську, Ворошиловградську (Луганську) та Чернігівську області, частину Курської та Воронезької областей РСФСР. В майбутньому їх планувалося передати до складу РКУ. У кількох Генеральних Комісаріатах співіснували дві влади — цивільна та військова. Так було в Чернігові, Харкові, Ворошиловграді, Сталіно та в Криму.

На «перехідний час», тобто до закінчення воєнних дій на Східному фронті, для допомоги поліції на території РКУ залишались охоронні дивізії Вермахту (Sicherungsdivisionen Nr. 213, 454, 444, i частково 403). Бойова група охоронної дивізії, попри голосну назву, включала тільки один посилений піхотний полк, решту ж становили тимчасові окупаційні органи для нещодавно зайнятих територій[27]. В 1942 році для їх підтримки були створені ще три окремі полки (Sicherungsregimenter Nr. 4, 46, 57)[28]. Крім цих частин, для охорони важливих для армії об’єктів по всій території України були розкидані окремі охоронні батальйони (Landesschutzen Bataillonen 351, 353, 439, 560, 568, 783, 788, 842).

Ці частини і з’єднання комплектувались резервістами старшого віку, були обмежені в озброєнні і забезпеченні особовим складом, тому рівень їхньої боєздатності був порівняно невисокий. Здебільшого вони були розосереджені по районах в якості місцевих і польових комендатур (Orts- und Feldkommandatur) та гарнізонів. Батальйони «ландшутц» початково були прикріплені до таборів військовополонених, охорону яких вони здійснювали, але з 1942 року їх почали застосовувати і до антипартизанських операцій. В сільській місцевості прифронтової смуги окупаційні функції могли здійснювати невеликі моторизовані підрозділи польової жандармерії (Feldgendarmerie).

В залежності від характеру і місця дій, охоронні частини і з’єднання були підпорядковані командувачу Вермахту в РКУ Карлу Кітцінгеру[29] (Wehrmacht Befehlshaber Ukraine), або командувачам тилових районів груп армій в зоні військового командування (гр. а. «Південь», згодом в різний час гр. а. «А», «Б», «Дон», «Південна Україна», «Північна Україна», генеральне командування «Крим»). Крім охоронних частин, у випадку крайньої необхідності, для придушення партизанського руху і здійснення окупаційних функцій застосовувались 143-та і 147-ма резервні дивізії, що підпорядкувались командувачу Вермахту в Україні, і 153-тя резервна дивізія в складі гр. а. «А» в Криму[30]. Єдине поліційне з’єднання, що існувало на 1941 рік — 4-та поліційна моторизована дивізія військ СС — з самого початку радянсько-німецької війни була кинута на фронт, і за своїм призначенням так ніколи і не застосовувалась.

Крім німецьких з’єднань, окупаційні функції здійснювали ще угорські війська в складі трьох дивізій, але постійно в РКУ перебувала тільки одна — 105 легка піхотна, двохполкового складу. Уряд Словаччини надав у розпорядження Райху свої дві дивізії, моторизовану і охоронну, остання з яких (Zaistovacia divizia) з листопада 1941 року використовувалась на території РКУ. Вона складалась з двох піхотних та одного артилерійського полку, і контролювала територію в трикутнику Фастів-Житомир-Овруч та сусідні райони Південної Білорусі. Проте з часом дивізія проявила себе, як ненадійна, і була розформована навесні 1943 р[31].

На початку радянсько-німецької війни нацисти не передбачали жодної можливості створення українських збройних формувань. Про це дуже чітко висловився сам Гітлер на нараді вищого політичного керівництва Райху 16 липня 1941 р.: «Навіть якщо спочатку може здатися легким залучення будь-яких чужих, підкорених народів до військової допомоги — все це невірно!.. Тільки німцю дозволено носити зброю, а не слов’янину, не чеху, не козаку і не українцю!»[32]. Негативне ставлення Гітлера до цього питання було широко відоме, а ті проекти національних армій, які до нього доходили, категорично відкидались, часто з негативними наслідками для їх подавачів. Так, на пропозицію фельдмаршала фон Бока про створення російських збройних формувань, у штаб групи армій «Центр» було надіслано «Роз’яснення», де сказано: «Ми ні від чого і ні від кого Росію не визволяємо. Ми її — завойовуємо…. Ми не потребуємо ніякої російської національної армії і не збираємося формувати ніякого російського уряду»[33]. Українців від росіян Гітлер не відрізняв, навпаки, він казав, що «Україна — це матір Росії, тому вони не можуть воювати одне з одним». Розвиваючи цю «геніальну» думку фюрера, Гіммлер один з своїх наказів по поліції адресував «для України і інших російських областей».

Тобто, Гітлер мислив виключно тисячолітніми категоріями, не помічаючи вимог сьогодення. Він чітко розумів, що зброя в руках слов’ян раніше чи пізніше обернеться проти нього самого, але не усвідомлював, що без озброєння підкорених народів СРСР і політичних рішень на їхню користь він неспроможний буде похитнути потужний більшовицький режим.

Навіть абсолютно позаполітичний, продиктований крайньою нестачею резервів, проект від Головнокомандувача Вермахту фельдмаршала фон Браухіча і начальника оперативного відділу ОКХ генерала-полковника фон Бека, де пропонувалось набирати в кожну німецьку дивізію по три-чотири тисячі добровольців з народів СРСР, зустрів опір фюрера, і, частково, прискорив відставку обох названих офіцерів після поразки під Москвою. Гітлер скористався цим, і з грудня 1941 року сам став оперативним головнокомандувачем збройних сил Німеччини. Це суттєво загальмувало справу створення національних формувань слов’янських народів у складі німецьких збройних сил, бо, хоч прихильників згаданої думки у головному командуванні Вермахту вистачало, але саме Браухіч, а не хто інший дозволив формування перших українських батальйонів, Військових Відділів Націоналістів та Дружин Українських Націоналістів. Друга людина у Вермахті після фюрера, керівник Верховного командування Вермахту (Оberkommando der Wehrmacht, ОКВ) фельдмаршал Кейтель не суперечив Гітлеру навіть у більш важливих питаннях, тому просувати ідею українських легіонів в верховному командуванні стало нікому.

Але в даному питанні політичні мотиви Гітлера повністю суперечили потребам діючої армії. Як свідчить колишній начальник штабу Резервної армії Вермахту Буркхад Мюллер-Гіллебранд (що безпосередньо займався комплектуванням і поповненням збройних сил), мобілізаційний резерв Райху було вичерпано вже на середину 1942 року. Некомплект по штатних нормах у діючій армії на початок літнього наступу 1942 року сягнув 652 тисячі чоловік. З цього часу єдиними джерелами поповнення фронтових з’єднань стали мобілізація нових вікових груп, що досягали призовного віку, та зняття робітників з військових підприємств і тилових установ. За період з червня 1941 до травня 1943 тільки з військової промисловості було знято 2,4 мільйони «заброньованих» робітників, молодших сорока років. Унаслідок цього, перед операцією «Цитадель» Вермахт (разом з військами СС) досяг найвищої чисельності за весь час свого існування, але навіть тоді некомплект становив 257 тис. чол. З цього часу і до кінця війни загальна чисельність німецьких збройних сил невпинно зменшувалась[34].

Перші риси вичерпання було помітно вже у 1941 році. Німецькі війська залишили в поліських болотах некероване, розбите, але величезне угрупування радянських військ, яке на самому початку кампанії завдавало непоправної шкоди комунікаційним шляхам Вермахту. Не маючи вільних сил для знищення цього угрупування, нацисти силами двох кінних полків СС восени 1941 року почали «позбавляти партизанський рух соціальної бази», тобто знищувати і виселяти населення з зони Прип’ятських боліт. Це тільки погіршило ситуацію, бо призвело до глибокого розчарування українського і білоруського населення регіону у їх надіях на «європейського визволителя». Ще більш красномовною стала ситуація під Москвою, коли Гітлер, не маючи жодних резервів для відбиття контрнаступів РСЧА, заборонив своїм військам відступати під будь-яким приводом.

Жодного юридичного підґрунтя для організації національних формувань у складі німецьких збройних сил також не було, але воно легко могло бути створене. Так, хоч у мирний час, згідно закону про Вермахт від 22 травня 1935 року, формування будь-яких частин із неарійців в складі німецької армії було неможливим, у випадку війни це питання залишалось на розгляд військового міністра. У доповненні до закону від 29 травня 1935 року, яке передусім стосується фольксдойчів, вже було зроблено пасаж про можливість прийняття до війська добровольців із будь-яким громадянством. Але з розпалом війни юридичний бік легіонової політики уточнений так і не був. Питання про залучення до війська, наприклад, чехів і поляків вирішували відповідно імперський протектор Гайдріх і генерал-губернатор Франк на місцях. Громадян Райху ненімецького походження, серед яких було багато українських емігрантів ще з Російської імперії, з СРСР і з радянської окупаційної зони колишньої Польщі, все-таки стали мобілізувати до війська у 1940 році. Деякі з них досягли досить високого становища, наприклад майор Люфтваффе Роберт Олійник, який 22 червня 1941 року, о 3 годині 58 хвилин, збив перший радянський літак у війні. Але більшість розчинилася у загальній масі німецького війська, або ж використовувалась за спеціальним призначенням, як перекладачі, пропагандисти, розвідники, в службі радіоперехоплення тощо[35].

Небажання Гітлера давати українцям зброю не в’язалося з реальністю і у ще одному важливому аспекті. Велика різниця між окупованими країнами Європи і СРСР полягала в тому, що нацистські окупаційні інституції на території останнього не заставали жодних цивільних органів охорони порядку, за виключенням створених націоналістами. У всій окупованій Європі, включно з Польщею, поліція була аполітичною за своєю суттю громадською службою, яка продовжувала виконувати свою роботу навіть після окупації. Дії нацистів тут зазвичай зводилися лише до введення власних представників в керівні структури наявної системи. Так, попри всю антипольську риторику Гітлера, довоєнна поліція країни продовжувала свою діяльність як під час бойових дій, так і під окупацією, вже під крилом німецької поліції і СД.

А в СРСР міліція НКВС була організацією, абсолютно інкорпорованою в загальну структуру тоталітарного режиму, і не могла існувати поза ним. Те саме стосується і залізничних військ НКВС та пожежної охорони НКВС. При підході фронту міліціонери або евакуювались в тил, або вливались в армію — в Особливі Відділи, загороджувальні загони, війська НКВС. А у Київському котлі командувач 37 армії генерал Андрій Власов з міліції сформував зведені загони (Сводные отряды милиции), які кидав в бій нарівні з піхотою РСЧА.

Тому вже перші тилові інституції Вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені давати українцям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах.