3.1. Руйнація системи українських збройних формацій в РКУ під дією воєнних факторів та рухів Опору

3.1. Руйнація системи українських збройних формацій в РКУ під дією воєнних факторів та рухів Опору

1943 рік став переломним в історії Другої Світової війни. Вперше за чотири роки німецькі армії були оточені і розгромлені: в лютому в Сталінграді та в квітні в Тунісі. Спроба нового масштабного наступу під Курськом втратила будь-який сенс вже через шість днів після свого початку, після висадки союзників на Сицилії. Туди вже 18 липня 1943 року були перекинуті зі Східного фронту кращі танкові з’єднання німецької армії, які все-таки зупинили наступ англо-американців. Але з цього часу Вермахт безповоротно втратив свій основний козир і єдину умову перемоги — стратегічну ініціативу. У війні на виснаження Німеччина була приречена на поразку.

Радянський наступ на Україну розпочався вже в січні 1943 року. Основною метою операції був Харків, який німцям вдалося відбити через два місяці. Але в руках РККА залишився Ворошиловград. Після Курської битви наступ продовжився, і у серпні радянські війська знову зайняли Харків, а у вересні витіснили німців з Донбасу. Час існування РКУ поволі добігав кінця.

Попри всі сподівання, ставлення окупаційного режиму до населення в цей кризовий час не тільки не покращилось, але й стало ще гіршим. Вивезення робітників до Німеччини перетворилось на справжнє полювання на рабів, а методи збору необхідних для Райху продуктів остаточно набуло рис озброєного грабунку. Це, з одного боку, спричиняло збереження числа вимушених добровольців до окупаційних збройних формувань (що дозволяло уникнути зростаючих утисків влади), а з іншого боку — катастрофічно знижувало їх надійність і керованість. Все більше людей при виборі сторони, на яку стати, схилялось на бік радянських та українських партизанів, чия кількість і вплив на життя в РКУ зростали.

Найпомітнішою зміною стало збільшення кількості українських добровольців у бойових частинах Вермахту, та якісні зміни у поліційних формуваннях. Нацисти були вимушені все більше спиратись не на свої расистські концепції, а на реальне співвідношення сил у війні, і неможливість її продовження без участі підкорених народів. З іншого боку, під час розбору результатів Курської битви Гітлер прийняв рішення перевести більшість східних частин на Захід, через їх нібито масовий перехід на бік РСЧА. Цю думку підкинув Гітлеру РФСС, який інтригував проти залучення східних добровольців до Вермахту, маючи на меті посилити за їх рахунок свої війська СС. Передання всіх іноземних формувань німецьких збройних сил у відання СС Гіммлер добився лише 26 серпня 1944 року, коли фюрер втратив довіру до військових після спроби путчу[163].

Спільною рисою більшості українських збройних частин РКУ в 1943– 44 роках стало дезертирство. В цей час місцеві формування, які мали бути лише караульними командами, були змушені вступати у серйозні бої з наступаючими радянськими військами чи потужними партизанськими з’єднаннями.

Як уже згадувалось, першими із частин «шума» РКУ з радянськими військами зіткнулись харківські шуцбатальйони, що діяли в тиловій зоні 6 армії під Сталінградом. На початку 1943 року ситуація повторилась в Курській області. Ще в кінці 1942 року в таборах військовополонених поблизу Курська було започатковано створення чотирьох українських шуцбатальйонів — 166, 167, 168 та 169. Згідно звіту, направленого КдО РКУ генералу фон Бомгарту, на листопад 1942 року вони включали 1500 вояків. Ця цифра, занадто округлена для такого типу документів, свідчить що батальйони в той момент були лише в стадії формування. Відсутність згадок про них у документах тилового району групи армій Дон і Південь, в чиїй зоні відповідальності вони утворювались, в свою чергу доводить, що дані частини повністю сформовані не були. А після початку радянського зимового контрнаступу 1943 року, вже набрані вояки були передані у тилові формування Вермахту, перш за все у 523 будівельний батальйон. 4 лютого 1943 року цей батальйон був розбитий підрозділами РСЧА в районі Фатежа, а більшість вояків — німців і українців — розбіглись або здались в полон[164].

На Донбасі, який став наступною ціллю радянського наступу діяли шість українських шуцбатальйонів: 157, 158, 162, 163, 164, 165. Їх з великим поспіхом в пішому порядку почали відводити в тил, в напрямку на Дніпропетровськ і Миколаїв. В дорозі, під обстрілами радянської авіації, шуцмани почали масово дезертирувати, і розбігатись по домівках. 157 і 158 батальйони, які планувалось перекинути до Києва, просто перестали існувати, а залишки решти частин почали спішно переформовувати, щоб не допустити їх повного розкладу[165].

В тилових районах найбільш кризовою стала ситуація в окрузі Волинь — Поділля. Тут протистояння між окупантами і місцевим населенням ускладнювалося ще й українсько-польським конфліктом. В склад нацистських інституцій в регіоні входили донські козаки, українці та поляки. При цьому українці і козаки здебільшого до весни 1943 року були представлені у збройних формуваннях, тоді як полякам вдалось посісти більше місць в адміністрації краю, в тому числі і в Рівному. Наявні тут шуцбатальйони теж не були моноетнічними, і включали місцевих та прибулих з ГГ фольксдойчів, українців, білорусів та поляків.

В квітні 1943 року на заклик ОУН тотальна більшість українських шуцманів зі зброєю в руках перейшли з «шума» на бік повстанців. Здебільшого це відбувалось без ексцесів, незважаючи на масовість явища. Так, майже без перешкод до УПА перейшов весь склад 103 шуцбатальйону з Мацієва, та українська залізнична поліція з Ковеля. А в 104 шуцбатальйоні дійшло до повстання. Ця частина, базована на даний час в Дорогичині, складалась в більшості з місцевих жителів навколишніх Брестської, Пінської та Волинської областей. Командний склад батальйону становили німці, поляки та польські фольксдойче, їх «дублерами» були білоруси та українці, частина яких прибула з Галичини. Батальйон складався з трьох рот, по три взводи кожна. Крім охоронних завдань, роти даної частини здійснювали рейди і прочісування навколишніх лісів з метою розшуку і знищення наявних тут українських, польських та радянських партизанів[166]. Саме в квітні 1943 року бойова група батальйону в складі двох рот (1-ї і 2-ї) була направлена на Волинь для боротьби з УПА. Під час операції вояки збунтувались, перебили командирів, і перейшли на бік повстанців. 3-тю роту в складі 80 чол. окупанти роззброїли, і відправили на роботу до Німеччини[167].

Залишки українських шуцманів індивідуальної служби і закритих частин, які не розбіглись, були зведені в окремий батальйон в Луцьку. Ще 120 чоловік базувались в Володимирі[168]. Натомість на місцях, в центрах районів та кущів, створювались загони «шума» з місцевих поляків, яких нацисти, за непрямої підтримки польського руху опору, відверто протиставляли панівній в регіоні УПА. В червні 1943 року в Рокитному було сформовано польський 107 шуцбатальйон. Тоді ж, в червні (за іншими даними — в травні), до Луцька з Білорусі прибув 202 польський шуцбатальйон, сформований роком раніше в ГГ[169]. У вересні в округу підтягнули також батальйон «шупо» «Остлянд», сформований ще в вересні 1941 року з естонських фольксдойче. Всі ці частини активно боролись проти УПА, та проводили реквізиції майна у місцевого населення.

Дуже швидко ці дії переросли у масштабну міжнаціональну різню, в результаті якої загинули близько 38 тисяч поляків і 11 тисяч українців. Бої відбувались навіть між українськими шуцманами з Луцьку та 202 батальйоном. Що дуже характерно, коли «Остлянд» і 202 батальйон діяли разом (листопад-грудень 1943 року, акція проти УПА в лісах довкола Костополя), то ведення боїв покладалось на естонців, тоді як поляки здійснювали розстріли «підозрілих» жителів «бандитських» сіл і арешти закладників. На Волині до складу батальйону «Остлянд» приєдналось як мінімум 5 українських шуцманів, з тих, що не перейшли до УПА[170].

До зими 1943–44 років місцева польська поліція поступово розклалася з приводу невдач у боротьбі з УПА і радянськими партизанами, та через підхід фронту. Поступово польські підрозділи, інфільтровані АК та комуністами, були розформовані, і направлені на роботу чи в концтабори до Німеччини. Найбільш боєздатний 202 шуцбатальйон було кинуто на фронт, де він був розгромлений в боях з ЧА[171].

В інших регіонах ситуація була менш драматичною, але загалом не кращою для окупантів.

В генеральній окрузі Житомир залишки наявних шуцбатальйонів (108, 109 і 110-W) виводяться з боїв і стягуються до окружного центру. На той час 108 батальйон, початкові антибільшовицькі настрої якого були підірвані участю в антиєврейських акціях, з перемінним успіхом застосовувався в боях з партизанами в районі Овруча і Хойників. Дезертирство з частини набувало все масовішого рівня, так само як і репресії проти командного складу. Врешті, в березні 1943 року, в розпалі важких боїв з червоними партизанами під Брагином, в батальйоні відбулося повстання. Під час сутички з німцями частина шуцманів, серед яких був командант батальйону і командир першої роти, загинули, але близько 300 вояків (3 роти з 4) все-таки зуміли втекти в ліс і перейти на бік більшовиків. Рештки частини були влиті до 110 батальйону в Житомирі, який у вересні перевели до Києва[172].

109 батальйон, який виявив себе дуже надійною бойовою частиною, але зазнав в боях важких втрат (близько 120 чоловік), в квітні 1943 року відтягнуто до Вінниці. Тут проводиться нагородження вояків, що відзначились, і поповнення частини місцевими добровольцями, яких виявилось напрочуд багато. В червні батальйон переводять до Житомира, де керівництво окружної поліції, вочевидь боячись повторення випадку із 108 шуцбатальйоном, повністю змінює командування частини, і арештовує членів ОУН. Генерал Омелянович-Павленко переводиться на посаду керівника вінницької райполіції, тоді як всі керівні посади займають німці (хоча номінальним комендантом частини залишається український сотник Фещенко-Чопівський). Цей крок викликав різке незадоволення вояків, більшість яких під час першого ж виїзду на операцію здійснили масовий перехід на бік УПА. Залишки батальйону влито до 33 поліційного полку СС[173].

В квітні 1943 року на Сумщині були розбиті дві роти 136 шуцбатальйону, а його залишки разом з тамтешньою поліцією були відведені в Чернігів на переформування. Протягом місяця він був наново сформований (імовірно, з залученням кадрів створюваних тоді ж 138, 139, 140, 141 батальйонів. Загальна чисельність частини була досить значною і сягала 700 бійців, 30 з яких були німцями. Батальйон застосовувався до антипартизанських дій на Чернігівщині, та на побудові довкола міста оборонних споруд. В кінці літа 1943 року він був переведений до Білорусі, і перейменований за тамтешньою нумерацією на 58-й шуцбатальйон. Цей крок викликав масове дезертирство в частині. Розбігались як прості вояки, так і офіцери (зокрема, командир другої роти), які залишались чекати підходу Червоної армії по домівках, або долучались до радянських партизанських загонів[174]. Решта чернігівських шуцбатальйонів, №№ 137–141, які на початок року містили всього від 18 (у 138-му) до 107 (у 139-му і 140-му) чоловік, належної чисельності так і не досягли, і були розформовані через ненадійність. Залишки їх особового складу були виведені в тил або влиті до новостворюваних полків поліції СС.

В генеральній окрузі Київ на початок 1943 року діяли сім шуцбатальйонів: 113 (Полтавщина), 114 (на формуванні в Києві), 116 (Біла Церква), 117 (Шпола), 119 (Кременчук), 120 і 121 (Полтавщина). В столиці базується тільки один 114 штрафний батальйон, до складу якого включають переважно поліцаїв індивідуальної служби за дрібні правопорушення. На 30 квітня 1943 року він нараховує всього 235 чоловік, озброєних гвинтівками і шістьма ручними кулеметами, які займаються передусім караульною діяльністю, та виїжджають на антипартизанські акції у навколишні райони.

В квітні-червні 1943 року до міста було стягнено залишки розбитих партизанами на Полтавщині і Сумщині 113-го і 120-го батальйонів, які передано до складу 116-го шуцбатальйону, дислокованого в Білій Церкві. Чисельність останнього таким чином з близько трьохсот чоловік на початку року, до кінця червня сягнула майже шестисот вояків[175]. В Білу Церкву відвели і 121 батальйон.

З наближенням фронту, у вересні відступив до Умані 119-й, і в Кривий Ріг 117-й батальйони. Навіть у цій кризовій ситуації німецькою владою було здійснено спробу створення ще одної частини «шума» — т. зв. оперативного батальйону «Київ» (Einsatzbataillon Kiew), на базі переведеного сюди 110 шуцбатальйону з Житомира, і найнадійніших солдатів з інших частин «шума». Проте він так і не досяг уставної чисельності і не був ніде задіяний. Несподіванкою для німців стало те, що шуцмани, які непогано зарекомендували себе у 116, 117 і 119 батальйонах, при переведенні до нової частини втікали звідти цілими групами. Залишки айнзацбатальйону вивели в Лодзь, звідки вояків розподілили по частинах Вермахту на Західному фронті.

В жовтні 1943, напередодні вступу до міста радянських військ, з Києва в тил виводиться останній в районі міста український 114 батальйон шуцманшафту. До нього долучили більше сотні працівників міської поліції, які ще не розбіглись, довівши чисельність частини до 400 вояків.

В округах Миколаїв і Дніпропетровськ на початок 1943 року діяли всього шість шуцбатальйонів: 122 (Миколаїв), 123 (Херсон), 124 (Кіровоград), 129 (Дніпропетровськ), 130 (формувався в Кривому Розі), 131 (Павлоград, Запоріжжя). Попри те, що чисельність цих батальйонів була доволі великою (від 400 до 670 чол. кожен), озброєні вони були здебільшого гвинтівками і кількома кулеметами (10–15 ручних і 5 станкових в кожному). 130 батальйон на кінець квітня 1943 року нараховував заледве 130 чоловік українців і 16 німців. Слабкість українських частин «шума» в регіоні пояснюється наявністю тут німецьких громад, в яких нацистами було організовано численні загони самооборони (Selbstschutz). В склад місцевої поліції також було включено значний процент фольксдойчів в якості командирів і рядових поліцаїв.

Таким чином, внаслідок наступу радянських військ на територію України і активізації повстанської та партизанської боротьби система місцевих збройних формувань окупаційного режиму почала руйнуватись. Північно-західні регіони РКУ були охоплені повстаннями шуцманів, ініційованими ОУН, а добровольчі частини східних та південних областей були здебільшого втрачені в ході відступу. Тільки в центральній частині України евакуацію поліційних та охоронних підрозділів нацисти провели достатньо організовано.