1.3. Українці в німецьких службах забезпечення (Werkdienst, ОТ, NSКК)

1.3. Українці в німецьких службах забезпечення (Werkdienst, ОТ, NSКК)

Найбільший відсоток представників місцевого населення серед наявних в РКУ інституцій Вермахту був у службах забезпечення німецької армії. Йдеться про військово-будівельну Організацію Тодт (Organisation Todt, ОТ) райхсміністерства озброєнь і боєприпасів, транспортні частини НСКК (Nationalsozialistisches Kraftfahrer Korps, NSKK), створені під егідою НСДАП і СА, та т. зв. «Промислова служба України» (Werkdienst Ukraine, UWD), що займалась відновленням, а згодом евакуацією військової промисловості РКУ. УВД теж підпорядковувалась міністерству озброєнь Райху.

Перша з цих інституцій була заснована в 1933 році штандартенфюрером СС, а згодом — Райхсміністром озброєнь та боєприпасів Фріцом Тодтом, для будівництва автобанів і військових об’єктів. Початково, за часів кризи у німецькій економіці, вона надавала роботу масам безробітних, але згодом її штат значно скоротився внаслідок відтоку кадрів в армію і промисловість. З розпалом війни знову виникла нагальна потреба у військових будівельниках, зокрема на окупованих територіях. Проте джерел для поповнення штатів громадянами Райху не було, тому Організація Тодт вже на 1943 рік стала чи не найменш німецькою з усіх нацистських воєнізованих організацій. Загальна кількість її працівників на 1943 рік складала близько півтора мільйона чоловік, з яких тільки 200 тисяч були німцями. Решта були добровільними чи мобілізованими представниками протекторатів та окупованих територій.

В РКУ працівники ОТ (айнзатцгрупа ОТ «Схід», ділянка «Росія-Південь») займались будівництвом та відновленням доріг, аеродромів, казарм, складів тощо. За відсутності добровольців і відповідно до загальної нацистської концепції, організація, як і армія, активно використовувала працю полонених вояків РСЧА. Це відбувалось у двох формах. В одному випадку ОТ просто оголошувала набір місцевих жителів на роботу. Умови і заробітна платня були різними, залежно від рівня робіт, і коливалась від пайка та чотирьох булок хліба на тиждень, до 40–60 РМ на місяць. Українці могли займати посади від чорнороба до інженера.

В іншому випадку організація тимчасово переймала контроль над табором військовополонених, яких розбивала на робочі роти за національностями, і в примусовому порядку застосовувала на допоміжних роботах. Військовополонені не отримували за роботу нічого, крім можливості вийти на певний час з табору і випросити якісь харчі у місцевих жителів чи в охорони. Через півроку праці полоненим пропонували перейти на постійну службу в ОТ, в якості «гіві» (в документах позначались як «Hiwi Org. Todt»). Умови служби відповідали цитованому наказу ОКГ про допоміжні сили на Сході (№ 8000/42).

Кількість українських працівників постійно змінювалась, вони переходили на службу до Вермахту або просто звільнялись, але в кожному центрі округи РКУ постійно було по кілька сотень членів ОТ. Так, наприклад, збереглась заява, датована 2 червня 1942 року, від 317 українських працівників групи ОТ Гакельберга (OT Еinsatzgruppe Hakelberg) до господарчого управління міста Києва (Wirtschaftamt) з вимогою виділити на їхні потреби 450–500 кілограмів махорки. А до кінця року кількість українців в цій частині зросла до 590 чоловік[73].

А у прифронтовій Харківській області, згідно звіту від 27 червня 1942 року, на ОТ працювали 568 українців, 200 військовополонених і 68 «постійних працівників» (німців). Така пропорція збереглась і надалі. На червень 1944 року на окупованих Німеччиною територіях перебувало 694 тисячі працівників ОТ, з яких німцями були лише 30 тисяч[74].

Але ОТ використовувала українців не тільки як робочу силу. Внаслідок типової для німецьких організацій нестачі людей, місцеві керівники організації були змушені створювати ще й допоміжні охоронні команди з військовополонених (Schutzkommando OT). Виникнення такої команди в РКУ зафіксовано в серпні 1942 року, в таборі при шахті № 1 в поселенні Петрівка, (Сталінська область), відновленням якої і займались працівники організації. В таборі лаг-фюрер Енгельман оголосив набір в охорону українців-добровольців, яких серед 9000 полонених було тільки дві роти (200 чоловік). Обидві роти в повному складі погодились на пропозицію, і були направлені в школу шуцманів в м. Сталіно. На станції Ясинувата було сформовано третю, «східну» роту, з узбеків, татарів, чеченців та інших «нацменів». По закінченні школи всі три роти охороняли військовополонених на роботах та здійснювали патрулювання навколишньої території (внутрішній порядок, як і в інших німецьких таборах, забезпечувала табірна поліція з самих полонених). Заробітна платня членів шуцкоманди становила 1 РМ на день, тож на місяць вони отримували до тридцяти марок, залежно від кількості виходів на роботу, але не менше 25[75].

В грудні 1942 року військовополонених відправили в Німеччину, в табір Гаммерштайн, а шуцкоманду розбили на взводи по 30 чоловік. Взводи були розіслані на охорону інших груп примусових робітників на різні окуповані Німеччиною території, а також в Фінляндію[76]. Нами не знайдено жодних інших свідчень створення українських збройних формувань в рамках ОТ, попри те, що німецький персонал організації нерідко залучався до здійснення окупаційних заходів, перш за все вилучень продуктів у населення, і вів при цьому численні бої з українськими та радянськими партизанами. Тому не виключено, що створення шуцкоманди в Петрівці було лише вдалим експериментом, або ж експромтом, який більше не повторювався.

В складі транспортних груп ОТ і армійських допоміжних служб діяли роти НСКК. У РКУ їх було як мінімум три. Рота № 36, розбита на окремі транспортні взводи, діяла в Південній Україні в складі ОТ, і базувалася в Миколаєві. Рота № 308 базувалась в Ковелі, і була в розпорядженні місцевого командування Вермахту. У Сталіно, де дислокувалася ще одна рота НСКК, відсутність охоронних частин змусила німецьке командування піти на неординарний крок. Цей транспортний підрозділ було переформовано у поліцейську роту (NSKK-Polizei-Kompanie), і підпорядковано окружному ССПФ бригадефюреру Дерінгу.

Ну і звичайно, в цих нечисленних партійно-транспортних підрозділах теж працювали українці. Це були індивідуально найняті шофери, техніки, обслуговуючий персонал, яким надавали статус «гіві». Їх набирали з військовополонених та місцевого населення, а з жовтня 1942 року — зі школи шоферів, організованої в Харкові при 994-му транспортному полку Вермахту. За час свого існування школа підготувала близько 1000–1200 українських шоферів для німецької армії і НСКК. Добровольці перебували на умовах утримання німецьких солдатів у всьому (включно з наданням матеріальної допомоги сім’ї), крім зарплатні, яка становила всього 12 РМ на місяць[77].

Ще однією допоміжною організацією РКУ, що містила значну кількість українців, була т. зв. «промислова служба України», або УВД (Werkdienst Ukraine, UWD). Згідно із задумом, вона повинна була займатись відновленням української промисловості на благо Райху, але, відповідно до обставин, її діяльність звелась до евакуації в Німеччину захоплених стратегічних ресурсів, та виконання допоміжних робіт для Вермахту чи місцевої влади. Керівником організації, структурованої за військовим зразком, був генерал-інспектор Альфред Фідлер, а підпорядковувалась вона райхскомісару Коху і міністерству озброєнь.

Основні структурні одиниці УВД, 8 робочих рот і 3 транспортні колони на кінній тязі, були створені навесні 1942 року з особового складу розформованих рівненських та луцького українських куренів. Роти нараховували по 70–120 чоловік під керівництвом німецьких офіцерів та українських підофіцерів (труппенфюрерів та обертруппенфюрерів). Рядові (УВД-мани) отримували по 24, туппенфюрери — 36, обертруппенфюрери — 45 РМ на місяць. Усім українцям видали напіввійськову уніформу і робочий одяг, а також поставили на повне харчове забезпечення. Носіння національних відзнак було заборонене. Робітники жили і працювали без охорони, але для виходу з розміщення частини потрібен був письмовий дозвіл командира.

Через те, що з УВД продовжували дезертирувати колишні добровольці націоналістичних формувань, всі роти вже до зими 1942 року перекинули на Східну Україну, де, шляхом мобілізації місцевої молоді, довели чисельність особового складу кожної до 170–200 чоловік. Протягом 1943 року роти дислокувались в Києві, Миколаєві, Нікополі, Запоріжжі, Каменському, Дніпропетровську, Новомосковську та Павлограді, окремі групи виїжджали в Умань, Полтаву та Кіровоград. Всі вони займались в основному збором та вивезенням металів і заводського устаткування до Німеччини, та іноді виконували замовлення військових властей на перешивку колій, ремонт залізниць та будівництво мостів. До військових дій чи виконання окупаційних функцій УВД-мани не застосовувались, і зброї не мали.

Проте, незважаючи на цивільний характер організації, конфлікти виникали і тут. Так, наприклад, 29 серпня 1943 року групою з чотирьох працівників на чолі з труппенфюрером Рохнянським було вбито веркдінстляйтера УВД в Умані Ганса Шенка. Українці, забравши особисту зброю вбитого, зникли на службовій машині в невідомому напрямку. Слідством, проведеним службовцем місцевого СД унтерштурмфюрером Брюннертом, було встановлено, що причиною ексцесу стала поведінка самого Шенка. Він систематично бив своїх підлеглих, погрожував їм зброєю, і переслідував за спроби подати скарги керівництву на таке поводження. 16 українських працівників, які були в момент убивства в приміщенні уманського УВД, не звернули увагу на стрілянину, що почалась в кабінеті Шенка, тому що останній неодноразово стріляв по своєму шоферу Володимиру Стрільченку. Він ставив водія до стіни, і стріляв довкола нього, імітуючи розстріл. Незважаючи на залучення місцевої жандармерії, ані четверо втікачів, ані викрадений автомобіль так і не були знайдені[78].

Поступово УВД набула зовнішньої схожості з німецькою службою трудової повинності (Reichsarbeitsdienst, RAD). З’явились спільні з РАД ритуали (марші з піснями про працю, муштра та фізичні вправи з лопатою) та ідеологія. Тільки на відміну від піврічної служби в РАД, УВД-мани підписували зобов’язання «працювати на благо Нової Європи і свого народу» протягом 12 років. Загальна кількість українських працівників організації на кінець 1943 року сягала 1500 чоловік[79].

Таким чином, місцеве населення та військовополонені широко залучались до здійснення допоміжних функцій для німецької армії в складі різноманітних служб забезпечення, як загальноімперських, так і створених на місці. Вони використовувались для виконання різноманітних робіт, і лише зрідка, через нестачу німецького персоналу, могли притягуватись до охоронної служби із зброєю в руках.