1.2. Українські підрозділи тилового командування Вермахту

1.2. Українські підрозділи тилового командування Вермахту

Першими кроками в обхід політики Гітлера стали розвідувальні і диверсійні формування, створені під патронатом німецької військової розвідки (управління Закордон/Абвер Головного Командування Вермахту — Amt Ausland/Abwehr/OKW). Власне з керівництвом німецької армії пов’язували свої найбільші надії напередодні війни українські організації, перш за все ОУН, і з ним найбільше контактували. Щодо недоцільності контактів з НСДАП провідник ОУН Євген Коновалець висловився максимально чітко: «націонал-соціалізм не має багато друзів у всьому світі, і виявлення зв’язку українського націоналізму з німецьким націонал-соціалізмом неминуче приведе до нашої ізоляції».

А після зради Гітлером Карпатської України, контакти між ОУН і німецькими колами остаточно перетворилися на складну гру, за умовами якої обидва партнери намагалися обдурити один одного. У період з кінця 1939 до середини 1941 року вони здійснювались виключно по лінії ОУН — Абвер. На території Генерал-Губернаторства були створені чотири табори підготовки диверсантів для членів ОУН обох фракцій. Одночасно кожен табір вміщав 100–300 чоловік, які, по закінченні підготовки, здебільшого повертались на попереднє місце проживання, очікуючи свого часу. Лише невелика частина використовувалась для виконання німецьких розвідувальних завдань.

Напередодні вторгнення в СРСР з цих підготовлених людей було сформовано батальйон «Нахтігаль» і «організацію Роланд» (з бандерівців), та зондеркоманда «Пума» (з мельниківців, діяла в підпорядкуванні Абвергрупи 101), вони ж склали основну масу перекладачів при німецьких фронтових частинах. Проте союзником Гітлера у цій війні ОУН так і не стала.

З розпалом війни союз націоналістів і нацистів протривав заледве вісім днів. Вже 30 червня 1941 року бандерівці зробили перший крок до виявлення справжнього ставлення Гітлера до української справи. При цьому, не санкціоноване нацистами проголошення незалежності було підтримано єдиною боєздатною українською формацією в рядах Вермахту — батальйоном «Нахтігаль». Цьому виступу не запобіг навіть той факт, що частиною керували співробітники Абверу — обер-лейтенанти Альбрехт Герцнер (німецький шеф батальйону) і Теодор Оберлендер (офіцер зв’язку).

Проте внаслідок певної інерції у стосунках і складності загальної ситуації, до моменту повного розриву пройшло ще цілих два з половиною місяці. Перші арешти націоналістів розпочалися тільки 15 вересня, а розмаху досягли аж в листопаді-грудні 1941 року. Цей час націоналісти використали для створення власної інфраструктури на окупованих теренах України.

Для налагодження власного адміністративного апарату на окупованих Німеччиною територіях обидва відлами ОУН створили свої Похідні групи, одним з завдань яких було формування українських збройних частин. Бандерівці організували три таких групи. Перша просувалась через Житомир на Київ, друга — через Львів, Тернопіль, Кременчук до Харкова, третя — через Тернопіль, Проскурів, Вінницю, Кіровоград, Кривий Ріг, Миколаїв до Дніпропетровська. Кожна включала підгрупи по два-три рої, чисельністю по 7–12 чоловік кожен. Перша група складалась з 20–21 рою, друга — 17–18 роїв, третя — 12–14 роїв. При створенні груп передбачались два варіанти їх дій — легальний і нелегальний — в залежності від визнання чи невизнання німцями запланованого проголошення Української держави.

Для нашої роботи найбільший інтерес представляють дії військових референтів похідних груп ОУН-Б, в завдання яких входило формування у всіх населених пунктах на шляху просування національних військових гарнізонів, що в майбутньому мали скласти УНРА — Українську народну революційну армію. Основні засади її творення були обумовлені таємною інструкцією Революційного проводу ОУН-СД (травень 1941 p.), яка передбачала взаємодію з Вермахтом, як союзником[36].За умов нелегальної діяльності, вони повинні були існувати під офіційною назвою спортивного товариства «Січ», і комплектуватись з місцевих добровольців. Управління даними товариствами повинно було здійснюватись крайовими штабами (Північним, Центральним і Південним), створеними на базі військових референтур. Проте, попри те, що за перші вісім днів війни було зроблено перші кроки до здійснення даних планів, на початку липня 1941 року організацію «Січей» було призупинено, а дії референтів спрямовано на створення на місцях органів правопорядку під назвою Української Народної міліції[37].

За структурою Народна міліція становила мережу загонів в районних центрах, під керівництвом Окружного військового коменданта ОУН-Б. Цьому ж комендантові підпорядковувались міські та громадські коменданти, що керували міськими і сільськими загонами міліції. Чисельність окремих відділів здебільшого не перевищувала сотню бійців. Німецькі фронтові частини на місцях здебільшого підтримували цю самоорганізацію українців, не перешкоджаючи, а то й допомагаючи бандерівцям. Проблеми виникали згодом, при контактах з тиловими формуваннями Вермахту (охоронні з’єднання і польова жандармерія), і, тим більше, з каральними органами РКУ.

У Рівному ОУН-Б вдалося організувати школу міліції, під егідою якої вони розпочали військову підготовку місцевих добровольців. На її базі вже у липні 1941 року було сформовано 1-й український полк ім. Холодного Яру в складі близько 1500 вояків. Структурно він складався з двох куренів по чотири сотні. Командиром став член ОУН-Б, колишній полковник армії УНР Леонід Ступницький. При полку було створено власні господарчі підрозділи, включно з кравецькою і шевською майстернями. Власними силами вояки забезпечили себе відзнаками на кшталт тих, що були в ужитку в армії УНР[38].

В серпні 1941 року частина перейшла у підпорядкування 5-го польового учбового полку Вермахту, як 365-й Східний учбовий батальйон. Батальйон став складатись з чотирьох рот (сотень) і кавалерійського ескадрону. В роти було призначені, крім українських старшин, німецькі шеф-командири в рангах лейтенантів і фельдфебелів. Взводи (чоти) і відділення (рої) залишились під командою українців. Батальйон став готувати кадри для німецьких антипартизанських підрозділів[39].

Коли перші групи вояків почали розсилати по різних частинах, в батальйоні поширилось дезертирство. Особовий склад, що зменшився до 450 чол., було поповнено місцевими жителями і військовополоненими різних національностей, і доведено до 850 чоловік на січень 1942 року. Одну сотню повністю укомплектували білорусами. При батальйоні організували ще й курси пожежників. Вояки, крім навчання, займались охороною стратегічних об’єктів міста і супроводженням військовополонених на роботу. На початку весни 1942 року добровольцям також доручили розвантажувати на залізничній станції майно Еріха Коха, що прибуло з Кенігсберга.

Через розчарування нацистською окупаційною політикою, а також внаслідок націоналістичної агітації, дезертирство в батальйоні стало масовим, і в квітні 1942 року сягнуло 2/3 особового складу. Подальше існування частини стало безперспективним, тож вояків роззброїли і перевели до Новограду-Волинського. Невеликий підрозділ поручника Кислиці, що залишився в Рівному, ще протягом року використовувався для охоронних цілей, після чого теж був розформований[40].

Спроба творення ще одного полку була здійснена керівником однієї з підгруп Північної похідної групи ОУН-Б Матвієм Мелешком у липні 1941 року в Луцьку. Повністю було зорганізовано один курінь ім. Євгена Коновальця. Він складався з чотирьох сотень (до 1000 чол.). Вояки власноруч добували зброю і створювали полкові відзнаки.

Проте, місцевим командуванням Вермахту курінь було визнано тільки як команду народної міліції. Спроби розширити частину до полку зазнали фіаско через вимоги німців перетворити військову частину на службу охорони. Зрештою, у вересні 1941 року курінь було роззброєно за наказом прибулої цивільної адміністрації, і перетворено на школу сільськогосподарської служби України (Landdienst Ukraine)[41].

Крім вказаних формувань, ОУН-Б вдалося організувати ще кілька сотень по місцях просування своїх похідних груп у центральній Україні. Так, наприклад, в місті Золотоноша (сучасна Черкаська обл.) членом ОУН-Б Буткевичем і місцевим вчителем Глижинським на початку грудня 1941 року було організовано Українську козацьку сотню. Агітація до вступу проводилась під гаслом творення української армії, що боротиметься за Самостійну Україну. Козаками ставали чоловіки і молодь Золотоніського району, які не були членами партії. На кінець грудня сотня нараховувала близько 90 вояків, розбитих на 3 чоти (взводи) і озброєних покинутою радянською зброєю, однострої були теж радянські. Єдиною ознакою приналежності до сотні стали синьо-жовті пов’язки на лівому рукаві.

20 грудня 1941 року в Золотоноші було створено німецьку ортскомендатуру, прибув також взвод фельджандармерії. Перше, що зробили окупанти, був арешт сотника Буткевича (за портрет Бандери в канцелярії сотні) і заборона козакам носити синьо-жовті пов’язки. Загін перейменували в «допоміжну вартову сотню» (Hilfswachkompanie), новим командиром став Глижинський. Козаки почали охороняти створений поблизу Золотоноші невеликий табір військовополонених і конфісковувати у населення розкрадене колгоспне і військове майно.

В березні 1942 року новий командир провів урочисту посвяту синьо-жовтого прапора сотні, під яким козаки склали присягу на вірність Україні. Реакція нацистів не забарилась — в квітні 1942 року сотник Глижинський і ще двоє старшин були заарештовані за націоналістичну агітацію, а більшість козаків сотні (дві чоти) відправлені в діючу армію на Кавказ[42].

Подібною була доля всіх українських військових формувань, створених ОУН-Б на початку війни — командирів арештовували, а вояків, як ненадійних, розподіляли по німецьких частинах. Загальна ж кількість сформованих бандерівцями військових загонів, за підрахунками Івана Патриляка, не перевищувала 4000 бійців[43].

За схемою, аналогічною ОУН-Б, діяли і представники ОУН-М. Вони сформували мережу невеликих груп цільового призначення, а також велику (1500 чол.) групу добровольців з територій, що відійшли до Румунії — т. зв. Буковинський Курінь. Це формування, організоване провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським («Василь»), під виглядом робочої колони (arbeitskolonne) пройшло за маршрутом Кам’янець-Подільський, Дунаївці, Іванківці, Бар, Жмеринка, Браїлів, Вінниця, Київ. Одна з підгруп куреня здійснила рейд через Ялтушків, Нову Ушицю, Стару Ушицю, Копайгород, і з’єдналась з основною групою у Вінниці. По дорозі буковинців забезпечували харчуванням і, частково, уніформою та зброєю місцеве командування Вермахту, але за це вони час від часу були змушені здійснювати свої номінальні функції (мостити дороги), та забезпечувати німецькі частини перекладачами. Як і бандерівці, мельниківці залишали у населених пунктах, через які проходили, по одному-два рої для створення українських органів влади та поліції.

Крім того, під повним контролем ОУН-М перебували дві зондеркоманди при Абвері, сформовані з українців: т. зв. групи Пулюя-Масікевича (Пума) та Ничипоровича. Вони також, як і Буковинський Курінь, використовували власне «легітимне» становище для проведення націоналістичної роботи на окупованих теренах України і створення власних адміністративних та поліційних органів у Миколаївській та Дніпропетровській областях.

На Поділлі створенням поліції займалася т. зв. Бильська група ОУН-М, одна сотня Буковинського куреня та окремі рої ОУН-Б. Найбільш значущим їх досягненням було створення у Вінниці українського козацького батальйону під керівництвом генерала армії УНР Івана Омеляновича-Павленка. Це стало можливим завдяки допомозі члена зондеркоманди Пума (а заразом і провідника ОУН-М у Румунії) Ореста Зибачинського[44].

Найбільший центр самоутворення українських формувань у 1941 році виник під егідою уряду УНР на Поліссі. Ним стала т. зв. Поліська Січ (ПС) під керівництвом Тараса Бульби-Боровця.

Її зародок виник вже з початком війни у вигляді групи українських патріотів, що здійснили роззброєння підрозділу міліції НКВС у райцентрі Сарни. На цій базі було створено повстанський загін, що займався роззброєнням відступаючих червоноармійців і боротьбою з організованими силами Червоної Армії. З приходом німецьких військ в липні 1941 року Бульба став комендантом Народної міліції Сарненського району. 8 серпня 1941 року він отримав дозвіл від командування 213 охоронної дивізії на організацію збройної частини чисельністю 1000 чоловік (Einheit «Polisska Sitsch»). Зброя і спорядження для даного формування були частково трофейні, а частково надані німецькими військами.

В кінці серпня Поліській Січі вдалося розгромити радянський гарнізон у місті Олевську, і опанувати значну територію у трикутнику Слуцьк — Гомель — Житомир, очистивши її від залишків Червоної Армії. Чисельність загонів Боровця на листопад 1941 зросла від 3 до 10 тисяч козаків[45]. Основу формування складали чотири територіальні курені, і розгалужена мережа сільських і містечкових гарнізонів. Керівництво 213-ї охоронної дивізії легітимізувало виникнення цих гарнізонів дозволом на створення охоронних команд в містах до 100 чоловік, та в селах до 50 чоловік. Вони діяли під синьо-жовтим прапором і насаджували українську адміністрацію на місцях, нерідко конфліктуючи з цього приводу з німецькими гарнізонними і місцевими комендатурами. До прибуття цивільної адміністрації РКУ регіон був під повним контролем бульбівців, позаяк частини Вермахту просувались вперед, залишаючи тут тільки комендатури.

На майбутнє Боровець розробив схему створення української армії, що мала формуватись з територіальних частин та з’єднань. Найнижчою ланкою армії мали стати сільські відділи та сотні. Групи сотень складали курінь, ті в свою чергу мали формуватись у районні полки. Кілька полків становили обласну бригаду, дві-чотири бригади об’єднувались у Окружні Січі, на зразок Поліської (своєрідні з’єднання, на зразок корпусу)[46].

З обох відламів ОУН встановити співпрацю Бульбі вдалось лише з слабкими в цьому регіоні мельниківцями[47]. В Рівному і інших містах Волині поліція здебільшого перебувала в руках ОУН-Б. На контакт з Боровцем бандерівці не йшли з ідеологічних засад, так як вимагали припинення «отаманщини» і підпорядкування власному Проводу. Натомість, ОУН-М виділила на прохання Бульби 10 молодих старшин, в яких у ПС була гостра потреба.

На початку вересня 1941 року армійське командування зробило спробу просунути ПС до лінії фронту під Чернігів. Боровець проігнорував цей наказ, провівши натомість серію переговорів в Рівному з командуванням Вермахту в Україні, з вимогою визнання ПС зародком української армії, і погоджуючись не на передислокацію на Чернігівщину, а виключно на розширення своєї діяльності на цю територію. Переговори завершились безрезультатно, німецький командувач Вермахту в РКУ генерал Кітцінгер сказав, що він не в праві ухвалювати політичні рішення, такі, як дозвіл на формування українських військ під власним командуванням.

Зважаючи на невдачі у легітимізації власних прагнень, а також після перших проявів нацистської окупаційної політики, 16 листопада 1941 року Бульба-Боровець оголосив про розпуск ПС під приводом неможливості надалі співпрацювати з німецькою армією. Конфлікт загострився ще й відмовою старшин вже розформованої Січі співпрацювати з німецькою Айнзатцкомандою, яка 18 листопада надіслала офіцера з вимогою виділити йому людей для участі в розстрілі 535 євреїв Олевська. Наступного дня рада старшин ПС ще й засудила цей акт, «як ганебну дію». А за кілька місяців, в березні 1942 року, СД округи Волинь — Поділля розпочала масові репресії проти колишніх членів Поліської Січі, підштовхнувши цим бульбівців до збройного опору нацистам[48].

Деякі українські формування вузько територіального характеру створювались спонтанно місцевим населенням після відступу радянських військ. Власне такий характер мала мережа міліційних козацьких загонів в Олександрійському районі (гебіті) Київської генеральної округи. Ці загони об’єднувались під керівництвом напівпідпільної Січової ради, що складалась з колишніх учасників Холодноярських антибільшовицьких повстань. З прибуттям до району адміністрації РКУ, козацькі формування продовжували існування під виглядом української поліції, начальниками якої стали члени Ради. Організація була розгромлена СД тільки в листопаді 1943 року[49], проте подальше існування на Холодноярщині бази УПА слід, вочевидь, виводити власне з цього періоду.

Так само на хвилі ейфорії від «визволення», місцевими жителями, що постраждали під час розкуркулення та Голодомору, в листопаді 1941 року було створено козацьку сотню в с. Лісники Яготинського району (сучасна Полтавська обл.) Її організатором і командиром став відпущений з табору військовополонених технік-інтендант 1 рангу РСЧА Михайло Лазарович Панченко, кандидат в члени ВКП(б) з 1941 року. Його брат, Яків Лазарович Панченко, старший лейтенант РСЧА, очолив таку ж сотню в самому Яготині. За однострої козакам правили радянські уніформи з синьо-жовтими стрічками.

Проте, як і інших подібних випадках, після передачі району до РКУ українські сотні були переформовані. Яготинська сотня стала районною поліцією, а сотня з Лісників була змушена передислокуватись разом з німецькими охоронними формуваннями вслід за фронтом на схід. Козакам заборонили носити національні кольори, і переодягли в німецькі однострої шуцполіції і армії. Але знову ж таки, як і в інших випадках, вимушені колаборанти невдовзі розчарувались у нових порядках. У березні 1943 року за саботування розпоряджень окупаційної влади було розстріляно Якова Панченка, а козацька сотня на чолі з його братом Михайлом 7 червня 1943 року в Згурівському районі Полтавської області перейшла на бік радянського партизанського загону ім. Щорса[50].

Різниця між формуваннями, утвореними ОУН, і тими, що виникали стихійно під егідою німецького війська полягала в тому, що останні не зазнавали таких нищівних репресій протягом першого воєнного року. Невдоволення нацистським режимом в них назрівало поступово, не будучи викликаним репресіями проти ОУН вже у вересні 1941 року. Такі частини на перших етапах використовувались Вермахтом для виконання охоронних завдань, а згодом, при переформуванні, перетворювались або в армійські тилові команди, або в поліцію чи шуцбатальйони на теренах РКУ. А, наприклад, козацька сотня, що виникла з приходом німецьких військ у Конотопі, була просто поділена між зацікавленими інстанціями — більша її частина продовжила просування за німецькими військами, і згодом стала сновю 615-го українського батальйону, тоді як менша група була переформована у допоміжний підрозділ при німецькій залізничній поліції[51].

Найлегше проходило формування українських частин, що відбувалось під патронатом німецького фронтового командування у відповідності до їх тактичних потреб. Так, під егідою 6 польової армії Вермахту у Сумах та Білопіллі (Сумська область) протягом кінця 1941 — початку 1942 років з місцевих добровольців і відпущених військовополонених було сформовано до десяти українських батальйонів. Згодом в діаспорній історіографії їх назвали «Сумською дивізією»[52], хоча єдиного з’єднання ці батальйони ніколи не становили. Згодом добровольці більшими чи меншими групами були розподілені по німецьких дивізіях, і використовувались, передусім, як охоронні та будівельні формування. У 6 армії вони склали 1 частину армійського і 7 підрозділів корпусного та дивізійного підпорядкування, та роту при окремому саперному батальйоні. Ось ті зних, як вдалосьт відслідкувати: 6-й український батальйон (Ukrainisches Bataillon 6), робоча рота і рота безпеки 48-го танкового корпусу (Arbeits- und Sicherungs-Kompanie XXXXVIII. Panzerkorps), козацький ескадрон 113-ї піхотної дивізії (Kosaken Schwadron 113. Infanterie-Division), сотня допоміжної охорони 113-ї піхотної дивізії (Hundertschaft Hilfswachmannschaft 113. Infanterie-Division), допоміжна охорона 79-ї піхотної дивізії (Hilfswachmannschaft 79. Infanterie-Division), українська будівельна рота 8-го армійського корпусу (Ukrainische Bau-Kompanie VIII. Armeekorps), українська будівельна рота при 94-й піхотній дивізії (Ukrainische Bau-Kompanie bei 94. Infanterie-Division), українська будівельна рота при 295-му саперному батальйоні (Ukrainische Bau-Kompanie bei Pionier-Bataillon 295)[53]. Частина з них загинула разом з 6-ю армією Паулюса в Сталінграді, інші ж були передані тиловому командуванню відновленої 6-ї армії. На квітень 1943 р. в її складі було три українські батальйони: 6-й та 111-й піхотні, та 109-й будівельний, загальною кількістю 2908 бійців[54].

В Україні на початку радянсько-німецької війни легальне оформлення залучення місцевого населення до окупаційних формувань вирішувалось кожним відомством окремо, що створювало масу не схожих одне на одне формувань. Єдина спільність полягала у намаганнях довести їх хоча б до умовної відповідності Женевській конвенції 1907 року про правила та звичаї ведення війни, згідно яких використання у власній армії військовополонених і громадян ворожої країни було заборонене. Виняток могли складати лише добровольці.

У результаті, перші українські формування виникали безсистемно, підкоряючись суто тактичним потребам окремих з’єднань Вермахту. За відсутності збройного опору окупантам, націоналістичні полки в Західній Україні були ще не потрібні, тому їх легко ігнорували і розформовували. А от в листопаді добровольчим формуванням на сході майбутнього РКУ знаходили застосування відразу, і продовжували використовувати їх навіть після репресій проти особового складу і переформування.

Як, зазначалося вище, вже перші тилові інституції Вермахту, що вступали на територію УРСР, були змушені давати українцям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах. Розпорошення охоронних частин по всій підвладній території, яке і так відбувалось через їх нечисленність, призводило до втрати залишків боєздатності і неможливості протидіяти партизанському рухові. Тому охоронні дивізії, полки і батальйони, місцеві та гарнізонні комендатури почали створювати перші загони місцевої поліції для подолання безвладдя на залишених Червоною Армією територіях і запобігання розкрадання радянського громадського, колгоспного та військового майна населенням.

Досить детальну схему організації місцевої поліції тиловим командуванням Вермахту можна прослідкувати за наказом, виданим командиром 444 охоронної дивізії генералом Вільгельмом Русвурмом. Місцева служба охорони порядку названа «українською допоміжною поліцією», що мало найкраще відображати її статус і функції. Вона, за європейським зразком, оголошена громадською організацією, підзвітною муніципальній владі. Основною метою її існування було забезпечення громадського порядку. Місцеві комендатури могли притягувати допоміжну поліцію до виконання своїх завдань тільки через бургомістра. Єдиний вид озброєння поліцаїв, який міг виділити Вермахт, були трофейні армійські гвинтівки, здебільшого радянські, тому «громадська організація» виходила доволі потужно озброєною, як для поставлених завдань. Для обмеження її боєздатності у наказі передбачено скоротити постачання набоїв до 5 патронів на гвинтівку.

Кількість допоміжної поліції мала складати до 1 % населення, але не менше 6 чоловік у кожному селі. В містах поліцаї повинні були формуватись у воєнізовані загони (взводи і роти), так як створення районних відділків чи чогось подібного військові явно вважали не своєю компетенцією.

Окремим пунктом обумовлена заборона поліцаям вживати національну символіку (синьо-жовті пов’язки). Єдиними відзнаками поліції повинні були стати білі пов’язки з написом «На службі німецького Вермахту» (Im dienst der deutsche Wehrmacht)[55].

З передачею територій окупаційній адміністрації цивільна поліція переходила під відання командування СД чи (за наявності) поліції. Останній момент пов’язаний з тим, що інстанції СД просувались у зони військової окупаційної адміністрації швидше, ніж поліція, виконуючи власні завдання (контррозвідка, єврейське питання, агентурна діяльність, тощо). Тому, наприклад, формування перших частин Української Охоронної поліції в Харкові здійснювались власне органами СД, а «орпо» і «шупо» через близькість фронту власної повноцінної структури, аналогічної іншим містам РКУ, так і не створили.

Німецьким командуванням українські частини у 1941–1942 роках оформлялися на рівні наказів по окремих з’єднаннях і арміях, не маючи навіть загальної назви. Згідно наведеного вище наказу по 444 охоронній дивізії, в її складі формувалась «допоміжна поліція». Інші частини створювали чи легітимізували вже виниклі «українську охоронну поліцію», «місцеву міліцію», «вартові козацькі сотні», «охоронні команди», чи навіть «українські добровольчі батальйони».

Зрештою, місцеві охоронні підрозділи групи армій «Південь» стали позначатись криптонімом «гіва» (Hiwa, від Hilfswachmannschaft — допоміжна охорона). В зонах дії інших груп армій вони носили інші назви — «самооборона» (Einwohnerkampfverbande, тобто «підрозділи місцевої самооборони») — в гр. а. «Північ», і «оді» (Ordnungsdienst, тобто «служба порядку») — в гр. а. «Центр». Цей момент ще раз ілюструє хаотичність і позаплановість їх виникнення.

Перші підрозділи «допоміжної охорони» створювались на базі самоутворених українських формувань. У сотні/роти «гіва» командування Вермахту перетворило більшість вищезгаданих Сумських формувань, козацький загін Панченка і залишки 1-го українського полку в Рівному після розформування частини. Їх роль здебільшого зводилась до охоронних та контрпартизанських функцій у ближньому тилу діючої армії. Роти, рідше батальйони «гіва» могли бути окремими підрозділами армійського, корпусного чи дивізійного підпорядкування, а частіше їх включали до німецьких частин.

Найбільшу масу «гіва-мани» склали у окремих чи приданих охоронним дивізіям батальйонах ландшуцу (ополчення з громадян Райху, непридатних до фронтової служби). Сім перших ландшуц-батальйонів, що прибули до РКУ, перебували під керівництвом командувача в справах військовополонених (Kommandeur der Kriegsgefangenen). Вони займались охороною таборів військовополонених, але через неочікувано велику кількість останніх, були змушені розширювати свої штати за рахунок добровольців з цих же таборів.

Наприклад, протягом битви під Києвом німецьким командуванням було підготовлено табори і охоронні частини для прийому 300–350 тисяч полонених. Але після розгрому котла в кінці вересня 1941 року їм довелося давати собі справу із вдвічі більшим числом колишніх червоноармійців. Для розміщення їх створювались т. зв. «дикі» або тимчасові табори, які містили по кілька тисяч військовополонених, для охорони яких виділялось лише по роті вояків ландшуцу. Для збільшення кількості охоронців дані підрозділи були вимушені вдаватись до набору добровольців із самих полонених, з яких створювали охоронні команди чи взводи. В листопаді 1941 в будівлі колишнього військово-транспортного технікуму на Подолі, під керівництвом начальника військово-морського відділу київського міськвоєнкомату майора РСЧА Павла Грущенка було сформовано українську сотню «гіва» при 788-му батальйоні (Hiwa-Abteilung bei Landesschutzen-Batallion 788). Сотня нараховувала близько 80 військовополонених з табору по вул. Керосинній, і складалась з трьох взводів (zuge). Командирами взводів (цугфюрерами) були двоє буковинців-націоналістів і один офіцер РСЧА. Вояки займались військовою підготовкою і охороною табору. В кінці грудня 1941 сотню перейменували в охоронну роту (Wachkompanie), збільшили особовий склад до 250 чоловік, і під командуванням німецького штабс-фельдфебеля Гопфе відправили в розпорядження Білоцерківської міської комендатури, для охорони місцевого табору військовополонених і військових об’єктів[56].

Аналогічну сотню було сформовано влітку 1942 року при харківських таборах військовополонених. Рота складалась з трьох охоронних взводів і одного навчального, загальна кількість вояків становила 360 чоловік. Взводи поділялись не на відділення, а на вахкоманди, які охороняли табори військовополонених, госпіталь при таборах і регулювали вуличний рух на довколишніх вулицях[57].

Вахкоманди і охоронні взводи з українців існували при всіх таборах військовополонених в РКУ. Їхня кількість і чисельність з часом змінювалась в залежності від кількості полонених, службовці переводились до армійських частин, дезертирували при підході РСЧА, тощо. Всього ж, на 1943 рік в складі восьми німецьких ландшуц-батальйонів за різними документами вдалось від слідкувати щонайменше 39 українських взводів «гіва» (Ukr. Hilfswachzuge, згодом перейменованих у Східні — Ostwachzuge), по 4–6 в кожному батальйоні.

Крім цих частин, взводи і роти «гіва» були в складі охоронних батальйонів і дивізій безпеки в РКУ і зоні військового командування. На 1943 рік кожен батальйон Вермахту в РКУ, що виконував охоронні чи окупаційні функції, містив від 2 до 8 українських взводів і рот «гіва». Їх особовий склад набирався як серед військовополонених, так і серед цивільного населення. Для контролю процесу, а також забезпечення необхідного рівня підготовки охоронців в адміністративних центрах РКУ, командуванням Вермахту РКУ було створено школи «гіва».

Одним із основних центрів формування допоміжних частин із місцевого українського населення і військовополонених став Київ. Столиці України офіційно було відведено лише роль центру одного з шести Генеральних округів, на які поділявся РКУ. Але реально значення великого міста із розвинутою інфраструктурою і центрального транспортного вузла України було набагато більшим. Для Вермахту «Київ представляв собою важливий стратегічний центр, в якому здійснювалось перегрупування частин, що прибули з Польщі та Румунії, і підготовка їх до наступу в напрямку Кавказу і Каспійського моря»[58] ⁽особливо у 1942–1943 роках, коли зона найбільшої бойової активності Вермахту змістилась на південь). У столиці УРСР було розташовано і центр відправки до Німеччини мобілізованого на роботи місцевого населення, з яких набирали «добровольців» для служби в армійських і поліційних частинах. Крім того, зручне розташування міста дозволяло використовувати його, як базу для маневру силами у проти-партизанській боротьбі як в межах України, так і на території сусідньої Білорусі.

Власне в Києві були створені чотири найбільші школи «гіва». Вони містились в старих казармах на Брест-Литовському шосе, на Подолі, Святошині і Печерську. Ще одна, для потреб охорони і обслуговування аеродромів, знаходилась в Борисполі. Кожна школа випускала від трьох сотень до півтори тисячі охоронців на місяць, навчених основам караульної служби і користуванню радянською та німецькою зброєю. Навчання тривало 3–4 тижні, і завершувалось складанням присяги. Озброювались охоронці радянською, рідше німецькою зброєю. За однострої їм правили старі ношені німецькі армійські мундири, здебільшого без будь-яких відзнак. Після закінчення школи вояки складали присягу, і направлялись по різних німецьких частинах. Основна їх служба полягала у здійсненні охорони важливих для Вермахту об’єктів на території РКУ.

З появою партизанів на території України у 1942–1943 роках, дії підрозділів «гіва» перестали зводитись виключно до виконання охоронних функцій. У школах почали вчити тактики, а українців — застосовувати до антипартизанських операцій, здебільшого в складі німецьких частин. Іноді вони діяли окремими ротами, але з німецьким командним складом. Так, наприклад, 2 розвідувальна рота, сформована на базі чергового випуску Святошинської школи «гіва» 27 серпня 1943 року, включала 90 українців і 50 німців, під командуванням гауптмана Ріхарда. Протягом осені її вояки групами по 10 чоловік проводили розвідку лісів в Київській і Полтавській областях з метою виявлення партизанських загонів, які могли б ускладнити оборону «Дніпровського валу»[59]. А на базі 556-го охоронного батальйону, дислокованого в м. Миргороді, з українських «гіва-манів» формувались спеціальні єгерські підрозділи — «ягдкоманди», що рейдували Полтавщиною, полюючи на партизанів[60].

Найвищої щільності концентрація підрозділів «гіва» досягла у районах високої партизанської активності, насамперед на Сумщині. У райцентрах області в підпорядкуванні 552-го охоронного батальйону Вермахту було створено відразу три допоміжних роти: українські в Глухові та Шостці, і російську в Середина-Буді (згодом переведена в Льгов Курської обл.)[61]. Також тут сформували ряд окремих взводів з колишніх червоноармійців. Всі вони активно діяли проти партизанів, часом небезуспішно.

Наприклад, українська рота з Шостки, створена в грудні 1941 з військовополонених чисельністю 250 бійців під керівництвом колишнього батальйонного комісара РККА Георгія Смориго (в полоні він назвався майором щоб уникнути розстрілу), разом з німецьким підрозділом 9 травня 1942 вступила в бій з чисельно переважаючим противником в с. Жихово. У цьому селі містився склад і перевалочний пункт окупанів, на який раніше успішно напав загін ковпаківців, розігнавши угорський гарнізон. Цей успіх намірилися повторити партизанські загони ім. Ворошилова і «За Батьківщину», які вночі з 9 на 10 травня силою трьох батальйонів з різних сторін атакували село. Одному з батальйонів вдалося вибити з позицій на околиці солдатів української роти і зачепитися за крайні хати. Решта партизанів, замість атаки з інших напрямків, почали стягуватися до місця прориву, однак просунутися далі не змогли через запеклий опір німців у центрі села. Це дало можливість українцям перегрупуватися, і з флангу контратакувати партизанів, що розтяглися неорганізованою колоною в полі. Під час подальшого розгрому партизани втратили 130 чоловік убитими і 106 пораненими. При цьому безповоротні втрати оборонців склали всього 20 німців і 7 українців. Вказана рота «відзначилася» та інших антипартизанських «акціях» — 8 березня 1942 року разом з німецьким підрозділом спалила хутори Гута, Землянка і Теребеньки (протягом декількох місяців вони були базою з’єднання Сидора Ковпака), що супроводжувалося розстрілом до 180 місцевих жителів. Через два місяці 25 солдатів роти перейшли на бік партизанів, майор Смориго був заарештований і розстріляний, а рота розформована[62].

Відомі також випадки творення батальйонів «гіва», які, здебільшого, були не постійними частинами, а перехідним етапом перед їх переформуванням у більш боєздатні частини. Так, в травні 1942 року з випуску Печерської школи «гіва» було створено два українські охоронні батальйони № 17 і 18. Батальйони були організовані у великому поспіху, і були дуже слабо підготовані, бо добровольці встигли провчитись у школі лише тиждень. Більшість вояків становили юнаки, що не служили в армії (наймолодшим виповнилось тільки по 14 років), мобілізовані місцевими комендатурами по селах Київської області. В кінці травня обидві частини, які нараховували менш ніж по двісті чоловік кожна, були переведені в розпорядження керівника СС і поліції міста Сталіно. Там їх було перетворено на 157-й і 158-й батальйони шуцманшафту, і дислоковано в самому Сталіно (157-й), і в Макіївці (158-й)[63].

Ще один батальйон «гіва» в липні 1942 року було організовано армійським тиловим командуванням в «Остланді», з українських військовополонених із таборів у Вільно і Мінську. Вербування добровольців відбувалось під егідою створення українського робочого батальйону, вояки якого матимуть одинакові права і забезпечення з німецькими солдатами. Добровольців, загальною кількістю близько 1000 чоловік, переправили до Макіївського району Сталінської області, де після двомісячного навчання у вересні 1942 року їх було приведено до присяги і озброєно. Батальйон охороняв аеродром в Сталіно і стояв гарнізонами по селах довкола Макіївки. Проіснував він менше року, і вже в квітні 1943 року був влитий до 454-го східного батальйону 454-ї охоронної дивізії[64].

Точно підрахувати чисельність «гіва-манів» в РКУ дуже важко, якщо взагалі можливо. Більшість з них були включені в німецькі охоронні частини, зокрема — щоб приховати їх кількість від власного командування, адже за нормами Вермахту чисельність добровольців не пвинна була перевищувати 10 % загального складу. Окремих українських рот в німецьких охоронних батальйонах навесні 1942 року було 4 (номери з 1 по 4), потім дві (2 і 3) були розформовані, і розподілені по різних частинах, а ще дві були створені. Тож на листопад цього ж року їх знову стало 4 (1, 2, 5, 6), і вони входили до складу німецьких охоронних батальйонів № 571 і 122-B. А більшість «гіва-манів» входили в склад змішаних українсько-німецьких рот. Наприклад, 8-ма охоронна рота 177 полку Вермахту на червень 1943 включала 60 німців і 70 українців (випускників школи «гіва» на Святошині). Аналогічну пропорцію можна спостерегти і в інших досліджених підрозділах, наприклад в 4-й та 5-й ротах 556-го батальйону. В середньому по 213-й охоронній дивізії, дислокованій в РКУ протягом всього періоду окупації, згідно з доповіддю командира одного з полків співвідношення українців та німців становило ?[65]. На жаль, документальні свідчення щодо дійсного національного складу охоронних частин Вермахту в РКУ доступні далеко не завжди. Тож, ґрунтуючись на згаданій пропорції, темпах підготовки охоронців та даних про рівень дезертирства серед них (із пошукових листів), ми можемо лише припустити, що загальна кількість «гіва-манів» на середину 1943 року коливалась в межах 15–20 тисяч чоловік.

Основну масу добровольців у допоміжних підрозділах фронтових частинах і в зоні армійського командування складали т. зв. «гіві» (Hiwi, від Hilfswilligen — добровільні помічники). Так називали, передусім, вояків РСЧА, залишених при частинах для виконання господарчих та інших допоміжних функцій, тоді як німецьких службовців тилових установ переводили у бойові підрозділи.

Це, знову ж таки, було викликано відсутністю резервів і неможливістю своєчасного поповнення втрат. Німецькі піхотні дивізії Східного фронту на 6 листопада 1941 року містили в середньому 65 % штатної кількості вояків, а танкові — 35 %. Незважаючи на всі заходи армії резерву по перерозподілу наявних сил для поповнення фронтових частин, некомплект діючої армії на кінець листопада 1942 року становив 320 тис. чол. Здійснювати ротацію і повноцінне відновлення з’єднань, що зазнали втрат, нацистське керівництво не могло, тому ці дивізії вимушено поповнювали свої ряди перебіжчиками і військовополоненими.

Введення «гіві» у офіційний штат дивізій не могло бути здійснене без волі фюрера, тому постійно гальмувалось. Тільки у 1942 році їх «помітило» командування, і в наказі ОКГ № 8000/42 спробувало якось врегулювати правила і розміри набору «допоміжних сил із землеробського населення на Сході». Цей наказ, що видавався із врахуванням реального становища, по суті ні до чого не зобов’язував, а тільки нарешті надавав становищу добровольців певної легітимності. Так, наприклад, контингент, з якого мав здійснюватись набір волонтерів, складався з жителів окупованих областей, людей, що перебували на окупованих територіях, але не були місцевими жителями, і відпущених військовополонених, незалежно від того, звідки вони походять. Одним словом, добровольцем міг стати будь-хто.

Найбільший інтерес представляє розділ 5 даного наказу. В ньому було офіційно затверджено назву «гіві», яка вже рік вживалась у військах. Але щодо кількості добровольців в частинах, наказ знову нікого ні в чому не обмежував. Тобто, з одного боку, за рахунок «гіві» можна було тільки заповнити нестачу штатних одиниць у частинах, і при цьому їх кількість не мала перевищувати 10 % загального складу. А з іншого боку, «за наявності особливих обставин», число добровольців можна було збільшувати до яких завгодно розмірів, лише повідомивши про це верховне командування. Крім цього, наказ закликав до пильності в стосунку до добровольців, і встановлював норми забезпечення «гіві» на рівні з німецькими вояками. Це не стосувалось тільки уніформи, яка могла видаватись, а могла і не видаватись, та мила, яким забезпечували тільки за умови його наявності[66].

Цей наказ знайшов відображення у офіційному штаті дивізії Вермахту зразка 1942 року, де тільки у службах постачання було передбачено можливість приймати 700 добровольців. А з жовтня 1943 року офіційна кількість «добровільних помічників» у підрозділах постачання зросла до 2005 чоловік. У фронтових частинах затверджена назва добровольців («гіві») витіснила попередні варіанти їх найменування, проте в охоронних частинах термін «гіва» продовжували вживати щнайменше до кінця 1943 року.

Але офіційні дозволи лише апостеріорі затверджували і обмежували кількість східних добровольців у діючій армії. Реальна ситуація змушувала фронтових командирів заповнювати ними нестачу кадрів незалежно від розпоряджень згори, в результаті чого на весну 1942 року загальна чисельність «гіві» сягала 320 тисяч чоловік. У найактивніше задіяних на фронті з’єднаннях вони складали до чверті всіх вояків. Найкраще це прослідковується у 6 армії, в якій на листопад 1942 року чисельність формувань «гіві» і «гіва» сягнула чверті всього особового складу і становила 51 780 чоловік[67].

Не менш цікавим був вигляд і інших армій групи «Південь» (в 1942 році — гр. а. «А» в Криму, «Б» на Кавказі, «Дон» під Сталінградом). Так, наприклад, на кінець 1942 року штат штабу 2 польової армії (гр. а. «Б») нараховував всього близько двохсот чоловік, з яких 15 чоловік складали взвод охорони під командуванням українця Володимира Селезньова, 13 чоловік — «гіві», і ще 47 чоловік — вільнонаймані місцеві жителі, працювали на допоміжних роботах. Тобто, більше третини рядових працівників німецького армійського штабу (75 з 200) становили українці і росіяни[68].

Основним полем діяльності «гіві» була служба у підрозділах забезпечення Вермахту. Спочатку ними, згідно цитованого наказу, тільки компенсували нестачу кадрів, але вже з початку 1942 року в групі армій «Південь» почалось створення тилових формувань з добровольців, в тому числі й української національності. Проте, національний склад допоміжних частин був, напевно, останнім питанням, яке цікавило командирів фронтових з’єднань. Навпаки, з виявленням симпатій Гітлера до тюркських народів СРСР і козаків, більшість українських частин і підрозділів перейменовуються у Східні (Ost aбo Ostvolkische) чи козацькі (Коsaken).

Причини надання Гітлером офіційного дозволу на створення тюркських та козацьких національних легіонів у Вермахті, паралельно із забороною аналогічних українських та російських формацій, полягали, знову ж таки, в царині геополітики, і мали невеликий зв’язок з реальністю. Фюрер вважав за потрібне створити в майбутньому мережу квазідержав із неслов’янських народів, які були б противагою слов’янам у регіоні. Козаки в цьому списку опинились тому, що їх оголосили специфічним германським кочовим народом, нащадком готів. Слов’янам же, яких в майбутньому чекала доля «європейських негрів», жодних обіцянок національного добробуту не слід було давати, мало того, їхню колонізацію, включно з «позбавленням біологічної сили», потрібно було починати негайно. І це незважаючи на крайню потребу Райху у співпраці окупованого слов’янського населення з німецькими органами влади як в економічній, так і у військовій галузях.

Перші табори підготовки східних легіонів виникли власне в Україні, на території РКУ. Це були легіонові табори (Legionslager) в Житомирі, Бердичеві, Проскурові, Заславі, та козацький табір в Шепетівці. Вони займались підготовкою і створенням підрозділів та частин, які переходили в підпорядкування командувача Вермахту в Україні і фронтових з’єднань, передусім для виконання окупаційних функцій. Це цілком відповідало типовому імперському принципу «поділяй і владарюй»: вже на початок 1943 року більшість східних частин, які виконували окупаційні функції в Україні, становили саме тюркські, кавказькі та козацькі легіони.

У результаті, на час відступу німецьких військ з центральної України в листопаді 1943 року, під командуванням ВБУ та груп армій «Південь» і «А» перебували 1 полк, 47 батальйонів, 146 рот із добровольців з СРСР, з них тільки 8 батальйонів і 16 рот носили назву українських, та ще 5 батальйонів і 55 рот були «східними». Решту, тобто переважну більшість, складали туркестанські, азербайджанські, грузинські, північнокавказькі, калмицькі та козацькі частини та підрозділи[69].