Документ № 64 Уривок з рукопису монографії С. Цапа 534 «Тернистими шляхами во ім’я державності»

Документ № 64

Уривок з рукопису монографії С. Цапа 534 «Тернистими шляхами во ім’я державності»

Частина 2 [74]

«Вечором о год[ині] 5-й. 7.6.1919 р. полковник Гавришко поїхав до полковника Болбочана в Готель на Олександр[івській] вулиці, пропонуючи йому їхати разом з ним на фронт, й перевірити самому відношення до нього частин військ, бо фактично Болбочан хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного Інспектора обняти командування. Він очікував, що принесе делегація Запорожців, що виїхала до Гол[овного] отамана Петлюри, щоб той не думав, що Болбочан задумує підняти путч подібний до Оскілківського в Рівному 29.4.1919 р. По довгих розмовах Болбочан в допровіді Держ[авного] Інспек[тора], двох своїх осаулів сотників Коржа й Письменного 8.6. виїхав на фронт для перегляду частин Запоріжської Групи, де був ра[ді]сно зустрінутий і щиро сердешно вітаний як старшинами, так і вояцтвом…

Повернувшись з фронту в Штабі Запоріжської Групи в Проскурові провадилися переговори між полковником Болбочаном, Інспектором Корпусу полковником Гавришком і тогочасним на[чальни]ком Запоріжської Групи Сальським.

Присутні при тому старшини комсотні Штабу Корпусу, що була розташована поруч будинку Штабу Групи на Олександрівській вул[иці]: штаб-старшини для доручень — сотник пізн[іше] підполковник Микола Россіневич 535, новопризначений з 8 червня другии старшина для доручень — підполковник Варфоломій Євтимович 536, Нач[альник] зв’язку Штабу Групи сотник пізн[іше] підполковник Іван Ремболович 537, адьютанти сотники: Н. Корж [75] і М. Письменний…

«Полковник Болбочан з’ясовує Сальському сучасне положення, що уряд своєю діяльністю нічим не ріжниться від московських большевиків. Населення політичною хитаниною уряду дезорієнтоване, коли там у москалів «граб награблене» переводиться раптово, тотально, то у нас, це самісеньке треба робити лише з дозволу влади, лише в роздріб і не відразу… При таких умовах життя, населення очікує як якогось спасіння своєї чесної праці і дії.

Уряд УНР сьогодня оголосив майже все населення чомусь своїм ворогом….! А де ж його союзники? В ньому, а зокрема у відділі пропаганди, сидять безумовно большевики та їх підручні майстри. А Петлюра, амбітна людина їм потурає, і є в їхніх руках лялькою. Населення прагне чесної боротьби, уряд цього не розуміє і не бажає, бо нічим як вже сказав не ріжниться від большевиків.

Інтереси вимагають для добра України змінити політичні методи, засоби, й саму систему уряду. До уряду мають прийти нові практичні будівничі, бо соціалісти до кінця свого життя будуть співати по старому, — для них, не забувайте, ріднішим братом є скорше Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність держави.

Петлюра в полоні марксистівської бездержавної кліки, він є морською свинкою в соціалістичних і міжнародних дослідах експеріментальної хірургії над людством.

Ви ж самі добре знаєте, що сказали представники Антанти за нас, а зокрема за нього, а це нам не приносить честі в світі…

Керувати мусить хоч тимчасово військова диктатура, оперта на патріотизмі [й] знанні, а не авантуризмі, досвіду, законі, честі й сили. Тоді лише настане сякий такий лад, а нещасне населення побачить законність, а не вічний грабунок, здирства й сваволю!

Тоді припускаю, що Антанта інакше буде дивитись на нас, коли побачить у нас законність, справедливість; тоді вона перестане фаворизувати Польщу й Денікінщину та перестане вірити нашіптуванню їхніх агентів, яких є там багато… Тоді Антанта дасть нам також поміч, ліки, одяг, зброю. Ви самі чудово знаєте, що половина Запорожців хоріє на сипняк… За решту частин не знаю. Але думаю, що й там не краще. Ви знаєте, що кожен третій ходить босий і без сорочки… В розкрадених інтендатурах пустка… Воші — це тиф — смерть армії від якого більше гине, ніж від ворога…

Щоб спасти Україну — потрібна як я вже вам казав, хоч тимчасова розумна диктатура, а щоб запровадити її потрібне надійне, патріотичне регулярне військо, що буде її підтримувати. А це військо є! Це славетній Запоріжський Корпус! Так! так! пане отамане — це Запоріжський Корпус — спасіння Матері України відповів на це Інспектор Корпусу полковник Гавришко. Полк[овник] Болбочан продовжуючи далі розмову говорить: «Запоріжський Корпус є йому вірний». От[аман] Сальський запитав: «що властиво від мене як тимчасового командира ваших Запорожців Ви бажаєте?» — Полк[овник] Болбочан: «справа дуже й дуже делікатна, живемо в часах дуже відповідальних, тому я пропоную передати згідно розпорядження Інспектора Корпусу мені командування корпусом. Цього вимагає зараз наша сучасна політика і зараз від вашого й мого рішення залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів всіх відтинків та поляків. За себе я вже рішив, черга за Вами, а ваша незгода чи кого іншого буде мати фатальні наслідки для України на протязі пару місяців. Запам’ятайте це все…»

От[аман] Сальський: «я знаю, що ваші слова про політику уряду — жорстока, свята правда. Ця політика веде Україну до катастрофи…, але немає й певности, що диктатура може цю справу врятувати. Я вояк, як і Ви, пане полковнику! Звик виконувати накази. Для добра справи, без тіни протесту, без особистої урази, чи образи передам Вам негайно командування Запор[іжським] Корпусом, коли мені накаже Головний отаман Петлюра, та прийму кожне інше місце на яке мене призначать…»

Полк[овник] Болбочан: «пане отамане! Але ж зрозумійте, ви самі прекрасно розумієте й чудово знаєте, що Петлюра фанатик соціаліст, та є в полоні інтернаціоналістів Мазеп 538, Чеховських 539, Феденків540 і т. д. Ви ж розумієте добре, що він не може діяти так, як того вимагає стан речей на фронті — добро Батьківщини. Серед населення хаос, катастрофічне положення України за кордоном… Він навіть коли б і пішов на це, то на це ніколи не підуть і його не пустять його ж партії. Ви ж знаєте, що це людина глибоко цивільна, зі справами військовими не знайома, фанатик соціал-демократизму і невільник своєї доктрини. Як і всі фанатики — він впертий! На все, що стоїть поза соціалізмом, він є сліпий, глухий і німий! Я пропоную Вам ось що: Я перебіраю від Вас КОМАНДУВАННЯ ЗАПОРІЖСЬКИМ КОРПУСОМ і Вас призначаю начальником штабу… Запоріжці народ певний підтримають. Люди для праці й добра України є. Такі що вміють і хотять працювати для держави, а не для інтернаціональних партій. Згода?»

От[аман] Сальський: «Ні, не можу, Ви на моєму місці також би так зробили. Наказ зверху…» Настала перерва. По Олександрівській вул[иці] почувся цокіт кінських копит і спів «Ой гай, гай!»

Полковник Болбочан разом з адьютантом виходить з кімнати на балкон й знизу вулиці до кімнати донеслася зична команда «Струнко! Ліво глянь!» Пісня втихла. Кінний полк Чорних Запорожців віддав салют полковникові Болбочанові, що стояв на балконі. Він привітав полк, махнув рукою і з долини знова почулася команда «вільно» «Пісню!» Й знова полинула після Кін[ного] полку Чорних Запоріжців, а було там досить співаків-колишніх бурсаків… Полковник Болбочан знова повернувся до кімнати… От[аман] Сальський стояв і нічого не говорив… Болбочан звертаючись до Сальського говорить: «гляньте, подивіться, як браво виглядають чорношличники. Вони однаковісінькі в бою, чи на параді, в час перемоги і поразки. Незломні вояки за Україну…» Даючи цим правдоподібно зрозуміти Сальському, що Чорношличники, на один кивок його руки зроблять те що захоче…

Сальський відповів: «Так, так, пане полковнику! Бачив їх в роботі під Давидківцями…» Болбочан: «Я міг би вжити проти Вас силу, от якраз оцих Черних шликів, але я цього не бажаю, я не хочу вдаватися до сили…, ми не соціалісти, що використовують все, що для їхньої мети корисне». Сальський: «Так пане полковнику, маєте святу правду, коли б ви захотіли відібрати у мене корпус при допомозі чорношличників, чи якоїсь другої частини, то проти них я не можу виставити навіть ні одного козака. Правда міг би покликати гайдамаків, це ж око і уші уряду, але наколи б я це зробив — сюди прийшли б большевики. А Корпусу передати Вам все ж таки не можу…»

Інспектор Корпусу полковник Гавришко під час розмови гладив свою коротеньку чорну борідку.

Болбочан сказав Сальському: «подумайте й добре розважте все те, що я вам говорив і запам’ятайте, що від вашого рішення залежить доля України. По обіді прийдемо про вашу остаточну відповідь».

Полковники: Болбочан, Гавришко, адьютанти, сотники Корж, Письменний, легесеньким кивков голови залишили приміщення Штабу Запоріжського Корпусу…

Бої на фронті йшли досить успішно. Начштабу безперестанно доповідав про успіхи. Звонили телефони, цокотіли телеграфні апарати.

Старшини з цікавістю приглядалися до новоприбулого старшини Варфол[омія] Євтимовича нар[одженого] 28.8.1888 р. в с. Перегонівці Васильківського повіту на Київщині в родині священника Пимона і Ганни нар[одженої] Багаржевської. Закінчив] архітектурний відділ Київської Худож[ньої] Школи й Чугуївську Військову Школу, які закінчив по першому розряду в 1913 р. Під час світ[ової] війни був декілька разів ранений. З 1917 р. стає в ряди піонерів українського Війська разом з Міхновським541, полк[овником] Глинським542 і т. д. Бу[в] адютантом і помічником] нач[альника] школи ім. Гетьм[ана] Хмельницького в Києві. Під час наступу Муравйова543 на Києв перебував на службі в Шкільній Управі Військового Міністерства й командував курінем Вільного Козацтва в обороні Києва. Перебуваючи на військовій службі в 1918 р. в Києві — він успішно закінчив також Українську Драматичну Школу М. Лисенка в Києві. Тепер цей живий як ртуть підполковник мав виконувати обов’язки булавного старшини для доручень Штабу Корпусу.

Євтимович безперестанно закидав Сальського ріжними питаннями… Один другого звали лише по імені, видно, що це були старі добрі знайомі. Вражіння робило, що Сальський, хоче себе оточити своїми знайомими, бо старшина до нього ставилася дуже холодно. Його призначення вона вітала лише тому, що він збавив Запорожців від відпоручника Петлюри — Волоха. А це вже багато значило. Запорожці були свідомі того, що жодний вищий старшина Корпусу «як реакційного» не буде призначений на командування ним.

Нараз почувся голос Євтимовича: «пане Володимире! Що ви зробите, як що Болбочан прийде по відповідь от хоч би з отими «чорношличниками». Сальський: «Милий пане Варфоломію, то вже буде так, як Бог дасть, але, добровільно, Корпусу Болбочанові не передам… не можу. Діагноз полковника Болбочана про УНР, про уряд, Петлюру, населення, партій — цілком правильний, хиба ж Ви не бачете самі. На жаль у всьому цьому є свята правда, котимося до загину…, не виперли б нас большовики з Лівобережжя, не притиснули б до Збруча. Вся Армія — це одні слова й на папері. Коли б слова Болбочана не були правильні, не було би поразок, невдач. Не були б ми в такому стані як зараз. Сьогоднішня ота Армія фактично зо всима тилами немає й 50 тисяч вояків. Третина хора на тиф. Те, що ще стоїть на ногах і може битися голе й босе… Не всі мають зброю… Муніцію маємо вже лише ту, що здобуваємо. Наша опинилася вся у ворогів… Населення от ті «сорок міліонів», що вже слухати про те осточортіло, в кращому разі до нашої боротьби ставиться байдуже, а в гіршому то й вороже. В цілому Болбочан має рацію, населення нас не розуміє, уряд вияснить потребу боротьби не вміє, тому населення вірить не нам…а большевикам. Нам треба триматися… Переворот небезпечна справа, приносить тяжкі ускладнення і внутрішню боротьбу використовує ворог. Пригадайте за повстання проти Гетьмана — заплатили негайною втратою цілого Лівобережжя… Спроба перевороту Оскілка — загнала за Збруч. Якась ліпша нова спроба, хоч би навіть удалася, просто нас ліквідує… Бо вже немає нам куди відступати — кругом ворог… Польща не краща від інших…»

Знова прийшов начальник штабу з докладом… Сальський був дуже захоплений операціями к[оманди]ра Кінного Дивізіону 6-ї Запоріжської див[ізії] полковника Петра Сікорського.

Сальський викрикнув: «От чорти чубаті, будуть тепер шаткувати большевиків поки самі не розсиплються. Сікорський — це чорт на коні… Так, так пане Варфоломію — будете булавним старшиною для доручень Корпусу — ця праця Вам давно знайома, а Запорожський Корпус кажу Вам того вартий — ним сміло можна всім чортам вязи крутити…»

Євтимович: «Скажіть мені пане Володимире, що то воно за «чорти» оці запорожці!?» — «Е, це є дуже цікаві „чорти“… вони посилають в пекло всіх ворогів України…»

В Радивилові, я одержав призначення на командира Запорожського Корпусу. Не знаючи його спробував відмовитися… Розпитую всіх добрих знайомих в Генеральному Штабі, що це за корпус, що це за звір, скільки їх, звідки так раптово появилися тут аж з півдня, десь якось через вогонь большевиків, через Румунію. Чув за них дещо в добу Гетьманщини… Відповідають мені, що це дійсно легендарне, а до того ще й регулярне військо, скільки їх не згинають, а стоять!.. Перейшовши через Румунію були в Заліщиках, потім в Бродах, сього дня стояли десь біля Кременця, а де будуть стояти вечором, чи за годину, то вже передбачати трудно. Б’ють большовиків аж пір’я сиплеться».

Згодився — поїхав, розшукав. Подивився на око втішного мало. Виснажені й обшарпані, мундири з гетьманських часів… Артилерії мало. Один лише кін[но]-гір[ський] дивізіон полк[овника] Алмазова. В Румунії вони склали багато зброї, тощо… Чимало перехоріло на тиф — ходять як тіні, але видно в цілому, що вояки регулярники. Познайомився з деякими командирами більших частин. Правду кажучи прийняли мене холодно, як чужого…, бо ж призначений тими, кого не люблять… Командири їхні виглядають браво і командувати таки вміють. Так що мені, старому полковникові генштабу повчитись у них не гріх… Готовляться вдарити на червоних у напрямку Катеринобургу на Горині… Коновалець посилає їм від СС-в 6 кулеметів — подарунок Запорожцям.

Віддав я їх 3-му полкові, бо в ньому більше людей ніж у цілій 7-й Запоріжській див[ізії]. Повіз їх сам. Ви не повірете, пане Варфоломію, що то за «чорти». Вони просто кинулися цілувати кулемети. Це найкраща прикмета вояка, що любить зброю.

В Корпусу є три дивізії: шоста, сьома, восьма. Шоста найбільша — до чотирьох тисяч набереться. Це інструмент концертовий — прут в наступ, що не стримаєш. Так само в обороні. Командує нею полковник Загродський, правду сказати, особисто хоробрий, але душею й нервом є полковник Генерального Штабу Стефанів544. Одважний-розважний, а головне вміє говорити з Загродським. Стефанів прекрасний тактик.

Сьома Запоріжська дивізія разом з обозами — має понад дві тисячі. Зате вже краща й регулярніша від шостої. Командує нею відважний полковник Осмоловський красунь… лупить ворога і здатний завдавати шалені удари. Так б’є, що аж сам розсипається в бойовому терену й три дні переводить збірку дивізії. Дивізія ця має чудовий старшинський кадровий склад, що виплекався у 1918 році.

Восьма Запоріжська дивізія — командує нею старий кадровий ще з І світ[ової] війни полковник Базильський 545. Дивізія є складом найменша. Вона дуже пошарпана має до тисячі багнетів після всього пережитого. Найбільш регулярна. Дисципліна дуже сувора. Тверда в наступі і обороні. На неї можна більше покладатися ніж на 6-ту».

Я люблю воєнне діло, знаю істоту і вартість вояка, бачив його та вивчав у світовій війні — українця, москаля, поляка, німця, австрійця… Знаю вояків старожитніх з воєнної історії. Давніше, найкращі зі всіх були старі Запорожці, а дорівняти їм можуть тепер тільки новітні, як можна сказати сьогодня мої Запорожці — 1-й Запорожський Корпус і ген[ерал] Сальський, вдаривши себе пястуком в груди, закінчив розмову з підполковником] Свтимовичом.

По обіді генерал Сальський представив нового булавного старшину для доручень вже офіційно Начальникові Штабу Корпусу, Начальнику] оперативного] відділу, Начальнику] зв’язку сотникові Рембаловичові, другому старшині для доручень підполк[овникові] Россіневичові, та частині старшин Комсотні Штабу Корпусу і т. д., хоч вже перед тим підполковник] Свтимович зголосився у н[ачальни]ка штабу і з декотрима старшинами познайомився приватно…

Цей день всі розмови в Штабі корпуса точилися навколо візити полковника Петра Болбочана дополудня.

О год[ині] 4-й пополудні Сальському доповіли про прихід по полковника Болбочана, Державного Інспектора полковника Гавришка та адьютантів за яких 10 хвилин — Сальський нервово запросив прибувших.

Полковник Болбочан, угледівши Свтимовича, дуже втішився, розпитував його про родину, минуле і т. д.

На запрошення Сальського сідати, Болбочан відповів військовим півпоклоном і з місця приступив до розмови.

«Так надумалися пане отамане?» — Сальський нервуючись коротко відповів: «Ви знаєте мою відповідь пане полковнику — Вашої пропозиції я прийняти не можу». «Шкода!» — різко відповів Болбочан. Державний Інспектор полковник Гавришко, звертаючись до Сальського, сказав: «Я, пане отамане знайшов вихід — як Державний Інспектор, в разі наглої потреби я маю право звільнити зі становища кожного старшину в корпусі включно до його командира. Для добра справи беру на себе відповідальність і звільняю Вас зі становища командира корпусу. Тимчасово призначаю полковника Болбочана — Вас до його розпорядимости. Отже пане отамане мій припис, а наказ подасть пан полковник Болбочан». При цьому полковник Гавришко поклав на стіл видрукований на машинці припис от[аману] Сальському.

Сальський почервонів як рак і не читаючи припису заявив полковникові Гавришкові, що інструкцію про державну інспектуру він дуже добре знає, злочину жадного не доконав, командує непогано, а тому, припис Ваш звільнити мене не має підстави… А потім з його уст вилетіло: «покличу гайдамаків» і — замовк.

Полковник Гавришко, стоючи на своєму відрізав: «повіщо пане отамане розводити балачки, коли треба діло робити! Злочин! Правопорушення! Ми вже зробили всі, починаючи від Білої Церкви та Мотовиловки почавши! Та… що з воза впало, те пропало. За ті наші злочини солоно й гірко вже заплатили! Так пора вже й за розум взятись. Ми лише посередні злочинці, безпосередні ж, це наші панове міністри і всі ті, що їм потурають, та їхні злочини замовчують і покривають. Це — я, це — Ви, це кожен з нас. По якого чорта вони мініструють тут, коли їм всім місце у большевиків, комісарювати й революцію поглиблювати?»

Булавний старшина для доручень Штабу корпуса Россіневич не встигав записувати зміст розмов. Полк[овник] Гавришко зітхнувши продовжував: «Пане отамане, живемо в часи революційні, тому мусимо й діяти, а не в цю-цю «бабки» гратися, хата горить і темні сили створили на землі своє жировисько, кожен хоче взяти якусь балку з пожарища, подивіться кругом…»

Полковник Болбочан — слухаючи Гавришкову тираду — бив стеком по халяві лакированого чобота. Нарешті Гавришко скінчив. Болбочан звертаючись до Сальського сказав: «Пан отаман Сальський — все це не гірше знає від нас і наших закидів ні супроти уряду, ні тяжкого становища не заперечив. Я знаю, пане отамане, Вам розходиться про формально правну сторону. В нашому становищі ми її не знайдемо, бо ж і полковник Гавришко правно все оформлює, що Ви не бажаєте визнати. Права й закону в Україні, як Вам відомо, сьогодні нема. Є натомість брехня й сваволя, котру створили не ми з Вами, ми є лише її жертви, тому в обороні України, лишається нам діяти методом революційним — методом доконаних фактів. І цей метод я Вам пропоную. Не про мене чи Вас тут розходиться, а про справи, перед якими ми обидва мусимо скоритися. Коли б я дбав тільки про себе самого, то ліпшого не потребую як престати на пропозицію Петлюри — дає великі гроші і висилає, випихає мене до Італії організувати корпус з полонених галичан. Згори — він чудово знає, що ніякого формування Антанта не допустить, доки вона вважає УНР за «большевиків другої сорти». Петлюра просто хоче мене купити дорогою командировкою, щоб у цей спосіб спекатися, та…»

В цей час увійшов начальник зв’язку Запорожського Корпусу сотник Іван Ремболович, та відрапортував отаманові Сальському, що «вже є телеграфний зв’язок із Чорним Островом, та що можна вже говорити зі Штабом Головного Отамана». Сальський наказав Ремболовичові викликати до апарату Головного Отамана Петлюру і звертаючись до Болбочана сказав: «Я пропоную інший вихід — запитаємо головного… я скажу йому про Вашу пропозицію і наколи він погодиться, я охоче передам Вам корпус».

«Ви думаєте, що Петлюра погодиться? Ніколи!» Сальський: «Спробуємо, від цього ми нічого не втратимо». «І не виграємо, а цим самим стратимо» — голосно додав полковник Гавришко.

Всі разом пішли у відділ корпусу — апаратну.

Не встиг телеграфіст прийняти відповідь по апарату, що при апарату є Головний отаман Петлюра, як сотник Ремболович доповів, що вже є також телефонічний зв’язок. Ген[ерал] Сальський наказав телеграфістові запросити Головного отамана до телефону, почулася розмова між генералом] Сальським і Петлюрою. Можна було чути деякі уривчасті, неясні звуки фонічного апарату. Зате ж слова ген[ерала] Сальського чули всі присутні.

Почалася розмова, яку наводить у своїх споминах присутній при ній булавний старшина для доручень Запорожського Корпусу полк[овник] В. Євтимович.

«…Сальський — при апараті командир Запорожського Корпусу Отаман Сальський… доброго здоровля пане отамане!.. Гм, як поводиться?.. Новини! Хвала Богові не погані… Шоста з розгону взяла Богданівці… Натурально! Правдиві чорти! Одним скоком забрали Війтівці-Стефанів націлився на Деражню… Чекаю донесення. Втрати не великі. Натомість гайдамаки дорвалися до обозу… Чули? Так?! Є ще інша новина… Яка? Ось тут поруч зі мною, стоїть полковник Болбочан…, так… так… Пропонує, щоб я передав йому командування корпусом… Так! так, я відмовився… він доводить, що цього вимагає політика… я запропонував йому звернутися до Вас… як накажете, так і буде… Чекаю

Вашого наказу… не буде? Не передавати? Слухаю… так, так, ні за яку ціну? А може пане отамане ви самі хотіли б з полковником переговорити? Добре! «Пане полковнику з Вами хоче говорити Головний, прошу» і протягнув йому слухальця. Полк[овник] Болбочан зпершу протягнув було руку по слухальця, а потім безнадійно махнувши рукою відказав: «Е-е, не хочу… Не раз з ним говорив. Розмови не поможуть, пробував… Хіба він розуміє? Не схоче зрозуміти! Сальський гукнув в слухальце «гальо?! Гальо! Пане Отамане! Гальо?! — вже відійшов». На це полк[овник] Болбочан: «чи не бачите, кажу ж не схоче зрозуміти, а це гірше як не зможе! Ех пане отамане, маю до Вас великий жаль, сьогодня доля дає вам до вибору: бути чи не бути Україні, й од вас залежить рішення. Я обсервував ваші бої під Купілем, Базалією, Ланівцями… Без лести признати мушу, ви перевели її класично й по мистецькі. Виказали всі дані видатного полководця — дерзновенний замір, одвагу і розрахунок, блискучий маневр і сильний удар! І ні хвилини ворогові відпочинку!.. Запорожці прегарний інструмент, але на ньому треба вміти грати. І знову скажу без лести, на цьому інструменті ви граєте прекрасно! Певен я, що й на більшому заграли б не огірше, але… В наш час у нашій боротьбі, коли йде «про бути, чи не бути», це ще не все. Бо мало добре битись і мало вигравати бої! Ми мусимо виграти перемогу! Бо ж тільки перемога дасть нам Україну. Головний ворог наш — це наше безголов’я! Сьогодня кожен вояк ще мусить бути й громадянином. А кожен громадянин — вояком. А полководець над усе сьогодня мусить бути ще й не аби яким політиком. Всі знати мусимо, за що воюємо! Бо без цього знання… Сьогодня б’єтесь ви не за Україну, а за владу над нею українських соціалістів, та явних московських попихачів»…

Тут полковник Болбочан спокійний і опанований почав знова говорити з великою пристрастю й силою переконання:

«…Які б Ви успіхи не мали, які б бої не вигравали б, ще десять, двадцять виграєте, заженете ворога аж до Дніпра і навіть за Дніпро, а там… Програєте! Чуєте — програєте! Бо ж головний ворог не на фронті — Ви маєте в тилу його союзника — власне соціалістичне кодло! В найближчому оточенню Петлюри, в Раді Міністрів, у Державній Інспектурі, на кожнім кроці, у кожній щілині він сидить і підготовляє армії поразку! Гірш того, — катастрофу! Підготовляє на той час, коли от-от — в останнє ще напружити зусилля, останню подолати перешкоду, останній ворогові удар завдати, що за ним на Вас перемога, то в цю останню хвилину прийде зрада. За ціну Ваших перемог, на ціну крови ваших вояків, вони куплять у ворога — що є одної з ними віри, вони куплять пробачення за своє ніби самостійництво. Аби лиш ворог дозволив їм бути управителями над Україною від Москви! Аби дав їм тільки фікцію влади над нею, якої вони вже закоштували… Ви мовчите… Ви знаєте про це не гірше від мене і як людина чесна не заперечуєте. Чому ж не хочете мені допомогти? Так пане отамане! Од Вас залежить вибір! Мовчите?! Не маєте відваги… Чи може і Ви з ними? Звикли тільки слухати, й котитися по рейках, ризикувати з дозволу начальства, — на написаний наказ, за номером, за датою, з печаткою, підписом! Ну, що ж, нехай і так. Доведеться діяти за себе і за Вас…» По цих словах полк[овник] Болбочан обвів очима всіх присутніх і, не сказавши ні слова на прощання, кивнув головою до супутників — державного Інспектора полковника Гавришка та свого ад’ютанта, немов наказуючи їм йти за ним, скорим кроком, ляскаючи стеком по халяві чобота, швидко вийшов з приміщення Штабу Запоріжського Корпусу.

Ген[ерал] Сальський стояв декілька хвилин мовчки, витер хусткою спітніле чоло, поправив комір мундуру, так начеб то він не давав йому дихати, розвів руками і блідий пішов до своєї кімнати.

Старшини стояли переглядаючись один на другого. Россіневич вийшов дивитися на рух війська, що відходили на позиції.

Біля начальника] зв’язку Запорозької] Групи сотника Ів[ана] Ремболовича стояв і пробував нав’язати розмову новопризначений булавний старшина для доручень Корпусу Євтимович. Обидва були псіхологами… Перекидалися між собою словами й нарешті полк[овник] Євтимович взяв під руку начальника] зв’язку цілком по приятельські, і разом з сот[ником] Ремболовичем [вийшов] з будови Штабу до міста, що вони там між собою говорили не відомо, але у своїх записках і спогадах полк[овник] Євтимович пише:

«Сотник Ремболович спершу говорив нехотя. Можна було зміркувати, що розмова, з якої він чув тільки частину, його дуже хвилювала, як і незнані йому наслідки, які наперед вгадати було не легко. Видно було й те, що він хотів би на тему почутого висловитися щиріше, але, побачивши мою близкість до отамана Сальського, не зважився. Довідавшись однак, що ми з полковником Болбочаном знайомі були давніше, та що полк[овник] Болбочан бував скілька разів у моїм домі, й відчувши, що зі мною може говорити одверто нарешті розговорився: «Полковника Болбочана Запорожці дуже люблять, та йому вірять як батькові. До от[амана] Сальського ставляться дуже обережно, бо його прислано згори тим кого не люблять. А воно чорт зна як завжди з тим було: по тому як у Кременчузі арештували полковника Болбочана — поставили на корпус «фельдфебеля», що ледве сотнею завертати може! Чорт зна що! Що морда у нього як рашпіль — дідько з ним, але ж явно до большевиків тягне, а головний йому за те нічого. (Мова йшла про ставленика Петлюри — от[амана] поручника О. Волоха). Тільки по тому як визнав совіти дали йому «по шапці» й призначили Данченка 546. Той був ні риба, ні м’ясо… Є ще тут такий Загродський — шостою тепер завертає. А був колись дяком «дзвони доїв». Це штучка! Хитрий як дідько! Зо всіма добрий, а найбільше з тими, що вгорі. І всім «ніжку підставляє», та сам помаленьку на гору вилазить! З дяка отаманом став! Бо заслуги великі має — бо бачте разом з Волохом у Кременчузі Болбочана арештував, та разом з ним совітську владу визнавав. І теж йому за це нічого. Особливо хоробрий, але наказа навіть для сотні не складе. Хоч те ще добре, що свого начальника штабу слухає — заплющивши очі все, що той йому підсуне підписує… і вдає великого полководця! Так, Сальському Запорожці ще не дуже вірять, бо прийшов згори й до гайдамаків залицяється. А ми на таких уже не раз попеклися… Побачили б Ви корпус, як ми стояли на Подонню — Ремболович при цій нагоді тяжко зітхнув — а забрали Болбочана — до дідька все пішло! Воно правда, Сальський на початку показався не погано — видно зразу, що це «воєнна кісточка». От, коли б їх так разом з Болбочаном запрягти! Та коли б ще й головний на їх поклався! Соціалістам, щоб дав «колінком» — що б аж зафурчало! Так уся б тоді Україна за Запорожцями пішла! Ви з Сальським, як бачу в добрих стосунках — Бога ради порадьте йому, що б він з Болбочаном якось разом… Тоді таку «карточку» загнемо, що через місяць в Києві будемо…»

Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулися на ворога як леопарди нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні. Вони, й лише вони, на той час спасли ситуацію і не допустили до повного знищення не лише армії, але й отого нелюбого ними со[ціалістичного] уряду Петлюр-Мартосів. Запорізькі частини за короткий час пролетіли як вихор в боях від Почаєва аж до Проскурова. Це 160–150 верстов по прямій лінії… Не дивлячись на фізичне стомлення їхній дух лицарів гнав вперед. За цей короткий час в своїх бойових діях славетніми новітніми Запорожцями було розбито 12 реєстрованих піших червоних полків, два кінних, три бронепотяги, 7 панцерних авт. Розпорошено безліч частин, які в паніці відходили далі й далі на схід. Вони наносили своїми сконцентрованими ударами поважні втрати червоним частинам і завдавали багато турбот червоному командуванню. Запоріжжя мало добрих кадрових знавців військового діла.

З ними не могла за весь час рівнятися жодна інша частина як раніше, так і тепер. Оспівувана лібералами група СС на цей час фактично прикривала ліве крило операцій Запорізької групи, яка при вмілому маневруванню крім перемог над ворогом здобувала багато трофей.

Запорізькі [частини] йдуть вперед й закріплюються на лінії Пархомивці-Позирки-Меджибіж-Деражня-Зіньків.

Большевики вже 7-го червня вечором відступають з Деражні, залишаючи безліч зброї, амуніції, одягу в потягах на залізниці. Вони відходять в напрямку на Жмеринку, одначе їхні сильні панцерні потяги курсують і безперестанно шлють смертоносні стріли зі своїх чисельних гармат на бронепотягах, силкуючись за кожну ціну прорватися в напрямку Проскурова. Вони на ст[анції] Богданівці прикривають висадження з потягів своєї піхоти, гармати та інших частин. Одначе зусиллям 6-ї і 8-ї Запорізької див[ізій] ця спроба ліквідована. 6 Запорізька дивізія] здобула ворожий бронепотяг і то дуже сильної конструкції і вже з 9-го на 11.6. обсаджують лінію ст[анцій] Голосків-Меджибіж-Станиця-Деражня на р. Буг. Ст[анція] Деражня в руках ворога. 7-ма Запорізька — резервна — Проскурів-Заруддя-Заріччя. Підбадьорені відвідинами на фронті полк[овником] Болбочаном, Запорізькі частини, за виключенням безумовно Гайдамаків і деяких пару старшин з Дорошенківського полку, з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорозькою] Групою. На нещастя не так сталося. Пророки прогресу діставшись на «хвилину» з вагонів під дах в «столиці» Кам’янці продовжували своє каїнове діло…

ДРУГИЙ АРЕШТ І СМЕРТЬ ПОЛКОВНИКА ПЕТРА БОЛБОЧАНА

Після розмови Сальського, Петлюра з Чорного Острова вислав для «ліквідації путчу» Гол[овного] Держ[авного] Інспектора хорунжого-полковника по посаді Кедровського, по партійній] лінії соц[іаліста]-революціонера, та його помішника цивіліста Романченка, відомого скорше як «товар[иш] Гармидер». З р[озвідки] і кон[тр]розв[ідки] полк[овника] М. Чеботаріва та хорунжого Всевол[ода] [76] Коваленка з наказом негайно заарештувати і віддати під військовий] суд Болбочана і Держ[авного] Інспектора Запоріж[ської] Групи Гавришка і кого вони визнають ще потрібним. Обидва зараз же були оголошені поза законом…

Вийшовши зі Штабу Запорозької] Групи полк[овники] Болбочан, Гавришко, сотники Корж, Письменний та ін[ші] пішли до приміщення Штабу 3-го Запорозького] ім. Наливайка п[ішого] полку, який перебував на той час в резерві в м. Проскурові.

За яку годину, після виходу зі Штабу Запорозької] Групи, приблизно біля 20 години вечора, сумної пам’яті чорного дня 9-го червня 1919 р. в Штаб Наливайківського полку прибув з Дорошенківського полку 6-ї Запорізької] див[ізії] сотник Хміл. Ю. і дуже просив авдієнції у полковника Болбочана.

В присутности командира Запоріжського Налив[айківського] полку полковника Зельницького Павла, його помішника полковника Пирогіва Миколи, адьютанта полку сотника Н., персонального адьютанта полк[овника] Болбочана та старшин штабу 3-го Запорізького] ім. Наливайка полку сотник Ю. Хміл. доповідає рапортом полк[овнику] Болбочанові:

«Пане Полковнику! З Чорного Острова крім Кедровського і Романченка прибули також до Проскурова з наказу Г[оловного] отамана Петлюри відомий нам Чеботарів з Коваленком — це всі добре відомі нам ліквідатори всих опозицій до соціалістичних] експериментів уряду. Всі вони зараз знаходяться вже в Штабі Запорізької] Групи і конферують з от[аманом] Сальським — про що, мені не відомо. Я отримав від них наказ про Ваш, пане полковнику, і полковн[ика] Гавришка арешт. Наказ маю виконати цієї ночі».

Відрапортувавши — сотник Ю. Хміл. просить всих кому загрожує арешт чим скорше змінити помешкання, аби він прибувши сюди з сотнею війська для виконання наказу, тут, в цьому помешканню їх не знайшов.

При цьому сот[ник] X. розповів, що частини їхньої див[ізії] відмовляються виділити для цієї справи сотню. Після довгого намовляння к[оманди]ром Дорошенківського полку хор[унжим] Ів[аном] Литвиненком, йому таки вдалося намовити 6-ту т. з. «Глодоську» сотню полку, що складалася з повстанців та партизанів з м. Глодос на Херсонщині. Ця сотня припала дуже до вподоби теж зреволюціонізованому к[оманди]рові полку Литвиненкові547 — фаворитові Петлюри так самісінько як і от[амана] Омелька Волоха. Тому, ці два мікрофони влади очі і уші Гол[овного] Отамана були в складі 6-ї Запорізької] дивізії, з благословення вічно лавіруючого комдива Загродського, хоч в його іноді деяких потягненнях наступали йому на п’яти як начштадів генштабу полковник Стефанів та[к і] помічник] комдив[а] полковник Бурковський 548, старий чесний досвідчений вояка.

Таким чином 6-та «Глодоська» сотня Дорошенківського полку була дана до розпорядження сотника Хміл.

Далі сот[ник] Хм. оповідає, що йому натякнули, щоб він у випадку якогось спротиву подав знак частині ССів під кермою сот[ника] Романа Сушка, які мають зараз же штурмувати як Штаб Запоріжської Групи, так і штаб 3-го Запорозького] Наливайківського полку, та що біля Штабу Групи знаходяться вже сотні СС під командою сот[ника] Сушка, розставляючи тяжкі кулемети і стоять всі напоготовлю. Чому саме доручена така «делікатна» справа Сушкові Запоріжцям було відомо, знали всі його наставления до Запорожців ще з часів тимчасового «фортунного» його перебування в 2-му Запоріжському полку на демаркаційній лінії Української Держави і РССФРеспубліки в осені 1918 року на Новгород-Сіверській Землі…

На превелике здивовання, полковник Болбочан коротко відповів сот[нику] Хм.: «…Пане сотнику — як старшина ви мусете виконати наказ своїх зверхників, а звідси я не рушуся нікуди…»

Сотник Хм. засмучений відійшов…

На випадок якогось більшого спротиву соціалістичне начальство видало наказа групі сотника Романа Сушка — кондотєра штурмувати Штаб Запорізької Групи і Штаб Наливайківського полку.

Цей дрібний чоловічок почав розставляти по Проскурові кулемети. Жолдяк Сушко думав заробити слушний жольд від «батька» всіх руїнників! Шкода, що не дійшло до сутички. Це дало б спромогу розправитися раз і назавжди із соціалістичним урядом, із Волоховцями і з «глодовцями» і зо всіма жолдяками головного руїнника Петлюри. Вони були б зметені бойовою Запорізькою силою. Шкода! Було б припинено раз на завжди галапасництво соціалістичних акул над українським народом!

Знаючи практику соціалістичних акул уряду УНР, командир Наливайківського полку полковник Зельницький Павло негайно виставив для охорони загродження біля приміщення Штабу кулеметну чоту і сотню піхоти. Решта частин полку стояла в повному поготів лі. Штаб Запорозької] Групи фактично вже скрито був бльокований кондотьєрами Сушка, в котрому вели «переговори» Гол[овний]Дер[жавний] Інспектор Кедровський з помічником] і н[ачальни]к охорони Петлюри з помічником].

Десь біля 10 год[ини] 9-го червня 1919 р. до Штабу Наливайківського полку зі співом наближалася «Глодоська» 6 сотня Дорошенківського полку, дана до розпорядження сотника Хм. щоб дати тим осторогу загроженим.

Охоронна сотня Наливайківців затримує «глодосців» перед будовою Штабу полку й далі не пускає. Сотник Х[міл.] стоїть, він не видає жадних наказів… Чути «переговори». «Глодосці» пасивні бачучи перед собою загартованих дисциплінованих регулярників. Старшина Наливайківського полку дає глодосцям 5 минут часу для залишення терену перед будовою Штабу полку…

Довідавшись про це — полковник Болбочан наказує не чинити жодного спротиву й пропустити сотника Хм. до себе.

Старшини просять Болбочана, щоб він вийшов на двір заднім ходом будови… Цю пропозицію полк[овник] Болбочан відкидає, заявляючи: «Я не вчинив нічого протизаконного, нічого не боюся, хоч і знаю вибрики уряду…» Йдіть відси, аби часом не забрали когось з Вас разом зі мною.

Полковник Гавришко, сотн[ик] Письменний і старшини штабу полку виходять… і Наливайківці пропускають сотника Хміл. з трьома вояками до будови Штабу полку…

Входить сотник Хм. — Болбочан сам віддає йому свою кавказьку шаблю, револьвер, планшетку з полевою книжкою й наказує сотникові Хм. виконати одержаний наказ арешту. Сотник Хм. вагається… він блідий стоїть струнко перед полковником Б[олбочаном]… Цю картину старшини Штабу обсервують через відчинене вікно… Полковник Гавришко, сотник К[орж] і Щисьменний] пішли, тим спасли своє життя й уникли мучеництва полковника Болбочана.

Відійшли… сотник Хм. і полк[овник] Болбочан впереді, а позаду сотня «глодосців» Дорошенківського полку, яку чомусь дехто називав «Богданівського полку». Це помилка.

Жодна частина регулярних формацій Запорожців такого злочинного наказу ніколи не виконали б, бо ж в очах Запорожців полк[овник] Болбочан був взірцем лицарства, чести, патріотизму та їхньої бойової слави.

Не було й жодного спротиву на наказ полковника Б[олбочана] в Проскурові, так само як і під час його першого арешту Волохом по наказу Петлюри в Кременчузі 24 січня 1919 р.[77] Олександром Загродським і Омельком Волохом.

Не було ніякого заворушення в Дорошенківському полку з нагоди прибуття полк[овника] Болбочана до Проскурова як на протязі років писали соціалістичні маги. Правдою є, що агітацію серед «глодосців» — повстанців [вів] к[оманди]р Дорошенківського полку хорунжий Ів[ан] Литвиненко, який волею «головного» став надійним к[омандир]ом полку. Литвиненкові вдарив до голови чад революції, завдяки котрій він одержав командування полком. В Дорошенківському полку було досить добрих кадрових вищих старшин, що стояли на чолі сотень, чи куренів, тому він боявся, що на випадок зміни в вищому командуванню Запорожцями він піде, або в «абшид», або ж буде десь молодшим старшиною в сотні, в крайньому випадку командиром сотні. К[оманди]р кін[ного] полку Чорних запорожців Дяченко рвався з полком до Чорного Острова, аби силою звільнити полк[овника] Болбочана з пазурів Петлюрівської «чека» — на жаль, починаючи від к[оманди]ра 7 див[ізії] і ком[андирів] полків не дістав морал[ьної] підтримки!

Ніхто з Запорожців не бачив в Проскурові, як тоді писалося в революційній] пресі, розкиданих «Болбочанівських летючок». Навіть ті з найближчих до Болбочана не бачили їх.

А наколи може вони пізніше і появилися в руках марксистського петлюрівського «правосуддя», то це міг бути лише фальсифікат шефа пропаганди соц[іал]-революціонера Ничипора Григор’єва, що у своїх відозвах уряду оповіщав всіх купців, офіцерів, урядовців, священників і майже все населення України ворогами УНР. У цього героя революцій — всі, що не належали до соціалістів були ворогами народу!

В ту ж пізню ніч 9 червня 1919 р. начальник Охорони [78] С. Петлюри відвіз Полковника Болбочана з Проскурова до Чорного Острова, де перебував «високий» уряд. Полк[овник] Болбочан був посаджений до окремого вагону «в’язниці смерти на колесах», що стояв на запасовому тору ст[анції] «Чорний Острів».

Штаб Запорізької Групи і частини, одержавши звістку про арешт полк[овника] Болбочана занепокоївся. Сальський втратив рівновагу… Цю звістку Запорізьким частинам на фронті в ніч з 9 на 10 червня принесли сот[ники] Письменний, Корж, полковник Гавришко, за якими також шукали агенти уряду… На цю вістку фронт захитався, хотіли знятися з фронту й повернути багнети проти зненавидженого соціалістичного] уряду в Чорному Острові — уряду, який не нічого корисного не робив, а лише виробляв «проекти» щоб перехитрити й перегнати своїх вчителів з Москви… Вислана делегація до Петлюри, а він запевняв, що волосок не спаде і арешт є тимчасовий, запевняючи словом чести…»

(Архів С. Цапа (СГД). — Спр.1. — Арк.160–173. Оригінал.)