Тимчасовий союз із Німеччиною. «Акт відновлення Української Державності»
Тимчасовий союз із Німеччиною. «Акт відновлення Української Державності»
1940-й і наступний за ним 1941 рік стали часом недовгої співпраці Бандери і керованої ним ОУН(р) із німецькою владою. Ця співпраця була обумовлена кількома чинниками. По-перше, на цей час Німеччина володіла практично всією Європою і всі значні центри ОУН знаходилися на окупованих землях або на територіях союзних із Німеччиною держав, наприклад, Італії. І для того щоб вижити, українським націоналістам хоч-не-хоч доводилося проявляти лояльність до нацистського режиму. По-друге, ще з часів УВО зв’язки з Німеччиною були міцні й достатньо плідні. І нарешті, по-третє, перед початком Другої світової війни Гітлер був політичним діячем, який міг подобатися або не подобатися, але він ще не був визнаний злочинцем проти людства, і відносини з ним підтримували політичні діячі всього світу, зокрема Йосип Сталін, який вітав Гітлера з узяттям Парижа, а в 1941 році, рівно за два місяці до нападу на СРСР, надіслав вітальну телеграму Гітлеру з нагоди його дня народження.
Попри всі заяви «революціонерів» про самостійну боротьбу з більшовицькою Москвою, було очевидно, що така боротьба неминуче закінчиться поразкою, відповідно треба було шукати допомогу ззовні. Супротивники Німеччини на Заході не викликали довіри у націоналістів ще з часів визвольної боротьби 1917—1920 років. Слід нагадати, що згідно з мирними договорами, що завершили Першу світову війну, Україні, на відміну від багатьох інших східноєвропейських націй, було відмовлено в незалежності. За цими й багатьма іншими причинами українському національному руху вигідно було спертися на Німеччину. До цього можна додати, що українським націоналістам доводилося вибирати між двома тоталітарними державами. І якщо радянський режим достатньо чітко проявив своє ставлення до українського народу, то Німеччина поки в цьому помічена не була, якщо не зважати, звичайно, на маячню, висловлену в працях ідеологів нацизму. Безумовно, Бандера і його прихильники чудово розуміли, що і Німеччина не є надійним партнером, як це хотілося б «мельниківцям», тому вони не дуже покладалися на неї. Але, як уже мовилося, реальність диктувала свої умови, і треба було вибирати. Політику ОУН(р) того часу можна схарактеризувати як тимчасовий союз із Гітлером.
Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі, у них перед очима був приклад Хорватії і Словаччини, країн, що за допомогою німців стали незалежними державами.
В. І. Ленін стверджував, що найбільш слушною для повстання і революції обставиною є війна. У цьому питанні українські націоналісти були цілком солідарні з вождем світового пролетаріату. Недивно, що вони вирішили використати напад Німеччини на СРСР для досягнення своєї одвічної мети – створення Української держави.
Розрахунок робився на стару і, здавалося, безвідмовну в своїй логічності істину: «Ворог мого ворога – мій друг». Основним супротивником, що захопив більшу частину України, були більшовики, а німецька армія їх виганяла. У свою чергу, нацисти потребували сприяння місцевого населення на зайнятих ними територіях, а його могли забезпечити українські рухи в обмін на надання державної незалежності.
У даній ситуації розрахунки на «використання» Німеччини будували як «мельниківці», так і «бандерівці». І ті, й другі були солідарні в тому, що за допомогою військових німецьких фахівців необхідно створювати свою армію. Різними у них були тільки підходи. «Мельниківці» розраховували переконати нацистську верхівку, що без широкої допомоги українців німцям не перемогти СРСР. Вони не сприймали серйозно заяви Гітлера про расову неповноцінність слов’ян і його плани з облаштування європейських земель Радянського Союзу, тобто перетворення, наприклад України, в німецьку колонію.
Андрій Мельник і його прибічники вважали, що подібні заяви Гітлера потрібні були на ранньому етапі становлення націонал-соціалістського руху, для того щоб згуртувати і консолідувати націю. А сучасність, як вони думали, диктує інші умови і вимагає інших схем. Як показав час, вони жорстоко прорахувалися.
Натомість «бандерівці» зробили ставку на самостійний опір, але вважали, що Німеччину можна використовувати в своїх цілях, передусім як військових учителів. По-друге, вони наївно вважали, що, поставивши німців перед фактом створення Української держави, їм удасться добитися визнання своїх прав. У результаті, прорахувалися і вони.
Українські націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, бачивши в цій події багатообіцяючу можливість для утворення незалежної Української держави. Проте, хоча в ОУН і німців був спільний ворог, їхні інтереси й цілі були зовсім різними. Німцям ОУН уявлялася корисною головно як диверсійна сила, здатна спустошувати тили Червоної Армії. Натомість націоналісти явно не прагнули бути знаряддям Берліна; у їхні наміри входило використати війну для розповсюдження власного впливу в Україні. Отже, кожна сторона збиралася використати іншу в своїх цілях.
І без того напружені відносини між ОУН і нацистами ускладнювалися низкою інших нюансів. Треба сказати, що німці по-різному ставилися до ОУН: абвер (військова розвідка), що мав тривалі зв’язки з ОУН, вважав за потрібне співпрацювати з нею; а, наприклад, апарат нацистської партії, очолюваний Борманом, зневажливо відкидав саму можливість ставлення до ОУН як до серйозного політичного чинника. Готуючись до боротьби з московсько-більшовицькими окупантами, ОУН(р) вирішила використати внутрішні розбіжності між військовими колами вермахту і нацистською партією для організації навчальних українських груп при німецькій армії.
Німецька влада закривала очі на роботу військового центру ОУН у Польщі. Цей центр, організований за безпосередньої участі Бандери і його вірного соратника Романа Шухевича, розгорнув активну військову підготовку серед членів ОУН зі співчуваючих, проводив роботу з уже готовими кадрами і з тими, хто не мав військової освіти. Усім військовим з армійською освітою були визначені їхні функції і завдання, призначені мобілізаційні плани на майбутнє. Були організовані вищі військові курси, курси старшин і сержантів, розроблені методики з використання військових знань, набутих у регулярних арміях, для військової роботи в даних умовах, визначені плани й методики організації й дій революційних військових з’єднань, партизанського і повстанського руху, складені списки та комплекти військової літератури, створені умови для роботи військових, почато створення військових підручників, підготовлені плани й програми військових шкіл різного типу, створено декілька команд військових інструкторів, проведено ряд навчальних курсів, організовані навчальні табори, в яких велика кількість членів ОУН здобула початкову військову освіту.
З лав курсантів того часу вийшло немало здібних офіцерів, що поповнили надалі лави УПА. Мобілізаційні плани з розміщення військових на випадок німецько-радянської війни стали основною роботою Проводу ОУН у підготовці так званих похідних груп, члени яких із західних окраїнних земель, із Польщі, Німеччини і почасти із Закарпаття мали перейти на серединні і східні українські землі. Посилена військова робота дала добрий результат, що дозволило організації проводити роботу і боротьбу на два фронти в період німецько-радянського протистояння.
Військове навчання ОУН проходило конспіративно. Воно давало переважно теоретичні знання, але мало важило в плані практичного військового уміння, яке можна здобути тільки в армії, у полі, зі зброєю.
Результатом співпраці ОУН(б) із німцями стало створення напередодні їхнього вторгнення в СРСР українського військового підрозділу – вже згадуваної вище Дружини українських націоналістів (ДУН), що складалася головно з українців пробандерівської орієнтації, набраних на окупованих німцями територіях. Це формування ділилося на два батальйони – «Нахтігаль» під проводом сотника Романа Шухевича і «Роланд», командиром якого був майор Є. Побігущий. Посилаючи загін ДУН на навчання в німецьку армію, ОУН поставила свої умови, які були прийняті тими німецькими військовими чиновниками, хто відповідав за співпрацю з українцями. Головні умови були такі: завданням загону є боротьба проти більшовицької Москви за відновлення й захист незалежної соборної Української держави; весь загін підкоряється Проводу ОУН, складаючи йому присягу; рішення про участь загону у військових діях приймає Провід ОУН, і лише за його рішенням загін виконує накази; загін зберігає власний внутрішній порядок; військова референтура Проводу ОУН надає військові звання і призначає командний склад у загоні ДУН; на мундирах воїни цих легіонів повинні були носити тризуб і йти в бій під синьо-жовтими прапорами. Ніякого підпорядкування структурам СС, як про це часто пишуть, не було, тим більше що підготовка бійців ДУН проходила в спецшколі абверу в Нойгамері. Як відомо, абвер і СС весь час ворогували, тому навряд чи керівництво військової розвідки Німеччини дозволило б навчатися в своїй школі тим, хто підкорявся відомству шефа СС Гіммлера.
Згодом Степан Бандера писав: «Політичний смисл створення українського військового загону в співпраці з німецькою армією був у тому, що він мав закріпити свободу і становище України, яка під час війни на її території не вдається до пасивного очікування, але і сама бореться за свою незалежність. Військові загони Дружин українських націоналістів мали офіційно довести, що Україна готова, окрім власної революційної боротьби, поставити на фронт проти Москви своє військо в союзі з Німеччиною, якщо вона підтвердить державну незалежність України і офіційно вважатиме її союзником.
Остаточне ставлення Німеччини мало виявитися тільки тоді, коли хоч би частина України звільнилася від більшовиків. У разі дружнього ставлення Німеччини до України підрозділи ДУН повинні були стати основою регулярної армії Української держави. У разі негативного розвитку подій, що було також передбачено, все одно була б вигода – прекрасний вишкіл офіцерів і солдатів, які мали знайти спосіб повернутися в лави підпілля ОУН, щоб створювати і поповнювати її революційні військові сили. Проте на цьому шляху перед українськими військовими стояло надзвичайно складне політичне завдання – продемонструвати свою вірність незалежній лінії ОУН і відірватися від співпраці з німцями».
Перед німцями, які схилялися до необхідності співпраці з ОУН, виникала дилема: яку саме фракцію підтримувати – помірних, але слабкіших «мельниківців» чи діяльних, численніших, але погано ними контрольованих «бандерівців»? Боротьба за підтримку німців ще більше загострила протистояння двох фракцій: кожна вважала себе єдиним представником українського народу.
За наказом заступника начальника відділу абверу-II Е. Штольца обидві групи («мельниківці» та «бандерівці») готували майбутніх поліцаїв, розробляли плани «повстання українців» відразу ж після нападу Німеччини на Радянську Росію, «щоб підірвати найближчий тил радянських військ і переконати світову спільноту в розкладанні радянського тилу»[9]. Кожній фракції також дозволили створити свій «уряд».
У червні 1941 року приготування, що курирувалися особисто фельдмаршалом Кейтелем, були закінчені. Бандерівські бойовики, передусім батальйон «Нахтігаль», були одягнені в нацистську форму з єдиною відмінністю: синьо-жовтими смужками на погонах. В урочистій обстановці батальйон склав фюрерові присягу на вірність «до крові».
Керівництво ОУН(б) планувало, що з приходом до України легіони ОУН мають стати зародком самостійної національної армії. 30 червня 1941 року, відразу ж після відходу більшовиків, виконуючи рішення Проводу ОУН, батальйон «Нахтігаль» увійшов до Львова з метою організації Національних зборів, які тут же в будівлі, де розташовувалося відділення «Просвіти», проголосило «Акт відновлення Української Державності». Голова Національних зборів Ярослав Стецько був уповноважений створити Тимчасовий уряд для організації українських владних структур. ОУН(б) не тільки обійшла німців, але і намагалася переконати перелякане українське населення (спершу небезуспішно), що діє зі схвалення Берліна.
При цій історичній події були присутні близько ста визначних представників від усієї України, а також майбутній патріарх УАПЦ[10] Й. Сліпий. Історичний момент благословили все ще живі ієрархи українських церков, наприклад Андрей Шептицький, митрополит УГКЦ[11]. Проголошення незалежності було передане по радіо для всього українського народу і світу.
Акт 30 червня 1941 року засвідчив світу, й зокрема Німеччині, що український народ є законним господарем на своїй землі і оборонятиме її від кожного, хто посміє позбавити Україну свободи.
Частиною, спільною для обох фракцій ОУН, стратегії – ставити німців перед фактом, що відбувся, – стали їхні спроби створити органи місцевої адміністрації в окупованих районах України. Для цього було зібрано близько двох тисяч членів ОУН, переважно «бандерівців», які, розбившись на похідні групи, мали йти слідом за німцями, що наступали в глиб України. На місцях члени цих груп виявляли згодних до співпраці з ними українців і формували з них місцеву адміністрацію.
Тим часом ОУН(м), яка утримувалася від конфронтації з німцями, спробувала отримати вигоду з дій своїх супротивників, неузгоджених із вищим німецьким керівництвом. Андрій Мельник написав листи Гітлеру і генерал-губернатору Франку, в яких серед іншого мовилося, що «бандерівці поводяться негідно і створили без відома фюрера свій уряд». Хоча, як уже наголошувалося, існувала принципова згода на формування уряду для кожної групи, єдиною умовою було тільки те, що до складу уряду мали увійти представники обох фракцій. Але при цьому, звичайно ж, не малося на увазі, що цей уряд представлятиме самостійну і незалежну державу. А в мельниківських газетах «Наступ», «Український вісник» і «Сурма» піднялася хвиля обурення тим, що до «уряду» не запросили нікого з ОУН(м). Утім, за декілька місяців «мельниківці» втратили прихильність нацистів.
Німцям «самостійна Україна» була не потрібна. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо для «ліквідації змови українських самостійників». Прем’єру Стецькові було поставлено ультиматум: визнати недійсним «Акт відновлення Української Державності». Після рішучої відмови Стецько і ще декілька членів уряду були арештовані. Провідник ОУН Бандера був схоплений у Кракові. Українська Самостійна Соборна Держава, проіснувавши всього два дні, була знищена, проте боротьба на цьому не припинилася.
Степан Бандера півтора року просидів у Берліні в поліцейській в’язниці, ще півтора року – в концтаборі Заксенгаузен. Розповідають, що в Заксенгаузені Бандера жив хоча й під наглядом поліції, але в особливих умовах і на доброму пайку. До цього російські історики додають ще й таке: якось Бандеру, що гуляв по Берліну, зупинила поліція, але негайно відпустила, коли той показав посвідчення співробітника гестапо. Через обер-штурм-банфюрера СС Вольфа він отримував інструкції з керівництва своїми прибічниками, яких закликав «продовжувати співпрацю» з окупаційними військами. Серед цих інструкцій був і наказ «про поголовне і повсюдне знищення польського населення, що проживає на території західних областей України». Проте українські історики цей період життя Бандери переважно замовчують. Хоча малоймовірно, що все було так, як викладено вище. Якби це все відбувалося насправді, то тоді дуже дивною виглядає боротьба УПА проти німців. І навряд чи у такому разі ім’я Бандери стало б символом цього опору. Найпевніше, що подібні інструкції від його імені поширювали нацисти.
Вельми дивним також здається розповідь про прогулянки в’язня концтабору по Берліну. З якою метою? Якщо його туди привезли, наприклад, для якихось переговорів, то чому він гуляв наодинці? І звідки в ув’язненого посвідчення співробітника гестапо? Відповідей на ці і подібні питання поки немає. Отже, залишається тільки припускати, що подібна інформація, що з’являється, до речі, до цього часу, є наслідком масованої радянської пропаганди з очорнення лідера українського національного руху.
Тоді як Бандера нібито «гуляв по Берліну», доповіді агентів нацистської Служби безпеки повідомляли, що після масованих арештів у вересні 1941 року бандерівці, що залишилися на волі, знову почали організовуватися. Причому відбувалося це в 1942 році безпосередньо на території Німеччини, в Дрездені й Брауншвейгу, а центр руху знаходився в Берліні. Унаслідок негайно проведеної операції гестапо арештувало близько шістдесяти найбільш активних функціонерів нелегальних «бандерівських» груп. Був затриманий і керівник Берлінського центру – такий собі Клим. Протягом осені того ж року в ув’язненні опинилося понад двісті прихильників Бандери. І ще одна деталь: в одного з кур’єрів, що здійснювали зв’язок із Галичиною, були виявлені фальшиві бланки «Керівника Німецького інституту для іноземців при Берлінському університеті». Документи були потрібні для того, щоб пред’являти їх контролю на кордоні як дозвіл на проїзд замість свідоцтва про відпустку. Чи не цей факт ліг в основу радянської пропагандистської вигадки про прогулянки Бандери з гестапівським посвідченням?
Треба сказати, що Заксенгаузен дуже відрізнявся від інших німецьких концтаборів, наприклад, Бухенвальда й Освенціма (Аушвіца). Це було не зовсім звичайне місце перебування військовополонених й інших противників «Великої Німеччини». У Заксенгаузен нацисти відправляли найбільш важливих своїх в’язнів. Наприклад, саме тут перебував син Сталіна Яків Джугашвілі, причому йому також, як і Бандері, були надані цілком стерпні умови.
Один із радянських публіцистів на доказ співпраці ОУН з нацистами ставив риторичне запитання: чому ж вони не розстріляли Степана Бандеру, як, скажімо, Ернста Тельмана? Насправді, відповісти на це питання не складно. Так, справді, гітлерівці скоїли важкі злочини проти людства, але вони не були ідіотами. Ернст Тельман, вождь німецьких комуністів, був для нацистів усього лише ворогом, якого слід було знищити. А Степан Бандера був помітним політичним діячем, якого можна буде використати, як гадали нацисти, коли обставини складуться певним чином. Урешті-решт, можна назвати низку інших європейських політиків, які теж були в Заксенгаузені й залишилися серед живих. З другого боку, там загинули два відомі українські націоналісти – Іван Габрусевич з ОУН(б) і Олег Кандиба-Ольжич із ОУН(м) (він був замучений на допитах).
З останнім пов’язана, до речі, розповідь, що позитивно характеризує Бандеру. Його камера була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера, якому якимсь чином стало відомо про загибель Ольжича, милом написав на шибці його ім’я і поряд намалював хрест, повідомивши таким чином Мельникові про цю трагічну подію.
Потрапивши в концтабір, Бандера опинився поза процесом створення в окупованій гітлерівцями Україні УПА, офіційною датою утворення якої вже після Другої світової війни націоналісти, що залишилися на Заході, визначили 14 жовтня 1942 року. Тієї самої УПА, яка не тільки вступала в запеклі бої з передовими загонами Червоної Армії, не тільки успішно протидіяла багатотисячним силам створених НКВС і ВКП(б) загонів червоних партизан, але і – це історичний факт – багато разів проводила бойові операції проти гітлерівців і польських націоналістів.
Усю історію найвідомішого дітища ОУН – Української повстанської армії – умовно можна поділити на три етапи. Перший етап – від створення в 1942 році до 1944 року, коли практично вся територія України була очищена радянськими військами від нацистів. Другий – із другої половини 1944-го до 1950 року, коли загинув легендарний командир УПА Роман Шухевич. І третій етап – 1950—1954 роки. У цей період УПА командував Василь Кук (Вертко Леміш).
Незважаючи на те що Степан Бандера сидів у в’язниці, вся боротьба переважної більшості українських націоналістів під час Другої світової війни була пов’язана з його ім’ям. Саме тоді народжувалося відоме і для багатьох досі одіозне поняття «бандерівщина».
Запевнення радянських істориків в тому, що Бандера керував діями УПА, не можна вважати повністю голослівними. Їхня впевненість базується на цілком зрозумілих підставах. Ось тільки висновки зроблені були з ідеологічною підосновою. Річ у тому, що Роман Шухевич справді підтримував зв’язок зі Степаном Бандерою через його дружину Ярославу, якій давали побачення з чоловіком. На перший погляд здається дивною сама можливість подібних побачень, відповідно і розцінити їх можна як знак особливої прихильності нацистських властей все-таки до союзника, нехай він і завинив. Але, з другого боку, вельми дивно було б тримати Бандеру в концтаборі, при цьому знищивши його рідних братів. Це ніяк не в’яжеться з позицією особливої прихильності. Логічніше було би припустити, що німці, дозволяючи побачення Бандері, тим самим хотіли частково прихилити його до тіснішої співпраці, одночасно демонструючи йому безглуздя протидії за допомогою знищення рідних. Інакше кажучи, можливо, нацисти ніби казали йому: «Подивися, ми даємо тобі побачення з дружиною. З нами можна і потрібно співпрацювати. А якщо ти цього не хочеш, усі твої рідні будуть знищені». До цього можна додати, що гестапо напевно знало про зв’язки Ярослави Бандери з Шухевичем.
Німці намагалися увійти і в контакт із, мабуть, найбоєздатнішою силою – УПА. Заради цього вони врешті зважилися на те, щоб випустити людину, яка для українців, настроєних антирадянськи, була символом, – Степана Бандеру. 25 вересня 1944 року його й інших в’язнів-українців, зокрема деяких «мельниківців», випускають із Заксенгаузена. Є точні цифри кількості прибічників Бандери, що дістали волю, – триста; скільки було «мельниківців» – історія замовчує. Розрахунок нацистів будувався на тому, що українські «самостійники», довгий час пробувши в спільному ув’язненні, зможуть знайти точки дотику і, так або інакше, стануть у пригоді Німеччині.
Степанові Бандері і його прибічникам запропонували переговори про можливу співпрацю. Першою ж умовою таких переговорів Бандера висунув визнання «Акту відновлення Української Державності» і створення української армії як окремих, незалежних від німецьких, збройних сил самостійної держави. Гітлерівці визнати незалежність України не погодилися, вони прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд і українські військові формування у складі німецької армії. У результаті Степан Бандера рішуче відмовився від співпраці з фашистським режимом.