Ланцюг замахів і…

Після довгих поневірянь, багатьох років життя на нелегальному становищі, ховаючись як від американської військової поліції, так і від агентів МДБ (згодом КДБ), Степан Бандера на початку 1950-х років нарешті знайшов тиху гавань у Мюнхені і почав жити майже легально. У 1954 році до нього приєднується його родина.

Йому дали спокій американці, але не радянські агенти. Кільце навколо Бандери поволі звужується. Служба безпеки ОУН виділила своєму лідерові посилену охорону. І до певного часу їй вдавалося в співпраці з німецькою кримінальною поліцією запобігти спробам замаху.

Через декілька років після вбивства Бандери, у 1965 році в Мюнхені побачила світ 700-сторінкова книга «Московські вбивці Бандери перед судом», в якій зібрано велику кількість фактів і документів про цю справу, відгуки світової громадськості тощо. У книзі також описано цілу низку замахів на Бандеру, що передували вбивству.

Історія замахів на лідера українських націоналістів досить тривала і починається ще з довоєнного часу. Уже відразу після львівського процесу виявилося, що московська влада уважно стежила за діяльністю ОУН і її провідників усіх рівнів, зокрема й Степана Бандери. Наприкінці липня 1941 року до рук членів бандерівської фракції ОУН потрапив архів обласного управління НКВС у Луцьку на Волині, серед документів якого було досьє на Бандеру з детальним описом його діяльності за часів польської окупації українських земель. Історик ОУН Степан Мудрик-Мечник, що мав можливість ознайомитися з цим до кументом, призначеним для внутрішнього користування, стверджував, що це досьє докладно, об’єктивно і дуже детально висвітлювало плани діяльності ОУН і її крайового провідника Степана Бандери.

У досьє було сказано, що в Кракові Степан Бандера створив Революційний Провід ОУН, який відразу ж розвинув активну діяльність. Підкреслювалися також організаторські здібності Бандери. При цьому застерігалося, що навколо нього групуються молоді українські активісти, що підсилює революційну діяльність ОУН на українських землях. До документа були додані структурні схеми ОУН, здобуті НКВС інструкції і повідомлення про підпільну діяльність українських націоналістів.

Упродовж майже дворічного перебування, з вересня 1939 року по червень 1941 року, більшовикам удалося роздобути немало свідчень про активність ОУН на західноукраїнських землях. Потрібні відомості були здобуті за рахунок арештів членів ОУН, проти яких провели декілька судових процесів, звичайно, закритих. Це дало потрібну інформацію апарату НКВС про їхнього противника, яким була ОУН під керівництвом Бандери, супротивника, що зумів завдати дуже чутливих ударів радянським військам у перші дні війни.

Існує також один цікавий документ, який наводить у своїй книзі Іван Білас:

«№ 1970 с 5 грудня 1942 р.

Товаришеві Сталіну Й. В.

За повідомленням Сабурова, в лісах Полісся, в районах Пінськ, Шумськ, Мізоч є великі групи українських націоналістів під керівництвом особи, законспірованої прізвиськом Тарас Бульба. Дрібні групи партизан націоналісти роззброюють і б’ють.

Проти німців націоналісти влаштовують окремі засідки.

У листівках націоналісти пишуть: «Бий кацапа москаля, жени його відсіля, він тобі не потрібен».

Великого націоналіста Бандеру німці розстріляли.

П. Пономаренко».

Але Москва поспішила поховати Бандеру. Він і цього разу залишився живий, хоча і знаючи наміри німецького керівництва, тому кожний день перебування в Заксенгаузені міг для нього стати останнім.

Подальші події під час війни й після неї – розгортання діяльності й організованої боротьби ОУН – УПА, діяльність Степана Бандери, ім’я якого мобілізовувало більшість населення Західної України, – показали комуністам глибину тієї небезпеки, яку являв для них український націоналістичний рух.

Стривожена Москва вирішила, що для того, щоб зломити цей рух, окрім жорсткого фізичного знищення необхідно застосовувати й інші методи – обман і лестощі. Для цього була використана так звана «амністія Хрущова» для тих членів ОУН – УПА, які складуть зброю.

Щодо провідника ОУН Степана Бандери, то проти нього Кремль у післявоєнний час проводив кампанію двома шляхами: по-перше, посилено намагався за допомогою паплюження і безсоромної брехні підірвати його моральний авторитет в Україні і за кордоном; по-друге, вимогою, зверненою до західних союзників, закликав видати його як нібито «військового злочинця».

Після закінчення війни відповідно до домовленостей Сталіна – Рузвельта – Черчілля на Ялтинській конференції всі громадяни СРСР, які в ході війни опинилися в інших країнах, мали бути депортовані «на батьківщину», навіть у примусовому порядку. Підлягали депортації й ті, хто емігрував після революції 1917 року. Відомо, що донські козаки, яких разом із родинами вантажили на пароплави, в дорозі здійснювали масові самогубства. Був виданий навіть генерал Краснов, який радянським громадянином ніяк бути не міг. Його повісили в 1947 році, незважаючи навіть на те, що йому було вже 78 років.

Як уже згадувалося, 6 лютого 1946 року на засіданні першої сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні представник делегації УРСР М. Бажан виступив із вимогою видати українських політичних діячів, які перебували на Заході, і щонайперше Степана Бандеру, з формулюванням «як злочинця проти людства».

Цілком імовірно, що внаслідок цих московських вимог у 1946—1947 роках підрозділи американської військової поліції «МП» в окупованій американцями зоні Західної Німеччини дістали наказ «за всяку ціну» затримати Степана Бандеру. Важко сказати, від кого саме виходив цей наказ, проте незаперечним фактом є те, що тільки випадок одного разу врятував Бандеру від арешту. За його словами, в 1947 році, проїжджаючи по Мюнхену своїм автомобілем, несподівано на вулиці Унгерера він опинився в оточенні американських військових, які зупинили його автомашину й зажадали, щоб він пред’явив документи. Бандера холоднокровно вийняв із кишені червоне посвідчення журналу «Українська трибуна», на якому великими білими літерами було написано «Pressa». Поліцейські не стали детально розглядати посвідчення, взяли під козирок і махнули рукою, дозволяючи йому їхати, і навіть посміялися з нього: його старенький автомобіль, що весь час ремонтувався, ніяк не хотів заводитися.

Одночасно з дипломатичними заходами, спрямованими на те, щоб дістати в свої руки провідника ОУН, НКВС розробляв плани його фізичного знищення. Над реалізацією цих планів упродовж п’ятнадцяти років працювали керовані з Москви три головні центри НКВС – Київський, Варшавський і Празький, що посилали для виконання замахів на Степана Бандеру своїх вишколених агентів. Проте в багатьох випадках ОУН вчасно виявляла плановані замахи. Тому НКВС, пізніше МДБ – КДБ, був змушений весь час відкликати своїх агентів і міняти тактику й плани.

Усій потузі радянського КДБ з його велетенським апаратом для винищування людей, його просто невичерпними технічними засобами і фінансовими ресурсами ОУН могла протиставити відносно невеликі сили й засоби своєї Служби безпеки. Це п’ят надцятирічне суперництво переконливо говорить про ту надлюдську боротьбу, яку вели кадри революційно-визвольного руху на чужині, захищаючи Степана Бандеру. При цьому слід підкреслити, що тодішні закони ФРН, на території якої перебував провідник ОУН, не давали можливості запобігти підготовці таких політичних убивств, головною умовою якої є організоване на підставі стеження вивчення звичок і місця мешкання майбутніх жертв.

У радянських спецорганів були всі підстави люто ненавидіти Службу безпеки ОУН, бо вона працювала на високому рівні і змогла виявити багато агентів, засланих у післявоєнні роки до Західної Німеччини, зокрема й щоб убити Степана Бандеру.

У 1947 році за дорученням Київського МДБ замах на Бандеру готував агент Ярослав Мороз. Завербувавши Мороза, МДБ вислало його до Німеччини, віддавши наказ учинити вбивство так, щоб воно скидалося на з’ясування стосунків між емігрантами, конкретно, щоб підозра у вбивстві лягла на супротивників ОУН(р). МДБ сподівалося, що таким чином зможе досягти подвійної мети: знищити Бандеру і спровокувати з боку ОУН(р) акцію-відповідь проти своїх противників, тобто викличе усобицю серед українців. На щастя, замах був заздалегідь розкритий Службою безпеки ОУН.

На початку 1948 року з Польщі до Західної Німеччини нелегально прибув агент МДБ Володимир Стельмащук (Жабські, Ковальчук), капітан підпільної польської Армії Крайової. Завданням Стельмащука в АК була провокаційна діяльність за загальним дорученням МДБ й УБ (польська служба безпеки). У Західній Німеччині Стельмащук отримав від МДБ зв’язки з цілою низкою інших агентів й організував бойову групу, що мала в своєму розпорядженні автомобіль і мотоцикл. Стельмащук також контактував з різними національними еміграційними групами, серед яких почав збирати інформацію про антикомуністичну діяльність політичних кіл. Але головним завданням Стельмащука було вбивство Бандери. За допомогою резидента МГБ у Франції йому вдалося встановити місце проживання провідника ОУН у тій самій лісовій хаті, про яку згадувала Наталія Бандера, за 28 кілометрів від Мюнхена. Проте, виявивши, що його агентурна діяльність викрита контррозвідниками ОУН, Володимир Стельмащук поспіхом виїхав із Західної Німеччини.

Невдачі посланців Київського й Варшавського центрів МДБ змусили Москву передати завдання вбивства Степана Бандери третьому своєму центру – Празькому. Польські й чеські центри МДБ упродовж тривалого часу вели наклепницьку пропаганду проти Бандери і всього українського визвольно-революційного руху. У 1950 році працівникам СБ ОУН стало відомо, що база КДБ в столиці Чехословаччини готує черговий замах на лідера ОУН.

Через два роки, восени 1952 року, база МДБ в Карлсхорсті (Східний Берлін) послала до Мюнхена двох своїх агентів із завданням організувати черговий замах на Бандеру. Один із цих агентів, родом з Чехословаччини, відомий під прізвищем Хорст Легуда, проживав у мюнхенському готелі «Кройцгоф» біля лісового кладовища («Вальдфрідгоф»). Другий агент на прізвище Лєман, німець за походженням, проживав там же, в Мюнхені, у готелі «Фремденгайм Ерліхе» на вулиці Шелінґера, 9, на другому поверсі. Ці деталі стали відомі завдяки тому, що в західних розвідках був у згаданому відділі МГБ свій агент. Дізнавшись детально про плани Легуди і Лємана, вони передали дані в німецьку поліцію. Обидва агенти були арештовані і супроводжені у в’язницю Франкфурта-на-Майні, а потім постали перед судом за шпигунську діяльність.

У 1953 році все з тим же завданням московське МДБ прислало до Мюнхена свого старого агента, волинського німця Степана Лібгольца. Вдаючи з себе прихильника української визвольної боротьби, Лібгольц прагнув зав’язати контакти з українськими колами, щоб зібрати необхідну інформацію про місцеперебування і спосіб життя Степана Бандери. Проте Служба безпеки швидко розкрила «московського посланця» й ужила відповідних контрзаходів, установивши над ним нагляд. При цьому Лібгольц довгий час нічого не підозрював. І лише в 1957 році він відзначив, що перебуває «під ковпаком». У тому ж році він зник, як зникали до цього інші викриті агенти МГБ. Через чотири роки він «випірнув» у східній зоні Німеччини, де КДБ використав його при втечі на захід Богдана Сташинського.

У кінці 1957 року Службі безпеки стало відомо, що Степаном Бандерою і його родиною цікавиться такий собі М. Горбанюк, старий емігрант із Поділля, що жив за кордоном (останнім часом у Мюнхені) з 1923 року. Про Горбанюка було відомо, що він належав до різних радикальних груп, таких, наприклад, як «Остряниці», «Гулая», а також до «Вільного козацтва». Під час перебування чеської комуністичної місії в Мюнхені він підтримував із нею певні контакти. У 1956 і 1957 роках Горбанюк спілкувався зі своїм давнім приятелем, колишнім підполковником Сухоручком, який жив у Чехії і навіть їздив до Відня на зустріч із ним. У жовтні 1958 року Горбанюк таємничим чином зник із Мюнхена. Уранці він пішов на пошту і додому вже не повернувся. Найпевніше, опинився за «залізною завісою», зібрана ним інформація потрапила до рук КДБ.

На початку 1959 року в Мюнхені кілька разів з’являвся чоловік на прізвище Вінцік, що цікавився дітьми Бандери. Служба безпеки встановила, що Вінцік довідувався адресу школи, в якій навчався 13-річний син лідера націоналістів Андрій. До Мюнхена Вінцік приїжджав із Відня на автомобілі під номером «W 418651». Вдалося також встановити, що він був нібито працівником однієї чеської фірми. Востаннє Вінцік приїхав до Мюнхена 26 березня 1959 року, і того ж дня його заарештувала німецька кримінальна поліція.

Приблизно в той же час Проводу ЗЧ ОУН стало відомо, що КДБ готує вбивство Степана Бандери, використовуючи досвід знищення Петлюри в 1926 році. Як відомо, Симона Петлюру на вулиці в Парижі застрелив єврей Шварцбард, що заявив на суді, ніби зробив це з помсти за єврейські погроми, які за наказом Петлюри здійснювалися в Україні. Якщо польський суд у Львові в 1933 році за вбивство з подібних мотивів засудив Миколу Лемика на довічне ув’язнення, то французький суд у 1926 році виправдав Шварцбарда. Тепер Степана Бандеру мав убити молодий поляк, родом із Волині, родичів якого нібито знищили бандерівці в Галичині. Але план цей здійснений не був.

Був і випадок, про який у своїх спогадах розповідає Степан Мудрик-Мечник, що з 1951 року був начальником розвідки ЗЧ ОУН:

«Другого жовтня я мав зустрітися з чоловіком, що працював у КГБ… Ним займалося СБ і розконспірувало його. Потім ним довелося займатися мені. Ми не вірили йому, і він це знав. Ідучи на розмову з ним, я завжди мав надійну охорону…

Далі Зажицький[15] повідомив, що КГБ в Москві з найвищої інстанції отримало доручення за всяку ціну фізично ліквідувати Степана Бандеру, Ярослава Стецько, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу затримати і живцем привезти до Східньої Німеччини. На Бандеру замах може відбутися кожного дня, все вже підготовлено. Вони хочуть з ним покінчити. Я запитав, які в нього докази, що все це правда. Він без надуми відповів, що увійшов у конфлікт зі своїм начальством і хоче залишитися на Заході. Має там жінку, котру любить. Має все приготоване, щоб її перевезти на Захід, але потрібні гроші. На питання, скільки хоче, відповів, що кілька тисяч. Я йому відказав, що справ фінансових не рішаю, мушу про це говорити в Проводі. Тоді Зажицький сказав: “Пам’ятайте, що в рахунок входять такі технічні засоби, яких світ ще не знає”».

Повернувшись до Мюнхена, Мудрик-Мечник доповів у вузькому колі керівництва Проводу про свою розмову з Зажицьким. Було вирішено, що Бандері треба хоч би на деякий час зникнути з Мюнхена. Спочатку він відмовився, аргументуючи тим, що й решта наражається на смертельну небезпеку, але через декілька днів уліг наполяганням друзів і погодився виїхати. 15 жовтня 1959 року Мудрик-Мечник приїхав до Бонна і зустрівся з відомим німецьким політиком, до якого мав листи від Бандери (ім’я цього політика Мудрик-Мечник не називає, але якщо пригадати, як свого часу в радянській пресі доводили, що в смерті Степана Бандери був зацікавлений Оберлендер, можна припустити, що йдеться саме про нього). Цей політик потелефонував міністрові внутрішніх справ (бо йшлося про те, щоб Бандері та його родині зробити документи, звичайно, на якесь інше ім’я). «З Міністерства внутрішніх справ було прислано двох панів, які мене забрали з собою, – згадував Мудрик-Мечник. – У кімнаті, куди мене припровадили, був пан, мабуть, років п’ятдесяти. Вони втрьох почали розмову зі мною. З їхніх облич я зрозумів, що вони ставляться з недовірою до того, що чують. Перед 13-ою годиною вони сказали, що до години 14-ої робимо перерву. Перше, що я хотів зробити, знайти телефонну будку і потелефонувати до Мюнхена. Знайшовши телефон, я викликав Мюнхен, наше бюро, до телефону зголосився Ярослав Бенцаль, я попросив, щоб він викликав Провідника. Він мені сказав, що, мабуть, хвилин десять тому Провідник поїхав додому на обід… Бенцалеві я сказав, що він має Провідникові від мене переказати. Бенцаль розповів, що у них на Цепелін була таємна німецька поліція, питали, де Мудрик, чи ми відслали його до Бонна… Для нас було зрозуміло, що німці до цієї справи ставляться дуже обережно. Після обіду мені німецькі урядники ставили низку запитань, наприклад, звідки ми те, що я їм оповідаю, знаємо. Чи маємо свою розвідку і контррозвідку? Відповідь моя була коротка, що не уповноважений про ці справи говорити, і сподіваюся, що вони мене зрозуміють і для Бандери і його родини дозволять зробити документи».

Зі сказаного цілком можна собі уявити картину інтенсивного полювання МДБ – КДБ на лідера українських націоналістів. І це тільки спроби, які сталі відомі світовій громадськості. А скільки їх залишилося «за кадром»? Крім того, ще за два роки до вбивства Бандери відбулася подія, що показала всю серйозність намірів Москви знищити верхівку ОУН. 12 жовтня 1957 року в Мюнхені на сходинках будинку № 8 на площі Карла був знайдений труп Лева Ребета. Медична експертиза не встановила ознак насильницької смерті і поставила діагноз, що смерть настала в результаті серцевої недостатності.

Зрозуміло, що у Степана Бандери були всі підстави побоюватися за своє життя, і тому він весь час був насторожі: не ходив без зброї, його завжди супроводжували один-два охоронці.

Але давно відомо, що постійне усвідомлення небезпеки притупляє гостроту відчуття. Та й КДБ умів планувати відразу декілька операцій, сподіваючись, що якась та вдасться. Паралельно з вищеописаними планами співробітники московських спецслужб готували до вбивства Богдана Сташинського, молодого львівського студента.

Богдан Сташинський народився 4 листопада 1931 року в Борщовичах Львівської області в селянській родині (за іншими відомостями – він є уродженцем Тернопільщини). Закінчив десятирічку у Львові, під час навчання у Львівському педагогічному інституті в 1950 році був завербований КДБ, що дозволило йому «відмити» дрібні кримінальні грішки (докладніше про це буде розказано пізніше). Два роки як член «спеціальної секретної групи» він брав участь у спробах ввійти до повстанських загонів, що діяли в Західній Україні, для подальшої їх ліквідації. У 1952—1954 роках навчався в спецшколі КДБ в Києві, вивчав німецьку мову.

Потім, у 1954 році, Сташинського передали в безпосереднє розпорядження старшого лейтенанта КДБ в Карлсхорсті (Східний Берлін) С. А. Демона. Протягом трьох наступних років він слухняно виконував усі накази свого начальника, різні шпигунсько-розвідувальні та кур’єрські доручення на території Західної Німеччини. У 1957 році Сташинський отримав від «людини з Москви» пістолет-шприц, що стріляв патронами з синильною кислотою, і наказ убити в Мюнхені українського професора доктора Лева Ребета. Сташинський наказ виконав і отримав від КДБ за своє таємне вбивство подяку і фотоапарат.

У січні 1959 року Сташинський дістав від Демона завдання виїхати до Мюнхена, довідатися про місце проживання провідника ОУН Степана Бандери, що жив під прізвищем Степан Попель, і ознайомитися з його способом життя. Сташинський прибув до Мюнхена, маючи на руках фальшиві документи на ім’я Ганса Будайта, і після недовгих пошуків знайшов адресу Бандери. Після цього він повернувся в Карлсхорст і відзвітував перед своїм безпосереднім начальником.

У квітні 1959 року С. Демон повідомив Сташинському, що його викликає Москва. У Москві Сташинського опікав старший офіцер КДБ Георгій Аксентьєвич, який і передав йому доручення високих представників партії й уряду, – вбити Степана Бандеру. Аксентьєвич передав убивці покращений, двоствольний пістолет-шприц, і 3 або 4 травня Сташинський вилетів до Східного Берліна.

Приблизно 10 травня 1959 року Богдан Сташинський приїхав до Мюнхена, де зупинився в готелі «Шоттенгамель» під усе тим же прізвищем Ганс Будайт. Другого або третього дня свого перебування в Мюнхені московський агент вистежив Степана Бандеру, коли той приблизно о 16.30, по обіді, в’їхав на автомобілі «опель-капітан» у двір будинку на Крайттманштрассе, 7. Сташинський покинув засідку на вулиці Занд, де він чекав прибуття провідника ОУН, і пішов на Крайттманштрассе. По дорозі він зняв із запобіжника свій пістолет і набив його патронами з отрутою.

Перед в’їздом до подвір’я будинку № 7 Сташинський побачив, що Бандера стоїть біля автомобіля у відкритому гаражі сам, без охоронців. Використовуючи нагоду, він попрямував до своєї жертви. У правій руці Сташинський тримав зброю, загорнуту в папір.

Проте несподівано Сташинський злякався, зупинився, через деякий час швидко вийшов на вулицю і втік. По дорозі він вистрілив у землю з обох цівок пістолета, після чого викинув зброю в невеликий струмок. Потім Сташинський повернувся в готель, забрав свої речі і пішов на залізничну станцію, щоб їхати до Франкфурту.

Повернувшись до Східного Берліна, Сташинський заявив своєму начальству з КДБ, що у дворі дому Бандери йому перешкодила якась стороння людина, тому він не зміг здійснити замах. Демон передав йому підроблені ключі до дверей будинку, в якому проживав Степан Бандера, і Сташинський знову поїхав до Мюнхена, щоб перевірити їх на місці. Після цього він повернувся в Карлсхорст, а через деякий час виїхав до СРСР, де тривалий час був у відпустці в своєму рідному селі Борщовичах під Львовом.

На початку жовтня 1959 року Сташинський приїхав до Карлсхорсту й там дізнався про те, що повинен повернутися до виконання свого завдання. Під час поліційного слідства в 1961 році Сташинський на допиті в німецькій поліції розповідав про це так: «Сергій (С. Демон) проінформував мене, що момент знову настав. Він отримав із Москви вказівку, відповідно до якої я тепер повинен виконати замах у Мюнхені. Пізніше один генерал у Калсхорсті, якому мене порекомендували, змалював виконану мною роботу як «урядове завдання» або «урядове доручення». Отже, рішення про смерть… Бандери мало прийняти якесь вище керівництво, високе державне бюро в Москві…»

15 жовтня 1959 року Степан Бандера зібрався їхати додому на обід. Охоронця чомусь не було, але лідер ОУН не став його чекати. Він попросив секретарку піти з ним на ринок і допомогти зробити деякі покупки. З ринку Бандера поїхав додому вже сам. Біля будинку до нього приєднались його охоронці. Він завів машину в гараж, а потім відкрив ключем двері в під’їзді будинку № 7 по Крайттманштрассе, в якому жив із родиною…

Убивця причаївся на третьому поверсі зі згорнутою в трубочку газетою. Через сходове вікно добре було видно вулицю. Біля парадного зупинилася машина, з неї вийшов той, за ким убивця полював уже декілька днів, з пакетом у руці і в оточенні двох охоронців. Завжди обережний і пильний, Бандера чомусь несподівано відпустив охорону. Убивці було чути, як відчинилися двері, чути й кроки на сходах. Побачивши людину на сходовому майданчику, Бандера пригадав, що бачив її вранці в церкві, й запитав: «Що ви тут робите?» У відповідь із газетного згортка в руках незнайомця пролунав ледве чутний виляск. У газеті був захований пістолет, що стріляє ампулами з розчином ціаністого калія. Бандера поволі осів і впав на підлогу, згортки покотилися з пакетів униз по сходах. Після цього вбивця тихо й непомітно покинув місце злочину.

Сусіди почули крик зі сходів, що змусило їх виглянути зі своїх квартир. На сходинках лежала людина, яку вони знали як мешканця цього будинку Степана Попеля. Поряд із ним валялася сумка з помідорами.

Отже, о 13.05 залитий кров’ю Степан Бандера був знайдений ще живим. Його відразу ж повезли до лікарні, але по дорозі він помер. Початковий діагноз – тріщина в основі черепа внаслідок падіння. Але чому він упав? Потім, як і у випадку з Ребетом, був встановлений параліч серця (що було, загалом, не дивно: у дитинстві Бандера хворів на ревматизм і в нього мало бути хворе серце). Лікарів зацікавила невелика ранка на верхній губі: звідки вона могла взятися? При огляді тіла була виявлена прив’язана кобура з револьвером, і тому про інцидент відразу ж повідомили до кримінальної поліції. Урешті-решт були проведені відповідні аналізи й експертиза встановила, що «смерть настала внаслідок насильства шляхом отруєння ціаністим калієм». Сумнівів не було – це було вбивство.

Так був приведений у виконання смертний вирок Верховного суду СРСР провідникові ОУН Степанові Андрійовичу Бандері.

Німецька кримінальна поліція спочатку пішла хибним слідом і довго не могла нічого встановити. Основною версією, яку розробляли німецькі поліцейські, були «розборки» серед українських націоналістів між ворожими угрупованнями Степана Бандери й Андрія Мельника.

Провід ЗЧ ОУН відразу ж у день смерті свого керівника зробив заяву, що це вбивство політичне і що воно є продовженням серії замахів, початих Москвою в 1926 році вбивством Симона Петлюри в Парижі і Євгена Коновальця в Роттердамі в 1938 році. Паралельно зі слідством, яке вела західнонімецька поліція, Провід створив свою комісію для розслідування вбивства, яка складалася з п’яти членів ОУН із Англії, Австрії, Голландії, Канади й Західної Німеччини. Але тільки через декілька років з’ясувалося, що вбивцею був агент КДБ Богдан Сташинський.

У день похорону церква, де проходило відспівування, була переповнена людьми й делегаціями з різних куточків світу. Настоятель церкви отець Петро Голинський у присутності екзарха Кира-Платона Корниляка відправив заупокійну службу. На могилу Степана Бандери було покладено 250 вінків. Тисячі людей прийшли на кладовище «Вальдфрідгоф», щоб востаннє поглянути на свого провідника, який був для них бойовим прапором, прикладом невтомного борця за ідеали. Біля відкритої, викладеної бетоном могили похоронна хода зупинилася. Труну опустили вниз, засипали зверху привезеною з України землею й окропили водою з Чорного моря.

Над могилою Степана Бандери, окрім діячів українського національного руху, виступили грузинський князь Нікашидзе, болгарин Вальчев, туркмен Вели Каюм-Хан, словак Покорний, румун Еміліан, хорват Біліч, угорець Фаркаша де Кісбарнак, англійка Віра Річ.

На другий день західнонімецькі газети опублікували докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в них взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Усе мало такий вигляд, ніби між українцями-емігрантами зовсім не було сварки». А менше всього про вбивство лідера ОУН знали на батьківщині Степана Бандери: радянські газети про це не повідомляли, зарубіжні газети передплачувати в ті часи було заборонено, закордонні радіопередачі старанно глушилися, та й прослуховування їх вважалося злочином, за який можна було дістати тюремний строк.

Дещо в іншій ситуації були українці, яких вислали зі своїх рідних земель у ході операції «Вісла» на так звані «Зємє одзискане» (корінні польські землі), тобто на береги Одеру, звідки, у свою чергу, були вислані німці. Польський журналіст Олександр Омилянович розповідав, що коли після смерті Степана Бандери він опублікував низку статей в «Газеті Бялостоцькій», у редакції з’явилася делегація з українського села біля міста Баня Мазурська з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч із селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, потім пролунали полум’яні виступи на захист його доброго імені. Що найцікавіше, це відбувалося в 1959 році у вже (або ще?) «радянській» Польщі.

І останнє. Ще 2 жовтня 1959 року, за тринадцять днів до загибелі Бандери, СБ ОУН за кордоном стало відомо про рішення Москви вбити головного українського націоналіста. Не вберегли…

Могила Степана Бандери розташована недалеко від одного з входів на кладовище. Могильний горбик, квіти, лампада, над ними височіє білосніжний хрест. Метрів за п’ятнадцять від батька покоїться і його дочка Наталя Куцан-Бандера, яка померла в 1985 році у віці 44 років. Тут же неподалік знаходяться могили Ярослава Стецька й Лева Ребета.