Розкол в ОУН: «мельниківці» й «бандерівці»

Розкол в ОУН: «мельниківці» й «бандерівці»

Безумовно, політика насильства і конфронтації дорого коштувала ОУН і це призводило до втрат. Після серії публічних процесів більшість обвинувачених опинилися в польських в’язницях. До них приєдналися сотні рядових членів ОУН, схоплених у той самий час. Усього впродовж 1929—1934 років було арештовано понад тисячу членів ОУН, із них четверо засуджено до страти, шістнадцять – на довічне ув’язнення і решту – на загальний строк у дві тисячі (!) років ув’язнення.

Ці втрати були тільки частиною невдач, що спіткали ОУН. Досить скоро з’ясувалося, що організація буквально кишіє поліцейськими провокаторами, чого і можна було чекати, враховуючи курс ОУН на масовість. Ще дивнішою обставиною стала дуже зросла критика ОУН з боку самих же українців. Батьки обурювалися з приводу того, що організація залучає їхніх дітей, недосвідчених підлітків, у небезпечну діяльність, що нерідко закінчується трагічно.

Конфлікт поколінь зачепив і власне ОУН, особливо її верхівку. Керівництво рухом з-за кордону здійснювали представники довоєнного, «цивілізованого» старшого покоління, через вік і досвід помірнішого, Коновалець і його соратники. Багато методів ОУН, особливо вбивства, приймалися ними далеко не беззастережно, проте контролювати діяльність своїх підлеглих на відстані їм було важко. Не відмовляючись від насильницьких методів, Коновалець і його штаб усе ж таки вважали за краще зосередитися на пошуках підтримки з боку іноземних держав, передусім Німеччини.

На відміну від них, крайове керівництво ОУН у Галичині, яке, вірогідно, повинне було підкорятися Коновальцю і його людям, віддавало перевагу революційним діям. Начитавшись у польській в’язниці творів ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, Бандера вважав, що ОУН недостатньо «революційна» за своєю суттю і лише він, Степан Бандера, у змозі виправити становище. І коли у вересні 1939 року Німеччина окупувала Польщу, а Бандера вийшов на волю, розкол в ОУН неминуче почав набувати реальних контурів.

До крайової референтури ОУН у Галичині входили, окрім Бандери, Лебедя і Шухевича, також Ярослав Стецько, Іван Климів і Микола Климишин. Усім їм ледве виповнилося по 20 років, вони не брали участі у війні за незалежність і виросли в гнітючій атмосфері польського панування. Їхня молодість і безперервне протистояння іноземному пануванню схиляли до насильницького, героїчного типу опору, а відносна помірність поглядів (і комфортніший спосіб життя) старших товаришів по ОУН, що жили за кордоном, викликали у них презирство. Незадоволеність посилилася в 1934 році, коли все керівництво галичан опинилося в ув’язненні і поповзли чутки, що цей провал є прямим наслідком невдалого керівництва і навіть зради з боку деяких членів верхівки ОУН за кордоном.

Авторитет, престиж і дипломатичні здібності Коновальця дозволяли якийсь час утримувати усе більшаючий конфлікт від виходу на критичний рівень. Але 23 травня 1938 року відбулася подія, яку інакше як переломною назвати не можна. Саме з цього дня починається новий відлік історії українського націоналізму.

Того дня на одній із вулиць Роттердама, міста в тихій маленькій Голландії, пролунав вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім’я Йозефа Новичка, проте вже на другий день поліції стало відомо, що справжнє ім’я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція так і не змогла з’ясувати, але члени ОУН не мали і тіні сумніву, що це справа рук спецслужб Кремля. Проте Москва в цьому ніколи не зізнавалася.

Загибель Коновальця, та ще в такий час, коли вже було очевидно, що наближаються грізні події, поставила ОУН у дуже скрутне становище. Коновалець був беззастережним авторитетом для всіх націоналістів, він був не тільки видатним організатором і досвідченим військовим, але і прекрасним психологом і видатним дипломатом. Він умів усіх примирити між собою і будь-кому знайти відповідне місце. І зовсім недивно, що Коновальцю вдалося створити ОУН, вливши туди УВО. Поза всяким сумнівом, що його загибель була величезною втратою для націоналістичного руху. Напередодні глобальних історичних подій ОУН залишилася без досвідченого, а головне – всіма визнаного вождя.

Після вбивства Коновальця постало серйозне питання: хто очолить ОУН? У вищих, провідних кадрах було немало видатних особистостей. Серед можливих кандидатур на пост Головного провідника називали Сціборського, Бандеру, Тимчія-Лопатинського. Але один із найближчих співробітників Коновальця Я. Барановський оголосив, що в розмові з ним Коновалець назвав своїм спадкоємцем на випадок, якщо з ним щось трапиться, Андрія Мельника (саме ця версія була висунута прихильниками Бандери). Взагалі-то проти цієї кандидатури спочатку не було ніяких заперечень. Мельник був не лише свояком, а й давнім, ще з часів визвольної боротьби 1917—1920 років, побратимом Коновальця. Щоправда, останні роки він був осторонь націоналістичного руху, але оскільки це була нелегальна діяльність, то рядові члени ОУН знали тільки, що Мельник відбував тюремне ув’язнення і ніяк не пов’язаний із польськими державними колами. Здавалося б, немає нічого дивного в тому, що він і став головою Проводу Організації українських націоналістів.

Проте далі події розвивалися за іншим, незапланованим сценарієм.

1 вересня 1939 року після нападу Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. Бандера в цей час перебував у в’язниці, розташованій у славетній Брестській фортеці. У перший же день війни місто бомбували німецькі літаки. 13 вересня, коли становище польських військ на цьому напрямі стало критичним через небезпеку оточення, тюремна адміністрація поквапно евакуювалася. Сидячи в одиночній камері, Бандера нічого не знав про події, що відбувалися в світі. Аж ось він почув якийсь незрозумілий гомін у коридорах, гуркіт дверей, нарешті двері його камери відчинилися: «Друже Степане, ви вільні!» Звільненню сприяли в’язні-націоналісти – якимсь чином вони дізналися, що їхній лідер сидить в одиночній камері.

Колишній в’язень із групою кількох звільнених із в’язниці українських націоналістів рушив із Бреста у напрямі Львова. Вони потай пробиралися путівцями, стараючись уникати зустрічей як із польськими, так і з німецькими військами. До того ж польські землі вже «звільняли» радянські війська, а від радянської влади Степан Бандера теж нічого хорошого не сподівався. У дорозі велику підтримку Бандері і його товаришам надавало українське населення. На Волині і, трохи пізніше, в Галичині Бандера зв’язався з діючою тоді мережею ОУН, яка почала створювати партизанські загони, піклуючись про охорону українського населення, готуючи зброю і боєприпаси для майбутньої боротьби. У невеликому місті Соколові відбулася зустріч з територіальними керівниками ОУН.

З ними крайовий провідник обговорив ситуацію і напрями подальшої роботи. Ставлення на той момент складалося таке: розвал Польщі був очевидним, і до того ж стало відомо, що більшовики мають зайняти більшу частину західноукраїнських земель відповідно до договору з гітлерівською Німеччиною. Тому вся діяльність ОУН на ЗУЗ повинна була швидко перебудуватися на боротьбу проти більшовиків. З Сокола Бандера разом із майбутнім членом Бюро Проводу ОУН Дмитром Маєвським вирушив у Львів, куди вони прибули за кілька днів після вступу до міста більшовицької армії.

У Львові Бандера пробув два тижні. Жив конспіративно, проте у зв’язку з безладдям вільно пересувався і увійшов у контакт не тільки з активом ОУН, але і з деякими керівними діячами українського церковного і національного руху. Офіційним крайовим провідником ОУН у Західній Україні тоді був В. Тимчій-Лопатинський, який цілком визнавав авторитет Бандери і поділяв його погляди. Разом із членами крайового керівництва й іншими членами ОУН, які в той час були у Львові, обговорювалися плани подальшої діяльності ОУН на українських землях і її антибільшовицької боротьби. На першому місці було створення мережі ОУН на всій території України, захопленої більшовиками, був також узгоджений план революційної боротьби на території України незалежно від ходу війни, продумувались дії на випадок масових репресій і депортацій радянською владою населення Західної України.

Переслідування націонал-патріотично настроєних представників інтелігенції не змусили себе довго чекати. Степан Бандера чудово усвідомлював те, що, залишаючись у Львові, він наражається на велику небезпеку, до того ж даремно марнує час. Він запропонував піти в ліси і виявив гаряче бажання залишитися в Україні, щоб безпосередньо брати участь у революційно-визвольній діяльності ОУН. Проте інші члени організації наполягали на тому, щоб Степан пішов за межі території більшовицької окупації і вже звідти вів організаційну роботу. Остаточно все вирішилося після приходу кур’єра від Проводу з-за кордону з таким самим проханням. У другій половині жовтня 1939 року Бандера покинув Львів і разом із братом Василем, який повернувся в місто з польського концтабору в Березі Картузькій, з чотирма іншими членами ОУН перейшов радянсько-німецьку демаркаційну лінію кружними шляхами, а потім прибув до Кракова.

Керівництво ОУН здогадувалося про майбутні репресії з боку Москви, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебрався за кордон. Більшість із них поселилися біля Кракова і в самому Кракові. На той момент це польське місто стало центром українського політичного, культурно-просвітницького і суспільного життя на західних окраїнах українських земель під німецькою окупацією.

Після прибуття до Кракова Степан Бандера активно включився в діяльність ОУН. Він працював у місцевому центрі, в якому зібралося багато керівних діячів із ЗУЗ, польських в’язниць, було декілька ветеранів, які вже давно жили в Німеччині, Чехословаччині й Австрії. Спочатку становище Степана в організації фактично не було жодним чином визначено. Справді, колись він очолював крайову екзекутиву, але ж після цього був засуджений на довічне ув’язнення, а після нього цю посаду почергово вже посідало кілька людей.

У листопаді 1939 року Бандера змушений був виїхати на два тижні до Словаччини для лікування ревматизму, що посилився в сирих катівнях польських в’язниць. Разом із ним поїхали кілька звільнених українських політичних в’язнів, серед яких були видатні керівні члени ОУН, що працювали в ЗУЗ, Закарпатті і в еміграції. Це дало можливість провести в Словаччині декілька нарад керівного активу ОУН, на яких була проаналізована ситуація, що склалася, шляхи розвитку визвольної боротьби, внутрішні організаційні справи в країні і за кордоном.

Подальший шлях Бандери зі Словаччини лежав до Відня, де також знаходився потужний закордонний центр ОУН, в якому концентрувалися зв’язки ОУН із ЗУЗ в останні роки польської окупації, а також із Закарпатською Україною. У кінці 1939-го або в перші дні 1940 року до Відня приїхав Тимчій-Лопатинський. Було вирішено, що вони вдвох поїдуть до Італії на зустріч із лідером Проводу ОУН А. Мельником. Бандера мав намір обговорити з лідером організації низку справ, проектів внутрішньоорганізаційного і політичного характеру для налагодження ділових відносин між Проводом українських націоналістів і крайовим революційним активом. Після смерті Євгена Коновальця між крайовим Проводом і активом організації та центральним керівництвом склалися ненормальні стосунки. Причиною цього була, серед іншого, недовіра до деяких найближчих співробітників полковника А. Мельника, зокрема до Ярослава Барановського.

Крайова служба безпеки ОУН підозрювала, що Барановський пов’язаний із польською поліцією і винен у провалі крайового керівництва в 1934 році. Є відомості, згідно з якими під час побачення у в’язниці з братом Степан Бандера встиг йому сказати, що польська поліція знає про такі справи, які були відомі тільки двом людям в організації: самому Бандері і Ярославу Барановському. Оцього другого звинувачували також у тому, що саме він переконав Андрія Мельника прийняти на себе керівництво Проводом українських націоналістів, посилаючись на нібито усний заповіт Євгена Коновальця. При цьому молоді революціонери справедливо зауважували, мовляв, який може бути заповіт, та ще до того ж усний, людини, котрій було всього сорок сім років? До того ж в ОУН існувала виборна система. І після трагічної смерті всіма шановного Євгена Коновальця, на думку прихильників Бандери, мали відбутися вибори. Було висунуто вимогу усунути Барановського і провести щодо нього внутрішнє розслідування. Така ж вимога була висунута і щодо Зиновія Книша, одного з ветеранів, якого звинувачували в тому, що він є агентом НКВС.

Коли в серпні 1939 року на Другому зборі ОУН в Італії наступником Коновальця був проголошений Андрій Мельник, намітився розкол: частина делегатів висловилася за обрання на вищий пост Степана Бандери, що сидів на той час у в’язниці.

Зростала також настороженість крайового активу до політики закордонного Проводу. А після так званого Віденського договору щодо Закарпатської України настороженість перейшла у відкриту опозицію проти політики орієнтації на гітлерівську Німеччину. Пакт Молотова – Ріббентропа і політична угода між Берліном і Москвою на початку війни надали цій розбіжності політичної гостроти. У цьому і полягала головна відмінність, що стосувалася стратегії ведення національно-визвольної боротьби, між молодими революціонерами і старими емігрантами. Бандера зі своїми однодумцями вважав за потрібне підтримувати контакти ОУН як із країнами німецької коаліції, так і з західними союзними країнами, при цьому не зближуючись ні з одним угрупованням. Розраховувати слід на власні сили, бо в незалежності України не був зацікавлений ніхто. А фракція Мельника вважала, що ставка на власні сили невиправдана. У незалежності України західні країни справді не зацікавлені, це вони вже продемонстрували ще в 1920-ті роки, а ось Німеччина тоді визнала незалежність Української держави. Тому необхідно робити ставку на Німеччину. Мельниківці вважали, що створювати озброєне підпілля не можна, бо це спричинить роздратування німецької влади і репресії з її боку, що не принесе ні політичних, ні військових дивідендів.

Усі ці суперечності вимагали негайного розв’язання. Для збереження єдності націоналістичного руху конче треба було ліквідувати все більші розбіжності. Крім того, в С. Бандери і В. Тимчія-Лопатинського були розроблені докладний план, стратегія і тактика ОУН у світлі розпочатої Другої світової війни. У їхніх планах були й суто організаційні питання: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох запасних керівних центрів (у Європі й за океаном), і питання стратегії – вимога не орієнтуватися на Німеччину, готувати народ України до загального повстання, і приватні питання тактики – протидія мобілізації українців-громадян Польщі до польських військ, які організувалися у Франції, підготовка загону для допомоги Фінляндії в її опору радянській агресії. Нарешті, були зачеплені і кадрові питання, що мали принципове значення.

Бандера і Тимчій-Лопатинський сподівалися разом переконати Андрія Мельника. Для цього вони в першій половині січня 1940 року відправилися до Рима. Українським центром у Римі керував ветеран визвольного руху професор Є. Онацький. У той час він був провідником ОУН на італійській території і мав псевдонім Домет. Він вів протокол зустрічі полковника Андрія Мельника і Степана Бандери.

У Римі Степан Бандера зустрівся зі своїм молодшим братом Олександром, який виїхав навчатися до Італії ще в 1933 році, потім захистив докторську дисертацію з політичної економії, одружився і працював у місцевому центрі ОУН.

Зустріч із полковником А. Мельником відбулася 5 квітня 1940 року в одному з міст Північної Італії. Розмова, що проходила на підвищених тонах, ні до чого не привела. Мельник не погодився усунути Ярослава Барановського з ключової посади в ОУН, що давало йому можливість вирішального впливу на найважливіші справи організації, зокрема на зв’язки між Краєм і закордоном. Він також не прийняв вимоги про планування революційно-визвольної антибільшовицької боротьби самостійно, без зв’язків із Німеччиною, її залежності від німецьких військових планів. Бандера і Тимчій-Лопатинський відстоювали вимогу крайового активу про те, що боротьба ОУН в Україні повинна бути передусім орієнтована на внутрішню ситуацію в СРСР, і головним чином в Україні, і що рух не має таких союзників, щоб погоджувати свої плани з ними. Якщо більшовики почнуть масово знищувати або виселяти національний актив на окупованих західних землях, щоб ліквідувати основну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розвернути широку революційно-партизанську боротьбу, не зважаючи на міжнародну ситуацію. Але головним каменем спотикання все ж таки були відносини з Німеччиною – Мельник хотів спертися на неї, Бандера категорично заперечував.

Домовитися не вдалося, Андрій Мельник не збирався поступатися ні в політичному, ні в кадровому питаннях. Відбувся розкол ОУН на «мельниківців» (ОУН(м)) і «бандерівців» (ОУН(б) або ОУН(р) – «революційна»). 10 лютого 1940 року[8] Бандера скликав у Кракові лідерів ОУН Галичини й Прикарпаття і, оголосивши себе законним спадкоємцем Коновальця, створив Революційний Провід зі своїх прихильників – Я. Стецька, С. Ленкавського, М. Лебедя, Р. Шухевича і В. Охримовича. На цьому-таки з’їзді була затверджена партійна символіка. Партійним прапором ОУН(б) було вирішено зробити червоно-чорне полотнище, а для прапора майбутньої держави були вибрані кольори синій і жовтий, а як герб – тризуб.

Але далеко не всі однозначно підтримали такий хід розвитку подій. Усередині ОУН, серед її рядових членів була й інша думка. Найкраще вона була висловлена вустами одного з рядових УПА, організації, створеної, безумовно, за принципами «революційної» ОУН (бандерівців): «Мельник – дуже хороша людина, тямущий штабіст і тактик. Між ним і Бандерою ніколи не було ненависті один до одного, вони обидва могли б співпрацювати. Винні були інші люди, наприклад, Книш, Сушко і Барановський».

Проте чому ж усе відбулося саме так? Причин було дуже багато, і, як водиться в подібних випадках, кожна зі сторін наводить найбільш вигідні для неї. Бандера і його прихильники звинуватили Провід у тому, що його вище керівництво, яке перебувало вже багато років за кордоном, відірвалося від Краю і не знало нюансів ситуації, що склалася. Дивує, однак, те, що саме Степан Бандера став ініціатором цього звинувачення, адже він, хоча і перебував у Краю, але з 1934 року був у суворій ізоляції, а от Андрій Мельник, навпаки, виїхав за кордон тільки в 1938 році. Обидві сторони відкинули тезу про те, що це був конфлікт поколінь. І ті, та й другі вважали, що річ не у віці, а в принципових розбіжностях. Але ж і принципові розбіжності могли виникнути до певної міри і внаслідок віку: старше покоління завжди обережніше, поміркованіше в ухваленні рішень і не дуже здатне на вчинки, в яких присутня хоч би якась частка авантюризму. Прихильники Бандери стверджують, що чи не головною причиною розколу були особливості характеру Андрія Мельника. Вони казали, що у нього нібито були диктаторські замашки і він не вмів іти на компроміс. Проте сам Бандера був ще менш схильний до компромісів, та й тих же диктаторських замашок йому вистачало. Хоча, звичайно, і його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, він протягом п’яти років не міг ніде застосувати свою енергію, разом з тим у нього було багато часу, щоб скласти велику кількість планів, які не були прийняті.

З надрукованих у той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН.

Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання «мельниківців») стає зрозуміло: кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але… тільки після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера – щоб Мельник її визнав.

Слід також відзначити, що кожна зі сторін докладала максимум зусиль, щоб створити культ «свого» вождя.

Ось, наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Усі проекти різних комісій проходили через Степана Бандеру, який найнаочніше показав у той час, чого він гідний і що може зробити. Я дивувався з тієї різмаїтості справ, які він у той час робив. З не меншим здивуванням я спостерігав, як він із повним знанням підходив до справ і скільки разів він втручався в справи, геть змінюючи первинні проекти, под якими комісії проводили довгі дискусії протягом багатьох днів. Часто бувало, що він виключав із плану нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоча наради тягнулися до пізньої ночі і вранці починалися наново, він приносив свій проект вирішення проблеми, широко і всебічно розроблений… На тих нарадах зміцніла моя віра в те, що він єдиний на той момент може узяти Провід ОУН у свої руки й повести справу краще за всіх».

З другого боку, навіть протокол Римського збору, в якому по суті не мало бути жодних емоцій, переповнений славослів’ям на адресу Андрія Мельника, який насправді фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН (Великий збір українських націоналістів), та і ОУН свою готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стін Роттердамської Могили й довкола особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення… Коли, звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».

Що ж, можливо, деяким виправданням для обох сторін може бути власне та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і лише в нім бачив порятунок у складній ситуації. Досить пригадати і віру радянських людей у «батька всіх часів і народів», і віру німців у свого фюрера, а італійців – у дуче…

Результатом усіх цих подій став грандіозний скандал. Сторони звинувачували одна одну у зраді національної ідеї. Керівники обох угруповань відразу засудили один одного і соратників опонента до смерті, тому гітлерівському командуванню довелося втрутитися і викликати обох до Берліна. Ні «мельниківський» смертний вирок, ні «бандерівський» ніхто ніколи навіть і не намагався виконати.

І як би не доводили послідовники ОУН(б), що всі ці події були не розколом, а тільки «очищенням ОУН від опортуністичних елементів», усе-таки це був справжнісінький розкол. Інша річ, що він був спричинений найкращими почуттями: бажанням бачити Україну вільною і переконаністю, що саме вони знають єдино правильний шлях до здійснення цієї мети. А що членство людей в ОУН ніколи не документувалося, як, наприклад, членство в комуністичній партії, то неможливо з точністю визначити, скільки саме людей підтримало Бандеру, а скільки залишилося з Мельником. Було б помилкою стверджувати, що за Бандерою пішла виключно молодь, тому що, наприклад, С. Ленкавський був далеко не молодий, навпаки, мельниківці О. Ольжич-Кандиба і Олена Теліга належали до покоління Бандери. З деякою часткою певності можна стверджувати тільки, що схильні до активних дій підтримали Степана Бандеру, а поміркованіші залишилися з Мельником.

За рік, у квітні 1941 року, Революційний Провід ОУН скликав II Великий збір ОУН, що одностайно обрав провідником ОУН Степана Бандеру. По суті справи, в той момент весь революційний актив ОУН став на його бік.

Після вирішення організаційних питань почалася копітка робота з підготовки озброєної боротьби проти Москви, яка мала вестися під час війни Німеччини з Радянським Союзом. До речі, ще в 1940 році Бандера передбачив напад Німеччини на СРСР.

ОУН(б) проводить організаційну роботу на українських землях, створює три похідні групи для випередження німців і оголошує про встановлення української влади на нових територіях, організує підпілля, веде визвольну боротьбу. Були також призначені керівні центральні органи для функціонування в Києві і Львові. Перед початком Великої Вітчизняної війни Бандера створив Український національний комітет, який консолідував усі українські сили, що боролися за державність. Нарешті був створений Легіон українських націоналістів (Дружини українських націоналістів – ДУН) при німецькому війську, який за сприятливих умов мав стати ядром українських збройних сил. Пізніше він спільно з організаційними кадрами ОУН фактично став ядром Української повстанської армії.

Приділяв новопризначений керівник ОУН увагу і простим членам організації. Про один із епізодів краківського періоду життя Степана Бандери, що свідчить за його турботу про рядових членів ОУН, репресованих німецькою владою, розповіла людина, що до недавнього часу жила в Україні.

Старий член ОУН Михайло Луцик у 1940 році працював в українській школі поблизу Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо Бандері, і він організував викрадення Луцика з в’язниці. Одного дня до камери смертників, де був заарештований, увійшли двоє гестапівців і наказали Луцику йти за ними. Розгублений в’язень упізнав в одному з «гестапівців» свого знайомого, але, не показавши знаку, слухняно підкорився наказу і так опинився на волі. А що за своїми політичними переконаннями Михайло Луцик належав до досить рідкісної в Україні течії монархістів і зовсім не поділяв поглядів Степана Бандери, то навряд чи в нього була потреба приписувати йому несправжні заслуги.

Продовжував у той час Степан Бандера працювати коло теоретичних розробок. Під його безпосереднім керівництвом, наприклад, була створена інструкція «Боротьба і діяльність ОУН під час війни», яка мала характер практичних указівок для всіх членів організації, що поверталися на рідні землі для революційної боротьби.

На цьому етапі своєї діяльності Бандера зосереджується переважно на двох моментах, причому обидва вони беруть початок ще з часу його роботи на посаді крайового провідника. Він бореться за створення єдиного Проводу ОУН, що виявилося в істотній перебудові структури самої організації. Паралельно проводилася робота з виховання кадрів, які були б готові до постійної боротьби з ворогом. Решта ділянок організаційної роботи – внутрішня політика, пропаганда, а також зовнішньополітична діяльність – були, на його думку, додатковими чинниками визвольної боротьби.

Проти політики гітлерівців необов’язковими обіцянками добиватися співпраці України для боротьби з більшовиками, а виконання обіцянок відкладати до закінчення війни Бандера висунув систему фактичних дій – власною конкретною політикою і боротьбою змусити Німеччину остаточно прийняти принцип суверенності або передчасно розкрити свої імперіалістичні цілі і втратити симпатії й підтримку України й інших народів, які чекали від війни звільнення.