Документ № 63 Спогади Г. Макаренка про останні дні життя П. Болбочана

Документ № 63

Спогади Г. Макаренка про останні дні життя П. Болбочана

ПОЛКОВНИК П. БОЛБОЧАН (останній акт життя)

Написав Гр[игорій] Макаренко⁵³¹

Уряд У.Н.Р. доходив кінця: не було набоїв, одягу, ліків і сам він перебував у залізничному вагоні в Тернополі. В Тернополі ухвалено післати мого брата до ЧЕХ, щоб закупив, що можливо. Брат узяв у дорогу і мене. На другий день ми були в Станиславові. Брат мав справи до Національної Ради, і мусів бачитися з політичними діячами які відбували засідання. Засідання затягнулося до пізна, а нам переказали, щоб не чекали. Ми пішли з братовою на вечеру до ресторану «Одеса» (давніше «Австрия», а тепер «Варшава»),

Елегантний ресторан з прегарною, гарно одягненою публікою, не нагадував, що переживаємо трагедію народу! В ресторані, за окремим столом одиноко задумавшись сидів полк[овник] Болбочан, коло ніг лежав його пес. Мені зразу кинулося в очі знайоме обличчя, бо я мав зустрічі і балачки з Болбочаном в Полтаві (1918 р.), але, що це дійсно полковник мене впевняла і братова, бо він бував у них у Київі. З братовою ми умовились запросити Болбочана до свого столика на шкляночку кави. Я підійшов до нього і він зразу пізнав мене; пригадали собі полтавські події і поділилися пережитими вражіннями і перейшли до нашого стола. Я не знав, що він без діла і навіть на «вигнанню», це я дізнався потім з його балачок.

Я звернувся до нього: «Пане отамане! Як же ви сидете в ресторані, слухаєте музики, нічого не робете, а на фронті всяка військова людина цінна, а ви булиб золотом під теперішню хвилю, за вами щастя і успіхи. ПРИГАДАЙТЕ Полтаву, Чернігівщину, Херсонщину — таж Болбочан орел України! Я кріпко вірю, що ви вивелиб нас з цього кута державної смерти. В такому тоні мовила до нього і братова.

Він задумався, й довго не відповідав, а далі схвильовано каже: «МЕНЕ НЕ ХОТЯТЬ ПАРТІЙНИКИ, а найбільше Петлюра, звуть мене авантурником, лагодять якийсь суд наді мною, а в таких обставинах немає можливости працювати, тим-паче у ВІЙСЬКУ». Що було, те минуло! — кажу йому. Я піду до Петлюри, просити за вас, він полтавець, земляк. Він добре знайомий мені ще з Київського з’їзду земських діячів України, я постараюсь доказати йому вашу необхідність в армії. Я ходив теж і за полковника Кудрявцева і вийшло добре, його теж далеко держали від армії, як і багатьох і вийшло добре, а чи ви маєте гірші заслуги перед Україною, як Кудрявцев?

Балачка затяглась більше як 2 години і нарешті ми умовилися, що полковник прибуде на другий день в 5-ій годині вечора на помешкання брата. Справа наша з поїздкою до Чех не здійснилась, було вже запізно їхати. На другий день, в зазначеній годині дійсно прибув Болбочан. Провели вечір на всяких пригадках; полковник любив оповідати пригоди війни, споминав геройські вчинки своїх козаків та старшин запорізьців. По вечері йшли балачки про приїзд його до Тернополя, брат запевнив полк[овника] Болбочана словом, що справа його про поворот до війська вийде на добре, що Петлюру він «переломить» своїми доказами, що він не такий злий на полковника, як він собі думає. При кінці розмови Болбочан дав слово приїхати до Тернополя, де стояв у вагонах уряд.

Днів через три я уже бачив Болбочана коло вагонів у Тернополі. Він був у брата, знайомих військових, був гарно настроєний, сміявся, що ми так довоювались, що тільки й маємо української землі, що під вагонами уряду…

Одного вечора він зайшов до нас дуже невеселий, росказав, що був у Петлюри, що [той] прийняв його чемно, і навіть сердечно мовив, що давно чекав на його… бо, тільки він один може виконати важне доручення — поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде зараз переформования відділів, а коли він поверне з Італії з полоненими, то обійме команду якоюсь військовою частиною на фронті, коло тих, що ділили його славу військову, коло своїх побратимів запорізьців.

Я зрозумів його смуток! Я був у Петлюри, він теж мене впевнив, що Болбочан найліпше прислужитися батьківщині, коли поїде до Італії за полоненими.

Я знав раніше, що кандидатами на поїздку до Італії є Голубович (б[увший] премієр за Центральної Ради і ген[ерал] Осецький і мають попертя один партії соціалістів] революціонерів], а другий військових), і що балачки про поїздку полк[овника] Болбочана, це лише балаканина і проволока часу. Я зрозумів Болбочана, що переговори в Станиславові і вся розмова його там мала підстави. Я мав важні справи і мусів виїхати з Тернополя близче до фронту.

Пройшло багато дні[в] і я по службових справах приїхав до тодішнього постою уряду УНР в Чорний Острів. Знайомий мені старшина запитав мене, чи не приїхав я дивитися на «розстріл» Болбочана, що відбудеться о 8-ій годині вечора і вже викопана яма… Здивований я запитав його — якого Болбочана? Як сталося? Завіщо? Він росказав мені про якусь зраду, відозву, полк[овника] Гавришка, що Чоботарів привіз його закованим…

Він кріпко вірив, що полк[овник] Болбочан не зрадив Української Держави, а хіба, що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитися. Мені стало важко. Обняв мене смуток, бо і я був завинив, намовлявши полк[овника] Болбочана повернутись до війська. Була вже 5-та година, оставалось до кари смерти Болбочана З години. Що-ж робити? Чим і як помогти? На С. Петлюру не було надій, бо він дипльоматично виїхав на фронт і не повернеться скоро.

Смертний присуд як я довідався підписав інтриган ген[ерал] Осецький, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів пані Осецьку в товаристві ген[ерала] Юнакова ⁵³² і став благати їх допустити мене до генерала, що моя справа росходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або москалів… Але на всі мої мольби пані Осецька не сказала де перебуває її чоловік ген[ерал] Осецький і де його можливо знайти…

Я вернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні у цьому ганебному каїнову вбивстві, ми ж намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби, що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив «в останнє» звернутись до міністра юстиції А. М. Лівицького, та просити його рятунку для Болбочана. Через кілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький мій [знайомий] по Полтавському Геберніальному Земству, прийняв мене чемно, порадив закликати й міністра премєра Б. Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Макаренком. Я був уже трохи втішений, бо А. Лівицький і Б. Мартос полтавці і вони не дадуть забити популярного на Полтавщині полк[овника] Болбочана. Нарада трьох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство.

Цього ж вечора почалось слідство, новий допит Болбочана. Я пішов туди де був замкнутий Болбочан і побачив його на колінах. Він кричав: «моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене». Мої нерви не видержали, я сам розплакався як ніколи в життю і вийшов від нього. А крики, його, мольби і молитви летіли все дужче й дужче…

Слідство його доручено було вести членові по особливо важним справам при Полтавському Окружному Судові ЛИХОПОЙ-БАШЕВСЬКОМУ, який при українському уряді У.Н.Р. займав якусь військову посаду в роді заступника міністра.

По переслуханні Болбочана я підійшов до Лихопоя-Башев-ського і запитав як слідство? «Нічега новаго не гаваріт, а так, напускает сімуляцію, моліться, крічіт, всьо то не может памочь делу, должен понесті кару, — может бить смерті і нє будет».

Кричали б і ви пане слідчий, колиб над вашою невинною шиєю висіла мотузка — відповів я, знаю, що той за крик! Бо і сам був засуджений німецьким військовим судом на кару смерти у Полтаві. Лихопой пообіцяв мене повідомити про кінцевий хід слідства. Лихопой-Башинський високий судовий царський урядовець, відомий україножер у Полтаві, здається, що кожного борця за волю України, за її самостійність він засудив би лише на кару смерти…

Так, не знайшовши нічого «протидержавного» в справах Полтавського повітового Земства, він, Лихопой знайшов великий злочин України: 50 цеглин куплено до земської школи членом Управи без колегіяльної постанови Управи і тому діяльність земства застановив. Дуже, дивно, як цей ворог національного руху, цей злочинець нашого відродження, міг займати високу відповідальну посаду і судити українського героя? Тільки спасаючи себе від большевиків, цей ворог пристав до українців, щоб шкодити нам!!

По справам праці, я з Чорного Острова відїхав до Проскурова і не міг уже стежити справи Болбочана. Я дізнався, що

28 червня 1919 р. забили Болбочана! Страшні річі росказують: що його добили прикладами, коли він упав на коліна. Останні слова його були: донечко моя, рятуй мене!..

За Камянцем Подільським є перша станція «Балин». Там спочиває його тіло. Його поклонники насипали могилу, обгородили, насадили квітів…[72]

Будучи в канцелярії Директорії в Камянці Подільському, мені показав брат письмо до члена ДИРЕКТОРІЇ АНДРІЯ МАКАРЕНКА, як[им] правом він припинив кару смерти над Болбочаном 12-го червня 1919 р., з вимогою дати негайно пояснення. Підписаний був Одрина ⁵³³ міністр. Я довго хоронив цей документ, бо він був для мене дивний! Одрина по фаху б[увший] лікар — людина гуманітарної професії, як цей оборонець життя людини, міг бажати крови-смерти насильної над чоловіком! Дивний цей лідер соціалістів] революціонерів] жадний на кров, та щей заслуженого вояка!

Йшли гіркі часи нашого перебування в Камянці Подільському: Денікінці підходили вже близько, за один перехід могли зліквідувати нас. Я зустрів на вулиці Камянця П. Лихопоя-Баховського [73], веселого, щасливого, він підійшов до мене і мовив: «ЗНАЄТЕ, Я ЄДУ ДО СВОЇХ, БУДЕТ РОССІЯ ВЕЛИКАЯ, ВСЕ НАРОДИ БУДУТ ВМЕСТЄ, ХАРАШО БУДЕТ ВССМ, КАК І ПРЄЖДЄ, ну что сказать в Полтаве, ВАШИМ ДОЧКАМ!» Дочкам нічого не кажіть, а Полтаві скажіть, що ви приймали участь в убійстві вірного сина України полк[овника] Болбочана! «ЧТО ДСЛАТЬ вєдь НЕ МНЄ АДНАМУ ХАТЄЛОСЬ, ЧТОБИ БОЛБОЧАН НЄ ЖІЛ…» Я не став слухати далі — відійшов від нього. Лихопой-Башевський поїхав до «своїх». Так погиб цей славний герой нашого визвольного руху! Тяжкий мені цей спогад!

Борислав 1930.»

(Літопис «Червоної калини» — 1930. - 4.7–8. — Липень-серпень. — С. 11–12.)