Продовження слідства

Продовження слідства

Розстріл П. Болбочана не припинив слідство у справі спроби військового перевороту, яка нібито мала місце. Навіть більше — воно набрало нових обертів. 5 липня 1919 р. голова Директорії С. Петлюра затвердив закон про покладення на державну слідчу комісію, створену з приводу розслідування «подій повстання 29 квітня 1919 р.», нового завдання — розслідування справи полковника П. Болбочана (Док. № 44). Продовження слідства свідчило, що представники влади були незадоволені відсутністю доказів державної зради та суттєвих свідчень проти осіб, яких вони звинувачували.

Перше засідання з цього питання комісія провела 12 липня 1919 року в Кам’янці-Подільському під головуванням П. Христюка. До її складу входили також В. Лихопой та О. Чехович і секретар комісії — Я. Кривицький (Док. № 45).

Отже, Директорія та уряд ототожнювали дії полковника П. Болбочана з повстанням В. Оскілка 29 квітня 1919 р., хоча в перших не було конкретного протидержавного змісту.

Насамперед увагу комісії привернули один з активних діячів УПСС М. Білінський та член УДХП М. Чудінов (Богун), які в момент видання закону про нові повноваження державної слідчої комісії під керівництвом П. Христюка ще перебували в Кам’янець-Подільській в’язниці. Інші підозрювані були недосяжними для слідчих дій. Однак перший департамент Міністерства юстиції надіслав комісії повідомлення про звільнення обох заарештованих та повідомив, що М. Чудінов (Богун) уже на свободі, а щодо М. Білінського, то 9 липня 1919 р. було представлене клопотання прокуророві Камянець-Подільського окружного суду (Док. № 46) про його звільнення. Вина обох у справі підготовки державного заколоту не була доведена. Вони настійливо писали заяви до правоохоронних установ про свою непричетність до справи, а М. Білінський на знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодування ³⁴³. Зрештою, він був також звільнений. Як свідчить С. Цап, М. Білінський одержав від Головного отамана роз’яснення, що арешт був «міжтіартійним непорозумінням». Саме тому він категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням з в’язниці ³⁴⁴. Іронією долі можна вважати той факт, що цей талановитий військовий, після звинувачень у справі П. Болбочана та місячного перебування у в’язниці, у 1920–1921 рр. очолював Міністерство внутрішніх справ УНР.

Провівши низку допитів у пошуках підозрюваних у державному заколоті, слідчі так і не добули будь-яких нових фактів або переконливих доказів щодо учасників заколоту. Про безперспективність слідчих дій засвідчив, зокрема, допит 14 серпня 1919 р. військовим слідчим штабного суду Ложкіним колишнього військового міністра УНР часів Центральної ради О. Жуковського (Док. № 48). Ложкін мав необмежені права для проведення слідства в Проскурові, Вінниці, Кам’янці-Подільському — всюди, де він вважав за необхідне, для цього йому було дозволено безперешкодно «пересуватися всіми потягами та паротягами» ³⁴⁵.

Під час допиту О. Жуковського Ложкін насамперед виявив зацікавлення діяльністю українських монархічних гуртків Б. Бутенка (міністра шляхів сполучення Української Держави). Слідчий не виключав можливих контактів Б. Бутенка з П. Болбочаном, намагаючись довести, що останній діяв під впливом гетьманських сил з-за кордону. Однак О. Жуковському, який хоча й перебував незадовго до того за кордоном як військовий інспектор, не було нічого відомо про діяльність гетьманців, ні тим більше про їхні контакти з П. Болбочаном [23].

Не знайшовши нових свідків, слідча комісія розпочала допитувати деяких учасників подій 7-10 червня 1919 р. вдруге. Так, 27 серпня Ложкін провів повторний допит командувача Запорізької групи полковника В. Сальського (Док. № 54). Його нові свідчення мало чим відрізнялися від показань на судовому засіданні 10 червня, проте слід відзначити, що у них вже було більше суб’єктивізму й упередженості в оцінці державного інспектора М. Гавришка та намірів полковника П. Болбочана. На допиті у Ложкіна В. Сальський сказав, що 9 червня 1919 р. у розмові з Головним отаманом звернув його увагу «на можливість заколоту і просив вирішити справу так, щоб цього заколоту уникнути». Разом з тим, з його розповіді стає очевидно, що П. Болбочан не лише не вступив у права командувача Запорізької групи, що могло розглядатися як поодинокий протиправний акт, а згодився чекати рішення Головного отамана. Весь той день В. Сальський без перешкод виконував свої обов’язки командувача: продовжував «давати розпорядження, підписувати папери і давати накази». Під час допиту В. Сальський неодноразово підкреслював, що нібито чув від козаків-запорожців, що їм нічого не було відомо про наміри старшин підтримати П. Болбочана. Він також називав прізвища та давав характеристику командирам полків 7-ї Запорізької дивізії, яка брала участь в акції (Док. № 54).

Військовий слідчий Ложкін мав намір допитати полковників — командирів частин Запорізької групи, які підписали прохання до М. Гавришка про призначення П. Болбочана командувачем групи, — та старшин, що брали участь в арешті полковника, відвідавши їх просто на бойових позиціях ³⁴⁶. Однак проти цього рішуче висловився головний державний інспектор В. Кедровський. 20 серпня 1919 р. він надіслав до державної слідчої комісії листа, в якому наголошував, що «по обставинам бойовим і політичним» вважає неможливим допитувати зараз цих старшин (Док. № 49). У той же день В. Кедровський під час допиту подав військовому слідчому Ложкіну деякі факти щодо державного інспектора М. Гавришка, однак вони стосувалися лише політичних поглядів останнього та особистих вражень допитуваного про зустрічі з ним у період Центральної ради (Док. № 50).

Невдоволений наслідками розслідування справ В. Оскілка та П. Болбочана, республіканський уряд у серпні 1919 р. намагається знайти докази підготовки державного перевороту представниками правих партій за допомогою вже більш радикальних методів. Так, з наказу міністра внутрішніх справ І. Мазепи був проведений обшук у приміщенні Українського університету в Кам’янці-Подільському, де збиралася невелика група членів УПСС та УДХП (О. Андрієвський, М. Білінський, І. Кобза, І. Липа та ін). Як засвідчував ректор університету І. Огієнко, названі особи «тілько випадково не помандрували тоді до української в’язниці» ³⁴⁷.

На допомогу військовому слідчому Ложкіну державною слідчою комісією П. Христюка були відряджені ще двоє фахівців — Бразоль та І. Мещерський. Вони також ретельно збирали найдрібніші факти та допитували свідків, намагаючись виявити нове коло осіб, які спілкувались із П. Болбочаном та С. Шеметом у Проскурові наприкінці травня — на початку червня 1919 р. (Док. № 51–53). Слідчі вивчали нові документи, що залучались до справи (Док. № 55), проте жодних доказів так і не вдалося знайти. Після огляду слідчої справи П. Болбочана та ретельного вивчення всіх документів 14 - 16 вересня 1919 р. знову продовжилися допити попередніх свідків та спроби допитати тих, хто перебував на фронті, зокрема, знову ж таки М. Білінського (Док. № 56) та М. Чудінова (Док. № 58).

Проте, не домігшись у листопаді 1919 р. якихось нових зрушень у справі, державна слідча комісія, утворена на підставі законів Директорії від 30 квітня та 5 липня 1919 р. для розслідування повстання В. Оскілка та «виступу» П. Болбочана, все ж ухвалила постанову (Док. № 59). Цей документ обмежується переліком фактів і позбавлений будь-яких додаткових узагальнень та висновків, крім тих, що вже були зроблені надзвичайним військовим судом 10 червня 1919 р. Крім того, дуже помітно, що подані у ньому факти майже повністю сходяться зі змістом свідчень командувача Запорізької групи В. Сальського (Док. № 54), а також підсудного та свідків на судовому засіданні 10 червня 1919 р. (Док. № 28). Постанова не носить характеру завершеного документа: друга частина, у якій мають міститися головні звинувачення на адресу П. Болбочана та висновок комісії, фактично відсутня.

Отже, після майже піврічної праці державній слідчій комісії під керівництвом П. Христюка так і не вдалося знайти нових доказів на підтвердження висунутих проти П. Болбочана звинувачень у державній зраді. Те ж саме стосується і звинувачень проти вже згаданих представників правих сил, які нібито готували заколот разом з П. Болбочаном та сприяли його проведенню. Варто звернути увагу на слова П. Болбочана, звернені до А. Певного й наведені у постанові комісії П. Христюка: «…Юридично не вступив в командування групою, але фактично… і з цим Головний отаман повинен считаться» (Док. № 59). Ця теза відбиває лише наміри полковника очолити групу та намагання звернути увагу С. Петлюри на невтішну ситуацію в Запорізькій групі, яка склалася в ній внаслідок діяльності отамана О. Волоха.

Аналізуючи діяльність державної слідчої комісії у справі П. Болбочана, слід зазначити, що зібрані нею документи не містять переконливих аргументів для звинувачення П. Болбочана у спробі державного перевороту. Роз’яснюючи урядову позицію щодо «акції» полковника, Б. Мартос у своїй праці називає п’ять причин такого страшного покарання: 1) «невиконання наказу вищого командування і Директорії про від’їзд до Італії для вивозу відтіля наших полонених»; 2) «легковажний послух незаконному наказу Гавришка, якому Болбочан не підлягав»; 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій»; 4) «непослух головному державному інспекторові В. Кедровському, якому Болбочан підлягав»; 5) «спроба перевороту в умовах військового часу» ³⁴⁸.

Безпідставність цих закидів уже доведено. Однак іще раз наголосимо на суперечностях, яких припускається голова тодішнього республіканського уряду, намагаючись уникнути відповідальності за несправедливе покарання П. Болбочана.

Щодо «невиконання наказу» виїхати до Італії для формування частин з українських військовополонених, то заради справедливості слід констатувати: цього не бажала й сама Рада міністрів, очолювана Б. Мартосом, і навіть звернулася до С. Петлюри з проханням не надавати П. Болбочанові таких повноважень. Цілком очевидно, що відрядженням до Італії П. Болбочан фактично був амністований. І хоча командувачем запорожців був призначений В. Сальський, він міг бути замінений на цій посаді державним інспектором, який не мав обмежень у переміщеннях підпорядкованих йому командирів. Більш того, М. Гавришко про призначення П. Болбочана одразу повідомив Головного отамана, як того й вимагало «Положення про Державний інспекторат».

Крім того, пункти: 3) «незаконне захоплення влади в Запорізькій Групі та ще в умовах бойових дій» та 5) «спроба перевороту в умовах військового часу», на нашу думку, не були документально підтверджені, що зрештою й показало слідство державної комісії П. Христюка. Як свідчив під час додаткового слідства командувач Запорізької групи В. Сальський, він продовжував керувати діями частин групи, мав доступ до засобів зв’язку та спілкування з підлеглими йому частинами. Його заява фактично суперечить твердженню, що командування в групі було захоплене П. Болбочаном, оскільки всі функції керування як самою групою, так і її діями в бойовій обстановці залишалися в руках призначеного Головним отаманом командувача.

Неабиякий інтерес у контексті справи П. Болбочана становить доля державного інспектора Запорізької групи військ М. Гавришка. 20 вересня 1919 р. на запит державної слідчої комісії з апарату головного державного інспектора В. Кедровського була дана відповідь, що за його наказом М. Гавишко усунутий з «посади ще в червні місяці і відомостей, де зараз він знаходиться», державний інспекторат не має (Док. № 57). Після цієї відповіді слідча комісія фактично припинила пошуки опального інспектора.

Дещо несподівано — 28 травня 1920 р. — М. Гавришко звернувся до Ради міністрів УНР із рапортом. Цей документ проливає додаткове світло на звинувачення, висунуті урядом проти нього. «Мені було приписано замір на реставрування Гетьманщини та інше, не вважаючи на те, що ще з першого дня обібрання гетьмана Скоропадського, передбачаючи з цього наслідки, я не погодився» (Док. № 62). Розкриваючи мотиви, якими він керувався, призначаючи П. Болбочана командувачем групи, М. Гавришко пояснював, що «не міг спокійно дивитись на ті важкі події, які переживала наша Вітчизна при гнилім запіллю та відсутності належного бойового керування». За його словами, це «створювало атмосферу сприяючу остаточному руйнуванню української армії і держави». Саме з метою ліквідувати таке становище ним і був знову призначений командиром запорожців полковник П. Болбочан. М. Гавришко підкреслював, що, як військовий, він був далеким від того, «щоби позволити собі втручатись в політику щодо праці або програму уряду, а тому лише дбав про свою працю, яка-би чесно проводилась у межах його компетенції». Говорячи про тяжку ситуацію, яка склалась у Запорізькому корпусі після призначення командувачем отамана О. Волоха, М. Гавришко викриває руйнівну роль останнього. Навіть більше: він наводить переконливі докази, що той мав намір заарештувати членів Директорії та особисто С. Петлюру (Док. № 62).

Як можна зрозуміти з тексту рапорту М. Гавришка, він активно виступав проти втручання партійних лідерів у військове керівництво і намагався зберегти Запорізьку групу від впливів партійних провідників есерівського напрямку, які мали значний авторитет в апараті державної інспектури армії УНР. «Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію, — наголошує він, — і я примушений був прийняти на себе новий удар Волохівщини, щоб і надалі охоронити корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ, надаю право кожному начальникові дивізії підбирати собі інспектора, щоби праця провадилась в згоді; в полки та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура во всій своїй красі зразу зруйнувала-би міць армії, яка в той час ще була» (Док. № 62).

Нагадуючи членам уряду про ситуацію, що склалася після призначення ним П. Болбочана командувачем Запорізької групи, М. Гавришко зазначає, що «по російським законам (бо про це вказівок в української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним і по оправданню його він приступає до виконання обов’язків попередньої служби». Це положення, яке не було унормовано у військовому статуті Дієвої армії УНР, М. Гавришком трактується, на наш погляд цілком логічно, оскільки всі прогалини в українському військовому законодавстві автоматично заповнювалися законами Російської імперії. При цьому він звертає увагу, що політичний характер відозв уряду про зраду командного складу Армії УНР «лише віднімає повагу», а розклад запілля та невідповідне керування військами з центру «давало армії цілу низку неуспіхів, що ще більше підривало довір’я до бойового старшинства» (Док. № 62).

Поряд з такими поясненнями, М. Гавришко вказує й на особисту ворожість Наказного отамана О. Осецького до П. Болбочана за критику останнім його рішень. Засуджуючи дії уряду Б. Мартоса, який санкціонував розстріл полковника, та шельмування своїх політичних супротивників, колишній державний інспектор наголошує, що «диктатура соціалістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдеті засудила чимало громадян на бездіяльність». Гіркі слова та звинувачення, сказані М. Гавришком на адресу міністрів кабінету Б. Мартоса та Наказного отамана О. Осецького, доповнювались констатацією, що останній віддав наказ розстріляти П. Болбочана фактично без усякого повноправного і справедливого суду (Док. № 62).

Своїм рапортом, написаним 28 травня 1920 р. одразу після звістки про демісію уряду І. Мазепи (25 травня 1920 р.), М. Гавришко розраховував на амністію від нового уряду В. Прокоповича, в якому більшість була за поміркованими українськими партіями — УПСФ і УНРП — та позапартійними. Він навіть безпосередньо прибув з фронту до Вінниці, де в той час перебували державні установи УНР. «…Сим звертаюся до Високого Правительства УНР з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії», — наголошує колишній державний інспектор у своєму рапорті (Док. № 62). Можна припустити, що саме після подання цього рапорту уряду УНР М. Гавришко був призначений до складу верифікаційної комісії по перевірці військових рангів старшин, які були відновлені в українській армії урядом Директорії ³⁴⁹.

В історичних дослідженнях майже не знайшла свого відображення подальша доля полковника М. Гавришка. І. Мазепа першим у своїй праці «Україна в огні й бурі революції» подав неперевірений факт про те, що державний інспектор начебто був разом з П. Болбочаном заарештований і транспортований до Чорного Острова, але по дорозі втік і, за словами автора, з’явився знову під час процесу над убивцею С. Петлюри як свідок з боку С. Шварцбарта в товаристві більшовицьких агентів ³⁵⁰. А полковник В. Сальський заявив на допиті військовому слідчому Ложкіну, що М. Гавришко, «забравши казенний екіпаж та коні», нібито втік ще до арешту (Док. № 54).

Проте ці факти не відповідають дійсності. Державний інспектор «втік» не до більшовиків, а до рідної частини -1-ї Запорізької стрілецької бригади. 23–24 серпня 1920 р., як пише сотник С. Цап, під час ліквідації більшовицького прориву на лінії Городенка-Бучач-Олеша-Ковалівка відбулася зустріч М. Гавришка з С. Петлюрою, який інспектував цей відтинок фронту. Автор зазначає, що Головний отаман дуже здивувався, побачивши полковника і дізнавшись, що той тимчасово виконував обов’язки командира 1-ї Запорізької стрілецької бригади і весь час, поки його розшукували військові слідчі, брав активну участь у боях з більшовицькими частинами ³⁵¹.

Отже, в ході другого слідства також не були виявлені нові учасники підготовки «акції» й не було доведено провину всіх осіб, які згадувалися у матеріалах першого (С. Шемета, О. Андрієвського, М. Білінського, М. Чудінова, Д. Симонова та ін.), і вони залишились на свободі. Принагідно зазначимо, що С. Шемет входив у 1920–1921 рр. до Всеукраїнської ради Республіки — представницького органу УНР. На його засіданні у травні 1921 р. в Тарнові представниками УПСС було порушено питання про політичну реабілітацію та виправдання В. Оскілка та П. Болбочана. Один із лідерів УСДРП, близький до С. Петлюри П. Феденко, під час обговорення закону про амністію зауважив стосовно цих двох військових, що це не політичні злочини, а «переступи проти військової дисципліни» ³⁵². І якщо таке формулювання ще можна було б застосувати до дій В. Оскілка, то навряд чи це можливо щодо П. Болбочана, бо видається малоймовірною аналогія між цими двома подіями.

Це змушені були визнати навіть представники тих соціалістичних партій, які в 1919 р. стояли на чолі УНР. Одним з наслідків боротьби українських соціалістів проти поміркованих державницьких сил можна вважати страту полковника П. Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії. Після невдалої спроби державного перевороту під проводом отамана В. Оскілка уряд УНР, вбачаючи в особі П. Болбочана (який мав реальний авторитет у військових колах) потенційного претендента на «диктатора», вирішив «запобігти» можливій «спробі» нового перевороту. Розстріл П. Болбочана значною мірою послабив довіру українських військових старшин до Директорії та спричинився до подальшого загострення стосунків між правими та лівими силами в українському національно-визвольному русі.

З дистанції часу один з лідерів українських самостійників О. Макаренко писав у своєму листі до М. Шаповала 15 червня 1922 р.: «Весь час української революції український державний корабель брів «без руля і без вітрил» по морю хаоса з сильним креном вліво і з щочасною небезпекою перекинутись». Підсумовуючи наслідки домінування лівих сил, він зазначав, що по можливості «старався гнути його (державний корабель. — Авт.) вправо, аби він став просто і для цілі підбирав відповідних людей». Наслідком дискусії в середовищі політичних лідерів, хто з них «є справжній соціаліст», за його словами, стало те, що «маючи здобутки революції, сидимо у розбитого корита і Україна вмирає з голоду» ³⁵³.